Ця історія сталася давно, у сімдесяті роки, в селищі цілінного радгоспу…
Тамара — завідувачка, а заодно й продавчиня сільмагу, рано-вранці йшла на роботу, закутуючись у болоньєве пальто. Увечері привезли товар, але вони з помічницею Альбіною так намучилися, приймаючи й розкладаючи продукти в холодильник, що викласти на полиці галантерею, канцтовари, бакалію не встигли. Ось і довелося йти ні світ ні зоря в магазин.
Ще як слід не розвиднілося, у вікнах рідко де горіли вогні, жителі селища не поспішаючи збиралися на роботу. Осіння погода видалася холодною й сирою через дрібний дощ. Ноги, взуті в гумові чоботи, ковзали по стежці, яка лише вважалася асфальтованою, а насправді була вся у вибоїнах та ямах, тому йти швидко не виходило.
Попереду, просто посеред стежки, що вела вздовж шкільного паркану, громіздилася купа ганчір’я. Тамара вилаялася: «Ну що за нероби! Лінь винести на смітник, кинули свої тілогрійки, де заманеться! Дітям у школу через ганчір’я пробиратися, чи що?»
Раптом купа заворушилася і застогнала. Тамара налякано відсахнулася прямо в калюжу, вилаялась, але, переборовши себе, підійшла ближче. Нахилившись, вона побачила, що це не ганчір’я, а людина, одягнена в неймовірні лахи. І цю людину вона знає — місцевий п’яниця, можна навіть сказати, безхатько.
— Ей, ти, чого тут розвалився? — з огидою штовхнула вона його ногою. — З самого ранку напився, йди додому, проспися!
Але безхатько так пронизливо глянув на неї крізь сплутане волосся, що в Тамари, зовсім не сентиментальної жінки, закололо серце. Очі чоловіка були, як у загнаного звіра, в них відбивалася безнадія, обличчя спотворила болісна гримаса.
— Як тебе там? Чого ти так скривився?
— Нога, — пробурмотів безхатько, — зовсім розболілася. Мені б до фельдшера дійти.
Часу розглядати його рани зовсім не було, та й темрява заважала, тому Тамара наказала чоловікові йти з нею до магазину, все одно в селищі ще нічого не відкрито. Вона дасть бинт, йод, чаю наллє, а потім хай іде до медпункту лікуватися. Безхатько насилу піднявся і, як міг, шкутильгаючи, поплентався за нею.
Так, один за одним по стежці, вони дійшли до сільмагу і застигли в здивуванні, бо залізні двері були відчинені навстіж. На ганку під тьмяним ліхтарем лежав зв’язаний сторож Петрович із закривавленою головою і брудною ганчіркою в роті. Побачивши їх, він забурмотів і почав звиватися, намагаючись звільнитися від пут. Тамара зойкнула і підбігла до старого. Витягнувши з рота кляп, вона почала тремтячими руками розв’язувати мотузки. Але сторож, відкашлюючись і спльовуючи, прохрипів: «Вони там, крадуть…»
— Боже мій, хто вони, хто краде? — від хвилювання ніяк не могла збагнути Тамара, але безхатько виявився кмітливішим і, забувши, що ледве шкутильгав, різко кинувся в приміщення.
Завідувачка побігла за ним у торговий зал. У темряві чулася метушня, стогони, миготіли якісь тіні. Сильно штовхнувши жінку, повз пробіг чоловік, на ходу запихаючи щось у кишеню, і помчав геть від магазину. На другому грабіжникові сидів безхатько і, важко сопучи, закручував йому назад руки. На підлозі темніла велика калюжа, але Тамарі ніколи було думати, що це, вона кинулася на допомогу безхатькові. Завідувачка була жінкою пишних форм, тому їй вдалося придушити злодія своєю вагою, і вони разом скрутили йому руки ременем, витягнутим із його ж штанів.
Коли Тамара увімкнула світло, її погляду постала картина розгрому: пляшки з вином розбиті, з полиць попадали пакети з борошном і крупами, доповнювали безлад розкидані консерви, пачки цигарок і роздавлений шоколад. Добре ще, що нерозібраний товар і сейф зі вчорашньою виручкою нападники не встигли пограбувати.
Але головна біда була в іншому: несподіваного захисника, безхатька, один із грабіжників ударив ножем, і навколо нього розтікалася калюжа крові, змішуючись із розлитим портвейном. Чоловік затискав рукою рану на животі, лоб вкрився потом, обличчя швидко блідніло, здавалося, він ось-ось втратить свідомість.
Тамара для певноти пнула зв’язаного злодія чоботом і кинулася до підсобки до телефону. Тремтячими руками набрала поліцію та швидку. Трохи перевівши подих, подзвонила директорові радгоспу та доповіла про напад на сільмаг.
Коли в магазині з’явилися директор радгоспу Сан Санич, медики та поліціянти, безхатько зовсім знесилився і ледве дихав. Біля нього клопоталася Тамара. Розстібнувши куртку, розірвавши светр і оголивши рану, вона намагалася зупинити кров рушниками.
Швидка швидко забрала поранених, поліція, оглянувши місце події, затримала злочинця. Тільки тоді Тамара з помічницею взялися наводити лад у магазині й підраховувати збитки.
Селище гуло: не щодня у них грабували магазин. Хоча чужинців вистачало: і сезонні робітники, і студентські будзагони, і водії, що перевозили врожай. Усі зупинялися в гуртожитку, тож люди там постійно змінювалися — одним словом, прохідний двір. Розлючений директор гримав, що прожене всіх до біса, а гуртожиток узагалі закриє, як осередок злочинності.
Жінки, що зібралися біля магазину, жваво обговорювали подію. Від них Тамара дізналася, що другому грабіжнику вдалося втекти, але його розшукує поліція. Сан Санич пообіцяв власноруч «придушити» цього злодія, щойно його впіймають. А безхатько, який героїчно затримав злочинця, раніше був зовсім не безхатьком, а Андрійком Красильниковим. Колись він був добрим чоловіком, жив у сусідньому радгоспі, але як почав пити, дружина Валька його вигнала. Він переїхав до них у селище, працював на будівництві, але довго не втримався. Паспорт у нього то вкрали, то порвали, от і опинився на вулиці, бо на роботу його більше не брали.
Тамара слухала плітки з великим сумнівом, але водночас із хвилюванням у серці — так шкода було чоловіка. Не вірилося, що він — запеклий п’яниця: здався їй цей безхатько не пропащим, а просто невдахою. Вона вирішила, що коли поїде провідати сторожа Петровича, заодно загляне й до Андрія.
За кілька днів, залишивши помічницю замість себе, вона зайшла до палати районної лікарні з пакетом гостинців для Андрія. Вдивляючись у обличчя хворих, жінка крутила головою, шукаючи свого несподіваного рятівника, але ніяк не могла його впізнати. Санітарка вказала на блідого, наголо остриженого чоловіка. У ньому важко було впізнати зарослого, брудного безхатька, яким він був кілька днів тому.
— Та ось він, Красильников! Андрію, до тебе прийшли!
Чоловік розплющив очі, і тільки тоді Тамара впізнала його за безнадійним поглядом.
— Андрію, — зніяковіло спитала Тамара, — як ти себе почуваєш?
Вона поклала на тумбочку гостинці й присіла поруч на стілець.
— Усе добре, Тамаро Миколаївно! Дякую вам!
— Я тут гостинчик принесла. Це тобі дякую! У Петровича не лише голова розбита, а й струс мозку. Ці гади й мене могли вбити, якби не ти. Рана у тебе важка?
— Та нормальна, житиму!
У розмову втрутилася санітарка:
— У животі рана не страшна, хірург каже, ніж по дотичній пройшов, просто багато крові витекло. А от із ногою біда, все в бруді було, нагноїлося, як би не довелося відрізати, — зробила «страшні» очі жінка.
— Ой лишенько! — охнула Тамара. — Може, обійдеться? Чоловік же молодий, як йому без ноги?
— Може, й обійдеться, — погодилася санітарка.
Красильников пролежав у лікарні до зими, ногу йому лікарі не відрізали, вилікували, хоча рана була задавнена, справа мало не дійшла до зараження крові. Чоловік окріп, відмився, помітно поправився, став схожим на нормальну людину, місцями навіть симпатичного. Завдяки Тамарі — можна сказати, вона виходила чоловіка: привозила йому бульйони, соки, свіжу молочку.
Вона настільки палко взяла участь у долі Красильникова, що сама дивувалася своїй милосердності, якої раніше в неї й близько не було. Чоловіка ж свого Тома швидко виставила за двері, коли той почав у п’яному чаді розмахувати кулаками. І просив він вибачення, і клявся, що такого більше не повториться. Але жінка не стала терпіти сімейних баталій, розлучилася, і довелося колишньому чоловікові повертатися додому з цілини ні з чим. Хай ще спасибі скаже, що в поліцію на нього не заявила!
А з Красильниковим вона возилася, як із найближчим родичем. Мабуть, старіє — нещодавно виповнилося сорок чотири, — от і стала така жаліслива. Ось навіть до його колишньої дружини поїхала в сусідній радгосп. Треба ж чоловікові кудись після операції повертатися, та й одяг для виписки потрібен! Пішла прямо до магазину, де кілька жінок про щось жваво теревенили.
— Доброго дня, жінки! Не підкажете, де живе Валька Красильникова?
— Ну я Валька, тільки вже не Красильникова, а Петрова! А що вам треба? — озвалася найжвавіша з них.
— Хотіла поговорити про твого чоловіка, Андрія. У лікарні він, ось виписують, одяг потрібен. Старі лахи спалили, а те, що було в гуртожитку, шабашники розтягнули.
У цей час у дверях магазину з’явився чоловік: «Валька, вистачить теревенити, наша черга!» Жінка махнула йому рукою й повернулася до Тамари:
— Не чоловік він мені тепер, твій Андрюха! І не треба сюди приїжджати, у нього тут нічого немає! Усе він пропив і по своїй п’янці втратив! Так і скажи йому, хай навіть на поріг не показується!
Подумавши, Тамара звернулася до директора радгоспу. Незважаючи на свій грізний характер, Сан Санич був насправді людиною доброю, що швидко змінював гнів на милість. Тому він домігся для Красильникова нового паспорта замість розірваного, видав невелику премію за героїзм, проявлений при захисті соціалістичної власності радгоспу (Тамара на ту премію купила йому одяг), і наприкінці сказав «герою»:
— Красильников, залишаю тебе в радгоспі. Ось тобі навіть новий паспорт зробили. Поїдеш, забереш. І роботу тобі підшукаємо, — директор замислився. Ще не зовсім зміцнілий після операції чоловік для важкої роботи в радгоспі не підходив.
— Може, сторожем тебе визначимо в сільмаг, поки сигналізацію не встановимо? Старий Петрович звільнився, сказав, що життя йому ще дороге, та й берданку його шахраї зламали. А ти он, голими руками соціалістичну власність захищав! — директор змовницьки підморгнув Тамарі. — Та й Тамара Миколаївна за тебе просить! Але дивись, нап’єшся — за двадцять чотири години з радгоспу вилетиш!
Спочатку Андрій був мовчазним і замкнутим, але працював справно, допомагав продавцям розвантажувати товар, старанно сторожив. Тамара просто не могла натішитися спритним працівником, який майже не виходив із сільмагу, намагався щось підправити й відремонтувати.
Однак помічниця Альбіна скептично хмикала:
— Тома, невже ти йому віриш? Горбатого тільки могила виправить. Ті шахраї, мабуть, його дружками були. Горілки не вистачило, от і полізли за добавкою в магазин у п’яному чаді. Він за ними не встиг, тому героєм прикинувся.
— Ну що ти таке кажеш, Альбіно? Людина постраждала, його самого мало не вбили. Андрій — непоганий чоловік, просто невезучий! — Тамара в цей момент підраховувала виручку, спритно перебираючи доглянутими пальцями з манікюром, і від обурення навіть збилася з рахунку.
— Ох, Тамаро Миколаївно, добра ти душа! Дивись, не помилися! — сказала Альбіна.
Помічниця, наче у воду дивилася: Красильников увечері на роботу не прийшов. Тамара, засмучена, чекала його до пізна, а потім вирішила піти до гуртожитку й власними очима побачити цього негідника. Хотіла насварити його за те, що обіцянки не дотримав і її підвів. Тепер він вилетить із радгоспу — на відміну від деяких, Сан Санич своє слово тримає. Але Красильникова вона ніде не знайшла, а «добрі» сусіди, будучи напідпитку, підказали:
– Ще вдень зібрався і поїхав у район на радгоспівській «Газелі». Сказав, що директор його відправив у справах. Високо Андрюха злетів, з нами навіть випити не хоче!
– Тьху на вас, прокляті пияки! – у серцях плюнула Тамара і повернулася до магазину, щоб зателефонувати директорові й усе дізнатися з перших вуст.
Сан Санич підтвердив, що відправив Красильникова в район. Справ було, справді, багато. Поліція хотіла нагородити його грамотою, а також знайшли другого злочинця, треба було подати заяву на нього. Попутно Андрій мав завезти до будівельної контори кошторис і завдаток на будматеріали. Давно вже мав повернутися, але був пізній вечір, а його все ще не було. Директор розгублено припустив:
– Ну не міг же він утекти на машині й із грішми? Я йому довіряю, він у армії десантником служив і зараз старається, не п’є. Хочу перевести його на будівництво, навіть доручив йому кошторис відвезти!
– Сан Санич, давайте почекаємо, навіщо чоловіка оговорювати… Все ж таки бездоріжжя, раптом десь застряг. Зателефонуйте мені до магазину, коли він з’явиться!
Засмучена Тамара повернулася до сільмагу, сіла біля телефону й застигла, неспроможна нічого робити. Ну не вірила вона, що Красильников міг усіх обдурити й утекти. Навіщо йому такі проблеми? Не помітила, як задрімала, поклавши голову на стіл.
Різкий телефонний дзвінок змусив її здригнутися. Прокинувшись і схопивши телефонну трубку, Тамара не відразу зрозуміла, що їй говорить Сан Санич.
Виявилося, що на ґрунтовій дорозі машина застрягла в брудному пухкому снігу, й Андрій, як не намагався, не зміг вибратися самостійно. Сподівався, що проїде якийсь запізнілий водій і витягне його. Але час минав, а на дорозі так нікого і не з’явилося. Він розумів, що в радгоспі буде переполох, що люди подумають про нього погано. Та й замерзати вже почав: хоч і весна, але вночі підморожувало. Довелося залишити машину й іти пішки, до радгоспу залишалося п’ять кілометрів, не більше. Уже на підході до селища його підібрав великоваговик і підвіз просто до будинку директора. Разом із трактористом вони повернулися за застряглою машиною.
Як тільки Тамара побачила Андрія на порозі магазину, вона зрозуміла, що він, мокрий і продроглий, навряд чи зможе щось стерегти. Вона заварила міцний чай, додала туди шматочок лимона, ложку меду і змусила його випити. Красильников кинув промовистий погляд на пляшку коньяку, але завідувачка піднесла кулак прямо до його носа:
– Чаєм грійся, мені тут алкоголіки не потрібні, зрозумів?
Потім вона вклала його на диванчик у підсобці. Але до ранку у Красильникова піднялася температура, і стало зрозуміло, що він захворів. Тамара викликала фельдшерку, яка зробила укол, дала таблетки й порадила полежати кілька днів. Але де? Не ж у гуртожитку, де прохідний двір.
Подумавши, Тамара запропонувала Красильникову відлежатися в неї вдома: «А що, у мене двокімнатна квартира, син навчається в обласному місті й приїде тільки на канікули. Тож можеш пожити в його кімнаті, поки не одужаєш!»
Прийшовши на роботу, Альбіна, почувши цю розмову, закотила очі й покрутила пальцем біля скроні: завідувачка зовсім здуріла. Потім приречено махнула рукою й погодилася попрацювати одна, щоб Тамара могла кілька днів доглянути за Красильниковим.
– Чому ти доглядаєш за мною? Я ж нікчемна людина, а ти зі мною возишся.
– Скажи мені правду, це твої дружки восени залізли в магазин? Ти знав про це?
– Клянуся, ні. Я пішов із гуртожитку ще вночі й не знав, що ці ідіоти задумали. Та й не пив я з ними. Так гидко було на душі, нога вже просто гнити почала, не допомагали ні горілка, ні спирт. Хотілося піти в степ і там померти. Але ти ось на мене натрапила.
– А зараз як ти вирішив жити?
– Тома, прости за цю розмову, можеш мене прогнати, я піду. Але ти для мене стала ближчою за всіх, хто в мене був коли-небудь. Навіть із сестрою ми віддалилися, коли я на цілину поїхав на заробітки. Тут на Вальці одружився, але нічого в нас із нею не склалося, не любила вона мене. Гроші їй потрібні були, я добре на будівництві заробляв, допомагав їй дівчинку ростити.
– Чому ж своїх дітей не народили? Ти не захотів чи Валька?
– Валентина мудрувала, не потрібні їй були діти. Вона і свою-то не виховувала, до баби відправляла в райцентр. Тома, не хочу про неї говорити.
– Красильников, коли я побачила твої очі, відразу зрозуміла, що, якщо я пройду повз, ти пропадеш. Видно, доля нас звела на тій вузькій стежці.
Красильникову стало краще. У домашній обстановці й за доброго догляду він набрався сил. Треба було вирішувати, як жити далі, і Тамара запропонувала це обговорити. Вони сиділи за столом, пили чай із медом і пирогами, які вона так любила пекти. Тамара сама навіть не змогла б відповісти на питання, чому цей колишній безхатько став їй таким дорогим.
– Директор переводить тебе на будівництво, може, кімнату виділить окрему. Не пияч, бережи себе. Скільки тобі, тридцять п’ять? Ще свою долю зустрінеш, сім’ю створиш, дітей, – по-материнськи дивлячись на Андрія, переконувала його Тамара.
– Я вже зустрів свою долю. І іншої мені не треба, – він узяв її руки в свої й побачив, як затремтіли й наповнилися сльозами її очі.
У незрозумілому пориві, то чи вдячності, то чи кохання, Андрій обійняв і міцно притис до себе Тамару. Вона хотіла відсторонитися, але зрозуміла, що їй самій хочеться обійняти й нікуди не відпускати цього чоловіка, який став їй таким близьким. Ніби відчувши бажання жінки, він ніжно почав цілувати її обличчя, очі, губи.
– Не треба, Андрію, – зніяковіло попросила Тамара, – я стара й повна. А ти гарний і молодий, тобі потрібна інша жінка.
– Мені ніхто не потрібен, окрім тебе. Одне твоє слово, і я поїду з радгоспу, або… залишуся в тебе назавжди.
– Ох… Залишайся, Андрюша, і нехай буде, як буде!
Подружжя Красильникових прожило в любові й злагоді понад двадцять років. За цей час Андрій Іванович заочно закінчив будівельний технікум і обійняв посаду виконроба радгоспу. Високий і статний, завжди в костюмі, модній сорочці (Тамара ретельно стежила за одягом чоловіка), він приїжджав на об’єкти, керував будівництвом. Не терпів пияцтва й без зайвих розмов виганяв із роботи п’яничок.
Жінок, які намагалися фліртувати з красивим виконробом, чекав одна відповідь: «Своїй коханій Томі я ніколи не зраджу!». Історія їхнього «героїчного» з’єднання щоразу обростала новими подробицями й стала вже легендою, яку охоче розповідали старожили новоприбулим у радгосп.
У дев’яності, коли розвалювалися не лише радгоспи, а й уся країна, багато хто зривався з насиджених місць і їхав додому. Але Красильникові не могли поїхати: тяжко захворіла Тамара. Син відвіз матір лікуватися в обласний центр, де працював головним архітектором. Але їй уже нічого не могло допомогти. Андрій до останнього моменту був біля Тамари.
І лише після її смерті Красильников, залишивши все нажите її синові, поїхав до родичів кудись у Полтавську область.
Tenep знaю, як скynнuкu вoлoськuх гopіхів чuстять їх від шкapaлynu, щo6 гopіх зaлuшaвся цілuʍ