Автобус кілька разів здригнувся і зупинився. Водій вискочив зі свого місця та оголосив пасажирам:
— Шановні пасажири, машина зламалася. Зараз я зв’яжуся з базою і попрошу прислати інший автобус. Тим, хто не може йти пішки, пропоную зачекати тут, але попереджаю — пічка не працює. Якщо можете дійти до кінцевої пішки, краще виходьте зараз. Залишилося всього 6 кілометрів.
Люди почали обурюватися, але сувора жінка років п’ятдесяти в поношеному одязі крикнула:
— Ну чого здійняли галас? Вам же сказали: хто не може йти, можете сидіти й чекати. А я пішла.
Вона закинула на плече свій потертий рюкзак і вийшла з салону. Надворі йшов невеликий сніг, мороз був несильний, і вона жваво пішла дорогою.
«За годину повинна дійти, — подумала вона, глянувши на годинник у кнопковому телефоні, який знайшла на вокзалі. — Треба поспішати, бо зараз швидко темніє».
Додала кроку, але відчула, як спина покрилася потом. «Притормози. Ні, так не годиться. Якщо спітнію, то одразу замерзну. Краще йти спокійно», — вирішила вона і рушила звичайним кроком.
Раптом її відкинув убік порив холодного вітру.
«Ох, тільки не це, — подумала вона. — Тільки заметілі не вистачало».
Але сніжна буря вже почалася. Вітер швидко наніс на дорогу кучугури, і Риті, так звали подорожню, довелося зійти на узбіччя, де сніг зносило на шосе. Вона озирнулася до автобуса, але його вже не було видно через снігову завісу.
В одному місці дорога завернула праворуч і опинилася вся засипана снігом. Куди йти далі, Рита не бачила, тому рушила навмання. З кожним кроком йти ставало дедалі важче, ноги в невисоких чоботях грузли в снігу.
Рита зупинилася й почала думати, що робити: повертатися чи йти далі. Тим часом сніг продовжував сипати великими пластівцями, засипаючи все навколо так, що вже було не зрозуміло, де дорога, а де поворот назад до автобуса.
Рита намагалася згадати, скільки разів оберталася, щоб визначити напрямок, але темніло. Довелося ввімкнути ліхтарик на телефоні, щоб підсвітити собі шлях, але його вистачило ненадовго, невдовзі він згас, і Рита знову опинилася в темряві.
— Навіщо я потяглася в таку даль уночі? — лаяла вона себе, як раптом побачила попереду якісь вогники.
«Село якесь», — зраділа Рита і зібрала всі сили, щоб пробиратися вперед. Нарешті, вона опинилася біля невеликої хатинки на краю села. Вона стояла осторонь, вікна були закриті віконницями. Рита насилу дісталася ґанку і почала стукати:
— Відчиніть, будь ласка, — шепотіла вона, заклякла, не розуміючи, куди подівся її голос.
Втративши будь-яку надію, що їй відчинять, вона випадково натиснула на металевий важіль замка, і двері відчинилися. На Риту повіяло старою хатою і холодом нежилого приміщення.
«Ну хоч не дує», — подумала жінка, відчувши полегшення, і стала нишпорити в кишені.
Знайшла там пом’ятий коробок сірників і чиркнула сірником. Кімнатка була невелика, з пічкою. На столі стояла стара гасова лампа. Рита підійшла ближче й спробувала її запалити. Вийшло не одразу, але коли вогник запалав, їй здалося, що в хатині стало навіть трохи тепліше.
При світлі лампи вона помітила, що біля печі стоїть відро з дрібними трісками та потемнілими дровами. Вона кинула туди кілька трісок, змішаних із сухою травою, і запалила. Тріски весело розгорілися, і Рита простягла до вогню змерзлі пальці.
«Слава Богу, не замерзну на смерть», — подумала вона.
Рита була сиротою. Дитинство і юність провела в дитячому будинку й школі-інтернаті. Потім вступила до училища, вивчилася на маляра-штукатура й плиточника, вийшла заміж. Чоловік у неї був із невеликого села на Полтавщині, тому жили в хаті з пічним опаленням і зручностями на дворі. Але Рита не скаржилася.
Чоловік працював трактористом у фермера, а вона за своєю спеціальністю. Досить швидко молода сім’я зібрала гроші на будівництво та ремонт, провели воду в дім, зробили перепланування. Тепер у них була і ванна, і окрема від житлової кухня, і парове опалення на дровах. Жили й раділи, ростили синочка.
Потім, коли син повернувся з армії, бригаду Рити запросили попрацювати в місті. Вона й поїхала, думала заробити грошей синові на весілля. Він сказав, що у нього наречена залишилася в тому місті, де він служив.
Однак не судилося цьому весіллю відбутися. В один із днів Риті зателефонували із сільради й повідомили, що будинок згорів, а чоловік і син загинули від чадного газу. Не вірячи в те, що сталося, вона кинулася додому, але знайшла на місці лише купу обгорілих залишків.
— За що ж це, за що? — кричала вона не своїм голосом, оплакуючи улюблених чоловіків, якими так пишалася.
Сусіди як могли намагалися втішити нещасну, запрошували пожити до себе, але Рита ніби була не в собі. Щоранку ходила на цвинтар і читала молитви на могилах до втрати свідомості. Їй часто викликали швидку, а голова села пропонував надати житло і роботу, але вона нікого не чула, тільки блукала навколо згарища та на цвинтар бігала. А коли їла, коли спала — ніхто не знав.
Зрештою, не в змозі більше залишатися в селі, де все нагадувало про зруйноване життя, вона подалася в місто. Працювати за фахом намагалася, але в неї з’явилися конкуренти — бригада мігрантів під керівництвом місцевих ділків. Тож Риту швидко витіснили з цього ринку, і вона влаштувалася було в комунальне господарство, але там зарплату платили через раз, на орендоване житло ніяк не вистачало.
А тут ще й здоров’я стало підводити: задишка, серце почало барахлити. Рита стала бродяжити, просила милостиню, ночувала то в котельнях, то де прийдеться. Поліція, звісно, ганяла. Так тривало кілька років.
Якось, коли їх зі знайомою безхатькою вигнали із залізничного вокзалу просто на мороз, вона вирішила повернутися до села чоловіка. Все-таки там її знали, могли допомогти. Та й голова села обіцяв допомогу. Так вона й опинилася в тому нещасливому автобусі…
Коли купа трісок у печі добре розгорілася, Рита підклала дрова. У будинку попливло живе тепло, і вона відчула, що її ось-ось звалить. Рита заглянула за піч і побачила там лежанку, викладену старою плиткою.
Вона лягла на теплі камені, зняла куртку й поклала її під голову, миттєво заснувши.
Вранці її розбудив тонкий промінь світла, який пробився в кімнату крізь щілину між закритими віконницями. Розплющивши очі, вона тут же примружилася від яскравості. Злізши з лежанки, одяглася, бо піч давно згасла і в будинку стало прохолодно. Дістала з рюкзака половину батона і коробку соку, перекусила й ретельно зібрала крихти.
Вирішивши вийти з будинку і відчинити віконниці, вона потягнула на себе вхідні двері й помітила на ґанку свіжі сліди в снігу. Підійшовши ближче, побачила, що вони дитячі, схожі на сліди валянок. На сходинці лежало щось яскраво-червоне. Нахилившись, вона підняла дитячу в’язану рукавичку з узором у вигляді сніжинки.
«Цікаво, — подумала Рита, — хтось був тут раніше, ніж я прокинулася».
Сліди вели за будинок, і вона вирішила піти за ними. Вони губилися в глибоких заметах і вели до двору, але раптом обірвалися. Рита розгублено підняла голову, не знаючи, куди йти далі, і рушила за слідами машини, яка, схоже, проїхала після трактора. За кілька хвилин вона опинилася перед хвірткою біля храму. У дворі за огорожею стояв старенький автобус, а двері до храму були прочинені.
Рита вирішила зайти. Судячи з усього, храм був нещодавно збудований. Усередині стояло кілька чоловіків із бородами, які тинькували стіни. Вона насолоджувалася теплом, яке йшло від підігрітої підлоги, і спостерігала.
— Та не так, батюшка, ось так, — казав один із них іншому, у якого борода була ще довшою. Той безпорадно провів шпателем по стіні, і великий шматок штукатурки впав на підлогу.
— Ох, — вигукнув чоловік густим басом і поклав шпатель у відро. — Ні, Юрію Миколайовичу, тинькар з мене не вийде, руки, розумієте, не ті.
— Та годі вам, отче, на себе наговорювати. Я ж вам показую, ось так…
Але отець уже помітив Риту, яка зайшла, і з цікавістю поглядав на неї.
Вона підійшла ближче й запитала:
— Добрий день. Не підкажете, чия це рукавичка? — Вона простягнула знахідку.
Юрій знизав плечима, а отець узяв рукавичку і гукнув кудись нагору:
— Ліза!
Рита підняла голову й побачила молоду жінку в білій хустці, яка стояла на широкому дерев’яному балконі прямо над входом.
— Це не наші загубили? — запитав отець, помахуючи рукавичкою.
— Здається, наша, — відповіла Ліза й швидко спустилася вниз. Узявши рукавичку, вона усміхнулася. — А, це Катіна. Вона сьогодні бігала до закинутого будинку, казала, що бачила, як з його труби вночі йшов дим.
— Та ти що! — здивувався отець. — І що, когось знайшла?
— Ні, каже, віконниці зачинені, нікого не бачила, і слідів не знайшла. Хоча їх могло замести хуртовиною, — відповіла Ліза й поглянула на Риту. — А ви де знайшли рукавичку?
— На ґанку. Я вчора забрела в той будинок з траси, автобус зламався, думала, замерзну. Добре, що там дрова були, трохи зігрілася.
— А куди ви їхали? — запитав отець.
— У Совий Яр, — майже хором сказали всі троє.
— Так ви зовсім не туди потрапили. У нас село Ленське, до Сового Яру кілометрів десять буде.
Рита розвела руками.
— Ну, значить, доля мене до вас привела, — сказала вона й подивилася на отця. — Я маляр, тинькар і плиточник, можу вам із ремонтом допомогти.
— Справді? — ахнув отець. — Та це ж чудово, а то з мене тинькар нікудишній, нічого не виходить. — Він підійшов до Рити й простягнув руку. — Давайте знайомитися. Я настоятель, отець Андрій. — Він вказав на Лізу. — Моя дружина, її заведено називати матушкою. Нам такі майстри, як ви, дуже потрібні. А в нашу глушину ніхто їхати не хоче.
— Маргарита, — представилася вона й запитала: — То що, можна приступати?
Їй дуже хотілося почати роботу.
— Ну що ви, — протягнув отець. — Ви з дороги, мабуть, ще й не снідали. Зараз ми вас нагодуємо, а потім…
Він кивнув матушці, й та пішла до невеликої будівлі поруч із храмом, де, як з’ясувалося, була облаштована трапезна. Там кілька гладких усміхнених жінок накривали на стіл. Ліза повернулася й запросила всіх обідати.
Риті подали наваристого рибного супу з сухариками, поставили поруч салатницю з оселедцем під шубою, чашку гарячого чаю й пиріжок на блюдці. Вона вже й забула, коли востаннє їла нормальну їжу, тому обережно, стараючись не кидатися на їжу, почала їсти.
Раптом одна з жінок запитала:
— Рито, а ти не з Сового Яру?
— Ну так, — відповіла вона й одразу впізнала свою сусідку з вулиці, де раніше жила. — Ой, Валечко, це ти! А як ти тут опинилася?
— Так у нас у Совому церкви немає. Ось я сюди й їжджу, — відповіла Валентина. — Пам’ятаєш, голова тобі хатинку виділив? А ти там жити не стала, і ту хатинку віддали родині переселенців із затопленого району. Ось так-то. Де ж ти тепер житимеш?
Рита знизала плечима й помітила, як Валентина, нахилившись до матушки, щось прошепотіла їй на вухо. На обличчі Лізи з’явилося здивування.
— Та що ж, ми не знайдемо, куди спеціалістку поселити? — сказав отець. — Хоч той будиночок, де ви ночували, до ладу приведемо, дрова підкинемо й живіть собі на здоров’я.
Рита усміхнулася. Ніколи ще проблеми не здавалися їй такими легко розв’язуваними, як у товаристві цих людей.
Вона нарешті попросила дати інструменти й показати фронт робіт. Оздоблення стін продовжилося, а Ліза з жінками тихенько співали тропарі, певно, готуючись до служби.
Рита займалася улюбленою справою й відпочивала душею. Їй було байдуже, скільки їй заплатять і де вона житиме. Приводити до ладу стіни такого гарного храму було для неї справжньою радістю.
— Ну, Маргарито, вистачить уже, потрудилися ви на славу, — сказав отець Андрій. — А тепер час відпочивати. Поїхали до нас додому, повечеряємо.
Рита почала відмовлятися:
— Та що ви, куди мені до вас додому? Ви ж бачите, на кого я схожа?
— Нічого, ви приблизно такої ж статури, як моя дружина. Знайдемо для вас і халатик, і все, що потрібно. Викупаєтеся, поспите в теплі, — наполягав отець.
Коли в храм вбігла дівчинка років чотирьох із кучериками з-під шапки й сміючимися очима, Рита несподівано для себе погодилася. Неможливо було відмовити малечі, яка підійшла до неї і сказала:
— Це ви мою рукавичку знайшли? Дякую! А я так засмутилася, думала, загубила її на дорозі, і там її собаки затягали. Мені їх мама зв’язала.
В отця Андрія та матушки Лізи було троє своїх і троє прийомних дітей, які з різних причин залишилися без батьків.
— Сашко сам прийшов, — розповідала матушка Ліза Риті. — Помітили його на службі перед Різдвом років п’ять тому. Стоїть у куточку, ручки склав, щось шепоче. Бабусі, побачивши його, одразу зрозуміли, що він не місцевий. Почали після служби розпитувати, виявилося, сирота. Мати поховали, батька у в’язницю відправили, а йому одна дорога в дитячий будинок. Він узяв і втік, не знаю, як через замети до нас пробрався. Але ми з отцем вирішили його усиновити, знайшли документи, все оформили, — Ліза усміхнулася.
Рита пила чай біля вікна, прислухаючись до її лагідного голосу.
— Міті дванадцять, мати й батько позбавлені батьківських прав, пияки. А Віку ми в дитбудинку одразу помітили, коли привозили туди подарунки, зібрані парафіянами. Усі шумлять, стрибають, а вона сидить собі, щось думає.
Віка, почувши, що про неї говорять, кинула своє малювання і підбігла до матушки:
— Мамо, можна я завтра до школи свого ведмедика візьму?
— Візьми, але якщо він там загубиться, не будеш потім плакати?
— Ні, я його на карабінчик до рюкзака причеплю, — сказала Віка й побігла.
— Ну, а Катюша в нас із найдивовижнішою історією, — продовжувала Ліза. — Приїхала в Совий Яр молода вагітна жінка, шукала нареченого за адресою. Прийшла до садиби, а там лише згарище. Закричала, і в неї почалися перейми. Сусідки викликали швидку. Ніхто не знав, звідки вона, а сама вже говорити не могла. Тільки коли її завантажували в машину, прошепотіла, що дитина в неї від Володі Шмельова, який у пожежі загинув. Ми їздили до неї в пологовий будинок, але, на жаль, породілля не вижила, доньку залишила сиротою. Так і взяли дівчинку до себе. Я тоді якраз Славіка народила, от і вигодувала їх разом.
Рита затремтіла, як у гарячці, схопилася однією рукою за серце, а другою — за руку матушки.
— Господи, так це ж Володі, мого сина, донька! — вигукнула вона.
— Так, Маргарито Єфимівно, — підтвердила Ліза. — Валя розповіла мені, що ви Катина рідна бабуся. Ми її так і записали — Катерина Володимирівна Шмельова. Думали, раптом рідня знайдеться.
— Хіба таке може бути? — залилася слізьми Рита. — Я вже так звикла до нещасть, що нічого хорошого від життя й не чекала.
Матушка Ліза обійняла заплакану жінку, а отець Андрій сказав:
— Ну що, Маргарито Єфимівно, доведеться вам оселитися у нас як Катина бабуся. Катюша нам як донька, так що ми вам її за так не віддамо, — пожартував він. — А місця у нас вистачить, парафіяни ось який дім нам справили. Житимете в теплі й без образ… Діти, слухайте, що скажу, — крикнув він. — Сьогодні в нашому храмі знайшлася ваша бабуся Рита. Відтепер вона житиме разом із нами.
Здивовані діти оточили Маргариту.
— А ви вмієте казки розповідати? — запитала Катя.
— Внученько, звісно, — відповіла та, — у дитбудинку їх багато читали.
— То ви теж із дитбудинку? — пожвавіли Віка й Сашко. — А ми думали, в дитбудинках лише маленькі живуть.
— Та я також там жила, поки була маленькою, а потім стала дорослою й на роботу пішла.
— А ким ви працюєте? — запитали діти майже хором.
— Маляр-штукатур, — відповіла Рита й здивувалася реакції дітей. Вони весело розсміялися.
— А тато не вміє тинькувати, — сказав один із них. — Щовечора мамі скаржиться, що в нього не виходить.
Наступного дня всі діти, які ще не ходили до школи, приїхали разом із батюшкою до храму подивитися, як працює Рита. Вона наносила штукатурку рівним шаром на стіну, не залишаючи жодних складок чи пухирців.
Діти, зачаровані її рухами, з широко відкритими очима говорили підходившим до них парафіянам:
— Це наша бабуся, вона ще й фарбувати вміє, і плитку класти. Тож скоро всі стіни будуть гарними.
До весни внутрішні роботи дійсно були завершені, і парафіяни почали готуватися до Великодня. За кілька днів до свята на ім’я матушки Лізи прийшов лист із міста Острог. У ньому повідомлялося, що Катин дідусь із боку матері помер і залишив онуці заповіт на будинок у приватному секторі цього містечка.
У листі йшлося, що дідусь, отримавши звістку про смерть доньки та народження онуки, дуже переживав. Вони посварилися після великої сварки: дід не міг пробачити доньці, що вона народила дитину без чоловіка. Тоді донька й вирушила шукати нареченого — батька Каті. Увесь цей час дідусь хотів написати заповіт на онуку, але був настільки підозрілим, що ніяк не наважувався взятися за таку серйозну справу. І лише перед самою смертю взяв із матушки Лізи клятву, що вона не обдурить.
— Ну от, — сказала Ліза, — у нашої Катюші з’явилося власне житло. Після Великодня поїдемо дивитися.
Родина дійсно вирушила до Острога батюшковим автобусом, щоб прийняти Катинь спадок і здати будинок в оренду добрим людям. Ця подорож стала яскравим враженням у їхньому насиченому житті, сповненому несподіванок і любові.
Паспарту, старець Фура, Ля Буль: що стало з персонажами шоу «Форт Боярд»