Світлана витягла з сумки останні покупки. Молоко, хліб, ліки для мами. Знову витратила гроші, яких і так було обмаль. На власні потреби майже нічого не залишалося.
— Свєточко, а де сирочок? — пролунав голос матері. — Я ж просила купити знежирений.
— Його не було, мамо, — відповіла Світлана, розкладаючи продукти в холодильник. — Завтра зайду в інший магазин.
Ніна Петрівна зітхнула з прикрістю. Її невдоволене обличчя свідчило про те, що простого пояснення буде замало.
— Не було? — мати сіла на стілець біля вікна. — А ти добре шукала? Може, просто не захотіла зайвий раз пройтися?
Світлана відвернулася до раковини. Цей докірливий тон вона чула щодня. Вісім років тому мама обіцяла, що все зміниться. Що вона знайде роботу, стане самостійною. Але роки минали, а ситуація лише погіршувалася.
— Мамо, я обійшла весь молочний відділ, — Світлана взяла ганчірку й почала витирати стільницю. — Завтра після роботи поїду в інший магазин.
— От саме, після роботи, — Ніна Петрівна зітхнула театрально. — А я цілий день сама вдома сиджу. Серце болить, тиск скаче, а донька лише про свої справи думає.
Світлана міцніше стиснула ганчірку. Ця пісня про хворе серце звучала вже який рік. Лікарі казали, що серйозних проблем немає. Просто вікові зміни, які можна контролювати.
— Може, тобі роботу пошукати? — обережно запропонувала Світлана. — Хоча б на пів ставки. Спілкування з людьми, нові враження…
Мати різко випросталася на стільці. Очі звузилися, на обличчі з’явився вираз образи.
— Роботу? — голос Ніни Петрівни задзвеніло від обурення. — Як ти можеш таке говорити? У мене ж проблеми зі здоров’ям!
— Мамо, лікарка сказала, що тобі буде корисно…
— Лікарка нічого не розуміє! — перебила мати. — Вона молода, здорова. Звідки їй знати, як це — коли щодня щось болить?
Світлана поклала ганчірку на стільницю. Голова починала боліти від цієї розмови. Такі сцени повторювалися щотижня.
— Я ж тебе навіщо ростила? — продовжувала Ніна Петрівна, підводячись зі стільця. — В усьому собі відмовляла, аби ти вивчилася, стала людиною. А тепер хочеш вигнати мене на роботу?
— Ніхто тебе не виганяє, — втомлено промовила Світлана. — Просто подумай, може…
— Ага, подумай! — мати підійшла ближче. — Ти забула, як я ночами не спала, коли в тебе температура була? Тепер, коли мені потрібна допомога, ти хочеш від мене позбутися.
Світлана опустила очі. Ці слова били точно в ціль. Мама справді багато чим жертвувала заради неї. Але хіба це означає, що тепер усе життя потрібно за це розплачуватися?
— А дах над головою в тебе є? — голос матері ставав усе впевненішим. — Квартира ж моя. І комуналку раніше я сама оплачувала. А ти завжди всім незадоволена!
Світлана підняла погляд на матір. В її очах читалася впевненість у своїй правоті. Ніна Петрівна знала, що вдарила у болюче місце. Світлана тихо сказала:
— Я не незадоволена, мамо. Просто хочеться, щоб у мене теж було своє життя.
Мати змахнула руками.
— Своє життя? А що це таке? Бігати по клубах, витрачати гроші на дурниці?
Світлана збиралася відповісти, але задзвонив телефон. На екрані висвітився незнайомий номер.
— Алло? — обережно промовила Світлана.
— Добрий день. Це нотаріальна контора. Ви Світлана Михайлівна Коваль? — діловий жіночий голос звучав чітко й упевнено.
— Так, це я, — Світлана здивовано переглянулася з матір’ю.
— Вам необхідно підійти до нас із питання спадщини. Коли зможете приїхати? — нотаріуска шелестіла паперами.
Світлана опустилася на стілець. Спадщина? Від кого? Єдиний дідусь, що ще залишався живим — Іван Сергійович по батьківській лінії. Але вони не спілкувалися вже років десять.
— Можна уточнити, від кого спадщина? — голос Світлани тремтів від хвилювання.
— Від Івана Сергійовича Коваля. Він вказав вас єдиною спадкоємицею, — сухо повідомила жінка.
Ніна Петрівна різко наблизилася до доньки. Її очі горіли цікавістю.
— Завтра після обіду зможу приїхати, — прошепотіла Світлана.
— Добре, чекаємо вас о третій годині. Паспорт візьміть із собою, — трубка замовкла.
— Що там? Хто це був? — мати схопила Світлану за руку.
— Дідусь Іван… залишив мені спадщину, — Світлана повільно прибрала телефон у кишеню.
Обличчя Ніни Петрівни змінилося. Розгубленість поступилася місцем розрахунковому блиску в очах.
— Треба ж! А що саме залишив? — мати сіла поряд, на сусідній стілець.
— Ще не знаю. Завтра поїду до нотаріуса, — Світлана встала й рушила до холодильника.
Наступний день пройшов у тумані. На роботі Світлана не могла зосередитися на цифрах. У голові крутилися думки про дідуся, якого вона майже не пам’ятала.
Заповіт змусив Світлану завмерти. Однокімнатна квартира. І солідна сума в банку. Світлана довго вдивлялася в документи.
Вдома мати чекала з нетерпінням.
— Ну, розповідай! Що там? — Ніна Петрівна буквально накинулася на доньку в передпокої.
— Квартира і гроші, — Світлана присіла на табуретку, знімаючи взуття.
— Скільки грошей? Де квартира? — очі матері загорілися жадібним вогнем.
— Мамо, це моя спадщина, — обережно промовила Світлана.
— Твоя? — голос Ніни Петрівни підвищився. — А хто тебе виростив? Хто все життя вкладався у тебе?
Світлана підвелася й пройшла на кухню. Мати слідувала за нею слідом.
— Я всю молодість поклала на твоє виховання! — Ніна Петрівна розмахувала руками. — Відмовилася від особистого життя, витратила всі сили на тебе!
— Мамо, ну що ти таке кажеш, — Світлана ввімкнула чайник.
— Половину грошей ти повинна мені віддати! — мати підійшла впритул. — І квартиру треба продати, гроші поділити навпіл!
— Аж ніяк, — твердо відповіла Світлана.
Обличчя Ніни Петрівни перекосилося від люті. Вона вчепилася за край столу.
— Як це — аж ніяк? Невдячна! — голос матері зірвався на крик. — Я тобі все життя присвятила!
— А я вісім років плачу за все! — вперше за довгий час Світлана підвищила голос.
— Платиш… — мати схлипнула. — От як ти заговорила?
— Це мій шанс нарешті почати жити для себе, — Світлана відвернулася до вікна.
— Ти мені більше не донька! — Ніна Петрівна жбурнула кухонний рушник на підлогу. — Забирайся з мого дому!
— Добре, мамо, — спокійно промовила Світлана. — Якщо так, то піду.
Ніна Петрівна завмерла. Такої реакції доньки вона явно не очікувала.
— Що ти сказала? — голос матері затремтів.
— Сказала, що піду, — Світлана пройшла повз матір до виходу з кухні. — Ти ж сама наказала.
— Стій! Куди ти йдеш? — Ніна Петрівна кинулася слідом. — Я не це мала на увазі!
— А що саме? — Світлана зупинилася в коридорі. — Ти ж кричала, що я тобі більше не донька.
Обличчя матері вкрилося червоними плямами. Руки тремтіли від злості.
— Ти егоїстка! — вигукнула Ніна Петрівна. — Я віддала тобі найкращі роки! Через тебе не влаштувала особисте життя!
— Ніхто тебе не просив жертвувати особистим життям, — твердо відповіла Світлана. — Це був твій вибір.
— Мій вибір? — мати сплеснула руками. — Та я заради тебе всім пожертвувала!
Світлана дістала з шафи велику сумку.
— Ти тримала мене поруч, бо тобі так було зручно. Вісім років я утримую цей дім, а ти граєш у хвору.
Ніна Петрівна схопилася за серце.
— Як ти смієш! У мене справді проблеми зі здоров’ям!
Світлана почала складати одяг у сумку.
— Лікар сказав, що серйозних діагнозів немає. Ти просто не хочеш працювати.
Мати стежила за кожним рухом доньки. Паніка наростала в її очах.
— Світлано, зупинись! — голос Ніни Петрівни зірвався на фальцет. — Ну що ти робиш?
— Те, що ти наказала, — Світлана склала в сумку останні речі. — Йду з твого дому.
— Але я ж не думала, що ти справді…
Мати спробувала схопити доньку за руку. Світлана відсахнулася.
— Вісім років тому ти влаштувала істерику, коли я хотіла з’їхати. Казала про серце, про самотність. Але зараз сама виганяєш. Я такого шансу не втрачусь!
Ніна Петрівна зрозуміла, що донька говорить серйозно. Руки матері затремтіли, на обличчі з’явився розгублений вираз.
— Світланко, я погарячкувала! — сльози покотилися щоками матері. — Не треба нікуди йти!
— Треба, мамо, — Світлана застібнула блискавку на сумці. — Мені скоро тридцять, а я досі живу, підкоряючись твоїм примхам.
Ніна Петрівна металася коридором, не знаючи, що робити. Паніка росла з кожною секундою.
— Це не примхи! Я твоя мати! — Ніна Петрівна перегородила шлях до дверей, широко розставивши руки.
— Мати не використовує дітей заради власної вигоди, — Світлана твердо подивилася матері в очі. — Ти паразитувала на моєму відчутті обов’язку.
— Світлано, подумай! — голос Ніни Петрівни зірвався на вереск. — Що я буду робити сама? Хто мені допоможе?
— Те саме, що й інші п’ятдесяти двохрічні жінки, — спокійно відповіла Світлана. — Працюють і забезпечують себе самі.
Обличчя Ніни Петрівни скривилося від відчаю. Вона схопилася за одвірок. Крізь сльози мати закричала:
— Ти руйнуєш родину! Залишаєш хвору матір заради грошей!
Світлана взяла сумку в руки.
— Я рятую своє життя. А ти не хвора, мамо. Ти просто лінива.
— Добре! — закричала мати, але голос зривався від схлипів. — Йди! Але більше не повертайся до цього дому!
— Не повернуся, — пообіцяла Світлана, обійшовши матір стороною.
Через три дні Світлана стояла у своїй однокімнатній квартирі. Сонце заливало світлом невеличку кімнату. Тиша. Ніхто не кричав, не вимагав уваги, не дорікав у невдячності.
На столі лежали документи курсів підвищення кваліфікації. Світлана давно мріяла повчитися, але грошей постійно не вистачало. Тепер спадок від дідуся давав таку можливість.
Телефон мовчав. Мати не дзвонила. Можливо, все ще чекала, що донька повернеться з каяттям.
Світлана заварила чай і сіла біля вікна. Вперше за довгі роки тривога відступила. Нікого не треба було годувати, утримувати, слухати скарги. Тільки власні бажання і плани.
Завтра вона подасть заяву на відпустку і запишеться на курси. Нове життя починається сьогодні.
30 poків шлю6y тa 16 дітeŭ: y нuх 9 хлonців тa 7 дівчaт вікoʍ від 4 дo 29 poків