— Денисе! Денисе, що тут, до біса, відбулося?! — голос Поліни прорізав ранкову тишу квартири, змусивши її господаря болісно зморщитися.
Денис прочинив очі, але відразу ж заплющив їх від яскравого сонячного світла, що било у вікно. Голова розколювалась, у роті пересохло, як у пустелі, а голос дружини віддавався в скронях настирливою пульсацією.
— Поліно? Ти вже повернулася? — прохрипів він, намагаючись підвестися з дивана, де провів ніч. — Котра година?
— Яка різниця, котра година?! — Поліна стояла посеред вітальні, її очі метали блискавки. — Я питаю, що тут коїлось, поки мене не було?!
Денис обвів каламутним поглядом кімнату й лише зараз усвідомив масштаб катастрофи. Усюди валялися порожні пляшки з-під пива й горілки, попільничка була переповнена недопалками, а деякі були затушені прямо в вазонах із квітами. На журнальному столику засохли залишки їжі, а на бежевому дивані — гордості Поліни — темніла величезна бордова пляма від вина.
— А, це… — він потер обличчя руками, намагаючись прогнати сон. — Хлопці заходили вчора. Посиділи трохи.
— Посиділи трохи?! — у голосі Поліни дзвенів метал. — Вони що, із сараю сюди прийшли?!
Вона жбурнула сумку на крісло й попрямувала на кухню. Її обурений вигук змусив Дениса ще більше зморщитися.
— Господи! Ви що тут робили взагалі?! — закричала вона, і Денис зрозумів, що на кухні не краще. — Гора немитого посуду, всі продукти з холодильника повитягувані!
Денис повільно піднявся з дивана, відчуваючи, як похмілля накочує новою хвилею. Він побрів на кухню, де Поліна, схрестивши руки на грудях, стояла посеред хаосу, створеного ним та друзями.
— Ну, трохи погуляли з хлопцями, подумаєш, — він спробував усміхнутися, але вийшла крива усмішка. — Я все приберу, не хвилюйся так.
— Прибереш? — Поліна повернулася до нього, її очі звузилися. — Ти навіть нормально з ліжка встати не можеш! Подивися на себе!
Денис був змушений визнати — вона має рацію. Вечірка, що починалася як невинні посиденьки з друзями, перетворилася на справжнє безумство. Скільки вони випили? П’ять, шість пляшок горілки? Він чесно не пам’ятав. Лише згадав, як Сергій запропонував покликати дівчат, як хтось врубив музику на повну…
— Поліно, не перебільшуй, — Денис зробив крок до неї, але вона відступила. — Всі так роблять. Дружина поїхала — можна трохи розслабитись із друзями.
— Розслабитись? — Поліна похитала головою. — Ти в ванну заглядав? Там блювота! На моєму рушнику!
Денис опустив голову. Що тут скажеш? Так, хтось із хлопців перебрав. Здається, Вітько.
— Я все приберу, чесно, — повторив він, намагаючись узяти дружину за руку, але вона відсмикнула її.
— Ти вже пів року обіцяєш знайти роботу, — голос Поліни став тихим, що було значно страшніше за крик. — Пів року живеш за мій рахунок, нічого не робиш, тільки обіцяєш, що от-от твої картини почнуть купувати. А тепер ще й це!
— Я художник, ти знала, на що йдеш, — огризнувся Денис, зачеплений за живе. — Творчість не приносить гроші за помахом пальців. Потрібен час!
— Час? — Поліна гірко всміхнулася. — За пів року ти намалював дві картини, Денисе. Дві! І обидві припадають пилом у коморі, бо ніхто не хоче їх купити. Зате бухати з друзями й перетворювати квартиру на притон — на це в тебе час є!
Вона розвернулася й вийшла з кухні. Денис почув, як грюкнули двері спальні. Він важко опустився на стілець і обхопив голову руками. Похмілля посилювало відчуття провини, але й злість наростала. Велике діло — вечірку влаштував. Людина ж має право розслабитися. А Поліна поводиться, наче якась принцеса…
Зі спальні долинув гуркіт — здається, дружина щось упустила. А може, й не випадково. Денис зітхнув. День обіцяв бути важким.
Минуло пів години, а Денис усе ще сидів на кухні, бездумно дивлячись у стіну. Напад нудоти змусив його випити склянку води, але легше не стало. За спиною пролунали кроки — Поліна повернулася, переодягнена в домашній одяг.
— Ти так і збираєшся сидіти? — спитала вона, відчиняючи вікно. У кухню увірвалося свіже повітря, розвіюючи затхлий запах перегару та сигарет. — Чи все-таки почнеш прибирати цей жах?
Денис зморщився. Голова розколювалась, а дружина вимагала негайного прибирання.
— Полін, давай я трохи згодом усе приберу. Мені реально зле.
— А мені, думаєш, добре?! — різко обернулася вона до нього. — Я три дні була у відрядженні. Повернулась додому з надією відпочити, а тут… — вона обвела рукою розгромлену кухню.
— Та нормально все тут, — Денис усе ж підвівся, похитуючись. — Ну, безлад, і що? Що ти так верещиш? Наче вперше бачиш. Просто розпереживалася.
Обличчя Поліни перекосилося від обурення:
— Розпереживалася?! Це я розпереживалася?! Та ти вже пів року сидиш у мене на шиї, жереш мою їжу, спиш у моєму ліжку, а тепер ще й влаштовуєш пиятики у моїй квартирі!
— У нашій квартирі, — поправив її Денис, уже починаючи дратуватись. — Ми з тобою — подружжя, забула?
— О, тепер ми подружжя! — Поліна підняла руки вгору. — А коли йдеться про пошук роботи, ти раптом згадуєш, що ти вільний художник, якому не можна нав’язувати рамки суспільства!
Денис відчув, як у ньому закипає злість. Вічні докори — робота, робота… Наче малювати картини — це не праця.
— Ти ніколи не вірила в мій талант, — промовив він з образою. — Коли ми познайомились, ти казала, що захоплюєшся моїми картинами. А тепер тільки й чую: «знайди нормальну роботу», «перестань дурня клеїти».
— Я вірила! — Поліна підійшла ближче. — Але минув рік, Денисе. Рік! А ти так і не продав жодної картини. Зате щовихідних п’єш, а тепер ще й друзів-алкашів сюди привів!
— Вони не алкаші, — Денис відчув, як обличчя палає від люті. — Сергій, між іншим, працює менеджером у магазині одягу. А Вітько — в автосалоні. Нормальні хлопці.
— Нормальні?! — Поліна коротко пирхнула. — Той самий Вітько, який наблював у моїй ванні? Чи Сергій, який тушив недопалки в моїх вазонах?
Денис відвернувся. Заперечити було нічим — друзі справді перегнули палицю. Але визнавати це не хотілось.
— А ти, значить, така ідеальна? — він перейшов у наступ. — Будуєш із себе принцесу. Думаєш, я не знаю, як ти на роботі фліртуєш із тим своїм начальником?
Поліна завмерла, її очі розширилися від подиву.
— Що ти верзеш?! Який начальник?! Я працюю в жіночому колективі!
— А той мужик, що тобі постійно дзвонить? З яким ти, нібито, проєкти обговорюєш? Думаєш, я дурний?
— Та це ж чоловік Каті, господи! — вигукнула Поліна. — Ми разом працюємо над проєктом для його компанії!
Денис махнув рукою й попрямував до холодильника.
— Розказуй більше. Три дні в подруги за містом зависала. Відрядження, ага. Та напевно з ним час проводила.
Він відчинив холодильник, сподіваючись знайти хоч щось від похмілля. Пляшка пива, яка залишилася після вечірки, здалася порятунком. Але він не встиг її дістати, як Поліна грюкнула дверцятами, ледь не прищемивши йому пальці.
— Навіть не думай, — процідила вона. — Досить пити в моєму домі.
— У твоєму домі? — Денис примружився. — З якого це часу він став лише твоїм?
— Від самого початку, — відрізала Поліна.
— Та невже?!
— Цю квартиру, Денисе, мені купили батьки! А ти тут — порожнє місце. Тож закрий рота, збирай речі й вимітайся звідси негайно!
Її слова вдарили, як ляпас. Так, квартиру справді купили її батьки. Але за рік спільного життя він вважав це місце своїм домом. А тепер Поліна виганяє його, наче бездомного кота.
— То ось як ти заговорила? — його голос став тихим і небезпечним. — Я для тебе — ніщо? Чоловік — порожнє місце?
— Чоловік? — Поліна гірко всміхнулася. — Нормальний чоловік не перетворює дім на притон. Не приводить друзів, які все трощать. Не живе за рахунок дружини, обіцяючи золоті гори.
Вони стояли один навпроти одного, розділені не лише простором кухні, а й чимось набагато більшим — прірвою нерозуміння, що з кожною хвилиною ставала ширшою.
Денис повільно опустився на стілець, відчуваючи, як усе всередині стискається від образи й злості. Він не чекав, що Поліна згадає про квартиру. Так, вона була її. Але хіба це мало значення? Вони ж подружжя, ділили життя, радощі й труднощі.
— Значить, я — порожнє місце, — повторив він, дивлячись на дружину знизу вверх. — Зручно — викинути чоловіка, коли він перестав відповідати твоїм очікуванням.
Поліна похитала головою:
— Ти перестав відповідати не моїм очікуванням, а елементарним нормам поведінки дорослої людини. Подивись, що ти зробив із квартирою! А головне — подивись, що ти робиш із нашим життям.
Вона обійшла кухонний стіл і відчинила шафку над мийкою. Нижня полиця, де колись стояли бокали для вина, тепер порожніла.
— Я розумію, що в тебе творчий застій, — продовжила Поліна, зачиняючи шафку. — Але замість того, щоб працювати, шукати ідеї, ти просто сидиш удома й п’єш.
Денис підвівся й підійшов до неї, намагаючись узяти за руку:
— Полін, ти не розумієш, як це складно. Я не можу просто так сісти й намалювати шедевр на замовлення. Мистецтво потребує натхнення.
— Натхнення? — вона вирвала руку. — Коли ми познайомились, ти малював щодня. Казав, що мистецтво — це праця, а не очікування музи. Що змінилось?
Денис не знайшов, що відповісти. Справді, що змінилось? Чому замість того, щоб писати картини, він витрачав час на пиятики з друзями?
— Мені потрібен час, — нарешті сказав він. — Я знайду роботу, обіцяю. І більше не кликатиму хлопців. Тільки не виганяй мене.
Поліна втомлено потерла скроню:
— Ти обіцяєш це вже пів року, Денисе. Я більше не вірю твоїм словам.
Вона вийшла з кухні, і Денис пішов за нею до вітальні, де безлад був ще гірший. Поліна почала збирати пляшки, складаючи їх у великий пакет.
— Давай я сам, — Денис спробував забрати в неї сміття, але вона відсторонилася.
— Не чіпай, — її голос був рішучим. — Краще збирай свої речі.
— Поліно, ти справді хочеш, щоб я пішов? Після всього, що було між нами?
Вона випросталась, дивлячись йому просто в очі:
— А що було між нами останні місяці, Денисе? Я працюю з ранку до ночі, приходжу додому й готую тобі вечерю. А ти навіть не спромігся знайти підробіток. Який сенс усе це тягнути?
Денис відчув, як втрачає контроль над ситуацією. Так, він справді не працював, жив за рахунок Поліни, але ж це був тимчасовий період. Хіба не в цьому сенс шлюбу — підтримувати одне одного в складні часи?
— Я тебе кохаю, — сказав він, роблячи останню спробу. — Невже цього недостатньо?
— Недостатньо, — Поліна похитала головою. — Любов — це не лише слова, це вчинки. А твої вчинки свідчать, що ти давно перестав думати про мене.
Вона дістала телефон із кишені джинсів, відкрила банківський застосунок, щось там переглянула й повернула екран до чоловіка.
— Що це? — спитав Денис, підходячи ближче.
— Твоя остання витівка змусила мене замислитися, що ще ти міг утнути за моєю спиною, — сказала Поліна. — Це витрати по моїй кредитці, яку я залишила вдома, щоб ти міг купувати продукти. Знаєш, що я там знайшла?
Денис застиг. Невже вона дізналася про ті витрати? Він же думав, що вона давно вимкнула сповіщення, щоб не платити щомісяця за обслуговування рахунку.
— Три покупки в барі «Синій кит» на загальну суму одинадцять тисяч гривень, — Поліна кинула на нього спопеляючий погляд. — І це в ті дні, коли ти казав, що сидиш удома і працюєш над новою картиною.
Денис відчув, як до обличчя приливає кров. Він справді кілька разів брав її картку, але не думав, що назбиралася така сума.
— Я збирався повернути, — пробурмотів він. — Я ж мав переговори з галереєю, вони обіцяли…
— Досить брехати! — перебила Поліна, підвищивши голос. — Ніякої галереї немає. Ніяких переговорів. Є лише ти, твоя лінь і твої нескінченні обіцянки.
— А ось ще дещо цікаве, — Поліна відкрила галерею і показала йому фото. — Знаєш, хто це з тобою на знімку? Його виклала твоя знайома Марина.
На фото Денис обіймав за талію молоду білявку. Вони стояли біля барної стійки, обидва добряче напідпитку.
— Це просто знайома, — спробував виправдатися він. — Ми випадково зустрілись у барі.
— Випадково зустрілись? — Поліна гортала далі, показуючи ще кілька фото. — А на цьому фото ви теж випадково цілуєтесь? Чи це такий дружній поцілунок?
Денис зрозумів, що загнаний у глухий кут. Він справді кілька разів бачився з Мариною, поки Поліна працювала допізна. Але для нього це нічого не значило — просто флірт, не більше.
— Це непорозуміння, — Денис простягнув руку, намагаючись забрати телефон, але Поліна відступила. — Марина — просто знайома, нічого серйозного.
— Нічого серйозного? — Поліна усміхнулась, але в її очах не було й сліду радості. — Ти витрачаєш мої гроші на іншу жінку, влаштовуєш оргії в моїй квартирі, а тепер кажеш, що це «нічого серйозного»?
Денис відчув, як усередині закипає злість. Знову ці її слова: моя квартира, мої гроші. Наче він якийсь нахлібник.
— А чого ти чекала?! — він підвищив голос. — Цілими днями пропадаєш на роботі, повертаєшся додому — й одні претензії! Ні підтримки, ні розуміння!
— Підтримки? — Поліна схрестила руки на грудях. — Я рік терпіла твоє «мистецтво», оплачувала твої фарби й полотна, вірила, що ти чогось досягнеш. Це не підтримка?
— Ти нічого не тямиш у мистецтві! — випалив Денис. — Думаєш, якщо в тебе є робота й зарплата, то ти краща за мене? Мистецтво не вимірюється грошима!
— Зате життя вимірюється, — різко відповіла Поліна. — Квартплата, їжа, одяг — усе коштує грошей. І поки я працюю, ти тільки й робиш, що витрачаєш.
Вона підійшла до шафи в коридорі й дістала звідти дорожню сумку.
— Забирай свої речі й іди, — її голос звучав твердо. — Я втомилась від усього цього.
Денис зрозумів, що вона налаштована серйозно. Його охопила паніка — піти? Куди? У нього не було ні грошей, ні іншого житла.
— Поліно, давай поговоримо спокійно, — він змінив тон, намагаючись її заспокоїти. — Я визнаю свої помилки. Обіцяю, що з завтрашнього дня все зміниться.
— З завтрашнього? — Поліна кинула сумку на підлогу перед ним. — А чому не з сьогоднішнього? Або з учорашнього? А краще — з минулого місяця?
Денис відчув, як остаточно втрачає контроль над ситуацією. Він зробив відчайдушну спробу:
— А як же наші почуття? Ми ж кохали одне одного.
— Кохали, — погодилася Поліна, і в її голосі прозвучала туга. — Але ти вбив це кохання своєю поведінкою. Забирай речі й іди.
Вона простягнула руку:
— І віддай ключі від квартири.
Денис подивився на неї з недовірою:
— Ти серйозно? Виганяєш мене на вулицю?
— У тебе ж є друзі, — відповіла Поліна. — Той самий Сергій чи Вітько. Йди до них.
Денис відчув, як усередині все перевертається. Гнів, образа й страх змішалися в вибухову суміш.
— Ось як? — процідив він. — Використала мене, а тепер викидаєш як непотріб?
— Використала? — Поліна розсміялася гірким сміхом. — Ти все перекрутив. Це ти використовував мене — жив за мій рахунок, витрачав мої гроші, поки я горбатилася на роботі.
Денис схопив сумку й із силою кинув її через кімнату:
— Задушись у своїй квартирі! Думаєш, ти така особлива? Та таких, як ти, тисячі — зациклених на грошах, кар’єрі, успіху!
— А таких, як ти — мільйони, — спокійно відповіла Поліна. — Ледарів, які прикриваються балачками про мистецтво.
Вона підійшла до телефону й набрала номер охорони житлового комплексу:
— Алло, охорона? У мене у квартирі сторонній чоловік, який відмовляється піти. Так, квартира 56. Дякую.
Денис не міг повірити власним вухам:
— Ти викликала охорону? На власного чоловіка?
— Колишнього чоловіка, — поправила вона. — У тебе є п’ять хвилин, щоб зібрати речі. Або тебе виведуть силою.
Денис зрозумів, що програв. Принижений, розлючений, він почав гарячково запихати свої речі до сумки, навіть не розбираючи.
— Ти ще пошкодуєш про це, — кинув він, застібаючи блискавку. — Коли я стану відомим художником, ти будеш гризти лікті!
— Ключі, — Поліна проігнорувала погрози, простягнувши руку.
Денис з ненавистю подивився на неї, потім витяг ключі з кишені й кинув на журнальний столик.
— Задушись! — він підхопив сумку. — Мені навіть легше, що все скінчилося. Ти ніколи мене по-справжньому не розуміла.
У двері подзвонили — охорона спрацювала швидко. Поліна відчинила, і у квартиру зайшли двоє кремезних чоловіків у формі.
— Проблеми, Поліно Андріївно? — запитав один із них.
— Вже ні, — відповіла вона, дивлячись на Дениса. — Ця людина вже йде.
Денис кинув на неї останній погляд — сповнений болю та злості — і, не кажучи більше ні слова, пройшов повз охоронців і вийшов із квартири. Важкі двері зачинилися за його спиною з остаточним клацанням.
Поліна залишилася стояти посеред розгромленої вітальні, відчуваючи дивне поєднання спустошення й полегшення. Вона подякувала охороні й, залишившись сама, повільно опустилася на диван. Її погляд зупинився на невеликій картині, що висіла на стіні — першій роботі Дениса, яку він подарував їй на день народження. Тоді він був сповнений ентузіазму й мрій, а вона вірила в його талант.
Десь глибоко в душі ще жевріло те кохання, але Поліна знала: вона зробила правильний вибір. Неможливо жити з людиною, яка не поважає ні тебе, ні твій дім, ні ваші стосунки.
Вона підвелася й пішла на кухню — починати прибирання. Нова глава її життя тільки починалась. І хоча зараз це був просто розгромлений дім, скоро все буде інакше. Чистіше. Спокійніше. Краще.
Бізнес-леді знайшла на дорозі в заметіль дівчину, що брела одна, і привезла її додому