Люда дивилася на сніг за вікном і думала про батьків. Увесь грудень батько скаржився на біль у грудях, але до лікаря йти відмовлявся. «Само мине», — відмахувався Сергій Петрович, коли донька підіймала цю тему. У результаті на Новий рік замість святкового столу — лікарняна палата й термінова операція на серці. Мати не відходила від батька, ночувала на розкладачці. А сьогодні Сергія Петровича нарешті виписали додому.
Люда завжди відчувала особливий зв’язок із батьками. З дитинства вважала їх найкращими друзями, найрозумнішими, наймудрішими. І саме від них успадкувала доброту й бажання допомагати людям. Сергій Петрович був кардіологом, а Марія Василівна — терапевтом у районній поліклініці. Рятували життя, приймали подяки від пацієнтів, але самі ніколи не жили в розкоші. «Головне — здоров’я, інше додасться», — любив повторювати батько. Але у свої шістдесят п’ять Сергій Петрович сам опинився в ролі пацієнта.
Того вечора Люда наважилася. Все життя мріяла подарувати батькам щось важливе, значуще, більше, ніж календар або чайний сервіз. Щось таке, щоб очі засяяли, щоб випросталися плечі. Батьки потребували відпочинку, тиші, можливості побути на природі. Потрібна дача. І навесні це обов’язково станеться.
Павло, чоловік Люди, зайшов у кімнату і перервав роздуми:
— Замислилася? Як там батько?
— Сьогодні виписали, — Люда повернулася до чоловіка. — Паш, я вирішила…
— Пробач, запізнююсь, — Павло глянув на годинник. — Увечері поговоримо, добре?
Люда кивнула. Можливо, й на краще. Ідея купити дачу для батьків ще не оформлена остаточно, потрібно все обдумати, прорахувати можливості.
Наступні вихідні Люда провела в пошуках відповідної ділянки. Невелика, затишна, недалеко від міста. Щоб батьки легко могли доїхати. Щоб були дерева й місце для грядок — батько давно мріяв вирощувати помідори. Щоб будиночок був хоч старенький, але міцний.
Після двох тижнів пошуків знайшовся варіант у садовому товаристві «Ромашка» — скромний дерев’яний будинок із терасою і шістьма сотками землі. Попередні власники доглядали за ділянкою, але переїхали в інше місто й виставили дачу на продаж. Сума виходила чимала, але Люда нещодавно отримала велику премію, та й були певні заощадження.
— Ти впевнена? — спитав Павло, коли Люда поділилася планами. — Сума немаленька.
— Це мої гроші, — знизала плечима Люда. — Гроші з премії, яку я заслужила.
Павло глянув на дружину дивно, пробурмотів щось на кшталт «твої гроші — твоє діло» і більше до теми не повертався.
Через місяць документи були оформлені. Дача офіційно належала Люді, але з самого початку жінка знала — це подарунок батькам. Звісно, юридично не переоформляла, щоб уберегти літніх людей від зайвих клопотів із податками та комуналкою. Але одразу сказала:
— Мамо, тату, це для вас. Ваш будинок, ваша ділянка, ваш відпочинок.
Батьки розчулилися. Марія Василівна навіть заплакала, а батько міцно обійняв доньку, і в цих обіймах Люда відчула те, заради чого все й затівалося — вдячність, радість, передчуття нового життя після важкого випробування.
— Донечко, але ми… навіть не знаємо, що сказати, — прошепотіла мати.
— Просто бережіть себе, — усміхнулася Люда. — Вам обом потрібне повітря, сонце, спокій. А щойно потепліє — поїдемо, будемо облаштовуватися.
І справді, з першими теплими днями батьки Люди вирушили обживати нове місце. Марія Василівна склала список необхідних речей, Сергій Петрович виписав із журналу «Сад і город» назви саджанців, які планував посадити. Життя ніби наповнилося новим змістом.
Люда нікому з родичів чоловіка не розповідала про покупку. Навіщо? Це особисте, сімейне. До того ж стосунки зі свекрухою завжди були непростими. Антоніна Василівна, мати Павла, з першого дня знайомства дивилася на невістку оцінювально. «Що ти купила? А батькам моїм що привезла? А чому Павлу таку сорочку, а не іншу?» — ці запитання звучали постійно. Будь-яке проявлення турботи про батьків чоловіка негайно порівнювалося з турботою про власних. І будь-яка перевага на користь Люди була недопустимою. А вже такий подарунок, як дача… Просто не хотілося слухати коментарі й виносити на загал те, що було зроблено від щирого серця.
Але в одну із субот Антоніна Василівна зателефонувала невістці:
— Людочко, давай зустрінемось, поговоримо. Є справа.
Люда насторожилася. Свекруха рідко телефонувала просто так, зазвичай з якоїсь неприємної причини.
— Щось сталося? — обережно запитала Люда.
— Та ні, нічого страшного, — у голосі Антоніни Василівни звучали якісь дивні, змовницькі нотки. — Просто треба обговорити одне питання. У кав’ярні на розі через годину зможеш?
— Так, добре, — погодилася Люда, подумки перебираючи варіанти, про що може йти мова.
Кав’ярня зустріла затишною напівтемрявою і запахом кави. Антоніна Василівна вже сиділа за столиком, нарядна, з ідеальною зачіскою. Перед нею лежав блокнот і якісь роздруківки.
— Людочко, сідай, — приязно усміхнулася свекруха, що саме по собі було дивно. — Каву будеш?
— Так, дякую, — Люда дедалі більше дивувалася. З чого раптом така люб’язність?
Коли принесли каву, Антоніна Василівна посунула до себе блокнот і роздруківки.
— Я тут дізналася, що ти купила дачу батькам. Так от, ми з чоловіком вирішили — тепер вона наша. Травневі ж скоро! — заявила свекруха таким тоном, ніби йшлося про щось само собою зрозуміле.
Люда ледь не вдавилася кавою.
— Перепрошую, що?
— Ну, дача. Паша мені розповів, що ти купила будиночок для своїх. Молодець, звісно, золота донька, — Антоніна Василівна всміхнулася, але в очах читалася жорсткість. — І я подумала: чому б нам з Ігорем Степановичем не відпочити там на травневі? Міська квартира вже набридла, хочеться на природу.
Люда не могла знайти слів. Звідки Павло… Чому розповів? І як свекруха взагалі до такого додумалася?
— Антоніно Василівно, але це не дача для гостей, — обережно почала Люда. — Я купила її для батьків, у батька була операція, їм потрібен спокій, свіже повітря…
— У всіх свої проблеми, — відмахнулася свекруха. — В Ігоря, от, тиск скаче. А твої батьки що, тепер на всю дачу самі претендують? Ти що, жадібна?
Люда намагалася осмислити те, що відбувається. Це якийсь абсурд.
— Жадібна? — перепитала Люда. — До чого тут жадібність? Я використала власні гроші, щоб зробити подарунок батькам. Дача оформлена на мене, ключі мають тільки вони і я. Там уже посаджені саджанці, облаштовані грядки.
— Та годі тобі! — свекруха роздратовано застукала нігтями по столу. — У тебе дві квартири, тепер іще й дача — могла б хоч щось дати й нам. Ми з чоловіком вирішили — це тепер наша дача.
— Дві квартири? — розгублено перепитала Люда. — У мене одна квартира, де ми живемо з Павлом. Друга належить моїм батькам, і я не маю до неї жодного стосунку.
— Але ж ти там прописана! — з тріумфом виголосила Антоніна Василівна. — Отже, твоя. А Паша, між іншим, тільки в одній. Тож ви з батьками багатії, у вас усе є. А тепер іще й дачу прихопили.
Люда почала злитися. Вся ця розмова здавалася фарсом.
— Послухайте, — твердо сказала Люда. — Дача куплена на мої гроші для моїх батьків. Я нікому не збираюся її «давати» чи «не давати». Тим паче, що батьки вже почали там облаштовуватися.
— Та не будь егоїсткою, — Антоніна Василівна посунула до Люди роздруківки. — От, я вже й меблі садові придивилася, і барбекю. Від тебе лише ключі від воріт. Давай, не жмися.
Люда встала з-за столу:
— Мені треба йти. І давайте закриємо цю тему. Ключів не буде.
— Оце так, — примружилася свекруха. — Гаразд, я Паші сама подзвоню.
Додому Люда повернулася в розгубленості. Чоловік ще не прийшов з роботи, і був час обдумати те, що сталося. Виходить, Павло розповів матері про дачу, хоча Люда просила цього не робити. І ще невідомо, що саме він їй сказав, якщо свекруха вирішила, що може претендувати на чужу власність.
Коли Павло нарешті з’явився, Люда відразу поставила запитання:
— Ти розповів матері про дачу для моїх батьків?
Чоловік завмер на мить, потім знизав плечима:
— А що такого? Вона спитала, куди твої батьки збираються на травневі, я й відповів.
— І що саме ти їй сказав? — Люда намагалася говорити спокійно.
— Ну, що ти купила їм дачу, — Павло пройшов у кімнату, знімаючи краватку. — А що, це секрет?
— Я просила тебе не розповсюджувати це, — нагадала Люда. — Особливо твоїй матері. Ти ж знаєш, яка вона.
Павло зітхнув і втомлено потер обличчя.
— Та не перебільшуй. Подумаєш, розповів. Мама просто цікавилася, що у нас нового.
— Просто цікавилася? — Люда похитала головою. — Тоді чому вона сьогодні прийшла до кав’ярні й заявила, що дача моїх батьків тепер належить їй? Чому принесла каталоги з садовими меблями й вимагає ключі?
Павло насупився:
— Що? Вона такого не могла сказати.
— Ще і як могла, — Люда відкрила телефон і показала чоловікові повідомлення від свекрухи: «Чекаю ключі від дачі до завтра. Не будь егоїсткою».
Павло знизав плечима:
— Ну, мама просто хоче туди поїхати. Що тут такого? Дача ж є, місце гарне, чому не поділитися?
Люда мовчки дістала з ящика стола документи й карту. Розгорнула перед чоловіком:
— Дивись. Ось документи на ділянку, оформлену на мене. Ось розписка про те, що я внесла всю суму. Ось карта садового товариства. Батьки вже перевезли туди саджанці, облаштували грядки. І ключів у твоєї родини не було і не буде. Це не місце для гостей, Паша. Це подарунок моїм батькам, моя турбота про них.
Павло почервонів від злості:
— Значить, твоїм батькам можна, а моїм — ні? Ти серйозно?
— Я купила дачу на свої гроші для своїх батьків після тяжкої операції батька, — спокійно відповіла Люда. — А твоя мама вимагає собі чужу власність просто тому, що їй так захотілося. Відчуваєш різницю?
Чоловік відвернувся і кинув навздогін:
— Вічно ти ділиш. Моє — твоє. Тут, між іншим, родина. Для нормальних людей це означає ділитися, а не рахувати копійки.
Люда не відповіла. Навіщо? Кожна розмова з Павлом про Антоніну Василівну закінчувалася однаково: Люда залишалася винною за те, що не хотіла терпіти примхи свекрухи.
Наступного ранку телефон Люди загудів від нових дзвінків. Антоніна Василівна не збиралася здаватися.
— Людмило, це просто непристойно! — голос свекрухи дзвенів від обурення. — Ти зобов’язана дати нам ключі. Ти в родині, а значить, повинна ділитися. Це справедливо!
— Антоніно Василівно, дача куплена для моїх батьків, — твердо повторила Люда. — І вирішувати, хто там буде перебувати, можу тільки я.
— Гаразд! — у голосі свекрухи з’явилися верескливі нотки. — Тоді хоч адресу скажи й код від хвіртки. Ми самі розберемося!
— Ні, — Люда була непохитна. — Ще раз повторюю: це приватна власність, а не сімейний будинок відпочинку.
— Та ти… та як ти… — задихалась від злості Антоніна Василівна. — Паша дізнається, як ти з нами поводишся!
Люда відключила телефон. Досить. Розмови не допоможуть — потрібні дії.
За пів години Люда вже сиділа в машині і їхала до батьків. Звідти — одразу на дачу. Дорогою зателефонувала батькові й усе пояснила.
— Не хвилюйся, доню, — спокійно відповів Сергій Петрович. — Зараз Ігоря з роботи заберу, разом під’їдемо. Все зробимо як треба.
Ігор, молодший брат Люди, мав невелику будівельну фірму. Його допомога зараз була як ніколи доречною.
До вечора дача перетворилася на маленьку фортецю. Ігор із робітниками встановили камеру на вході, поставили нові залізні двері й, за пропозицією Сергія Петровича, заварили старий замок. Тепер потрапити на ділянку можна було лише з ключем від нового замка, який був тільки в Люди та її батьків.
— От і все, — Сергій Петрович поклав руку на плече доньці. — Хай тепер спробують.
Повернувшись додому пізно ввечері, Люда виявила, що Павла немає. На столі лежала записка: «Поїхав до мами на кілька днів. Треба охолонути».
Люда не хвилювалася. Навпаки, з’явився час спокійно обдумати все, що відбувалося останніми днями. За кілька годин прийшло повідомлення від чоловіка: «Ти перегинаєш. Псуєш стосунки з усією родиною. Треба вміти йти на компроміси».
Люда замислилася, а які це були стосунки? Де чоловік вважає нормальним віддавати її майно «на сімейні потреби», а свекруха вирішує, що може забрати те, що їй не належить? Коли почався цей дивний розподіл — моє стає спільним, а спільне залишається лише моїм? І чому саме вона, Люда, завжди має «йти на компроміси»?
Павло не з’являвся вдома вже третій день. Натомість повідомлення надходили регулярно: дорікання, натяки на егоїзм, жадібність. «Родина — це коли діляться», «Мама так засмутилася», «Чому ти така безсердечна» — ці фрази повторювалися з різними варіаціями.
Настали травневі свята. Саме в цей день Антоніна Василівна обіцяла «приїхати на дачу». Вранці пролунав дзвінок у двері. Люда глянула на екран домофона і побачила розлючене обличчя свекрухи.
— Відчиняй! — кричала Антоніна Василівна, натискаючи кнопку дзвінка. — Я знаю, що ти вдома!
Люда не відчинила. Просто дивилася на екран і слухала крики:
— Ти зобов’язана дати нам ключ! Ми родичі, за справедливістю ділянка має бути спільною! Це не тільки для твоїх старих, а й для наших! Чуєш мене? Відчиняй негайно!
Люда відійшла від дверей і сіла на диван. Дивне відчуття охопило її — не злість, не страх, а якесь… звільнення. Ніби Антоніна Василівна своїми криками підтверджувала правильність ухваленого рішення.
Дзвінки у двері тривали ще хвилин п’ятнадцять, потім стихли. А за годину прийшло повідомлення від Павла: «Мама вся в сльозах. Як ти могла?»
Люда не відповіла. Який сенс? Що б вона не сказала — все перекрутять, спотворять, використають проти неї ж.
Через тиждень Павло повернувся додому. Виглядав пом’ятим, втомленим, але настрій був явно примирливий.
— Люд, давай поговоримо, — чоловік сів навпроти. — Усе зайшло надто далеко. Я обіцяю, що поясню матері ситуацію з дачею. Їй просто прикро, розумієш? Вона відчуває себе обділеною.
— Обділеною чим? — тихо спитала Люда. — Тим, що не змогла забрати чужу власність?
— Ну не починай, — Павло взяв дружину за руку. — Ти ж мудріша. Треба просто знайти компроміс. Може, дозволимо їм приїжджати хоча б іноді? На вихідні, наприклад?
Люда мовчки дивилася на чоловіка. Той самий Павло, який не поїхав захищати дачу, який тиждень жив у матері, обговорюючи, яка Люда погана дружина, тепер сидів навпроти й говорив про компроміси.
— Знаєш, — нарешті сказала Люда, — я думаю, нам час розійтись.
— Що? — Павло смикнув руку. — Через дачу?
— Ні, — похитала головою Люда. — Через те, що ти не бачиш нічого дивного в поведінці своєї матері. Через те, що вважаєш нормальним нав’язувати мені свої рішення. Через те, що для тебе моя думка нічого не означає.
Наступного дня Люда подала на розлучення. Без скандалів, спокійно, з холодним розрахунком. Коли Павло дізнався, примчав додому, кричав, погрожував, обіцяв, що «мама більше не втручатиметься». Але було пізно. Люда вже ухвалила рішення.
Зараз на дачі спокійно. Сергій Петрович із Марією Василівною розбили грядки, збудували невеличку теплицю. Батько, поступово відновлюючись після операції, щодня проводить час на свіжому повітрі. Мати розквітла, займаючись квітами.
Навесні на ділянці зацвітуть бузок і полуниця — та сама, яку Люда в дитинстві збирала з бабусею. Сергій Петрович привіз насіння з села, де вони колись знімали дачу. «Для спадковості», — сказав батько, і Люда зрозуміла, що подарунок справді вдався. Батьки сприймають дачу як свою — місце сили, місце радості.
А Люда? Люда зрозуміла важливу річ: там, де кажуть «ми вирішили», — завжди можна відповісти «а я — ні». І іноді один підпис на документі дає більше свободи, ніж десятки розмов про «сімейні цінності».
Чужі рішення — не причина ділити своє. Особливо якщо воно подароване від душі.
— Ти не купила? — Анна поглянула на нього поверх чашки. — У нас же роздільний бюджет, — нагадала вона. — Я купую тільки те, що потрібно мені.