Шостий місяць — не найкращий час для сімейних посиденьок із родичами чоловіка. Особливо, коли більшість із них тебе ніколи особливо не жалувала. Віра це знала, але все одно погодилася. Антон повернувся з двотижневого відрядження, і свекруха, Регіна Михайлівна, настояла на «невеликій сімейній вечері».
— Та годі тобі, — вмовляв Антон, стоячи у дверях спальні. — Мама просто хоче нас побачити. Вона ж хвилюється.
Віра зітхнула.
— Хвилюється вона… Авжеж. Три місяці не дзвонила навіть запитати, як у мене справи. А тепер раптом стривожилася.
— Вона просто не знає, як до тебе підступитися. Ти й сама з нею не надто ласкава.
— Скажи ще, що це я винна, — Віра підняла на чоловіка втомлений погляд. — Ти ж знаєш, як вони до мене ставляться. Особливо твоя мама.
— Ну досить, — зморщився Антон. — Ми це вже сто разів обговорювали. Ти перебільшуєш.
— Перебільшую? — Віра різко встала, і сукня натягнулась на округлому животі. — Пам’ятаєш, як на нашому весіллі твоя мама сказала, що сподівається — її онуки будуть схожі на тебе, а не на мене?
Антон втомлено закотив очі.
— Гаразд, добре, вона буває… різка. Але зараз усе змінилося. Ти при надії, скоро у нас буде дитина. Вона справді хоче налагодити стосунки.
Віра поправила вибите пасмо й глянула на годинник. За пів години все почнеться. Живіт уже помітно округлився, і їй довелося вдягти сукню вільного крою — темно-синю, з дрібним квітковим візерунком. Свекруха обов’язково скривиться, щойно побачить. «Надто просте», — скаже вона своїм особливим тоном, від якого мороз по шкірі.
— Добре, — здалася Віра. — Але якщо вони почнуть свої звичні шпильки, я мовчати не буду. Май на увазі.
Будинок Регіни Михайлівни завжди виглядав бездоганно. Навіть зараз, коли за вікном мжичив дрібний осінній дощ, а вітер ганяв жовте листя по доріжках, усередині було тепло, сухо й ідеально чисто. Ані пилинки на антикварних меблях, ані плямки на білосніжній скатертині.
— Проходьте, роздягайтеся, — Регіна Михайлівна всміхнулася, окинувши Віру оцінювальним поглядом. — О, та ти в нас уже зовсім… кругленька.
— Добрий вечір, Регіно Михайлівно, — Віра видушила усмішку. — Так, уже шостий місяць.
— Шостий? — свекруха підняла брови. — А виглядаєш на всі вісім. Напевно, дитина буде велика. Чи ти просто сильно набрякаєш? Тиск перевіряла?
— Перевіряла, все в нормі, — Віра проковтнула клубок у горлі.
— Ну-ну, — похитала головою свекруха. — Головне, щоб потім проблем не було, ускладнень там якихось.
Антон стиснув руку Віри — чи то підтримуючи, чи то попереджаючи. За шість років шлюбу Віра так і не зрозуміла, які сигнали він намагається їй передати в подібних ситуаціях.
— Мамо, ну що ти одразу про ускладнення, — спробував розрядити обстановку Антон. — У нас все добре, лікар каже — усе проходить нормально.
— Ой, Антошенько, що ці лікарі розуміють? Он у Світлани Петрівни донька теж казала — все нормально, а потім ледь не того під час пологів. Якби не екстрена операція…
— Мамо! — різко перебив її Антон. — Давай не будемо, добре?
У вітальні вже сиділи інші: Лариса, сестра свекрухи, зі своїм чоловіком Вадимом, і їхній син, двоюрідний брат Антона — Кирило. Віра зітхнула. Повна колекція.
— А ось і наші молодята! — вигукнула Лариса, змахнувши рукою з тліючою сигapeтою. — Проходьте, сідайте. Вероніко, як ти себе почуваєш, люба?
— Віра, — автоматично поправила вона. Шість років, а тітка чоловіка досі «випадково» плутає її ім’я.
— Ой, пробач, люба. Пам’ять зовсім не та, — Лариса засміялася, навіть не зробивши вигляду, що їй ніяково. — Вірочка, звісно. Ну як самопочуття? Животик уже такий великий!
— Нормально, дякую, — коротко відповіла Віра, сідаючи на стілець.
— А чого така напружена? — примружилась Лариса. — Ми ж сім’я! Можеш розповісти, якщо щось турбує. Токсикоз, наприклад. У мене знайома так мучилася, що хотіла перервати це пекло на шостому місяці, уявляєш?
— Ларисо! — осмикнула її Регіна Михайлівна. — За столом про таке не говорять.
— А що такого? — знизала плечима Лариса. — Зараз же сучасні часи, всі все знають.
Стіл ломився від наїдків. Салати, нарізки, гарячі страви — Регіна Михайлівна вміла приймати гостей. От тільки Віра майже нічого не могла їсти через нудоту, яка ніяк не хотіла відступати, попри вже другий триместр.
— Наливайте собі, не соромтесь, — Регіна Михайлівна кивнула на графин із компотом. — Це з моєї смородини. Антошенько, пам’ятаєш, як ти любив цей компот у дитинстві?
— Пам’ятаю, мамо, — посміхнувся Антон. — Особливо з твоїми пирогами.
— Я й сьогодні спекла, — з гордістю заявила свекруха. — Спеціально для тебе.
Антон сів поруч із Вірою, але одразу повернувся до Кирила, обговорюючи якісь робочі моменти. Віра покрутила виделкою у салаті, намагаючись знайти щось, що не викличе приступ.
— Антоне, ти б дружині більше уваги приділяв, — зауважила Лариса. — Вона ж у тебе при надії. Жінці зараз потрібна турбота, увага. А ти одразу про роботу.
— Та ми й так разом увесь день, — відмахнувся Антон. — Зранку машину разом вибирали, потім у магазин їздили…
— Машину? — пожвавішав Кирило. — Яку берете?
— Та от, підбираємо сімейний варіант. Щось побільше, для дитини.
— А ти впевнений, що тобі потрібна сімейна машина? — раптом запитав Вадим з усмішкою. — Не зарано?
— В якому сенсі? — не зрозумів Антон.
— Ну, я до того, що дитина ще не народилась… Мало що може статися, — Вадим багатозначно підняв брови.
Віра напружилась. Вона відчула, як у повітрі повисло щось неприємне.
— Як просувається ремонт у дитячій? — швидко змінила тему Лариса. — Антоне, ти ж усе зробиш для свого малюка? У вас, здається, кімната вже готова?
— Та який там ремонт, — махнув рукою Антон. — Щойно повернувся. Потім займуся.
— Часу ж залишилося мало, — зауважила Регіна Михайлівна, підтискаючи губи. — Три місяці промайнуть непомітно.
— Встигнемо, мамо. Не переймайся.
— А може, й менше, — втрутився Кирило, підморгуючи. — У таких… пишненьких часто передчасно буває. Мені от цікаво — коли живіт такий великий, чоловік взагалі як справляється?
Віра стиснула виделку. Її вагітність справді проходила складно, і лікар попереджав про можливі передчасні пологи через проблеми з тиском.
— Кириле! — осмикнув його Антон, але не надто переконливо.
— А що такого? — удавано здивувався Кирило. — Я просто спитав. Мені справді цікаво.
— Краще б мовчав, — процідила Віра. — Деякі питання не ставлять за столом.
— Ого! Дивіться, у нас тут гормони грають, — засміявся Кирило, штовхаючи Антона ліктем. — Твоя — з характером.
— Чула, ти на збереженні лежала? — Лариса нахилилася до Віри, змінюючи тему. — Важко, мабуть, без чоловіка? Антон у нас вічно у відрядженнях. Як справлялась? Сусіди, мабуть, допомагали?
Вірі здалося, що в цьому запитанні був якийсь підтекст, але вона не могла точно зрозуміти — який саме.
— Подруги заходили іноді, — коротко відповіла вона. — І сестра на вихідних приїжджала.
— А цей ваш сусід, як його… Ігор? Він же, здається, у медицині щось тямить? — запитала Лариса, переглянувшись зі свекрухою.
— Георгій, — поправив Антон. — Так, а що?
— Та так, просто згадалося, — знизала плечима Лариса. — Віро, він тобі допомагав, коли тобі зле було? Бо раніше як не зайдеш — то телевізор не перемикає, то ноутбук зависає, то сумки нікому донести — а він тут як тут.
— Ні, — різко відповіла Віра, вже розуміючи, до чого хилить ця жінка.
— А хто у вас буде? Хлопчик, дівчинка? — поцікавився знову Вадим, змінюючи тему.
— Поки не знаємо, — відповів Антон. — Хочемо зробити сюрприз.
— Ой, дарма ви так, — похитала головою Регіна Михайлівна. — Треба ж заздалегідь готуватися. Одяг купувати, іграшки.
— Купимо все необхідне і так, — заперечила Віра. — Зараз і для хлопчиків, і для дівчат є багато універсального.
— Сучасна молодь, — фиркнула свекруха. — У наш час ми точно знали, хто народиться. І готувалися ґрунтовно.
— Це як ви знали? — не втрималась Віра. — УЗД тоді ж не було.
— Жінка відчуває, — відрізала свекруха. — Материнський інстинкт не обдуриш. Хоча в деяких, мабуть, він не розвинений.
— А по животу не скажеш, що то хлопець, — замислено промовила Лариса. — Зазвичай із хлопцями живіт гострий, уперед випирає. А у тебе якийсь… розпливчастий. Може, двійня?
— Ларисо, дівчині й так важко, — несподівано втрутилася Регіна Михайлівна. — Не лякай її.
— Та я не лякаю, — знизала плечима Лариса. — Просто цікаво. Бо в Антона в родині двійнят не було, а у Віри? Віро, у вас у родині були двійнята?
— Ні, — похитала головою Віра.
— Дивно тоді, — протягнула Лариса. — А в сусіда вашого, Георгія, бува, двійнят у роді не було?
Віра впустила виделку. Дзвін металу об фарфор змусив усіх здригнутися.
Кирило розреготався.
— Ларисо! — вигукнула Регіна Михайлівна, але в її голосі було більше цікавості, ніж обурення.
— А що? — невинно кліпнула очима та. — Просто цікавлюсь генетикою. Це ж так захопливо.
Віра перевела погляд на чоловіка. Антон сидів, низько опустивши голову, і нервово крутив у руках виделку. Він навіть не намагався її захистити.
— Зачекай-но, Антошко, — примружився Кирило, пильно вдивляючись у Вірин живіт. — Ти ж у лютому у відрядження їздив. Математика сходиться?
— Я приїжджав, — буркнув Антон, не дивлячись на дружину. — Все сходиться. Чого причепився?
У кімнаті повисла тиша. Антон завмер, але за мить натягнуто посміхнувся.
— А знаєте, що їм подарувати треба? — не вгамовувалася Лариса. — ДНК-тест. І все — рахувати нічого не треба, і гадати теж.
— Точно, — підхопив Кирило, переглянувшись із Вадимом. — Одразу все ясно. І практично, і сучасно.
— До речі, зараз вони недорогі, — додав Вадим, підчіплюючи виделкою салат. — Мазок — і через три дні результат.
— А ти чого так точно все знаєш, звідки в курсі? — примружилася Лариса. — Вже перевіряв когось?
— Та просто знаю, — буркнув Вадим. — Зараз же скрізь. І знайомі, і по телевізору. Історії — одна краща за іншу.
— Правду каже, — кивнула Регіна Михайлівна, підливаючи компот і єхидно посміхаючись. — Краще заздалегідь все з’ясувати. Щоб потім без несподіванок.
Вона косо глянула на сина.
— Регіно, — хмикнула Лариса, — ти прям як слідча.
— А що? — знизала плечима свекруха. — Я серйозно. Тим паче зараз — кожен другий…
— А якщо взяти того сусіда Віри?! — Кирило усміхнувся. — Георгій же, здається. Вічно поруч крутиться. Все носииить, допомагааає. Прямо янгол-охоронець!
Антон розсміявся, підтримуючи жарт:
— Та вже, той Георгій… І справді, я вже сам думаю — може, й варто той тест зробити?! А то аж занадто він корисний.
Усі за столом засміялися.
— Та годі вам, — додав Антон, глянувши на матір і Ларису. — А якщо серйозно про подарунок, то я б краще абонемент у спортзал попросив.
Він кивнув у бік Віри:
— Їй же фігуру після пологів відновлювати — не день, і не рік. Я сам боюся — не витягну.
Лариса фиркнула. Кирило реготав. Вадим самовдоволено усміхався. Регіна Михайлівна стиснула губи, приховуючи посмішку.
— Ну ти даєш, Антошко, — присвиснула Лариса. — Викапаний батько. Той теж язиком умів різати.
— Краще з гумором, ніж з адвокатами, — підтакнув Кирило. — А тест — річ корисна. І весело, і практично.
— Головне — знати наперед, — відрізала Регіна Михайлівна. — Бо ростиш онука, а він тобі — й не рідня.
За столом залунали хихотіння, дзенькнули чарки. Тільки Віра залишалася нерухомою. Вона сиділа, втупившись у нікуди. Мовчки. Під столом стискала серветку, побілівши від напруги.
Вона повільно підвела голову й подивилася прямо в очі Регіні Михайлівні. Її погляд був холодний, як січневий місяць.
— Це ви так упевнено про ДНК-тести заговорили, бо у самої совість нечиста? — Її голос звучав спокійно, але кожне слово опускалося, як камінь. — Не тому ваш чоловік утік? Сумнівався, що Антон — його син? А, може, дядька Вадима запитаємо? Він же тут, за столом сидить.
Запала тиша, густа, як ватяна ковдра. Регіна Михайлівна застигла з виделкою біля рота. Її обличчя в одну мить стало білим, як ті серветки, що лежали стосиком біля її тарілки.
Антон різко обернувся до Віри, ледь не перекинувши склянку. Його обличчя стало червоним, наче його забули на морозі. Очі округлились, як у дитини, що вперше побачила фокусника.
Вадим, наче вдавився, закашлявся й почав розстібати комір сорочки, ніби вона раптом стала на два розміри тіснішою.
Лариса застигла. Її погляд, як у тенісного глядача, метався між сестрою й чоловіком.
— Як… ти смієш? — першою порушила мовчанку Регіна Михайлівна. Її голос тремтів, як осиковий лист на вітрі.
— Віро, ти збожеволіла? — Антон схопив її за руку. — Що за нісенітниця?
— Нісенітниця? — Віра струсила його руку й подивилася з якоюсь втомленою жалістю. — Твій батько перед самою смертю розповів. Він підозрював до останнього дня. Сказав, що ти маєш право знати. А я вирішила, що це зруйнує твоє життя — і промовчала.
— Ти брешеш! — видихнула Регіна Михайлівна, але її голос звучав невпевнено, як фальшива нота.
— А чому тоді Вадим сидить блідий, як крейда? І чому Лариса вчепилась у стіл, ніби він ось-ось злетить?
Усі погляди одночасно звернулися до Лариси. Та проковтнула слину так гучно, ніби це був її останній шанс на порятунок.
— Ларисо? — голос Регіни Михайлівни тріснув, як суха гілка.
Вадим повільно підвів голову й подивився на дружину поглядом людини, яка раптом зрозуміла, що тридцять років тому сіла не в той потяг.
— Усі ці роки я здогадувався, — промовив він із гіркотою того, кому нарешті підтвердили найстрашніші підозри. — А Антон такий схожий на мого батька… Ті самі очі, той самий підборіддя.
— Вадиме! — вигукнула Лариса, ніби її обпекли.
— Замовкни, — махнув він рукою, наче відганяючи нав’язливу муху. — Тридцять років, Ларисо. Тридцять років брехні.
Регіна Михайлівна видала звук, схожий на схлип пораненого птаха. Її руки затрусилися, ніби її зненацька схопила гарячка.
— Ти… ти… — вона перевела дикий погляд із сестри на Антона. — Ти підозрювала! Весь цей час ти підозрювала!
— А ти думала, я не здогадаюся? — огризнулася Лариса. — Твій чоловік як напивався, все мені викладав.
— Я… я… — Регіна Михайлівна схопилася за серце з такою театральністю, що Віра ледь не закотила очі.
— Тобто… — Антон повільно підняв голову, як людина, яка щойно прокинулась від довгого сну, — тато… може, мені не тато?
Ніхто не відповів. Усі дивилися на Регіну Михайлівну, яка згорнулася на стільці, наче здута повітряна кулька.
— Віро, — Антон звернувся до дружини, його очі блищали, як мокрий асфальт після дощу, — чому ти мовчала?
— А що б змінилось? — знизала вона плечима. — Твій батько — той, хто тебе виховав. Хто тебе любив. Яка різниця, чия в тебе кров?
Два роки вона тримала цю таємницю, яка могла зруйнувати його світ. І зараз зруйнувала — однією фразою, як гранатою.
— Мені треба на повітря, — Віра підвелася, відсуваючи стілець із такою гідністю, ніби покидала королівський прийом, а не цей сімейний цирк виродків.
— Стій! — Антон схопив її за руку. — Ти не можеш просто піти після… після всього!
— Можу, — Віра м’яко, але рішуче звільнила руку. — І йду. Мені тут більше нема чого робити.
— А як же… — він зам’явся, дивлячись на її живіт.
— Дитина? — усміхнулася вона. — Не хвилюйся, він точно твій. На відміну від деяких, я точно знаю, хто батько моєї дитини.
Віра заштовхнула телефон до сумки, насилу застібнула блискавку й рушила до дверей. І байдуже, що там кричать — усі верещали, мов навіжені. Регіна репетувала на Ларису, тикаючи в неї пальцем: «Це ти! Ти в усьому винна!» Лариса вищала у відповідь, Вадим щось бурмотів про «тридцять років брехні». Один Антон сидів мовчки, ніби язик проковтнув.
Ніхто навіть не поворухнувся, щоб її зупинити. Ха! Наче їй не байдуже.
Вона штовхнула двері й ледь не впала з ґанку — східці розмокли від дощу, сам він щойно скінчився. Темрява — хоч в око стрель. Лише місяць зрідка визирав з-за хмар, а ліхтар через два будинки — ледь жеврів.
Віра зробила кілька кроків від будинку й різко зупинилася. У голові гуло. Куди тепер? Додому не можна — туди ж цей з’явиться, як тільки відійде від шоку. До батьків? У мами тиск, їй тільки скандалів не вистачає. До подруги Лєнки? В неї однушка — куди туди з пузом…
Живіт раптом сіпнувся. Віра поклала руку на нього й відчула, як малюк штовхається.
— Ти чого розійшовся? — вона мимоволі усміхнулась. — Все буде добре, чуєш? Прорвемося якось.
Вона дістала телефон — екран був тріснутий ще з минулого тижня, коли вона його впустила. Викликала таксі. «Та ну їх усіх. Впораємося».
Телефон пискнув: «Водій у дорозі». Віра опустилася на лавку біля хвіртки — ноги не тримали. Додому не хотілося. Нізащо. Шість років нанівець… Вона ж його кохала, дурепа. Старалася, готувала, ці бридкі шкарпетки прала. А він — «Кому ти така потрібна». Зрадник.
По щоках потекли сльози — злі, гарячі.
— І ти туди ж, — буркнула Віра своєму відображенню в екрані. — Соплі розвела.
«Тобі туди й дорога», — сказав би батько. І був би правий. Нічого було лізти в ту сімейку. Регіна з першого дня її терпіти не могла. Фиркала на її джинси, на її роботу («Продавчиня? Ну, для когось і це стеля»).
Здалеку долинув звук мотора. Віра витерла щоки рукавом — ще не вистачало, щоб таксист бачив, як вона реве. А далі що? Куди з животом?
До сестри поїде. Танька точно не вижене. Хоч собака та линяє безбожно…
Фари освітили дорогу. Машина зупинилась біля хвіртки.
— Ви замовляли? — висунувся водій, чоловік із залисинами.
Віра кивнула, намагаючись підвестися. З животом це було не так просто. Водій вийшов, відкрив їй двері. Оце сервіс, треба ж.
З дому раптом вилетів Антон — скуйовджений, з перекошеним обличчям.
— Вір! Стій! Ти куди?!
Йшов якийсь кривий, спотикався, шнурки розв’язані. На сорочці свіжа пляма — чи впав, чи це свекруха в нього чимось жбурнула.
— Вір, та постривай!
— Що? — вона схрестила руки на грудях. — Ще щось не встигли сказати? Щось про те, яка я жирна й нікому не потрібна?
— Та годі тобі, — Антон важко дихав. — Я ж не це мав на увазі. Просто ляпнув.
— Ага. Просто. І вони просто. А я що — не людина? Ви мене шість років принижували. І досить із мене!
— Вам їхати треба? — втрутився таксист, переводячи погляд з одного на іншого. — Я не зрозумів.
— Так, їдемо, — Віра сіла в авто, грюкнула дверима.
«Пробач», — беззвучно прошепотів Антон за склом.
«Нізащо», — так само беззвучно відповіла Віра.
Таксист рушив. Антон спробував побігти за машиною, але зі шнурками це була марна справа — він перечепився й розтягнувся просто в калюжі. Віра не втрималась і хмикнула. Так йому й треба.
Машина звернула за ріг. Дощ знову накрапав — краплі забарабанили по даху. Не зламають — не зіб’ють — не здолають. А поки що — подрімати. Видихнути.
Віра дивилася на чорні хмари, на двори, що тонули у темряві. Її там більше не буде. Не повернеться. Не пробачить. Не можна так з людьми.
Залишившись на дачі, невістка застала чоловіка і свекруху за розмовою, після якої подала на розлучення