Ріта вимкнула двигун і подивилася на дачний будиночок крізь лобове скло. Здавалося, нічого не змінилося — той самий синій дах, ті самі берези по периметру ділянки, та сама хвіртка, яку колись пофарбував у зелений батько. Дивно тільки, що на веранді горіло світло. Може, сусіди? Хоча… сусіди знали, що Ріта вже майже рік сюди не приїжджала.
Вона потягнулась за сумкою на задньому сидінні — і раптом завмерла. По ділянці хтось ходив. Силует майнув між яблунями, потім знову з’явився — вже ближче до будинку. Жінка в майці та шортах, із дитиною на руках.
— Що за чортівня… — пробурмотіла Ріта, вибираючись з машини.
Вона підійшла до хвіртки й зупинилася, наче вкопана. З будинку долинали голоси, сміх, дзвін посуду. На веранді сушилася дитяча білизна. Під навісом стояли велосипеди — два дорослих і один дитячий. А хвіртка… хвіртка була не зачинена. Ріта штовхнула її, вона легко відкрилась зі знайомим скрипом.
Ноги самі понесли до ґанку. В голові билася лише одна думка: хтось живе в будинку. У її будинку. Двері теж були відчинені, і в коридорі Ріта ледь не перечепилася через дитячі сандалі. На гачках висіли чужі куртки, в кутку стояли дві великі валізи й кошик з іграшками.
Серце стукотіло десь у горлі. Ріта прислухалася — з кухні доносився жіночий голос, щось про завтрашню прогулянку в ліс, потім дитячий сміх і шурхіт посуду. Запахло смаженою картоплею й кропом.
— Мам, а можна завтра на річку? — долинув дзвінкий хлопчачий голос.
— Подивимось, Артемчику. Якщо дощу не буде…
Ріта зробила крок до кухні. Ще один. Завмерла на порозі.
За столом сидів чоловік років тридцяти п’яти у клітчастій сорочці, поряд із ним жінка приблизно того ж віку — русяве волосся, зібране у хвіст. На її колінах вмостилася дівчинка років трьох, а навпроти, розмахуючи виделкою, щось завзято розповідав старший хлопчик.
Жінка першою помітила Ріту. Її обличчя миттєво витяглося, очі розширилися. Горнятко з чаєм вислизнуло з рук і зі дзвоном розбилося об підлогу.
— А ти чого приїхала? — розгублено пробурмотіла жінка. — Ми ж не думали, що ти тут з’явишся…
Ріта впізнала голос. Інна. Сестра колишнього чоловіка. Зовиця, яка завжди була милою й привітною, поки Ріта була у шлюбі з Віктором. Після розлучення якось одразу зникла з поля зору.
— Інно? — голос Ріти прозвучав дивно, хрипко. — Що ви тут робите?
Чоловік — очевидно, чоловік Інни — повільно підвівся з-за столу. Обличчя почервоніле, збентежене. Діти притихли й із цікавістю дивилися на незнайому тітку.
— Ріто… — почав чоловік. — Ми думали… Ну, Вітько казав, що ти сюди більше не їздиш. Що дача простоює дарма.
— Вітько казав? — Ріта відчула, як приливає кров до обличчя. — І що ще Вітько казав?
Інна підняла горнятко з підлоги, все ще тримаючи на руках доньку. Та засопіла й притиснулась до мами.
— Ну… ми ж не думали… — заговорила Інна швидко, нервово. — Просто в нас відпустка, а знімати будинок дорого. Вітько сказав, що ключі залишились ще з тих часів, коли ми всі разом приїжджали. Пам’ятаєш? На твій день народження три роки тому…
— Ключі залишились, — повільно повторила Ріта. — І ви вирішили, що можете просто взяти й оселитися в моєму будинку?
— Ми б запитали, — поспішно додав чоловік Інни. — Але твій номер… ми не знали, як зв’язатися.
Ріта кліпнула. Невже вони серйозно думають, що проблема тільки в тому, що не спитали дозволу? Що якби й запитали, вона б з радістю дозволила цілій родині жити у її будинку?
— Скільки ви тут? — запитала Ріта.
— Тиждень, — тихо відповіла Інна. — Ми планували ще днів десять…
— Десять днів, — повторила Ріта, як луна.
На кухні запала важка тиша. Хлопчик обережно відклав виделку й зиркнув на батьків. Дівчинка на руках в Інни почала хнюпитись — мабуть, відчула напругу.
— Слухай, Ріто, — заговорив чоловік Інни. — Ми ж не хотіли нічого поганого. Будинок усе одно стояв пусткою. Ми прибираємо, квіти поливаємо, навіть траву покосили. Не гірше, ніж було.
— Не гірше? — у Ріти голос зірвався на високій ноті. — Ви залізли в мій дім без дозволу, живете тут, як у себе, і кажете, що не гірше?
— Ми не залазили! — обурилася Інна. — Ключі були у Вітька! Ми думали…
— Що думали? — перебила Ріта. — Що я померла? Що дім нікому не належить?
Інна міцніше притиснула до себе доньку. Обличчя в неї стало зовсім бліде.
— Ти не розумієш, — почала Інна тремтячим голосом. — У нас відпустка лише два тижні на рік. Грошей на оренду нема. Діти так чекали поїздки на дачу…
— А до чого тут мої проблеми? — Ріта зробила крок на кухню, і вся сім’я мимоволі стиснулася біля протилежної стіни. — Це мій дім! Мій! Я його отримала у спадок від батька!
— Ми знаємо… — пробурмотів чоловік Інни. — Просто подумали…
— Подумали що? Що можна взяти чуже без дозволу?
Хлопчик раптом голосно розплакався. Ріта здригнулася й подивилася на нього. Хлопчина років восьми, худенький, з розкуйовдженим волоссям. Сльози котилися щоками, а губи тремтіли.
— Мамо, ми що, додому поїдемо? — схлипнув він. — А як же річка? І поїздки на велосипеді?..
Серце у Ріти стислося. Діти ж не винні. Вони просто хотіли відпочити на природі. Але… але ж це її дім! Її єдине місце, де можна побути в тиші та спокої!
— Ріто… — тихо заговорила Інна. — Будь ласка… Дай нам ще хоча б кілька днів. Ми вже все спланували, продукти на тиждень закупили. Діти так раділи…
— А де мені жити? — спитала Ріта. — На вулиці?
— Будинок великий, — обережно запропонував чоловік Інни. — Кімнат багато. Можемо потіснитися…
Ріта подивилася на нього так, що він одразу змовк.
— Потіснитися? У моєму власному домі?
Вона обвела поглядом кухню. На столі стояли чужі тарілки, в мийці — чужий посуд. На підвіконні — букет польових квітів у вазі, яку Ріта пам’ятала ще з дитинства. На плиті — каструля з картоплею, від якої йшов смачний запах.
Вони влаштувалися тут ґрунтовно. Наче це їхній законний дім, а не чужа власність.
— А Вітько де? — раптом спитала Ріта.
Інна й чоловік переглянулися.
— Вітько? — перепитала Інна. — А навіщо він тобі?
— А за тим, що ключі ж у нього були. І дозвіл, судячи з усього, теж давав він.
— Вітько в місті, — неохоче відповіла Інна. — У нього свої справи.
— Ага. Справи. — Ріта усміхнулася, але без ані крихти радості. — А роздавати чужі будинки — це, значить, не його справи?
Дівчинка в Інни на руках знову почала хнюпитись. Хлопчик схлипував, уткнувшись носом у рукав.
— Ріто, ну будь ласка… — благально вимовила Інна. — Ми ж рідні. Колись були близькими людьми. Невже тобі шкода?
— Рідні? — Ріта насупилась. — Ми були ріднею лише доти, поки я була одружена з твоїм братом. Після розлучення яка ми рідня?
— Але ж…
— Ніяких «але», — перебила Ріта. — І взагалі, яке це має значення? Навіть якби ми й були родичами — це не дає вам права розпоряджатися чужою власністю!
Інна поставила доньку на підлогу й випрямилася. В її очах з’явилося щось вперте, рішуче.
— Знаєш що, Ріто, — сказала вона тоном, якого Ріта за нею ще не чула. — Ти, звісно, можеш нас вигнати. Але подумай: дім стояв порожнім рік. Ми його провітрили, прибрали, на городі навели лад. Може, досить бути такою… скупою?
Ріта завмерла на місці, кліпаючи очима, не знаючи, як реагувати.
— Скупою? — перепитала вона, коли до неї повернувся дар мови. — Я скупа, бо не дозволяю чужим людям жити у своєму домі?
— Ми не чужі! — обурено вигукнула Інна. — Ми ж стільки років знайомі! Та й що тобі шкода? Ти ж тут усе одно не живеш!
— А звідки ти знаєш, що я не живу? — голос Ріти ставав усе тихішим і небезпечнішим. — Може, я збиралася переїхати сюди на все літо?
— Збиралася? — фиркнула Інна. — Рік тому теж збиралася? І два роки тому?
Ріта стисла кулаки. Зухвалість Інни просто вражала. Спершу самовільно оселилася в чужому домі, а тепер ще й пояснює господині, чому та не має права обурюватись.
— Послухай мене уважно, — повільно вимовила Ріта. — Завтра зранку ви збираєте речі й виїжджаєте. Все. Без обговорень.
— Ріта, ти що, зовсім з глузду з’їхала? — Інна зробила крок уперед, очі блищали від люті. — Та як ти можеш!
— Я з глузду з’їхала? — Ріта засміялася, але сміх вийшов трохи істеричним. — Це ви захопили мій дім, живете тут як у себе — а це я неадекватна?
Хлопчик знову голосно розплакався, а за ним — і дівчинка. Дитячий плач наповнив кухню, відбиваючись від стін і стелі.
— От бачиш, що ти наробила! — закричала Інна, намагаючись перекричати дітей. — Задоволена?
Ріта дивилася на заплаканих дітей і відчувала, як усередині все стискається в тугий, болючий вузол. З одного боку — дітей справді шкода. З іншого — чому вона повинна розплачуватися за нахабство їхніх батьків?
— Це ви їх до такого стану довели, — сказала Ріта. — Не я.
— Ми просто хотіли відпочити! — Інна взяла на руки дочку, що плакала. — Невже це так страшно?
— Відпочивайте, але не в моєму домі!
— А де? — крикнув чоловік Інни. — Де нам відпочивати? У нас грошей нема на оренду! Зарплата маленька, кредити, іпотека! Ми рік відкладали на цю відпустку!
— Знову не мої проблеми, — різко відказала Ріта.
Але щось у голосі чоловіка змусило її придивитися уважніше. Обличчя втомлене, кола під очима. Сорочка застаріла, на рукавах — латки. І Інна… Інна теж виглядала виснажено. Одяг — явно не новий, зачіска — самотужки підстрижене, нерівно.
— Ріто… — тихо заговорила Інна, заколисуючи дочку на руках. — Ну спробуй зрозуміти. Діти весь рік чекали цієї поїздки. Ми їм пообіцяли…
— Пообіцяли чужим домом? — перебила Ріта. — Може, ще й чужу машину пообіцяли?
— Не порівнюй!
— А чого не порівнювати? Принцип той самий — узяти чуже без дозволу.
Інна раптом опустилася на стілець і закрила обличчя руками. Її плечі тремтіли.
— Я просто… — схлипнула вона. — Я так втомилася від усього. Від роботи, від нестачі грошей, від того, що дітям нічого не можемо дозволити. Коли Вітько запропонував поїхати сюди — це здалося виходом. Хоч два тижні пожити нормально…
Ріта стояла й дивилася на заплакану зовицю, на дітей у сльозах, на розгубленого чоловіка — і не знала, що робити. Жалість боролася з обуренням, і поки що обурення перемагало.
Але картина була жалюгідна: родина, яка не може дозволити собі нормальну відпустку, й тому змушена захоплювати чужі будинки. З іншого боку — хіба це виправдання? Хіба бідність дає право на чужу власність?
— Інно, — кликнула Ріта.
Жінка підвела червоні від сліз очі.
— Що?
— Де ви працюєте? І скільки отримуєте?
Інна витерла ніс рукавом сукні.
— Я — вихователькою в дитячому садку. Сергій — слюсарем на заводі. Я отримую 26 000 грн, Сергій — 34 000 грн.
— Це 50 000 грн, — підрахувала Ріта. — Непогано.
— Непогано? — гірко засміялась Інна. — Іпотека — 22 500 грн на місяць. Комуналка — 4 000 грн. Садочок — 6 000 грн. Продукти, одяг, ліки… Наприкінці місяця — самі копійки.
— І тому можна захоплювати чужі будинки?
— Ми нічого не захоплювали! — різко втрутився Сергій. — Ключі дав Вітько! Сказав, що ти не проти!
— Вітько сказав? — Ріта підняла брови. — А з яких це пір Вітько розпоряджається моєю власністю?
— Ну… він же твій колишній чоловік…
— Саме так. Колишній. У нього немає жодного права на цей будинок.
Сергій хотів щось сказати, але Ріта його перебила:
— І взагалі, давайте завершимо цю розмову. Я втомилася. Хочу відпочити у своєму домі. Сьогодні ви виїжджаєте. Крапка.
— Ріто…
— Все. Розмова закінчена.
Ріта розвернулася й вийшла з кухні. У коридорі зупинилася, прислухаючись до приглушених голосів. Інна щось шепотіла чоловікові, той відповідав, діти схлипували.
Попереду була довга ніч у власному домі, який тимчасово захопили чужі люди. І завтра зранку…
Ріта зайшла до спальні — своєї спальні — й побачила на ліжку дитячі речі. Маленькі платтячка, шортики, шкарпетки. На тумбочці стояла пляшечка з водою і лежали дитячі книжки. Усе виглядало так, ніби тут сплять діти Інни.
— Вибач, — почувся за спиною несміливий голос.
Ріта обернулася. У дверях стояв Сергій із винуватим виразом обличчя.
— Нам… нам уже збиратися? — запитав чоловік.
— Збиратись, — коротко відповіла Ріта. — Просто зараз.
— А де… де нам переночувати? Готелів поблизу нема.
— Не знаю. Це ваші проблеми.
Сергій ще трохи постояв, потім тихо вийшов. З кухні долинали приглушені голоси, шарудіння речей. Ріта сіла на край ліжка й подивилася у вікно. Надворі вже зовсім стемніло, в сусідніх будинках світилися вікна.
Може, вона й справді поводиться жорстко? Діти ж не винні. Та й Інна з чоловіком… можливо, вони й справді гадали, що нічого страшного не сталося. Але ні. Ні, ні й ще раз ні. Це її дім, і ніхто не має права розпоряджатися ним без дозволу.
Через пів години родина була готова до від’їзду. Діти натягли курточки поверх піжам, Інна позапаковувала останні речі у пакети. Сергій мовчки тягав валізи до машини.
— Ріто, — покликала Інна, коли все було зібрано. — Ну справді, може, даси нам переночувати? Зранку поїдемо, чесне слово.
— Ні, — відповіла Ріта. — Їдьте просто зараз.
— Діти втомились! Артемко пів дня на велосипеді ганяв, Лізка ще мала! Куди нам у такий час?
— Треба було думати раніше.
Інна стиснула губи й пішла до виходу. На порозі озирнулася:
— Ну й будь такою. Тому й живеш одна.
Двері грюкнули. Ріта підійшла до вікна й дивилась, як родина вантажиться у стареньке авто. Артемко плакав, не хотів сідати в машину. Лізка вередувала на руках у батька. Інна сердито щось говорила чоловіку, розмахуючи руками.
Нарешті машина завелася й повільно покотилася доріжкою. Червоні вогники габаритів мигнули між дерев і зникли. Ріта зачинила хвіртку на засув і повернулася в будинок.
Тиша. Нарешті тиша.
Але чомусь на душі було неспокійно. Ріта пройшлася по кімнатах, збираючи забуті дитячі речі — шпильку, гумовий м’ячик, розмальовку. У ванній на полиці стояли чужі зубні щітки й тюбик дитячої пасти. У холодильнику — молоко, йогурти, фрукти.
Це все треба буде викинути. Або віддати сусідам.
Спати Ріта лягла пізно, довго крутилася, прислухаючись до кожного шереху. А раптом Інна з родиною вирішать повернутися? А якщо в них є ще один комплект ключів?
Зранку першою справою Ріта подзвонила слюсареві. Майстер приїхав за годину — кремезний чоловік років п’ятдесяти з ящиком інструментів.
— Замки міняємо? — уточнив слюсар.
— Обидва. І на хвіртці, і на вхідних дверях.
— Зрозуміло. Старі ключі в когось лишилися?
— Лишилися. Тому й міняємо.
Майстер з розумінням кивнув і взявся до роботи. Через дві години все було готово. Нові замки, нові ключі — лише у Ріти. Тепер навіть якщо в колишнього чоловіка десь і завалялися старі ключі, користі з них — ніякої.
— Хороші замки поставив, — сказав слюсар, приймаючи оплату. — Надійні. Не зламаєш і не зламаєшся.
— Дякую.
Коли майстер поїхав, Ріта обійшла весь будинок. У кухні на столі стояли немиті чашки, в мийці — тарілки з залишками каші. У дитячій під ліжком валялися забуті шкарпетки. У ванній на гачку висів рушник із мультяшними героями.
Усе це — сліди чужої присутності в її домі. Ріта методично зібрала речі в сміттєві пакети. Продукти з холодильника — в окремий пакет, віднесе сусідці. Посуд перемила заново, хоч і виглядав чистим. Підлоги протерла дезінфекційним засобом.
До обіду дім знову став схожий сам на себе. Жодних слідів непроханих гостей.
Ріта вийшла на подвір’я й оглянула город. Справді, трава скошена, кущі підв’язані. Інна з чоловіком не збрехали — вони доглядали за ділянкою. Але хіба це дає право самовільно тут селитися?
У сараї Ріта знайшла дерев’яну табличку, що залишилася ще від батька. Колись на ній було написано назву якогось сорту яблук. Ріта зішкребла старі літери й акуратно вивела нові: «Приватна власність. Без запрошення — не заходити».
Табличку вона прикріпила на ворота, на видноті. Хай усі знають — тут живе господарка, і ніяких дозволів на «просто пройти» не буде.
Ближче до вечора задзвонив телефон. Незнайомий номер.
— Алло?
— Ріта, це Інна.
— Що тобі потрібно?
— Ми… ми вчора всю ніч у машині просиділи. Діти змерзли. Артемко кашляє, у Лізки температура.
Ріта помовчала. Їй було шкода дітей, але…
— І що ти хочеш від мене почути?
— Може, все ж пустиш нас на кілька днів? Поки діти не одужають?
— Ні.
— Ріта, ну як так можна? Діти хворі!
— Їдьте додому. Лікуйтеся вдома.
— Ти… ти безсердечна! — голос Інни тремтів від сліз. — Як ти можеш бути такою жорстокою?
— Я захищаю свою власність. А ти наступного разу спробуй спершу спитати дозволу, перш ніж у чужий дім заселятися.
— Ми думали…
— Думати треба було раніше.
Ріта відключила дзвінок і заблокувала номер Інни. Більше дзвінків не було.
У неділю вранці приїхав Віктор. Колишній чоловік постарів за три роки після розлучення — зморшки навколо очей, сивина на скронях. Одягнений недбало — м’яті джинси, вицвіла футболка.
— Ріта, відкрий, — постукав у хвіртку. — Треба поговорити.
Ріта вийшла на подвір’я, але хвіртку не відкрила.
— Говори звідси.
— Інна телефонувала. Сказала, ти їх вигнала.
— І що?
— Як це — «і що»? Діти хворіють через тебе!
— Через мене? — Ріта засміялася. — Це я їм дозволила жити в моєму будинку?
— Я думав, ти не будеш проти…
— Ти думав? А запитати — не здогадався?
Віктор переминався з ноги на ногу.
— Ну, вибач. Я справді думав, ти нормально поставишся. Будинок же все одно стояв порожній.
— Порожній — не значить нічийний.
— Та розумію я! Але ж Інна з дітьми… У них відпустка раз на рік. Грошей нема на оренду.
— Повторюю вже вкотре — це не мої проблеми.
— Ріта, ну будь людиною! Пусти їх.
— Ні.
— Та що з тобою сталося? Раніше ти такою не була!
— Раніше в мене дім не захоплювали.
Віктор ще трохи постояв, потім махнув рукою й пішов. Більше він не з’являвся.
Минув тиждень. Ріта приїжджала на дачу щовихідних, іноді залишалась на кілька днів. Дім поступово оживав — вона пофарбувала паркан, оновила ґанок, посадила нові квіти на клумбах.
Сусіди спершу дивувались — раніше Ріта приїздила рідко, а тут раптом стала постійною гостею. Та швидко звикли. Вітались через паркан, іноді заходили за порадою щодо городу.
— А що та сімейка, що в тебе жила? — якось спитала сусідка Валентина Іванівна.
— Яка ще сімейка?
— Ну та, з дітьми. На велосипедах катались, у ліс ходили.
— А, ті. Виїхали.
— Шкода. Хороші люди були. Дітки виховані.
Ріта промовчала. Нехай сусідка думає, як хоче.
Через місяць на хвіртці сараю з’явився новий замок. Ріта помітила подряпини на металі — хтось намагався проникнути всередину. Земля біля дверей була розпушена. Вочевидь, Інна з чоловіком намагалися знайти запасні ключі від будинку.
Не знайшли. Бо запасних ключів не було.
Ще за тиждень Ріта встановила на ділянці камери відеоспостереження. Дві — одну біля воріт, другу — при вході в дім. Тепер будь-яка спроба проникнення буде зафіксована.
До кінця літа дача повністю змінилася. Ріта провела інтернет, купила нові меблі для вітальні, облаштувала робоче місце. Тепер вона могла не лише відпочивати тут, а й працювати віддалено.
Дім знову став домом, а не порожньою будівлею, яку може зайняти будь-хто. І головне — Ріта більше не боялася приїхати й побачити в домі чужих людей. Нові замки, камери — усе це давало відчуття безпеки й контролю над власним життям.
Інна більше не дзвонила. Віктор теж не з’являвся. Схоже, нарешті зрозуміли, що час безкоштовного користування чужим закінчився.
Малюк із питущої родини захистив доньку багатія від собак. Батько захотів знайти його і віддячити