Безхатько (На реальних подіях!)

Біля каси супермаркету вишикувалася довга черга. Візки у багатьох покупців були переповнені. Усі готувалися до зустрічі Нового року, скуповуючи продукти гуртом.

Струнка дівчина у світлій шубці стала зі своїм візком у кінець черги й приготувалася чекати. Інших варіантів не було, адже біля інших кас відбувалося те саме. Вечір тридцятого грудня — це той час, коли закуповувалися ті, хто завжди відкладав це на потім. Вони спорожнювали полиці з найбільш популярними новорічними продуктами й бурчали. Попри передноворічний настрій, багато людей ставали нервовими у магазинах. Зрозуміло, всі поспішають додому, всі квапляться.

Дівчина у світлій шубі стояла спокійно, а її візок був майже порожнім. Новий рік вони планують святкувати вдвох із чоловіком, і багато їм не треба. Звісно, були плани відзначити свято з друзями. Алісу з чоловіком досі наполегливо запрошували, але зараз був не найкращий час для веселощів.

Два тижні тому Аліса повністю осиротіла. Пішла її мама. І, можливо, знайомі казали, що це не стало несподіваним потрясінням, бо жінка хворіла дуже довгий час, і Алісі слід було підготуватися до її смерті. Але як до такого підготуєшся? Це просто неможливо!

Зазвичай так любивши передноворічну метушню, Аліса ніяк не могла зібратися, не могла змиритися з тим, що мами більше немає. Що не потрібно поспішати до неї вечорами й дзвонити протягом дня, дізнаючись про найменші зміни в її стані.

Мама намагалася приховати, що їй стає гірше. Хотіла дотягнути до Нового року, щоб не затьмарювати доньці її улюблене свято, але, мабуть, уже відчувала, що не зможе. За пару днів до своєї смерті вона вручила доньці фамільну каблучку, що зберігалася в їхній родині кілька поколінь. Масивна золота каблучка з великим каменем, очевидно, коштовна річ. Але для мами та для Аліси ця каблучка не вимірювалася грошима. Це була їхня фамільна реліквія. Пам’ять, із якою була пов’язана зворушлива історія про прабабусю, розстріляну в смутні революційні часи.

Передаючи Алісі каблучку, мама важко дихала.

— Дай мені руку, доню, — слабко промовила вона, простягаючи свою худеньку бліду долоню.

Коли Аліса простягнула руку, мама наділа їй каблучку на палець.

— Хочу, щоб ти її носила, — зі слабким подихом сказала хвора жінка. — Ми передавали її одна одній і завжди ховали. А я хочу, щоб ти носила, як пам’ять про всіх жінок нашої родини. Передаси потім своїй доньці.

І Аліса носила. З каблучкою на пальці вона ховала маму, у ній була і зараз. Хоча каблучка дівчині була явно завеликою, іноді зісковзувала з пальця. Чоловік Аліси вже кілька разів казав, що потрібно заїхати до ювелірної майстерні й зменшити каблучку. Дівчина й сама це розуміла. Тільки ніяк не могла дійти до цього. Вирішила, що після новорічних свят обов’язково цим займеться.

— Дівчино, чого стоїмо? Не треба затримувати чергу!

Аліса здригнулася від різкого окрику і зрозуміла, що давно дійшла її черга викладати товари на стрічку, а вона загляділася на каблучку, згадуючи маму. Дівчина одразу зашарілася, заторопилася, відчувши незручність.

Продуктів у неї було зовсім небагато, не набралося й половини пакета. Аліса легко донесла їх до своєї машини в самому далекому кінці парковки. Маленьку компактну іномарку дівчині подарував чоловік на її останній день народження. Вона ще не дуже впевнено почувалася за кермом, тому завжди паркувалася там, звідки зручно виїжджати. Так само вона робила і біля свого дому: ніколи не заїжджала у двір дев’ятиповерхівки, де вони жили з чоловіком, а залишала машину з іншого боку. Там не любили паркуватися мешканці будинку, бо до під’їзду треба було йти доволі далеко. Але Алісу прогулянка пішки зовсім не бентежила. Головне, що місце завжди було вільне, і будь-коли можна було під’їхати чи від’їхати.

Вона схопила пакет із продуктами з заднього сидіння й, поставивши машину на сигналізацію, швидким кроком почала обходити будинок. Одразу за рогом побачила зігнуту фігурку безхатька. На першому поверсі тут була невелика продуктова крамничка, і безхатько облюбував місце біля неї. Сідав просто на холодні сходи, трохи збоку, щоб не заважати покупцям, і сидів, опустивши голову. А біля його ніг завжди стояла невелика картонна коробочка. Іноді з дріб’язком, який накидали доброзичливі мешканці будинку, а іноді зовсім порожня, як зараз.

Аліса ніколи просто так повз нього не проходила. Їй було щиро шкода цього безхатька. Здається, він ще не дуже старий. На вигляд навіть шістдесяти немає, але обличчя землисте, похмуре. Можливо, випиває, але п’яним Аліса його ніколи не бачила і голосу не чула. Він постійно сидів з опущеною головою, ніби соромився свого становища й вигляду. Якщо хтось кидав у коробку монетки, безхатько коротко кивав, висловлюючи подяку.

Руки Аліси були зайняті, але повз безхатька вона пройти не змогла. У всіх людей свято, а він сидить тут, один, нікому не потрібний, на холоді, з порожньою коробочкою.

Дівчина повісила пакет із продуктами на зап’ястя й незграбно відкрила замочок своєї невеликої сумочки. Гаманець не стала діставати, трохи відкрила його просто в сумці, намацала першу-ліпшу купюру й витягнула її. Це була п’ятисот гривнева банкнота. Багато, звісно.

«Ну й нехай», — вирішила дівчина. «Я не збіднію, а безхатько зможе порадувати себе на Новий рік чимось смачненьким».

Нахилитися з пакетом було не дуже зручно, тому Аліса кинула купюру в коробочку й побігла, краєм ока помічаючи, як безхатько вдячно киває.

Чоловіка вдома не було, він прийшов одразу за Алісою, вона ще й пакет розібрати не встигла. Почав їй дорікати:

— Чого ти сама в супермаркет поїхала? Я ж тобі казав, разом сходимо. Бачиш, навіть з роботи раніше звільнився. Зрештою, могли б і завтра вранці сходити. Тепер я кілька днів відпочиваю.

— Ну от і будемо відпочивати, — кивнула Аліса. — Олеже, мені не важко. Я багато не купувала, ти ж бачиш. Зате тепер нам нікуди не треба їхати.

Аліса поставила пакет на кухонний стіл, почала викладати покупки й раптом різко скрикнула:

— О, Боже, каблучка! Олеже, я загубила каблучку!

Дівчина з жахом дивилася на свою порожню руку й блідла на очах. Хотілося Олегу сказати дружині, що він її попереджав, але чоловік прикусив язика. Зараз не час дорікати Алісі, вона й так засмучена. Олег знав, що для неї означає ця каблучка.

— Почекай, не починай нервувати, — спокійно сказав чоловік. — Аліс, згадай, коли ти востаннє її бачила? Коли вона точно була на твоєму пальці?

— У супермаркеті, коли стояла на касі, — ледь не плакала дівчина. — Так, мене ще поквапили, і я почала швидко викладати продукти на стрічку. Може, тоді, а може, коли несла пакет до машини. Я пам’ятаю, ручка пакета зачепилася за блискавку сумочки, і я її смикнула. Можливо, в той момент. Олеже, я не пам’ятаю! Я могла її загубити будь-коли.

— Тільки не плач. Ми з тобою спробуємо її знайти. Поїхали в супермаркет, спитаємо в продавчині на касі, раптом вона бачила. Поїхали, Аліс.

Дівчина кинула пакет, метнулася в передпокій за своєю шубкою. Втрата каблучки здавалася їй справжньою трагедією. Це ж як зрада — зрада мами, бабусі, прабабусі, усіх! Вони зберігали каблучку десятиліттями, а вона й трьох тижнів не змогла.

Алісі більше не довелося бігти за ріг будинку до своєї машини. Вони поїхали на машині чоловіка, а він паркувався зовсім близько до під’їзду. Виїжджаючи з двору, Аліса не звернула уваги на те, що безхатька вже немає на його звичному місці. Дівчині було не до цього, її думки зараз були далеко, разом із втраченим кільцем!

Якби вона тільки знала, що її фамільна каблучка зараз лежить у брудній, зашкарублій долоні того самого безхатька на ім’я Іван.

Іван Сергійович Алексеєв не завжди був таким брудним і бездомним. Колись міцний чоловік працював вахтовим методом і непогано заробляв. Єдиною його помилкою був неправильний вибір дружини. Красива й розважлива Тамара завжди удавала, що чекає його з вахти, а він вірив. Любив, тому й вірив.

Чоловік дуже хотів дітей, а Тамара відмовлялася народжувати. Їй хотілося жити комфортно, для власного задоволення. І, як виявилося, зовсім не з Ванею. У неї був інший чоловік, із яким вони й задумали обдурити Івана.

Чоловік віддавав Тамарі всі гроші, які заробляв на вахті. Якось вона сказала, що у них є можливість придбати квартиру більшого розміру. Для цього потрібно продати їхню двокімнатну і, вклавши заощадження, купити простору трикімнатну. Іван щиро не розумів, навіщо їм трикімнатна квартира, якщо їх двоє, а Тамара не планує народжувати. Не розумів, але з дружиною погодився. Квартиру продали, і Тамара зникла разом із грошима. З усіма грошима — від продажу квартири й заощадженнями. Залишила Івану якусь записку, у якій просила пробачення за те, що покохала іншого. А він, як останній дурень, замість того щоб звернутися до поліції, почав пити з горя. Пропив усе, що залишалося, по п’янці втратив документи. Так і став безхатьком.

Соромно, нестерпно соромно просити милостиню біля магазину. Але доводилося це робити, щоб не померти з голоду. Пити Іван уже й не пив. Йому це було не потрібно, та й не було за що. Назбирати б на буханець хліба з дешевими сосисками й знайти місце, де переночувати. Це все, що турбувало Івана.

Останнім часом він сидів біля одного й того ж магазину. Тут тихо, поліція не ганяє, а мешканці не агресивні. Струнку дівчину у світлій шубі Іван уже впізнавав, навіть знав, у якому вона під’їзді живе. Радів, коли вона з’являлася. Дівчина ніколи не проходила повз, але сьогодні була особливо щедрою. Цілих п’ятсот гривень кинула в коробку, видно, розщедрилася до свята.

Іван зрадів, хотів сховати купюру до кишені, і тут зрозумів, що в коробці, окрім грошей, є ще щось. Ось що дзенькнуло, коли дівчина кинула купюру! Каблучка зісковзнула з її пальця. Широка, товста, важка, з великим каменем. Іван особливо в дорогоцінних металах не розумівся, але тут не потрібно було бути знавцем, щоб зрозуміти: каблучка дорога.

Коли Іван дістав із коробочки каблучку, дівчина ще не добігла до свого під’їзду. Можна було крикнути, зупинити її, повернути втрату. А Іван застиг, дивлячись на каблучку у своїй долоні. Ця каблучка могла принести йому щось смачніше за дешеві сосиски. Можливо, навіть тепле ліжко на ніч, за яким чоловік так скучив.

Не минуло й пів години, як безхатько стояв у ломбарді й здивовано дивився на п’ятитисячну купюру, яку без вагань поклав на прилавок повний, окуляристий оцінювач.

— Чого дивишся? Думаєш, мало? — єхидно посміхнувся оцінювач. — Але ж я не питаю, звідки в тебе ця каблучка? Тож бери, що дають.

Іван відірвав погляд від грошей і важко подивився на повного оцінювача. Якщо він так легко виклав п’ять тисяч, навіть не розглядаючи каблучку, скільки вона насправді може коштувати? Як же зараз засмучується та дівчина, яка її загубила? А вона ж просто хотіла допомогти безхатькові. І ось його подяка!

Чоловік відчув, як усередині нього відбувається важка боротьба совісті й бажання хоч трохи зігрітися, відчути себе людиною. Навіть ці п’ять тисяч означали ліжко в хостелі на кілька ночей, означали нормальну їжу. Завтра тридцять перше. Ваня, маючи гроші, зможе купити салат у кулінарії, справжню котлетку. І не потрібно буде йому шукати відкриті підвали, щоб провести там ніч. Він зможе поспати на справжньому ліжку, не тремтячи від холоду.

Такі думки вирували в голові безхатька, а в його кишені лежала п’ятисотка, яку дала дівчина. Це складно, дуже складно залишатися людиною в таких умовах!

Оцінювач здригнувся, його окуляри сповзли на кінчик носа, коли безхатько різко схопив каблучку з прилавка і, важко ступаючи величезними брудними валянками, незрозуміло з якого смітника витягнутими, попрямував до виходу з ломбарду.

— Стій, ну ти чого? Куди пішов? — занервував оцінювач. — Гаразд, почекай, я дам ще стільки ж. Ще п’ять тисяч, чуєш?

Іван пришвидшив крок. Треба швидше вийти на вулицю, щоб не чути, скільки грошей йому пропонують, щоб не було спокуси. Не можна так чинити з людиною, яка поставилася до тебе з добротою. Навіть живучи в нелюдських умовах, потрібно вміти залишатися людиною!

Повертаючись додому після марних пошуків каблучки, Аліса плакала, а чоловік намагався її заспокоїти.

— Ну не засмучуйся, може, ще знайдеться. Напишемо оголошення, пообіцяємо винагороду, — Олег заспокоював дружину, а сам у свої слова не вірив.

З великими труднощами знайшовши місце для парковки у дворі, чоловік поставив машину, і вони з Алісою похмуро попрямували до під’їзду. Біля дверей тинялася якась темна постать у величезному брудному бушлаті та старих валянках. Аліса наблизилася до дверей, витираючи сльози, не дивлячись довкола. Але раптом постать перегородила їй дорогу, виявившись відомим дівчині безхатьком.

— Ось, це ваше. Ви сьогодні впустили в мою коробку, — хрипло сказав чоловік, розкриваючи темну долоню.

На долоні блиснула каблучка. Аліса скрикнула.

— Боже, Олеже, це вона! Це моя каблучка. Це неможливо. Дякую, дякую вам.

Аліса, не звертаючи уваги на неприємний запах, що йшов від безхатька, кинулася його обіймати, а її ошелешений чоловік кліпав очима. Він був реалістом і не міг повірити, що така людина повернула дорогу каблучку. Напевно, розраховує на винагороду. Олег дістав із кишені гроші, хотів віддати їх чоловікові, коли Аліса перестала його обіймати. Але безхатько несподівано прибрав руки за спину.

— Не треба, я ж не за це. Мені нічого не потрібно.

Так і тримаючи руки за спиною, безхатько спочатку відступив назад, а потім почав швидко йти геть. Але Аліса не змогла дозволити йому піти.

— Зачекайте, — крикнула вона, — а вам є де переночувати? У нас є порожня квартира, квартира моєї мами. Ви можете якийсь час пожити там.

Наступного дня, тридцять першого грудня, Іван Сергійович Алексеєв не міг повірити своєму щастю, перебуваючи в теплі й у чистому одязі.

Він помився, спав на м’якому дивані. А ще тут є телевізор! Новий рік Іван зможе зустріти за переглядом телепередач, зовсім як раніше, у нормальному житті. Аліса з чоловіком привезли його сюди вчора ввечері, а сьогодні опівдні привезли салат, ковбасу й навіть гаряче. Аліса сказала:

— Іване Сергійовичу, я всю ніч думала, як вам допомогти. У мене є подруга, вона відомий блогер. У неї більше мільйона підписників. Я хочу сфотографувати вас і викласти вашу історію в її блозі. Попросимо людей допомогти, хто чим зможе. Адже світ не без добрих людей. Ви самі це вчора довели.

Іван, звісно, соромився, коли Аліса його фотографувала, але не відмовлявся. Нехай викладає, куди хоче. Навряд чи, звісно, це дасть якийсь результат, але чоловік давно махнув на своє життя рукою. Тож чому б ні, нехай спробує.

Подруга Аліси загорілася ідеєю опублікувати пост про Івана Алексеєва. Вона розповіла в ньому, як безхатько повернув каблучку і в якому скрутному становищі він опинився. Додала до поста номер картки Аліси, щоб ті, хто хоче допомогти, скидали туди гроші.

Пост вийшов першого січня, але ні Аліса, ні її подруга-блогерка не сподівалися на великі пожертви.

А люди прониклися! Вони ділилися постом, писали коментарі. Телефон Аліси не переставав видавати повідомлення про зарахування коштів. Уже другого січня стало зрозуміло, що якщо так піде й далі хоча б кілька днів, Аліса зможе зібрати доволі значну суму. Можливо, навіть вистачить на придбання житла для Івана.

Третього січня надійшла особливо велика пожертва від анонімного благодійника, а четвертого сталося зовсім несподіване. У коментарях до поста відгукнулася жінка, яка впізнала в Івані свого давно втраченого брата. Багато років тому вона разом із чоловіком емігрувала за кордон, і зв’язок із братом було втрачено. Жінка попросила контакт Івана, хотіла допомогти й збиралася приїхати, щоб відновити йому документи.

Ось тоді Алісі стало абсолютно ясно, що Іван Сергійович Алексеєв більше ніколи не житиме на вулиці, і все у нього буде га-ра-зд!

Цей чоловік колись втратив абсолютно все, але не втратив головного — совісті та благородства. А за це все повернеться сторицею!