Черговий лікар, оглянувши пацієнтку, втомлено потягнувся і підійшов до вікна. На вулиці великими пластівцями падав перший сніг. Доктор закурив і обернувся до медбрата:
— Що будемо робити? Вона вже крижана, сенсу возитися немає.
Віктор підійшов до каталки та перевірив пульс. Він не прощупувався, але здавалося, що вії жінки ледь помітно тремтіли. Він відкинув із її обличчя пасмо мокрого волосся й застиг — обличчя здалося йому знайомим.
«Юля?» — подумав він, але тут же відкинув цю думку. У Юлі було доглянуте кругле обличчя з ямочками на щоках, які поглиблювалися, коли вона усміхалася. А перед ним лежала виснажена бродяжка невідомого віку.
Поки Вітя стояв біля каталки, черговий лікар уже викликав санітарів із моргу. Ті переклали бездиханне тіло на свою каталку, накрили морговим простирадлом і покотили його коридором. Доктор із задоволенням докурив і вже збирався вийти з приймального відділення, як раптом помітив, що не віддав санітарам файл із паспортом і супровідними документами. Санітари вже завантажилися в ліфт і спускалися до підвального поверху.
— Віть, — звернувся він, — у потопельниці документи залишилися. Віднеси, будь ласка, до моргу, а потім можна буде і подрімати, — сказав він, позіхаючи.
Вітя взяв папери й, щоб не чекати ліфта, пішов сходами. На майданчику між поверхами яскраво горіла лампочка, і він помітив у верхньому рядку супровідного листа дані пацієнтки: Саар Юлія Геннадіївна, 17 березня 1994 року народження. У файлі лежав вологий паспорт, де збереглася лише ламінована сторінка з даними й фотографією. Штампи про прописку та інші події були розмиті.
У Віті затремтіли руки. Він і Юля народилися в одному році й навіть у тому ж місяці. Вона була старша за нього на кілька днів. Вони жили у квартирах навпроти й ходили до однієї групи дитячого садочка. Хлопчик і дівчинка з раннього дитинства були впевнені, що вони один одному родичі.
Юля дуже здивувалася, коли в їхньому домі з’явився малюк Тіма, і їй сказали, що це її брат.
— Який брат? — обурювалася вона. — А Вітя хто мені?
Батьки чомусь засміялися й сказали, що Вітя — сусід. Але як тепер пояснити подружкам у садочку, що Вітя їй зовсім не брат, як вона їм казала, а якийсь там сусід?
Схожа історія сталася і в сім’ї Віті, коли в нього народилася сестричка Таня. Тато сказав, що Вітя, як старший, має берегти й захищати її. А хлопчик запитав:
— А Юля як же?
— Юля? — не зрозумів батько.
— Хто Юлю буде захищати, якщо мені тепер Таню потрібно?
Тато усміхнувся:
— Думаю, ти зможеш захистити і Юлю, і Таню. Ти ж у нас молодець.
Хлопчик кивнув, а тато додав:
— Але все-таки не забувай, Юля тобі просто сусідка, а Таня — рідна сестра.
Вітя теж замислився над цим словом «сусідка». Він думав, що воно стосується лише бабусь, які живуть на першому поверсі. А до чого тут Юля, з якою вони з дитинства разом?
Коли настав час йти до школи, вони потрапили до паралельних класів і влаштували своїм батькам скандал.
— Не піду до школи! — кричала Юля. — Мене там з якимось товстим хлопчаком посадили, він на уроках витягує з портфеля їжу й їсть. Я хочу сидіти з Вітею!
Вітя не лише висловлював претензії, але й пропонував конструктивне вирішення проблеми.
— Я більше до цієї вашої школи не піду! — заявив Вітя. — У класі стільки дівчат, хай хоч одну на Юлю поміняють.
Батьки звернулися до адміністрації школи, і дітей оформили до одного класу, навіть посадили за одну парту, з умовою, що вони не будуть розмовляти на уроках. Вітя й Юля пообіцяли й так провчилися всю початкову школу за однією партою, боячись, що їх знову розсадять до різних класів.
Вони справді не сміли розмовляти одне з одним на уроках, зате на перервах не могли наговоритися. Тим, хто дражнив, Вітя доводив, що Юля його сестра, тільки не рідна. Але хлопчаки не здавалися, і він нарешті змирився.
«Ну і нехай, наречений так наречений,» — думав він. «Ось виросту і справді одружуся з Юлею, тоді побачать». Що саме мали побачити, Вітя ще й сам до кінця не розумів. Але думка про майбутнє поряд із Юлею його заспокоювала.
У підлітковому віці Юля несподівано стала об’єктом уваги з боку хлопців із паралельного та старших класів. Вони підстерігали її з Вітею біля школи і, коли ті йшли додому, намагалися «викрасти» юну красуню у її всюдисущого охоронця. Вітя відбивався рюкзаком і всім, що траплялося під руку. Юля спершу йому теж допомагала, але якось після уроку несподівано заявила:
— Знаєш, не проводжай мене.
— Чому? — здивувався Вітя. — Тобі ж краще буде. Не набридло ще битися?
Вона лише знизала плечима, і Вітя пробурчав:
— Ну як хочеш.
Він вийшов зі школи й, пройшовши повз групу старших хлопців, сховався за ріг паркану. Біля школи будували дитячий садок. За хвилину він побачив, як Юля вибігла зі шкільного двору до гурту подруг, помахала комусь із натовпу чужих хлопців і пішла далі в супроводі високого баскетболіста Роберта, спортивної гордості школи. Ошелешений Вітя, щоб не закричати, затиснув зубами власний кулак і стояв так, доки весела парочка не зникла за поворотом.
Відтоді Вітя й Юля стали майже ворогами. Принаймні хлопець із нею майже не розмовляв, хоч подруга й намагалася його розворушити.
Після школи Юля вийшла заміж за того самого баскетболіста й поїхала з ним в інший регіон, де чоловікові запропонували місце гравця в перспективній команді. Її мама, подруга Вітиної матері, часто розповідала про постійні переїзди молодої родини країною, про змагання за кордоном, куди Юля незмінно супроводжувала чоловіка, і про її щасливе життя. Вітя слухав краєм вуха, вважав Юлю зрадницею і називав її козою. Але десь у глибині душі все ж мріяв, що вона одумається, покине свого спортсмена і стане його дружиною.
Сам він вступив до медичного інституту на відділення спортивної медицини. Він завжди захоплювався роботою лікарів на змаганнях із боксу і мріяв теж лікувати травми або приводити до тями нокаутованих спортсменів на рингу.
Але на останньому курсі, коли до омріяної мети залишалося зовсім небагато, у родині сталося горе: раптово помер батько. Мама від переживань захворіла, і на плечі Віті лягли турботи не тільки про неї, а й про молодшу сестру Таню, яка ще не закінчила школу. Вітя швидко зрозумів, що для забезпечення сім’ї доведеться взяти академічну відпустку й влаштуватися на серйозну роботу.
Отримавши в інституті документ, що підтверджує його кваліфікацію, він влаштувався медбратом у лікарню швидкої допомоги. Новачка одразу направили до реанімації, де йому часто доводилося приводити до тями пацієнтів і обробляти рани. «Ну, не ринг, звісно, але теж благородна справа,» — думав Вітя, виводячи чергового постраждалого в ДТП із болювого шоку. Він навіть почав думати, чи не залишитися в реанімації й допомагати людям далі.
А тепер Юлю, виснажену й брудну, везли до моргу!
Віктор наздогнав санітарів і зупинив каталку:
— Хлопці, стоп! Помилка вийшла. Терміново її в реанімацію.
— Ти що? Павло Сергійович чітко написав: смерть від переохолодження.
— Та зачекайте, — прикрикнув медбрат, бачачи, що санітари вже збираються заштовхнути каталку до холодильника.
Він сам її розвернув і потягнув назад до ліфта.
— Вікторе Миколайовичу, тоді під вашу відповідальність, — сказав старший.
— Ну, звісно, — крикнув їм Вітя.
У реанімації було всього двоє пацієнток: бабуся з інфарктом і молода жінка з черепно-мозковою травмою. Віктор узяв Юлю на руки — вона була легкою, як підліток, — і переклав на вільну койку. «Справа погана,» — подумав він, дбайливо укутавши пацієнтку сухим рушником і обрізавши мокре волосся якнайкоротше. Потім він обмотав голову рушником і поставив крапельницю з загальнозміцнювальним препаратом та електролітами.
Стан її був важким, але стабільним: температура тіла впала до критичної позначки, пульс ледь досягав 40 ударів на хвилину, артеріальний тиск був надто низьким.
Віктор дивився на Юлю й досі не міг повірити, що це вона. Тонка, синюшна шкіра щільно обтягувала її тіло, і нічого в її вигляді не вказувало на щасливе життя, про яке з таким натхненням розповідала її мати. Раптом позаду пролунав невдоволений голос чергового лікаря:
— Вітьок, що тут відбувається?
— Павле Сергійовичу, пацієнтка ще жива. Ну, подивіться самі, — вказав він на монітор.
— Почекай, я не зрозумів, її ж забрали санітари до моргу. Як вона опинилася в реанімації?
Віктору довелося зізнатися:
— Це я їх наздогнав і розвернув каталку.
— Ти що, хочеш мене під статтю підвести? Типу ненадання допомоги чи невиконання службових обов’язків? Цього домагаєшся? — обурився Павло Сергійович.
— Та не мав я жодного злого наміру, просто… ця дівчина — моя двоюрідна сестра, — опустив голову Вітя.
Лікар оторопів, не уявляючи, як якась безхатька могла виявитися нормальною людиною, та ще й родичкою його співробітника.
— І як це ти за нею не простежив, Вітьок? Як вона до такого дійшла? — запитав лікар.
— Не знаю, — зізнався Вітя. — Чекаю, коли вона прийде до тями.
— Так, слухай, — діловито потер руки лікар. — Раз вона тобі так дорога, зараз принесу нормальний препарат, а не цю фігню.
Він кудись пішов і повернувся з новим флаконом. Віктор замінив розчин у крапельниці й щиро подякував начальнику:
— Дякую вам, Павле Сергійовичу, я ваш боржник.
— Та нема за що, — відповів лікар. — Як-не-як, я ж лікар, — і знову пішов відпочивати.
Віктор дочекався, поки розчин повністю вийде із системи, вийняв голку з вени й опустився на стілець поруч із ліжком, прикривши очі. У голові крутилися тисячі думок, заважаючи навіть на короткий час перепочити.
Раптом він пригадав слова батька, сказані ще в дитинстві: «Я думаю, ти зможеш захистити Юлю і Таню. Ти ж у нас молодець.» Він прошепотів: «Ну ось, тату, довелося,» — і задрімав.
Під ранок його розбудив стогін. Юля важко дихала й повторювала одне й те саме слово: «Навіщо?» Вітя підійшов ближче.
— Юль, Юля, — тихо покликав він.
Вона трохи відкрила очі й, очевидно, не впізнавши його, ледь чутно запитала:
— Навіщо ви мене врятували? Я не хочу жити.
— Це я, Вітя. Заспокойся, з тобою все добре.
Вона вдивилася в нього й розплакалася:
— Вітя, я не хочу…
Він зробив їй заспокійливий укол і знову сів поруч. «Що означають її слова? Вона що, намагалася вчинити самогубство?» — похмуро думав він. «Що її підштовхнуло?»
Здавши зміну, Віктор попросив чергову медсестру приділити Юлі особливу увагу. Сестра пообіцяла доглянути за нею і, якщо щось трапиться, одразу повідомити.
Приїхавши додому, Вітя насамперед постукав у двері навпроти.
— Анно Петрівно, ви давно спілкувалися з Юлею? — запитав він у матері Юлі.
— Не так давно, позавчора, здається. Сказала, вони їдуть за кордон і дзвонити вона якийсь час не буде. А що таке?
— Та як вам сказати… до нас поступила пацієнтка, дуже на неї схожа. Але якщо Юля за кордоном, то, значить, це не вона, — відказав він і хотів уже піти, але тут жінка схопила його за рукав.
— Почекай, Вітенько, щось у мене на душі неспокійно, розумієш? Голос у неї по телефону був якийсь дивний. Я спитала, що з нею, а вона каже: «Не переживай, мовляв, нежить невелика, нічого страшного.» А в мене потім довго осадок на душі був, наче вона мені неправду сказала. Не обдуриш материнське серце.
Вітя як міг заспокоїв її й нарешті пішов додому. Увечері зателефонувала сестра по зміні:
— Вітя, твоя сестра щойно намагалася вистрибнути з вікна, ледве втримали. Боюся, як би її в психіатрію не перевели.
Віктор негайно поїхав до лікарні. Юля лежала під крапельницею, але, побачивши його, відвернулася до вікна, з чого він зробив висновок, що вона його впізнала.
— Ну що, поговоримо?
Вона мовчала.
«Мама казала, що ти збиралася за кордон,» — почав Вітя.
— Мама… ну так, звісно. Вона ж упевнена, що в мене все гаразд. У її дочки по-іншому й бути не може, — раптом заговорила Юля. — А я… я весь цей час брехала. Нікуди я зі своїм Робертом не їздила, бо він мене не брав. Казав, нема чого сидіти в чужій квартирі нудьгувати. А я нудьгувала у своєму місті. Професії нема, освіти теж. Один шлях — на ринок торгувати. Я й влаштувалася. А чоловік, дізнавшись, розлютився, побив мене до синців. Казав, йому тільки цього бракувало — щоб його дружина торгашкою працювала. А я йому кажу: «Краще торгашкою, ніж цілі дні в клітці сидіти.»
Потім він зовсім сказився, здається, завів коханку. А мене лише у всьому звинувачував: і в тому, що в команді не ладиться, і в програних змаганнях. Зрештою, я пішла від нього, але батькам продовжувала розповідати, що у мене все чудово.
Жила в хостелі з мігрантками, харчувалася як-небудь, зіпсувала шлунок. Урешті-решт почала хворіти й худнути, і мене перестали ставити на продуктові ряди — мовляв, вигляд у тебе не презентабельний. Перейшла на торгівлю сувенірами, але там виручка була зовсім слабка. Коли вдавалося заробити щось пристойне, гроші йшли на ліки. Чим далі, тим страшніше ставало. У якийсь момент я зрозуміла, що більше не можу працювати, і вирішила: будь що буде, поїду додому, покаюся. Не виженуть же з дому. Як дісталася сюди — окрема історія, навіть згадувати не хочу.
І ось іду рідним містом, думаю: «Ну, нарешті я вдома.» І в цей момент телефонує мама: «Донечко, як ти?» Ну, я й не змогла зізнатися, як я й де. Почала знову вигадувати, що ми вже в аеропорту, скоро вилітаємо. І раптом бачу — стоїть на тротуарі наш учитель, слухає мої вигадки й дивиться на мене з подивом і навіть огидою. Я швиденько попрощалася з мамою й побігла геть. Біжу, а самій так соромно, так гидко. Кому я така потрібна? Мамі, брату Дімці? Та вони непритомні впадуть, як побачать, яка родичка до них заявилася. Добігла до мосту й стрибнула в річку. І знаєш, що найгірше? Вода виявилася крижаною, мене всю сковувало. А я, розумієш, не тону. Думала, вода в одяг набереться, потягне на дно, але не виходить. Зубами клацаю, не знаю, скільки барахталася, поки не знепритомніла.
Вітя витер піт із чола.
— Ех, Юлька, що ж ти з собою зробила і заради кого? Через баскетболіста-невдаху?
— Ой, не нагадуй мені про нього, — попросила вона. — Якби ти чув, якими солодкими промовами він мене завойовував…
— Учора я говорив із твоєю мамою, — твердо сказав Вітя. — Вона відчуває, що ти щось недоговорюєш, переживає за тебе. Давай я їй зателефоную. Нехай вона до тебе прийде.
Юля спочатку замотала головою, а потім заплакала.
— А може, й справді. Нехай краще тут мене побачать під крапельницею, ніж у моєму знаменитому пуховику.
За годину Анна Петрівна вже була біля доньки. Юля обіймала її, ридаючу, як над покійницею, гладила по сивому волоссю й примовляла:
— Не треба, мамо, ну не треба.
Через два тижні посиленого харчування, прогулянок на свіжому повітрі й вітамінної терапії Юля помітно покращала. На щоках знову з’явилися ямочки, з обличчя зникли синці, а губи набули здорового рожевого кольору.
Проходячи повз її палату, Павло Сергійович навіть присвиснув:
— Які красуні в нас лежать!
Але його тут же осадив Віктор:
— Перепрошую, я збрехав. Юля мені не сестра, а наречена. Тож, будь ласка, проходьте повз.
— Ех, — зітхнув лікар, — яка нині молодь пішла, завжди щось мутить.
Йдучи коридором із букетом, який їй подарував Вітя на честь виписки, Юля вдячно усміхалася лікарям, медсестрам і санітаркам, дякувала всім і прощалася.
Працівники моргу, що курили біля виходу, побачивши Юлю, шанобливо привіталися. А потім переглянулися, але вона цього не помітила. Вона йшла додому й уперше за кілька років щиро хотіла жити. І не просто жити, а любити й бути коханою, бо саме сьогодні Вітя запропонував їй стати його дружиною.
— Маша, ти маєш переоформити квартиру та дачу на мене! — заявила тітка Таня напередодні Нового року