Каблуки чітко стукали по плитці торгового центру. Олена поспішала вибрати подарунок колезі на ювілей, викроївши час у щільному робочому графіку. На телефоні знову висвітилось ім’я чоловіка. П’ятий дзвінок за останню годину.
— Сергію, я зайнята, — відповіла Олена, притиснувши телефон плечем до вуха, розглядаючи вітрину.
— Олено, мама знову дзвонила. Вона плакала.
Олена зупинилась. Ця фраза звучала надто часто останнім часом.
— І що цього разу з Валентиною Петрівною? Знову тиск чи сусіди шумлять?
— Ні, з Кирилом проблеми. Господарка квартири його виселяє. Мама просила поговорити з тобою.
Олена стиснула губи. Молодший син свекрухи від другого шлюбу, тридцятирічний Кирило, був для неї головним болем з першого дня знайомства.
— Сергію, ми це вже обговорювали. Твоєму брату час навчитися відповідати за себе.
— Олен, я все розумію, але йому немає куди подітись. Може, тимчасово пустимо пожити?
У слухавці запанувала тиша. Олена перебирала в голові всі попередні «тимчасово» з Кирилом, кожне з яких розтягувалось на місяці.
— Давай ввечері поговоримо, — сухо відповіла вона й натиснула відбій.
Вечір обіцяв бути непростим. У сорок вісім років Олена пройшла довгий шлях від рядової бухгалтерки до фінансової директорки великої компанії. Власна квартира в центрі міста, авто, повага колег — усе це результат її наполегливої праці. Шлюб із Сергієм був щасливим, поки свекруха не почала втручатися в їхнє життя.
Вхідні двері грюкнули рівно о сьомій вечора. Сергій зайшов у вітальню з винуватою усмішкою.
— Привіт, — він сів поруч з Оленою на диван. — Як день пройшов?
— Нормально. Давай одразу до справи, Сергію. Що там з Кирилом?
Сергій потер перенісся.
— Його виселяють. Господарка знайшла орендарів, які готові платити більше. А в Кирила зараз проблеми з роботою, ти ж сама знаєш…
— Я не знаю, — перебила Олена. — Я знаю лише, що твій брат за останні п’ять років змінив сім робіт. І щоразу звільнявся за власним бажанням, бо «це не його».
Сергій зітхнув.
— Олено, я розумію твоє обурення. Але мама просить допомогти. Усього на місяць, максимум два, поки він не знайде щось підходяще.
— А потім буде три, чотири, пів року… — Олена похитала головою. — Як завжди.
У двері подзвонили. Олена запитально глянула на чоловіка. Той відвів очі.
— Ти вже їх запросив, так? — в Олени задрижав голос.
— Мама просто хотіла поговорити, — Сергій встав і пішов відкривати.
У квартиру зайшла Валентина Петрівна — невисока повна жінка з пофарбованим у каштановий колір волоссям. За нею ішов Кирило — високий молодик із модною зачіскою та в дорогій куртці.
— Оленочко, люба, — простягнула Валентина Петрівна. — Як ти гарно виглядаєш!
— Добрий вечір, Валентино Петрівно, — холодно відповіла Олена, підводячись із дивана. — Кириле.
— Привіт, Олено, — усміхнувся Кирило й пройшов до вітальні, по-домашньому плюхнувшись у крісло. — У вас тут затишно.
— Дякую, — сухо відповіла Олена.
— Оленочко, — почала Валентина Петрівна, вмощуючись поруч із сином, — у нас така біда! Кирюшу виганяють на вулицю ці жахливі люди. Уявляєш, серед зими!
— На дворі травень, — зауважила Олена.
— Ну ти ж розумієш! Ще холодно! — змахнула руками свекруха. — А у вас така велика квартира, стільки місця пустує…
— Ми з Сергієм часто працюємо з дому, нам потрібні окремі кабінети, — заперечила Олена.
— Та я вам не заважатиму! — втрутився Кирило. — Мені б тільки куточок. Я зараз проєкт запускаю, інтернет-магазин. Через місяць-другий стану на ноги, з’їду.
Олена уважно подивилась на нього. Дорогий телефон, брендове вбрання — на безробітного він зовсім не схожий.
— Кириле, а чому б тобі не пожити в мами? У неї ж трикімнатна квартира.
— У мене ж ремонт! — вигукнула Валентина Петрівна. — Там дихати неможливо, пилюка, бруд! І потім, Кирилу потрібен інтернет для роботи, а в мене його нема.
— А у Віталіка? — запитала Олена, маючи на увазі ще одного сина Валентини Петрівни від першого шлюбу.
— У нього діти, сама знаєш, — скривилась свекруха. — Маленькі, галасливі. Кирилу потрібен спокій для роботи.
Олена перевела погляд на чоловіка. Сергій стояв біля вікна, уникаючи з нею зустрічі очима.
— Олено, — нарешті промовив він. — Усього пару місяців.
Валентина Петрівна засяяла.
— Оленочко, ти ж добра душа! Не залишиш брата чоловіка в біді!
Олена стримано всміхнулась.
— Давайте обговоримо це з Сергієм наодинці. А потім я дам вам відповідь.
— Які ще обговорення? — обурилась Валентина Петрівна. — Родичі повинні допомагати одне одному без зайвих слів! Не хочеш же ти, щоб Кирюша ночував на вулиці?
Олена повільно видихнула. Ця розмова вже повторювалася не вперше.
— Я хочу поговорити з чоловіком. Наодинці. Прямо зараз.
Валентина Петрівна стиснула губи, але промовчала. Сергій кивнув і жестом показав на кухню. Зачинивши за собою двері, Олена схрестила руки на грудях.
— Ти вже все вирішив, так? Без мене.
— Олено, це всього на пару місяців, — Сергій говорив тихо, ніби боявся, що їх підслухають. — Кирило обіцяв швидко знайти роботу.
— Як минулого разу? І позаминулого? — Олена підійшла до вікна. — Пам’ятаєш, коли він жив у нас пів року? Обіцяв з’їхати за місяць.
— Тоді була інша ситуація.
— Сергію, подивися на мене, — Олена повернулася до чоловіка. — Твій брат уже десять років живе за чужий рахунок. Спочатку на шиї у матері, потім у Віталіка, тепер до нас хоче. Йому тридцять років! У його віці ти вже керував відділом.
Сергій провів рукою по волоссю.
— Я знаю, що Кирило не ідеальний. Але він моя родина. І мама переживає.
— А я? Я не твоя родина?
У кухню без стуку зайшла Валентина Петрівна.
— Ну що ви там застрягли? Кирюша весь змучився в очікуванні.
Олена глибоко вдихнула.
— Валентино Петрівно, я зараз не можу дати остаточної відповіді. Мені потрібно подумати.
— Про що тут думати? — змахнула руками свекруха. — Людині ж допомога потрібна! Невже тобі шкода куточка для брата чоловіка?
— Мені потрібно подумати, — твердо повторила Олена.
Валентина Петрівна звернулась до сина:
— Сергію, ти чоловік чи хто? Скажи дружині, що брат житиме тут!
— Мамо, — Сергій ніяково посміхнувся, — давай ми самі розберемося.
— От як, — процідила свекруха. — Значить, твоє слово в цьому домі нічого не варте. Тепер зрозуміло, хто у вас головний.
Вона вийшла, гучно грюкнувши дверима. Олена на мить заплющила очі.
— Я поговорю з нею, — сказав Сергій. — Пробач за цей цирк.
Наступного дня, повернувшись з роботи, Олена побачила в передпокої незнайому куртку. З вітальні доносилися чоловічі голоси.
— Сергію? — покликала вона, заходячи до кімнати.
На дивані сиділи Сергій і Кирило, на екрані телевізора застиг кадр з футбольного матчу.
— Привіт, Олено! — радісно вигукнув Кирило. — А ми тут матч дивимось.
Олена перевела погляд на чоловіка.
— Можна тебе на хвилинку?
У спальні вона ледве стримувала лють.
— Ти його запросив? Без мого дозволу?
— Він просто зайшов у гості, — виправдовувався Сергій. — Олено, не вигадуй.
Телефон Олени задзвонив. Номер свекрухи.
— Оленочко, радість моя, — пролунав солодкий голос Валентини Петрівни. — Як справи?
— Нормально, — сухо відповіла Олена.
— Я тут подумала… Кирилу ж не обов’язково у вас жити. Може, ти йому на оренду квартири грошей даси? Зовсім трошки, тисяч десять на місяць. Тобі не шкода, а йому допомога.
У Олени перехопило подих від такої зухвалості.
— Валентино Петрівно, вибачте, але ні. Ні жити в нас, ні грошей на оренду я давати не буду.
— Ось як ти заговорила! — голос свекрухи став крижаний. — А Сергій мені обіцяв! Сказав, що ви Кирила приймете як рідного!
Олена натиснула «відбій» і повернулась до чоловіка.
— Ти їй пообіцяв?
— Я сказав, що спробую тебе переконати, — зніяковіло відповів Сергій.
Наступні дні перетворились на кошмар. Свекруха телефонувала по десять разів на день. Сергій ставав усе похмурішим.
— Ти егоїстка, — кинув він під час чергової сварки. — Тобі начхати на мою родину!
— Ні, Сергію, не начхати. Просто я не хочу, щоб нами користувались.
— Це називається допомога! — підвищив голос чоловік. — Олено, у тебе своя квартира, хороша робота. А в Кирила — нічого!
— І чия в тому вина? Він же дорослий, здоровий чоловік!
Напруга зростала з кожним днем. Якось увечері Олена побачила біля під’їзду знайомі постаті. Валентина Петрівна, Кирило і Сергій стояли біля входу з кількома валізами.
Олена підозріло запитала:
— Що відбувається?
Валентина Петрівна вигукнула:
— А ось і господиня! Нарешті! Ми тут уже змерзли.
— Сергію, я ключі забув, — винувато усміхнувся Сергій.
— А це що? — Олена вказала на валізи.
— Кирилові речі, — недбало відповіла свекруха. — Тільки найнеобхідніше взяли.
Олена стиснула губи й відчинила двері під’їзду.
— Сергію, підіймайся. Інші можуть йти додому.
— Оленочко, — Валентина Петрівна схопила її за рукав. — Ти ж не серйозно? Надворі ж холодно!
— Я не впущу у свою квартиру вашого сина, зрозуміло? — тихо, але твердо вимовила Олена. — Ні сьогодні, ні завтра, ніколи.
— Як ти смієш?! — Валентина Петрівна почервоніла. — Сергію, скажи їй!
Сергій мовчав, опустивши очі.
— Олено, може, все ж впустимо його? Хоча б на ніч, — нарешті пробурмотів він.
— А завтра що? А післязавтра? — Олена похитала головою. — Ні, Сергію. Я втомилась від цього тиску.
— Чула?! — зойкнула Валентина Петрівна. — Твоя дружина виставляє твого брата на вулицю! І ти це терпиш?
— Мамо, не перебільшуй…
— Ні, це ти не перебільшуй! — Валентина Петрівна тикнула пальцем у бік Олени. — Вона завжди була така! Холодна, розрахункова! Тільки про себе думає! А ти, Сергію, ганчірка! Дозволяєш їй командувати!
— Досить, — Олена випросталась. — Сергію, обирай. Або ти йдеш зі мною, або залишаєшся з ними. Але в моєму домі Кирила не буде.
Запала тиша. Сергій переводив погляд з дружини на матір і брата.
— Олено, ти ставиш мене перед вибором, — тихо сказав він.
— Ні, Сергію. Тебе поставили перед вибором твоя мати й брат. Я просто не хочу бути використаною.
— Ходімо, синочку, — Валентина Петрівна взяла Сергія за руку. — Раз твоя дружина така безсердечна, поживеш у мене.
Сергій вагався. Кирило стояв осторонь, розглядаючи свої нігті.
— Я… — Сергій ковтнув. — Пробач, Олено.
Він повернувся і пішов за матір’ю. Олена мовчки дивилася, як вони йдуть. У горлі стояв клубок, але сліз не було.
Через місяць вони з Сергієм офіційно розлучилися. Він кілька разів намагався помиритися, але Олена була непохитною. Валентина Петрівна розпустила серед знайомих чутки про «черству невістку», та Олену це вже не турбувало.
Якось, виходячи із супермаркету, вона випадково натрапила на Віталіка, старшого сина Валентини Петрівни.
— Привіт, — ніяково сказав він. — Як ти?
— Нормально, — усміхнулась Олена. — А ти як?
— Та нічого… Слухай, я знаю, це не моя справа, але… Ти правильно вчинила. Кирило зараз у мами живе, так і не знайшов роботи. А мама всім розказує, що ти їх вигнала.
Олена знизала плечима.
— Це мене вже не стосується, Віталію.
Вони попрощалися. І Олена пішла до своєї машини. Десь у глибині душі вона ще сумувала за Сергієм. Але не шкодувала про своє рішення. Деякі двері краще зачиняти назавжди.
– Ти мені й на годину не потрібна! – кричав наречений у РАЦСі, передумавши грати весілля через наклеп свекрухи