Їхній шлюб із Надією був спланованим кроком — Олег хотів завдати болю Марії, довести, що більше не страждає. З Марусею вони прожили майже два роки. Він душі в ній не чаїв, ладен був усе віддати заради її щастя. Вірив, що скоро зробить їй пропозицію. Та щоразу, коли заходила мова про весілля, Марія уникала розмови.
— Для чого зараз весілля? Я ще навчаюсь, а в тебе з бізнесом — невизначеність. Ані нормальної машини, ані власної оселі. Та й відверто — жити на одній кухні з твоєю сестрою я не хочу. Якби не продали дім — не було б і проблем, — не раз повторювала Марія.
Олегу було боляче це чути, але заперечити не міг — у її словах була логіка. Вони з сестрою Олею мешкали в батьківській квартирі, підприємство тільки починало оговтуватись, а він ще студент випускного курсу. Ще до отримання диплома довелося взяти все на себе. Дім продали за спільною згодою з сестрою, бо треба було рятувати справу, яку заснували їхні батьки. За кілька місяців накопичилися борги, а обом ще належало вчитись. Виручені гроші пішли на погашення боргів, поповнення запасів магазину, і навіть трохи вдалося залишити.
Марія ж жила сьогоднішнім днем. Її батьки брали на себе всі турботи — тому їй легко було так мислити. А Олег змушений був різко подорослішати — дбати про бізнес, побут, сестру. Але він вірив, що скоро все буде інакше: і власний дім, і авто, і сад.
Здавалося, все налагоджується. Вони домовилися піти в кіно, і Маша сказала, що приїде сама. Він чекав її біля зупинки, коли побачив її в дорогому авто. Вийшла, подала йому книжку та мовила:
— Пробач, але ми більше не можемо бути разом. Я виходжу заміж, — після чого повернулася до машини й поїхала.
Олег стояв, не вірячи в почуте. Що могло змінитись за декілька днів його від’їзду? Додому він повернувся мовчки. Оля, поглянувши на його обличчя, все зрозуміла:
— Вже знаєш?
Він мовчки кивнув.
— Вона виходить за заможного чоловіка. Просила мене бути свідком — я відмовилась. Вона зрадила! За твоєю спиною крутила з ним…
Олег пригорнув сестру, ніжно погладив її по волоссю:
— Заспокойся. Хай у неї буде по-своєму. А в нас — буде ще краще.
Після цього він зачинився в кімнаті на добу. Оля ходила під дверима, просила:
— Вийди хоча б поїсти. Я млинців напекла…
До вечора він вийшов із блиском в очах:
— Збирайся.
— Куди це? Що задумав?
— Поберуся з першою, хто погодиться, — сказав холодно.
— Це ж безглуздя! У тебе не тільки своє життя, ти інших втягнеш, — марно вмовляла його сестра.
— Не підеш — піду сам, — відповів рішуче.
У парку було людно. Одна дівчина скрутила пальцем біля скроні, інша — злякалась і втекла. А третя — подивилась йому просто в очі й мовила «так».
— Як тебе звати, красуне?
— Надія.
— Заручини треба відзначити! — вигукнув Олег і повів Надю з сестрою до найближчого кафе.
За столом запала незручна тиша. Оля мовчала, не знаючи, з чого почати. А в голові Олега крутилася лише одна думка — помста. Він уже все вирішив: весілля відбудеться саме двадцять п’ятого.
— Мабуть, у вас була поважна причина зробити пропозицію зовсім незнайомій жінці, — першою порушила мовчанку Надія. — Якщо це просто імпульсивне рішення — я не ображусь. Можу піти.
— Ні. Ти вже пообіцяла. Завтра подамо заяву до РАЦСу і рушимо до твоїх батьків, познайомимось.
Олег лукаво підморгнув:
— І давай одразу на «ти», гаразд?
Протягом місяця до весілля вони бачилися щодня — розмовляли, ділилися думками, дізнавалися більше одне про одного.
— Все ж таки, чому саме так? — якось обережно спитала Надя.
— У кожного свої привиди в шафі, — ухильно відповів Олег.
— Головне, щоб ті привиди не заважали жити, — всміхнулась вона.
— А ти чому погодилась?
— Уявила себе царівною, яку батько віддає заміж за першого-ліпшого, кого зустріне. У казках це завжди добре закінчується: «Жили вони довго та щасливо». Захотіла перевірити, чи справдиться й у мене.
Та все було набагато складніше. Одне минуле кохання залишило не лише емоційний слід, а й певні фінансові втрати. Але саме воно навчило Надю краще розуміти людей. Залицяльників у неї не бракувало — та вона швидко розпізнавала наміри та могла одним поглядом дати відкоша.
Вона й не шукала спеціально когось «єдиного», але знала напевно: їй потрібен чоловік, що має розум, внутрішню силу і здатність діяти. В Олегові вона побачила рішучість і впевненість. Якби він підійшов до неї в компанії друзів — Надя, певно, й не зупинилась би.
— То хто ж ти — царівна Несміяна, Василиса Прекрасна чи Царівна-жаба? — Олег з усмішкою глянув на неї.
— Поцілуй — дізнаєшся, — відповіла вона кокетливо.
Та між ними не було ні поцілунків, ні близькості.
Підготовкою до весілля Олег займався самостійно. Надії залишалося лише вибирати з того, що він пропонував. Навіть весільну сукню та фату купив сам.
— Ти будеш найчарівнішою нареченою, — часто повторював він.
У день реєстрації шлюбу, просто в РАЦСі, вони несподівано зустріли Марію з її нареченим. Олег натяг на обличчя посмішку:
— Вітаю тебе, — поцілував у щоку. — Бажаю щастя з твоїм гаманцем на двох ногах.
— Не влаштовуй виставу, — різко відповіла Маша.
Вона уважно роздивилась супутницю Олега. Висока, елегантна, красива — не просто гарна, а вражаюче ефектна. Її хода, постава, погляд — усе випромінювало гідність. Марія враз зрозуміла, що програла. Ревнощі роздирали її зсередини. Вона вже не була впевнена, що зробила правильний вибір. Щастя не відчувалось. Її не полишала думка, що вона прорахувалась.
Олег повернувся до Наді:
— Все добре, — вимушено усміхнувся.
— Ще не пізно зупинитись, — прошепотіла Надя.
— Ні. Гратимемо до кінця.
Лише в залі, коли його погляд зустрівся з сумними очима вже дружини, він раптом усвідомив, що наробив.
— Я зроблю тебе щасливою, — промовив він упевнено, щиро вірячи в ці слова.
Так розпочалося їхнє сімейне життя. Оля швидко знайшла спільну мову з Надією, вони добре ладнали, доповнюючи одна одну. Імпульсивна Оля навчилася стримувати себе, а Надя — легко та вправно облаштувала побут, взявши на себе всі організаційні питання.
Маючи економічну освіту та досвід у сфері податків і бухгалтерії, Надя швидко навела лад у фінансах. За пів року відкрили ще один магазин, а трохи згодом зібрали бригади майстрів — тепер займалися не лише торгівлею будматеріалами, а й виконували ремонтні роботи. Прибутки зросли в рази.
Надія так делікатно підносила свої думки, що Олег був упевнений: це його власні ідеї. Здавалося б, живи та радій. Та чоловік усе частіше ловив себе на думці, що бракує того палкого, всеохопного кохання, яке колись відчував до Марії. Все навколо стало чітким, передбачуваним, надто спокійним. «Суцільна рутина, — міркував він. — І найстрашніше — я її не кохаю. На цьому все».
Саме завдяки Наді вони піднялися ще вище — взялися за будівництво котеджів «під ключ». Перший будинок збудували для себе.
Що краще складалися справи, то частіше думки Олега поверталися до минулого. «Чого вона не могла трохи почекати? — з досадою думав він. — Побачила б, якою машиною я тепер їжджу. І цей дім — справжній замок!» Він усе частіше ловив себе на запитанні: «А якби тоді…»
Надія бачила, що щось гризе її чоловіка. Вона дуже хотіла стати для нього тією єдиною, але знала — почуттів не випросиш, особливо — якщо це не твоє серце. «Не кожна казка закінчується щасливо», — з гіркотою думала вона, проте не втрачала віри. Її ім’я ніби зобов’язувало.
Оля, як завжди, все помічала.
— Знову сидиш на її сторінці? — спіймала вона брата за переглядом профілю Марії. — Ти ж сам собі копаєш яму. Зрозумій, ти можеш втратити все — і заради чого?
— Не лізь, — буркнув Олег.
Ольга блиснула очима:
— Ідіот. Надя тебе по-справжньому любить, а ти знову граєш у ці свої «а якби».
«Ще мені не вистачало повчань від молодшої сестри», — роздратовано подумав він. Але спокій уже втрачений — Олег не витримав і написав Марії.
Вона жалілася: життя не склалося. Чоловік вигнав її без нічого, вишу не закінчила, стабільної роботи нема, до батьків не повернулась, винаймає квартиру в обласному центрі.
Олег вагався кілька днів: «Їхати чи залишитися?» Але обставини склались на його користь — Надія поїхала до хворої бабусі в село, і він залишився вдома сам.
Вирішив ризикнути. Домовилися про зустріч. До Вінниці летів, як на крилах — серце калатало, в уяві вже вимальовував сценарій розмови, плани…
Реальність виявилась болючою.
— Який ти став красень! — Марія кинулась йому на шию.
Його відразу вдарив неприємний запах немитого тіла. Він відсахнувся:
— Люди дивляться…
— Та мені байдуже! — гиготіла вона.
Коротка спідниця, зухвалий макіяж, різкий аромат дешевих парфумів… Все в цій жінці здавалося чужим, вульгарним. «І раніше вона була такою. Просто я не хотів бачити», — думав Олег, спостерігаючи, як вона заливає себе пивом.
— Дай трохи грошей, я тобі віддячу, — Марія облизала губи й хитро підморгнула.
Олег уже не знав, як втекти звідти.
— Вибач, я поспішаю, — встав із-за столу.
— Ми ще побачимось?
— Сумніваюсь, — сказав сухо. — Офіціанте, рахунок, будь ласка.
— Я ще трохи посиджу, — почала скиглити вона.
— Нехай пані відпочине, — поклав у теку велику купюру.
Офіціант мовчки кивнув із розумінням.
Олег мчав додому, не зменшуючи швидкості.
— Ідіот… — лаяв себе. — Оля мала рацію! Навіщо я туди взагалі поїхав? Хоча… може, недарма…
«Я ж навіть жодного разу не назвав Надю просто Надією… А вона — найрідніша мені людина», — різко натиснув на гальма. Кілька хвилин сидів у машині, згадуючи прожиті разом роки.
Перед очима — її обличчя, ті самі очі кольору неба з легким серпанком, усмішка, якою вона зустрічала його щовечора, її руки — ніжні, доглянуті, як вона проводила ними по його волоссю.
«Я ж обіцяв зробити її щасливою», — подумав і рушив із місця. Проїхавши з десяток кілометрів трасою, звернув на польову дорогу.
— Тиждень — це занадто довго. Я не витримав без тебе й двох днів, — промовив він, коли Надя, почувши машину, вибігла йому назустріч з бабусиної хати.
— Ну ти й божевільний, — усміхалась крізь сльози.
— Надюша, моя рідна, моя кохана… — шепотів він їй на вушко, а в обох паморочилось у голові від щастя, яке вони ледве не втратили.
Бабусин заповіт