Нікому не віддам. Оповідання.

Вітчим їх не ображав. Принаймні, шматком хліба не дорікав, через навчання не сварив, тільки коли Аня поверталася пізніше дозволеного, міг накричати.

— Я ж обіцяв твоїй матері, що пригляну за тобою! — кричав він у відповідь на невпевнені заперечення Ані, що вона, взагалі-то, вже повнолітня. — І мені краще знати, що тобі можна робити, а що ні! Он яка повнолітня! Думаєш, атестат отримала — і все можна? Та ти спершу на нормальну роботу влаштуйся, а тоді з себе дорослу будеш строїти!

Потім, трохи охоловши, він говорив уже спокійніше.

— Та покине він тебе, що я, не бачив, який хлопець тебе підвозить? Машина дорога, личко гарненьке, навіщо йому така простачка, як ти, Анька? Потім же ревітимеш, згадаєш мої слова.

Аня вітчиму не вірила. Так, Олег був красивим і вчився на третьому курсі інституту, хоч і на платному, але ж і вона не проти була б вчитись за гроші. За конкурсом Аня не пройшла, у коледжі їй не сподобалось, і зараз вона то листівки роздавала, то газети носила, а здебільшого готувалась до вступних іспитів наступного року. Так вона й познайомилася з Олегом — простягнула йому листівку, а він узяв одну, потім іншу, третю й каже:

— Дівчино, давайте так — я беру у вас усі листівки, а ви йдете з нами в кафе?

Незрозуміло, що тоді найшло на Аню, але вона погодилася. Вже знаючи, що краще так не робити, листівки в цьому районі не стала викидати, затрамбувала їх у рюкзак і потім, коли поверталася з кафе, викинула у сміттєпровід.

У кафе Олег познайомив її зі своїми друзями, пригощав піцою і морозивом. Вони з сестрою таку смакоту зазвичай тільки на дні народження їли — грошей особливо не було, а пенсію вітчим не дозволяв чіпати, казав, що хай лежить на чорний день, якщо з ним щось трапиться.

Насправді ж зарплата у нього була нормальна, але половину він витрачав на свою вічно поламану машину, а решту — програвав. Аня не скаржилася — дякувати, що він їх з Альоною з дому не вигнав, квартира ж його була, мамину довелося продати, коли вона захворіла. Звісно, хотілося і шоколадок, і піци, і солодкої газованої, але якщо щось і перепадало, Аня все віддавала сестричці. Вона й у кафе в Олега запитала — чи можна шматок піци з собою взяти, для сестри? Він тоді так подивився на неї здивовано. А потім купив їй цілу піцу на виніс і велику шоколадку з горіхами.

Дарма вітчим думав, що Олег її образить. Він добрий був. І Аня поруч з ним особливо гостро відчувала свою неспроможність, ще старанніше готувалася до іспитів, влаштувалася на нормальну роботу — касиркою в магазин. Там добре платили, і вона змогла купити собі нормальні джинси й зробити зачіску в справжньому салоні, щоб Олег нею пишався.

Коли він покликав її на дачу, Аня одразу зрозуміла, що там буде, але зовсім не злякалася — не маленька ж. Тим паче і він її любить, і вона його. Спершу вона переживала, що вітчим не відпустить, але той сам став пізно приходити додому, а то й узагалі не з’являвся. Аня знала, де він ночує — у тьоті Люби, медсестри з їхньої дільниці. Він давно їй посміхався, але та не дуже хотіла мати справу з чоловіком, у якого дві дівчинки від першого шлюбу, хоч і сама заміж встигла побувати, але розлучилась. Тут уже не втрималась перед його незграбними залицяннями.

Загалом, це Ані було тільки на користь. Щоправда, Альона розплакалася, коли дізналася, що ночуватиме сама, але Аня купила їй шоколадку, чипси й газовану — і та змирилася зі своєю долею.

Те, що вона вагітна, Аня дізналася пізно. У неї завжди був нерегулярний цикл, та й особливо вона за ним не стежила — ніхто її цьому не вчив. Це друга касирка, Вероніка Матвіївна, жартома спитала:

— Ти чого вся світишся, округлилася — не вагітна часом?

Посміялися, а ввечері Аня купила тест. Коли побачила дві смужки — спочатку не повірила. Ні, цього просто не може бути!

Олег не зрадів. Сказав, що все це невчасно, і сунув їй гроші на лікаря. Аня проплакала ніч, а потім пішла. Але виявилося, що вже пізно — шістнадцять тижнів. Виходить, на дачі тоді все й сталося, а вона ж думала, що з першого разу взагалі не вагітніють.

Деякий час вдавалося приховувати все від вітчима, але живіт ріс як на дріжджах. Довелося зізнатися.

Як же він кричав!

— А де твій хлопець? Одружуватись збирається?

Аня опустила очі. Олега вона вже місяць не бачила — як дізнався, що дитину доведеться залишити, так і зник.

— Зрозуміло, — протягнув вітчим. — Я ж попереджав тебе, Аню…

Він не одразу сказав, мабуть, з тьоткою Любою порадився.

— Раз уже так вийшло — народжуй. Але доведеться тобі залишити його в пологовому. Мені зайвий рот не потрібен. Тут таке діло… Я женюсь, Анько. Люба теж вагітна. У нас двійня буде. Сама розумієш, троє немовлят в одній хаті — це вже перебір.

— А вона що, тут жити буде? — здивувалась Аня.

— А де ж іще? Вона ж тепер моя дружина буде, де їй іще жити?

Здавалося, ніби він жартує. Але вітчим не жартував. Щодня говорив про це й обіцяв вигнати їх з сестрою обох із дому, якщо вона приведе сюди дитину. Аня розуміла, що він зараз не своїми словами говорить, що повторює те, що йому тьотя Люба навіює. Але це нічого не змінювало — вона не могла залишити дитину.

— Не переймайся, — сказала тьотя Люба. — Такі немовлята нарозхват, його швидко всиновлять і любитимуть як рідного.

Аня плакала, телефонувала Олегу, намагалася придумати, де їм жити з сестрою та немовлям, але нічого не вигадувала. І тут одного дня Вероніка Матвіївна сказала, кивнувши на подружжя:

— Треба ж, стільки років минуло, а вони все в чорному ходять. Все життя в жалобі — ну я не знаю… Народили б іще дитину. Або всиновили.

Цю пару Аня часто бачила — і разом, і окремо. Обоє були ввічливі, з приємними обличчями, хіба що трохи сумними. Але що в них сталося — вона й гадки не мала.

— У них донька загинула, пам’ятаєш, гучна історія була — маршрутка з дітьми розбилась. Їхали на екскурсію в інше місто, водій, здається, заснув. Він загинув і та дівчинка — так шкода. А люди хороші — він лікар, вона англійську викладає. Я раніше поруч жила, коли заміжня була. Ну, то справа минула… Я до них приходила тоді, як і всі — несли їй ангеликів. Уявляєш, донька купила ангелика, статуетку, на тій екскурсії, і тримала його в руці. Ледве дістали. Не знаю, хто перший здогадався їй ангелика принести, а потім вже всі несли. Я боялася, що їй від цього буде гірше, але ні — здається, їй це лише допомагало.

Це Аня в якомусь фільмі побачила, як дівчина свою дитину віддавала подружжю, яке не могло мати дітей. Зрозуміло, ці — могли. Та й, скоріш за все, не хотіли вже дитину. Але чомусь Аня постійно думала саме про них. Вона вже була на восьмому місяці, але ще працювала — не хотіла втратити місце. І от якраз це подружжя стояло на її касі, і чоловік запитав:

— Мила дівчино, а вам не час у декрет? А то ще тут на касі народите, — сказав чоловік із легкою усмішкою.

Аня не скаржилася, але насправді їй було важко працювати — спина боліла страшенно, печія не давала спокою, а ноги до кінця зміни набрякали. Але ніхто жодного разу не запитав, як вона себе почуває, хіба що дільнична лікарка бурчала — але це не рахується. Ця турбота здавалася Ані такою щирою, що очі миттєво стали вологими — таке з нею часто траплялося останнім часом.

А вже днів за два, коли вона після зміни поверталася додому з пакетом продуктів — купила з зарплати — її наздогнав цей чоловік і запропонував допомогу. Аня відчула ніяковість, але водночас їй було приємно. І вона подумала, що він добра людина.

Ангелика вона побачила на вітрині магазину, на розпродажі — літо було в розпалі, ймовірно, фігурки не мали попиту. І Аня, піддавшись пориву, купила одну, а потім запитала у Вероніки Матвіївни адресу й пішла.

Вже коли натиснула на дзвінок, злякалась — а що як це буде недоречно, адже стільки років минуло? Навряд чи зараз хтось їм щось несе.

Двері відчинила жінка. Здається, одразу впізнала її, бо здивовано підняла брови. Аня поспішно розтиснула долоню й простягла фігурку, втиснувши голову в плечі — вона очікувала, що та або грюкне дверима, або влаштує скандал.

Але не сталося ні першого, ні другого. Жінка взяла ангелика, усміхнулась і сказала:

— Заходь. Чаю хочеш?

За чаєм вона спокійно розповіла Ані їхню історію, яку та вже чула від Вероніки Матвіївни, але з вуст цієї жінки все звучало болючіше й різкіше.

— А чому ви більше не народили? — ледве чутно спитала Аня.

— У мене були важкі пологи. Довелося видалити матку. Більше я не могла народжувати.

Стало незручно — яке вона має право лізти в чужу біду? Дуже хотілося спитати про всиновлення, але язик наче онімів.

— Ми думали про всиновлення, — сказала жінка, наче прочитала її думки. — Навіть школу усиновлювачів пройшли. Але в останню мить я не змогла. Попросила в доньки: дай мені знак. Але нічого не сталося. Абсолютно нічого.

Саме в цей момент у кімнаті щось дзенькнуло, наче склянка впала на підлогу й розбилася. Жінка здригнулася, Аня розгублено подивилася в той бік — вона думала, що у квартирі більше нікого нема.

Обидві підвелися й пішли до зали. Аня боялася, що побачить щось на кшталт склепу — темряву, свічки, фотографії. Але ні — була лише одна світлина, кімната — світла, без жодної свічки. Лише фігурки ангелів. Одна з них лежала на підлозі, розбита. Жінка підняла уламки фарфору й довго їх розглядала. Потім дивним голосом промовила:

— Це та сама статуетка. Її.

Ані стало гаряче в щоках. Якщо це не знак, то що тоді?

Дівчинку вона народила вчасно. До того часу тьотя Люба вже давно жила у них у квартирі й теж народила — передчасно. Дітей ще тримали в лікарні, але мали от-от виписати, вже й ліжечка купили — двоє білих, гарненьких, з кокосовими матрацами. Її дитині ніхто навіть і не збирався нічого купувати — вона мала залишити її в лікарні. Хіба що Альона вечорами шепотіла:

— А може, десь її сховаємо? Ну, щоб вони не знали, що вона тут, твоя дівчинка. Я тобі допомагатиму.

Від цих слів Ані хотілося плакати, але при сестрі вона стримувалась.

Зміст записки Аня продумала заздалегідь. Написала, що не може залишити дитину собі, що вона здорова, і хвилюватися їм не варто. А ще нагадала про знак — впалу статуетку. У конверт вона поклала гроші — всю накопичену нею пенсію. Цього мало вистачити, вони ж хороші люди.

З пологового будинку виписували вранці, але підкидати дитину серед білого дня було страшно. Цілий день вона просиділа в торговому центрі, хоча сидіти було важко, а голова паморочилась. Але головне — її дівчинка, якій треба знайти люблячих батьків.

Коли торговий центр зачинився, Аня ще годину просиділа на лавці, добре, що було тепло. І лише коли на місто опустились сутінки, вона наважилась зайти в під’їзд — проскочила, коли чоловік із собакою виходив на прогулянку.

Дочку вона несла в переносці — купила її за свої гроші й попросила Вероніку Матвіївну принести на виписку. Та зайвих запитань не ставила. І от зараз, поставивши переноску так, щоб її не зачепили двері, Аня сунула під ковдрочку конверт із запискою й грішми й вже зібралася подзвонити у двері й утекти, як двері раптом відчинилися. На порозі стояв чоловік, батько загиблої дівчинки.

— Що ти тут робиш?

Аня навіть підстрибнула від переляку.

Тут він помітив переноску.

— Що це?

Сльози полилися самі собою. І Аня розповіла все — про Олега, який її покинув, про вітчима, який і так утримував їх із сестрою сім років, а тепер одружився, й у нього народилися двійнята, про тітку Любу, яка вирішила, що Аня має написати відмову в пологовому.

Він уважно вислухав її, а потім сказав:

— Галя вже спить, не хочу її будити. Зранку поговоримо. Ходімо, я постелю тобі в залі.

Спати в кімнаті з десятками янголів було дивно. Але Аня заснула майже одразу, міцно притиснувши донечку до грудей.

Прокинулася вона відчувши порожнечу. Доньки не було. І в ту мить вона зрозуміла, що не зможе з нею розлучитися. Ніколи. Захотілося бігти, знайти, забрати її…

Вона підхопилась, але не встигла зробити й кроку, як до кімнати увійшла Галина. В руках у неї була дівчинка.

— Тримай, — усміхнулась вона. — Треба годувати. Я її заколисала, хотіла дати тобі виспатись, але надовго цього не вистачило.

Поки Аня годувала дитину, вона не могла підняти очей на Галину. Що їй сказав чоловік? Що, як вони вже вирішили всиновити дівчинку? Як сказати їм, що вона передумала?

— Скільки років твоїй сестрі? — раптом спитала Галина.

— Дванадцять, — здивовано відповіла Аня.

— Як гадаєш, вона погодиться переїхати до нас?

Питання було таким несподіваним, що Аня глянула на Галину.

— Що?

— Ну, Сашко мені все розповів. Що вам нема де жити, що вітчим тебе виганяє. Я подумала, якщо твоя сестра там залишиться, вони зроблять з неї служницю. Хай і вона живе у нас.

— Що значить «і вона»? — затинаючись, спитала Аня.

Галина кивнула на статуетку, що стояла біля фотографії — склеєна, вона виглядала дивно, але все ще впізнавано.

— Думаю, це був знак. Що ми маємо тобі допомогти, — просто сказала вона. — Ми тут подумали — місця багато, переїжджайте до нас. Я тобі допоможу з дитиною. А дурниці свої кидай. Маму і дитину розлучати не можна.

Ані стало водночас і радісно, і соромно — аж щоки запалали.

— То що, ти згодна?

Аня кивнула, ховаючи обличчя в ковдрі донечки, аби Галина не побачила її сліз…