Ріта вимкнула двигун і подивилася на дачний будиночок крізь лобове скло. Здавалося, нічого не змінилося — той самий синій дах, ті самі берези по периметру ділянки, та сама хвіртка, яку колись пофарбував у зелений батько. Дивно тільки, що на веранді горіло світло. Може, сусіди? Хоча… сусіди знали, що Ріта вже майже рік сюди не приїжджала.
Вона потягнулась за сумкою на задньому сидінні — і раптом завмерла. По ділянці хтось ходив. Силует майнув між яблунями, потім знову з’явився — вже ближче до будинку. Жінка в майці та шортах, із дитиною на руках.
— Що за чортівня… — пробурмотіла Ріта, вибираючись з машини.
Вона підійшла до хвіртки й зупинилася, наче вкопана. З будинку долинали голоси, сміх, дзвін посуду. На веранді сушилася дитяча білизна. Під навісом стояли велосипеди — два дорослих і один дитячий. А хвіртка… хвіртка була не зачинена. Ріта штовхнула її, вона легко відкрилась зі знайомим скрипом.
Ноги самі понесли до ґанку. В голові билася лише одна думка: хтось живе в будинку. У її будинку. Двері теж були відчинені, і в коридорі Ріта ледь не перечепилася через дитячі сандалі. На гачках висіли чужі куртки, в кутку стояли дві великі валізи й кошик з іграшками.
Серце стукотіло десь у горлі. Ріта прислухалася — з кухні доносився жіночий голос, щось про завтрашню прогулянку в ліс, потім дитячий сміх і шурхіт посуду. Запахло смаженою картоплею й кропом.
— Мам, а можна завтра на річку? — долинув дзвінкий хлопчачий голос.
— Подивимось, Артемчику. Якщо дощу не буде…
Ріта зробила крок до кухні. Ще один. Завмерла на порозі.
За столом сидів чоловік років тридцяти п’яти у клітчастій сорочці, поряд із ним жінка приблизно того ж віку — русяве волосся, зібране у хвіст. На її колінах вмостилася дівчинка років трьох, а навпроти, розмахуючи виделкою, щось завзято розповідав старший хлопчик.
Жінка першою помітила Ріту. Її обличчя миттєво витяглося, очі розширилися. Горнятко з чаєм вислизнуло з рук і зі дзвоном розбилося об підлогу.
— А ти чого приїхала? — розгублено пробурмотіла жінка. — Ми ж не думали, що ти тут з’явишся…
Ріта впізнала голос. Інна. Сестра колишнього чоловіка. Зовиця, яка завжди була милою й привітною, поки Ріта була у шлюбі з Віктором. Після розлучення якось одразу зникла з поля зору.
— Інно? — голос Ріти прозвучав дивно, хрипко. — Що ви тут робите?
Чоловік — очевидно, чоловік Інни — повільно підвівся з-за столу. Обличчя почервоніле, збентежене. Діти притихли й із цікавістю дивилися на незнайому тітку.
— Ріто… — почав чоловік. — Ми думали… Ну, Вітько казав, що ти сюди більше не їздиш. Що дача простоює дарма.
— Вітько казав? — Ріта відчула, як приливає кров до обличчя. — І що ще Вітько казав?
Інна підняла горнятко з підлоги, все ще тримаючи на руках доньку. Та засопіла й притиснулась до мами.
— Ну… ми ж не думали… — заговорила Інна швидко, нервово. — Просто в нас відпустка, а знімати будинок дорого. Вітько сказав, що ключі залишились ще з тих часів, коли ми всі разом приїжджали. Пам’ятаєш? На твій день народження три роки тому…
— Ключі залишились, — повільно повторила Ріта. — І ви вирішили, що можете просто взяти й оселитися в моєму будинку?
— Ми б запитали, — поспішно додав чоловік Інни. — Але твій номер… ми не знали, як зв’язатися.
Ріта кліпнула. Невже вони серйозно думають, що проблема тільки в тому, що не спитали дозволу? Що якби й запитали, вона б з радістю дозволила цілій родині жити у її будинку?
— Скільки ви тут? — запитала Ріта.
— Тиждень, — тихо відповіла Інна. — Ми планували ще днів десять…
— Десять днів, — повторила Ріта, як луна.
На кухні запала важка тиша. Хлопчик обережно відклав виделку й зиркнув на батьків. Дівчинка на руках в Інни почала хнюпитись — мабуть, відчула напругу.
— Слухай, Ріто, — заговорив чоловік Інни. — Ми ж не хотіли нічого поганого. Будинок усе одно стояв пусткою. Ми прибираємо, квіти поливаємо, навіть траву покосили. Не гірше, ніж було.
— Не гірше? — у Ріти голос зірвався на високій ноті. — Ви залізли в мій дім без дозволу, живете тут, як у себе, і кажете, що не гірше?
— Ми не залазили! — обурилася Інна. — Ключі були у Вітька! Ми думали…
— Що думали? — перебила Ріта. — Що я померла? Що дім нікому не належить?
Інна міцніше притиснула до себе доньку. Обличчя в неї стало зовсім бліде.
— Ти не розумієш, — почала Інна тремтячим голосом. — У нас відпустка лише два тижні на рік. Грошей на оренду нема. Діти так чекали поїздки на дачу…
— А до чого тут мої проблеми? — Ріта зробила крок на кухню, і вся сім’я мимоволі стиснулася біля протилежної стіни. — Це мій дім! Мій! Я його отримала у спадок від батька!
— Ми знаємо… — пробурмотів чоловік Інни. — Просто подумали…
— Подумали що? Що можна взяти чуже без дозволу?
Хлопчик раптом голосно розплакався. Ріта здригнулася й подивилася на нього. Хлопчина років восьми, худенький, з розкуйовдженим волоссям. Сльози котилися щоками, а губи тремтіли.
— Мамо, ми що, додому поїдемо? — схлипнув він. — А як же річка? І поїздки на велосипеді?..
Серце у Ріти стислося. Діти ж не винні. Вони просто хотіли відпочити на природі. Але… але ж це її дім! Її єдине місце, де можна побути в тиші та спокої!
— Ріто… — тихо заговорила Інна. — Будь ласка… Дай нам ще хоча б кілька днів. Ми вже все спланували, продукти на тиждень закупили. Діти так раділи…
— А де мені жити? — спитала Ріта. — На вулиці?
— Будинок великий, — обережно запропонував чоловік Інни. — Кімнат багато. Можемо потіснитися…
Ріта подивилася на нього так, що він одразу змовк.
— Потіснитися? У моєму власному домі?
Вона обвела поглядом кухню. На столі стояли чужі тарілки, в мийці — чужий посуд. На підвіконні — букет польових квітів у вазі, яку Ріта пам’ятала ще з дитинства. На плиті — каструля з картоплею, від якої йшов смачний запах.
Вони влаштувалися тут ґрунтовно. Наче це їхній законний дім, а не чужа власність.
— А Вітько де? — раптом спитала Ріта.
Інна й чоловік переглянулися.
— Вітько? — перепитала Інна. — А навіщо він тобі?
— А за тим, що ключі ж у нього були. І дозвіл, судячи з усього, теж давав він.
— Вітько в місті, — неохоче відповіла Інна. — У нього свої справи.
— Ага. Справи. — Ріта усміхнулася, але без ані крихти радості. — А роздавати чужі будинки — це, значить, не його справи?
Дівчинка в Інни на руках знову почала хнюпитись. Хлопчик схлипував, уткнувшись носом у рукав.
— Ріто, ну будь ласка… — благально вимовила Інна. — Ми ж рідні. Колись були близькими людьми. Невже тобі шкода?
— Рідні? — Ріта насупилась. — Ми були ріднею лише доти, поки я була одружена з твоїм братом. Після розлучення яка ми рідня?
— Але ж…
— Ніяких «але», — перебила Ріта. — І взагалі, яке це має значення? Навіть якби ми й були родичами — це не дає вам права розпоряджатися чужою власністю!
Інна поставила доньку на підлогу й випрямилася. В її очах з’явилося щось вперте, рішуче.
— Знаєш що, Ріто, — сказала вона тоном, якого Ріта за нею ще не чула. — Ти, звісно, можеш нас вигнати. Але подумай: дім стояв порожнім рік. Ми його провітрили, прибрали, на городі навели лад. Може, досить бути такою… скупою?
Ріта завмерла на місці, кліпаючи очима, не знаючи, як реагувати.
— Скупою? — перепитала вона, коли до неї повернувся дар мови. — Я скупа, бо не дозволяю чужим людям жити у своєму домі?
— Ми не чужі! — обурено вигукнула Інна. — Ми ж стільки років знайомі! Та й що тобі шкода? Ти ж тут усе одно не живеш!
— А звідки ти знаєш, що я не живу? — голос Ріти ставав усе тихішим і небезпечнішим. — Може, я збиралася переїхати сюди на все літо?
— Збиралася? — фиркнула Інна. — Рік тому теж збиралася? І два роки тому?
Ріта стисла кулаки. Зухвалість Інни просто вражала. Спершу самовільно оселилася в чужому домі, а тепер ще й пояснює господині, чому та не має права обурюватись.
— Послухай мене уважно, — повільно вимовила Ріта. — Завтра зранку ви збираєте речі й виїжджаєте. Все. Без обговорень.
— Ріта, ти що, зовсім з глузду з’їхала? — Інна зробила крок уперед, очі блищали від люті. — Та як ти можеш!
— Я з глузду з’їхала? — Ріта засміялася, але сміх вийшов трохи істеричним. — Це ви захопили мій дім, живете тут як у себе — а це я неадекватна?
Хлопчик знову голосно розплакався, а за ним — і дівчинка. Дитячий плач наповнив кухню, відбиваючись від стін і стелі.
— От бачиш, що ти наробила! — закричала Інна, намагаючись перекричати дітей. — Задоволена?
Ріта дивилася на заплаканих дітей і відчувала, як усередині все стискається в тугий, болючий вузол. З одного боку — дітей справді шкода. З іншого — чому вона повинна розплачуватися за нахабство їхніх батьків?
— Це ви їх до такого стану довели, — сказала Ріта. — Не я.
— Ми просто хотіли відпочити! — Інна взяла на руки дочку, що плакала. — Невже це так страшно?
— Відпочивайте, але не в моєму домі!
— А де? — крикнув чоловік Інни. — Де нам відпочивати? У нас грошей нема на оренду! Зарплата маленька, кредити, іпотека! Ми рік відкладали на цю відпустку!
— Знову не мої проблеми, — різко відказала Ріта.
Але щось у голосі чоловіка змусило її придивитися уважніше. Обличчя втомлене, кола під очима. Сорочка застаріла, на рукавах — латки. І Інна… Інна теж виглядала виснажено. Одяг — явно не новий, зачіска — самотужки підстрижене, нерівно.
— Ріто… — тихо заговорила Інна, заколисуючи дочку на руках. — Ну спробуй зрозуміти. Діти весь рік чекали цієї поїздки. Ми їм пообіцяли…
— Пообіцяли чужим домом? — перебила Ріта. — Може, ще й чужу машину пообіцяли?
— Не порівнюй!
— А чого не порівнювати? Принцип той самий — узяти чуже без дозволу.
Інна раптом опустилася на стілець і закрила обличчя руками. Її плечі тремтіли.
— Я просто… — схлипнула вона. — Я так втомилася від усього. Від роботи, від нестачі грошей, від того, що дітям нічого не можемо дозволити. Коли Вітько запропонував поїхати сюди — це здалося виходом. Хоч два тижні пожити нормально…
Ріта стояла й дивилася на заплакану зовицю, на дітей у сльозах, на розгубленого чоловіка — і не знала, що робити. Жалість боролася з обуренням, і поки що обурення перемагало.
Але картина була жалюгідна: родина, яка не може дозволити собі нормальну відпустку, й тому змушена захоплювати чужі будинки. З іншого боку — хіба це виправдання? Хіба бідність дає право на чужу власність?
— Інно, — кликнула Ріта.
Жінка підвела червоні від сліз очі.
— Що?
— Де ви працюєте? І скільки отримуєте?
Інна витерла ніс рукавом сукні.
— Я — вихователькою в дитячому садку. Сергій — слюсарем на заводі. Я отримую 26 000 грн, Сергій — 34 000 грн.
— Це 50 000 грн, — підрахувала Ріта. — Непогано.
— Непогано? — гірко засміялась Інна. — Іпотека — 22 500 грн на місяць. Комуналка — 4 000 грн. Садочок — 6 000 грн. Продукти, одяг, ліки… Наприкінці місяця — самі копійки.
— І тому можна захоплювати чужі будинки?
— Ми нічого не захоплювали! — різко втрутився Сергій. — Ключі дав Вітько! Сказав, що ти не проти!
— Вітько сказав? — Ріта підняла брови. — А з яких це пір Вітько розпоряджається моєю власністю?
— Ну… він же твій колишній чоловік…
— Саме так. Колишній. У нього немає жодного права на цей будинок.
Сергій хотів щось сказати, але Ріта його перебила:
— І взагалі, давайте завершимо цю розмову. Я втомилася. Хочу відпочити у своєму домі. Сьогодні ви виїжджаєте. Крапка.
— Ріто…
— Все. Розмова закінчена.
Ріта розвернулася й вийшла з кухні. У коридорі зупинилася, прислухаючись до приглушених голосів. Інна щось шепотіла чоловікові, той відповідав, діти схлипували.
Попереду була довга ніч у власному домі, який тимчасово захопили чужі люди. І завтра зранку…
Ріта зайшла до спальні — своєї спальні — й побачила на ліжку дитячі речі. Маленькі платтячка, шортики, шкарпетки. На тумбочці стояла пляшечка з водою і лежали дитячі книжки. Усе виглядало так, ніби тут сплять діти Інни.
— Вибач, — почувся за спиною несміливий голос.
Ріта обернулася. У дверях стояв Сергій із винуватим виразом обличчя.
— Нам… нам уже збиратися? — запитав чоловік.
— Збиратись, — коротко відповіла Ріта. — Просто зараз.
— А де… де нам переночувати? Готелів поблизу нема.
— Не знаю. Це ваші проблеми.
Сергій ще трохи постояв, потім тихо вийшов. З кухні долинали приглушені голоси, шарудіння речей. Ріта сіла на край ліжка й подивилася у вікно. Надворі вже зовсім стемніло, в сусідніх будинках світилися вікна.
Може, вона й справді поводиться жорстко? Діти ж не винні. Та й Інна з чоловіком… можливо, вони й справді гадали, що нічого страшного не сталося. Але ні. Ні, ні й ще раз ні. Це її дім, і ніхто не має права розпоряджатися ним без дозволу.
Через пів години родина була готова до від’їзду. Діти натягли курточки поверх піжам, Інна позапаковувала останні речі у пакети. Сергій мовчки тягав валізи до машини.
— Ріто, — покликала Інна, коли все було зібрано. — Ну справді, може, даси нам переночувати? Зранку поїдемо, чесне слово.
— Ні, — відповіла Ріта. — Їдьте просто зараз.
— Діти втомились! Артемко пів дня на велосипеді ганяв, Лізка ще мала! Куди нам у такий час?
— Треба було думати раніше.
Інна стиснула губи й пішла до виходу. На порозі озирнулася:
— Ну й будь такою. Тому й живеш одна.
Двері грюкнули. Ріта підійшла до вікна й дивилась, як родина вантажиться у стареньке авто. Артемко плакав, не хотів сідати в машину. Лізка вередувала на руках у батька. Інна сердито щось говорила чоловіку, розмахуючи руками.
Нарешті машина завелася й повільно покотилася доріжкою. Червоні вогники габаритів мигнули між дерев і зникли. Ріта зачинила хвіртку на засув і повернулася в будинок.
Тиша. Нарешті тиша.
Але чомусь на душі було неспокійно. Ріта пройшлася по кімнатах, збираючи забуті дитячі речі — шпильку, гумовий м’ячик, розмальовку. У ванній на полиці стояли чужі зубні щітки й тюбик дитячої пасти. У холодильнику — молоко, йогурти, фрукти.
Це все треба буде викинути. Або віддати сусідам.
Спати Ріта лягла пізно, довго крутилася, прислухаючись до кожного шереху. А раптом Інна з родиною вирішать повернутися? А якщо в них є ще один комплект ключів?
Зранку першою справою Ріта подзвонила слюсареві. Майстер приїхав за годину — кремезний чоловік років п’ятдесяти з ящиком інструментів.
— Замки міняємо? — уточнив слюсар.
— Обидва. І на хвіртці, і на вхідних дверях.
— Зрозуміло. Старі ключі в когось лишилися?
— Лишилися. Тому й міняємо.
Майстер з розумінням кивнув і взявся до роботи. Через дві години все було готово. Нові замки, нові ключі — лише у Ріти. Тепер навіть якщо в колишнього чоловіка десь і завалялися старі ключі, користі з них — ніякої.
— Хороші замки поставив, — сказав слюсар, приймаючи оплату. — Надійні. Не зламаєш і не зламаєшся.
— Дякую.
Коли майстер поїхав, Ріта обійшла весь будинок. У кухні на столі стояли немиті чашки, в мийці — тарілки з залишками каші. У дитячій під ліжком валялися забуті шкарпетки. У ванній на гачку висів рушник із мультяшними героями.
Усе це — сліди чужої присутності в її домі. Ріта методично зібрала речі в сміттєві пакети. Продукти з холодильника — в окремий пакет, віднесе сусідці. Посуд перемила заново, хоч і виглядав чистим. Підлоги протерла дезінфекційним засобом.
До обіду дім знову став схожий сам на себе. Жодних слідів непроханих гостей.
Ріта вийшла на подвір’я й оглянула город. Справді, трава скошена, кущі підв’язані. Інна з чоловіком не збрехали — вони доглядали за ділянкою. Але хіба це дає право самовільно тут селитися?
У сараї Ріта знайшла дерев’яну табличку, що залишилася ще від батька. Колись на ній було написано назву якогось сорту яблук. Ріта зішкребла старі літери й акуратно вивела нові: «Приватна власність. Без запрошення — не заходити».
Табличку вона прикріпила на ворота, на видноті. Хай усі знають — тут живе господарка, і ніяких дозволів на «просто пройти» не буде.
Ближче до вечора задзвонив телефон. Незнайомий номер.
— Алло?
— Ріта, це Інна.
— Що тобі потрібно?
— Ми… ми вчора всю ніч у машині просиділи. Діти змерзли. Артемко кашляє, у Лізки температура.
Ріта помовчала. Їй було шкода дітей, але…
— І що ти хочеш від мене почути?
— Може, все ж пустиш нас на кілька днів? Поки діти не одужають?
— Ні.
— Ріта, ну як так можна? Діти хворі!
— Їдьте додому. Лікуйтеся вдома.
— Ти… ти безсердечна! — голос Інни тремтів від сліз. — Як ти можеш бути такою жорстокою?
— Я захищаю свою власність. А ти наступного разу спробуй спершу спитати дозволу, перш ніж у чужий дім заселятися.
— Ми думали…
— Думати треба було раніше.
Ріта відключила дзвінок і заблокувала номер Інни. Більше дзвінків не було.
У неділю вранці приїхав Віктор. Колишній чоловік постарів за три роки після розлучення — зморшки навколо очей, сивина на скронях. Одягнений недбало — м’яті джинси, вицвіла футболка.
— Ріта, відкрий, — постукав у хвіртку. — Треба поговорити.
Ріта вийшла на подвір’я, але хвіртку не відкрила.
— Говори звідси.
— Інна телефонувала. Сказала, ти їх вигнала.
— І що?
— Як це — «і що»? Діти хворіють через тебе!
— Через мене? — Ріта засміялася. — Це я їм дозволила жити в моєму будинку?
— Я думав, ти не будеш проти…
— Ти думав? А запитати — не здогадався?
Віктор переминався з ноги на ногу.
— Ну, вибач. Я справді думав, ти нормально поставишся. Будинок же все одно стояв порожній.
— Порожній — не значить нічийний.
— Та розумію я! Але ж Інна з дітьми… У них відпустка раз на рік. Грошей нема на оренду.
— Повторюю вже вкотре — це не мої проблеми.
— Ріта, ну будь людиною! Пусти їх.
— Ні.
— Та що з тобою сталося? Раніше ти такою не була!
— Раніше в мене дім не захоплювали.
Віктор ще трохи постояв, потім махнув рукою й пішов. Більше він не з’являвся.
Минув тиждень. Ріта приїжджала на дачу щовихідних, іноді залишалась на кілька днів. Дім поступово оживав — вона пофарбувала паркан, оновила ґанок, посадила нові квіти на клумбах.
Сусіди спершу дивувались — раніше Ріта приїздила рідко, а тут раптом стала постійною гостею. Та швидко звикли. Вітались через паркан, іноді заходили за порадою щодо городу.
— А що та сімейка, що в тебе жила? — якось спитала сусідка Валентина Іванівна.
— Яка ще сімейка?
— Ну та, з дітьми. На велосипедах катались, у ліс ходили.
— А, ті. Виїхали.
— Шкода. Хороші люди були. Дітки виховані.
Ріта промовчала. Нехай сусідка думає, як хоче.
Через місяць на хвіртці сараю з’явився новий замок. Ріта помітила подряпини на металі — хтось намагався проникнути всередину. Земля біля дверей була розпушена. Вочевидь, Інна з чоловіком намагалися знайти запасні ключі від будинку.
Не знайшли. Бо запасних ключів не було.
Ще за тиждень Ріта встановила на ділянці камери відеоспостереження. Дві — одну біля воріт, другу — при вході в дім. Тепер будь-яка спроба проникнення буде зафіксована.
До кінця літа дача повністю змінилася. Ріта провела інтернет, купила нові меблі для вітальні, облаштувала робоче місце. Тепер вона могла не лише відпочивати тут, а й працювати віддалено.
Дім знову став домом, а не порожньою будівлею, яку може зайняти будь-хто. І головне — Ріта більше не боялася приїхати й побачити в домі чужих людей. Нові замки, камери — усе це давало відчуття безпеки й контролю над власним життям.
Інна більше не дзвонила. Віктор теж не з’являвся. Схоже, нарешті зрозуміли, що час безкоштовного користування чужим закінчився.
Нахабні родичі вимагали з’їхати з власного будинку