— Ти це серйозно, Костю? — голос Міли тремтів, але не від страху, а від того дивного відчуття, коли тобі здається, ніби тебе виставляють за двері у власному домі. — Ти справді хочеш, щоб вона переїхала сюди?
Костянтин стояв біля вікна, спиною до дружини, і дивився вниз — на дитячий майданчик, де хлопчаки ганяли м’яча. Він не відповідав одразу. Мовчав так довго, що в цій паузі встигли охолонути три чашки чаю на столі.
— Вона ж сама, Міло, — нарешті промовив він, немов промовляючи не їй, а самому собі. — Зовсім сама. Їй важко.
— А мені, значить, легко, так? — різко перебила Міла. — Я працюю по дванадцять годин, щоб у нас була ця квартира. Щоб ти, твоя мама і навіть ваш кіт могли спати в теплі! І тепер… тепер ти хочеш перетворити моє життя на комуналку?
Він різко повернувся. У його погляді промайнула якась безжальна рішучість — та, що буває у чоловіків, коли вони раптом згадують, що виросли не з ребра, а з власної впертості.
— Не кажи так про маму. Вона літня людина.
— Вона — буря у склянці, Костю. Тільки замість води — чужі життя, — випалила Міла.
У дверях кухні раптом з’явилася сама винуватиця розмови — Галина Михайлівна. У руках у неї — барвистий шопер із в’язанням, на голові — берет, як у героїні старого фільму. Вона стояла мовчки, але обличчя її виражало перемогу. Ту тиху, клейку перемогу, якою пахне валідол і холодний суп.
— Я сподіваюся, я не заважаю, діти? — запитала вона, опускаючи сумку на стілець. — Просто подумала, що можна зайти на чай.
Міла не відповіла. Тільки кивнула і вийшла до вітальні.
Там усе було так, як вона любила: кремовий плед, аромат жасмину з дифузора, м’яке світло. Дім, у якому кожну дрібницю вона вибирала сама. А тепер цей простір повільно заповнювався чужим запахом — аптек, пилу та старого трикотажу.
Пізніше, коли Костя пішов у магазин, а Галина Михайлівна вмостилася у кріслі з клубком вовни, Міла почула тихий стукіт у двері.
На порозі стояла сусідка з п’ятого — Мар’яна Микитівна. Маленька, сухенька, з очима, як у горобця, що вічно щось винюхує.
— Мілочко, у вас усе гаразд? Чула — сварилися наче.
Міла зітхнула.
— Так, Мар’яна Микитівна. Просто… сімейні справи.
Бабуся розуміюче кивнула.
— А-а, значить, свекруха приїхала? У нас таких троє в під’їзді, як три відьми в одній каструлі. Стережися, дівчино, вони не здаються.
Міла не стримала усмішку. Але в глибині душі стало тривожно.
Увечері вони вечеряли втрьох. Галина Михайлівна, як завжди, вела монолог — про те, як несправедливий світ до людей її віку, як «теперішня молодь» не цінує батьківської любові, і як вона «завжди знала, що Костик вибере собі дівчину непросту».
Міла слухала мовчки. Спочатку їй хотілося відповісти, потім — просто встати та піти, але зрештою вона тихо встала, забрала тарілки й пішла на кухню. Там, серед гуркоту посуду і пари, їй раптом стало до болю ясно — це початок кінця.
Наступного ранку Галина Михайлівна вже дзвонила сантехніку, «щоб подивитися труби». Міла здивувалася — жодних проблем із трубами не було. Але свекруха з невинним виглядом сказала, що «все треба перевіряти заздалегідь, щоб потім не скаржитися».
— Я тут лише на день-другий, — посміхнулася вона, протираючи пил на підвіконні. — А потім вирішимо, як краще.
Міла відчула, як у грудях щось клацнуло. Маленький тріск, ледь чутний, але небезпечний — як перша тріщина у склі.
Вдень Міла пішла на роботу. Увечері, повертаючись, помітила біля під’їзду молодого чоловіка — високого, у джинсовці та з гітарою в руках. Він курив, дивлячись на небо.
— Вибачте, ви не знаєте, тут живе Міла? — запитав він, побачивши її.
— Це я. А ви?..
— Мене звуть Артем. Ми навчалися разом, на філфаку. Я просто проходив повз і вирішив зазирнути.
Вона не повірила одразу. Минуло десять років. Артем — той самий, із ким вони колись ночами сперечалися про Кобилянську і про те, чи може кохання вижити в шлюбі.
Він піднявся з нею до квартири. Галина Михайлівна відчинила двері й оглянула його поглядом, у якому змішалися цікавість та презирство.
— О, гості? — промовила вона, немов звітуючи перед камерою. — А ви хто будете?
— Старий друг, — відповів Артем спокійно.
Він залишився ненадовго, пив чай, розповідав про своє життя. Поїхав у Львів, тепер пише книжки, іноді викладає. Коли йшов, затримався на порозі:
— Міло, якщо коли-небудь захочеш просто поговорити — зателефонуй. Без пояснень.
Галина Михайлівна мовчки стежила, як він іде. Потім, повернувшись до Міли, промовила:
— Несхвально, Мілочко. Дуже несхвально приймати чоловіків, коли чоловіка вдома немає. Люди й не те подумають.
Міла відчула, як у ній щось обірвалося.
— Нехай думають, що хочуть, — відповіла вона втомлено. — Я більше не зобов’язана нікому нічого доводити.
Вночі вона прокинулася від тихих кроків. Галина Михайлівна блукала квартирою, заглядала в шафи, у шухляди, у документи. Міла зачаїлася, спостерігаючи зі спальні. На обличчі свекрухи була зосередженість, майже професійна.
На світанку Міла зрозуміла: це не просто забаганки старості. Це — гра. Велика, хитра, з добре продуманим фіналом.
І тоді вперше за довгий час вона не заплакала, не вибухнула, не стала виправдовуватися.
Вона сіла за стіл і написала на аркуші великими літерами:
“Ніколи не віддавай свого. Ні дім, ні ім’я, ні себе.”
Листок вона поклала в шухляду під стос старих чеків. І усміхнулася — вперше за тиждень.
Бо цієї хвилини в ній народилося те, чого в неї не було раніше: намір.
Вранці Галина Михайлівна знову скаржилася на головний біль і «погані сни». Міла удала, що вірить, і приготувала сніданок.
Коли Костя повернувся з роботи, Міла сказала спокійно:
— Я згодна. Нехай твоя мама поживе з нами.
Чоловік навіть розгубився.
— Правда?
— Правда, — посміхнулася Міла. — Тільки я хочу, щоб усе було офіційно. Давай оформимо тимчасову реєстрацію.
Він погодився, не підозрюючи, що саме цим кроком Міла відкривала зовсім іншу партію — не сімейну, а юридичну.
Поки Галина Михайлівна в’язала свій нескінченний сірий шарф, Міла дзвонила подрузі-юристці.
А десь на іншому кінці міста Артем, який повернувся у своє маленьке львівське горище, отримував від неї коротке повідомлення:
“Дякую, що нагадав, хто я. Здається, я знову починаю дихати.”
І це був тільки початок.
— Ти розумієш, Міло, що сама в усьому винна? — Костянтин говорив повільно, з натиском, ніби вчитель недбалому школяреві. — Треба було бути м’якшою, мама ж просто втомилася.
— Так, втомилася, — холодно промовила Міла, — але не від життя. Від безкарності.
Він кинув на неї важкий погляд, але промовчав.
Міла вже не намагалася його переконати. Не хотілося.
Вона бачила перед собою не чоловіка, а порожнечу в людській подобі — людину, яка колись була їй дорога, а тепер стала тінню від слів чужої жінки.
З того дня у квартирі запанувала гнітюча тиша.
Галина Михайлівна все частіше затримувалася вдома, нікуди не виходила, цілими днями сиділа в кріслі біля вікна і щось записувала у товстий зошит у шкіряній палітурці. Міла кілька разів заглядала — сторінки списані дрібними, нервовими літерами. Там були списки. Людей, речей, фраз.
Усе, що можна було колись використати проти неї.
Одного разу Міла застала свекруху у своїй спальні — та стояла біля комода і розглядала документи.
— Шукаю окуляри, — не моргнувши, сказала Галина Михайлівна. — Думала, може, я їх сюди поклала.
З цього дня Міла зачиняла двері спальні на ключ.
Через тиждень у квартиру подзвонив незнайомий чоловік.
Високий, з короткою борідкою та шкіряною сумкою на плечі.
— Добрий день, — сказав він м’яко. — Я нотаріус. Ми домовлялися зустрітися з Галиною Михайлівною.
Міла застигла.
— З нотаріусом? А що за зустріч?
— Не в курсі, — посміхнувся той. — Мене викликали з питання оформлення документів.
Міла не дала йому увійти. Вона зачинила двері, увімкнула диктофон на телефоні та зателефонувала подрузі — тій самій, юристці.
— Лізо, мені здається, вона знову щось задумала, — сказала пошепки. — Тут нотаріус прийшов.
— Нехай спробує, — відповіла Ліза. — Тільки жодного паперу не підпиши. І, Міло, запам’ятай: якщо дійде до підробки — це кримінальна справа. У тебе є всі підстави діяти першою.
Міла кивнула, хоча подруга її не бачила.
Наступного дня Галина Михайлівна зникла.
Ні записки, ні дзвінка. Костя метушився квартирою, дзвонив усім поспіль, лаявся.
— Вона могла потрапити в лікарню! — кричав він. — Ти щаслива тепер?!
Міла мовчала.
Увечері пролунав дзвінок у домофон.
— Міло, це я. — Голос був знайомий — Артем. — Впусти, мені потрібно дещо показати.
Він піднявся, зняв рюкзак і дістав звідти тонку теку.
— Мені подзвонила одна жінка. Представилася вашим юристом. Сказала, що потрібна моя допомога як свідка. Я не зрозумів, до чого це, але… подивися.
У теці лежали копії документів. Дарча на квартиру. Підпис Міли.
Підроблений — але дуже акуратно.
Міла зблідла.
— Господи… Вона це зробила.
Артем уважно подивився на неї.
— Треба йти в поліцію. Зараз же.
У відділку їх прийняла черговий слідчий — жінка років сорока, худорлява, з чіпкими очима. Звали її Поліна Сергіївна.
Вислухала, подивилася папери, кивнула.
— Класика, — сказала вона. — Старі добрі сімейні махінації. Але підпис справді схожий. Ми призначимо експертизу.
— І що тепер? — запитала Міла.
— Чекайте, — відповіла слідчий. — Але не сидіть без діла. Будь-які докази, навіть дрібниці — зберігайте. І… — вона подивилася поверх окулярів, — не живіть із цією жінкою під одним дахом.
Міла повернулася додому вже під ранок. Костя сидів на кухні з випивкою.
— Ти довела маму, — промовив він із ненавистю. — Вона поїхала до подруги. І сказала, що ти… ти їй погрожувала.
— Нехай каже, що хоче. — Міла пройшла повз, не дивлячись на нього. — Погрожувала — ні. Але тепер почну захищатися.
Минув тиждень.
Одного вечора Міла прийшла додому — двері виявилися не замкнені. У вітальні стояли валізи.
На дивані — Галина Михайлівна, бліда, але рішуча.
Поруч — Костянтин.
На столі — нотаріальні папери, штамп, підпис.
— От і все, Міло, — промовила свекруха, — тепер квартира офіційно моя.
Міла подивилася на них спокійно.
— Сподіваюся, ви зробили копії? — запитала вона тихо.
— Звісно, — відповіла свекруха.
— Чудово, — усміхнулася Міла. — Тому що за пів години до вас приїде поліція.
— Що ти верзеш?!
— А те, що експертиза готова. Підпис підроблений. Ви обоє — співучасники.
Галина Михайлівна скрикнула, Костянтин зблід. Тієї ж секунди пролунав дзвінок у двері.
Поліна Сергіївна увійшла без привітання, показала посвідчення.
— Галина Михайлівна, ви затримані за підозрою в шахрайстві та підробці документів.
Міла не зрушила з місця. Тільки дивилася, як свекруха, тремтячими руками хапається за крісло, як чоловік намагається виправдатися, як усе руйнується — нарешті.
Коли двері за ними зачинилися, вона вперше за довгий час почула справжнє мовчання.
Той самий звук, який не дзвенить, не тисне, а просто існує, як подих після довгого бігу.
Минуло три місяці.
Костя не повернувся. Галина Михайлівна чекала суду під підпискою.
Міла жила сама.
Іноді їй здавалося, що стіни цієї квартири стали іншими — м’якшими, спокійнішими. Начебто будинок теж видихнув разом із нею.
Одного вечора пролунав дзвінок.
На порозі стояв Артем — у руках букет ромашок і тонка тека.
— Вибач, що пізно, — сказав він. — Я написав оповідання. За мотивами. Твоєї історії.
Вона взяла аркуші, прочитала перший рядок:
“Іноді дім стає полем бою, але перемагає той, хто не боїться залишитися один.”
Міла усміхнулася.
— Красиво, — сказала вона. — Тільки знаєш, Артеме… Це ще не кінець.
Він здивовано подивився.
— У сенсі?
Міла підняла погляд, десь між вдячністю і новою рішучістю:
— Я не хочу просто вижити. Я хочу жити. З нуля. Без жалю. Без страху.
Вони вийшли на вулицю. Повітря було свіже, осіннє. Листя під ногами шаруділо, ніби шепотіло їй: “Тепер — можна”.
Міла обернулася на дім — свій дім — і усміхнулася.
Він більше не здавався в’язницею.
Він був фортецею.
А десь далеко, у напівтемряві слідчого кабінету, Поліна Сергіївна писала звіт і тихо думала:
“Які ж бувають жінки. Не ламаються. Навіть коли світ руйнується.”
І якби хтось запитав Мілу, що вона відчуває тепер, вона б відповіла просто:
— Спокій.
Бо свобода — це не коли поряд нікого немає. А коли у твоєму домі, нарешті, немає чужих рук.
Хірург побачив у ресторані співачку в сукні покійної дружини. Незнайомка знепритомніла, коли він підійшов