— Машо… що ти тут сидиш босоніж? Надворі ж зима! Ну що за напасть? І що мені з тобою робити?

Уляна Олександрівна вже давно перестала дивуватися, що трирічна Маша часто блукає під’їздом сама. Спершу вона намагалася достукатися до її мами, Світки. Навіть ходила до сусідів, намагаючись якось вплинути, але ніхто її не слухав, а одного разу її навіть мало не побили!

— Іди геть! І не сунь свого носа, куди не треба! — кричала Світка. Вона була зовсім молодою, ніде не навчалася й вела нездоровий спосіб життя. Рано завагітніла й народила доньку Машу. Чим вони жили, для Уляни Олександрівни залишалося загадкою.

Світка щодня влаштовувала гулянки з новими кавалерами, і Маша була для неї зайвою на цьому «святі життя».

Ось і цього вечора дівчинка сиділа на брудній підлозі біля стіни, стискаючи щось у руках.

Будинок, де вони мешкали, був невеликий, лише п’ять квартир. Одна пустувала, в іншій жив одинокий чоловік, а в третій – старенька бабуся. Нікому не було діла до Маші, окрім Уляни Олександрівни.

— Машо… що ти тут сидиш, босоніж? Надворі ж зима! — жінка підійшла до дівчинки й побачила в її руках шматок сухаря. Маша злякалася й сховала його за спину, аби не забрали. — Знову твоя мама гуляє? Ну що за напасть? І що мені з тобою робити? Ніжки ж напевно змерзли…

Дівчинка стиснулася в клубочок і стала схожа на маленького горобчика. Серце Уляни Олександрівни розривалося від жалю до Маші. Особливо від того, як вона дивилася на її сумку, в якій лежали продукти. Жінка жила скромно, але на її столі завжди було свіже молоко й хліб.

Маша ще не вміла говорити, але дуже хотіла молока. Вона пам’ятала, як мама дозволила їй одного разу випити цілий стакан! Тоді мама була доброю. Але потім усе змінилося. З’явилися чужі дяді, і Маша стала нікому не потрібна. Вона боялася людей, тому тікала з дому й ховалася в під’їзді. А коли ставало зовсім холодно, вона грілася біля батареї та їла те, що знаходила біля смітника або залишалося після маминих гостей. А інколи добра жінка з сивим волоссям щось давала їй. Як цього разу.

— Голодна… ну, ходімо. Молочка хочеш? Чи кашу?

Дівчинка дуже хотіла. Тому несміливо пішла за Уляною Олександрівною. І вже за кілька хвилин перед нею стояв великий стакан теплого молока. Зовсім як у мами. А ще на столі з’явилося стільки всього, що здавалося, Маша ніколи не зможе наїстися. Вона жадібно їла все, до чого могла дотягнутися, а Уляна Олександрівна лише хитала головою, і чомусь по її щоках котилися сльози. Маша не знала, чому. Але їй теж інколи дуже хотілося плакати. Але вона боялася плакати, бо мама забороняла їй нити.

Мама забороняла їй багато чого. Особливо, коли до них додому приходили чужі дяді. Їм дуже не подобалося, що Маша плутається під ногами. Іноді вони замирали її в коморі, іноді вона сама тікала. А одного разу її взагалі забули надворі. Було холодно й страшно, але вранці мама прийшла за нею й забрала додому. Тоді мама дуже сварила Машу, але дівчинка все одно була рада. Адже вона любила маму, і вдома було тепло.

А в Уляни Олександрівни було не лише тепло, але й затишно. Маша поки що не знала, що таке затишок, але інстинктивно розуміла, що в домі, де тихо, де смачно пахне їжею і де тебе годують і дають молоко, не може жити зло. Тому вона подумала, що якби її мама була такою доброю, як ця жінка, то Маша була б найщасливішою на всій землі!

Уляна Олександрівна вийшла з кухні. Вона вирішила взути Машу в теплі шкарпетки, які зв’язала для свого онука. А коли повернулася, то побачила, як дівчинка спить, схилившись на стіл і поклавши голову на свої маленькі чумазі ручки.

— Ну за що вона повинна страждати? Чому їй дісталася така непутяща мати?! — Уляна Олександрівна підняла очі до неба, ніби сподіваючись отримати відповідь. Але замість цього вона почула дзвінок у двері й гучну лайку на сходовій клітці.

Виявилося, що горе-мати згадала про доньку.

— Машка у тебе?

— Так.

— Жебракувати прийшла… — пробурмотіла Світка. — Давай її сюди, виховуватиму!

— Тебе б виховати! Як слід! — не витримала Уляна Олександрівна. — Дитина голодна, їсть зі смітника! А ти чоловіків до себе водиш!

— Не твоє діло! — гаркнула Світка. Від голосу мами Маша прокинулася й виглянула в коридор.

— Мамо… — тихо сказала Маша, побачивши Світку. Вона раділа, що про неї згадали, але водночас боялася свою маму. Та схопила дівчинку за руку й потягнула додому.

— Я подзвоню, куди треба, і все розповім! — крикнула услід Уляна Олександрівна.

Світка хотіла як слід «виховати» неслухняну доньку, але так і заснула на підлозі. А вранці Уляна Олександрівна дізналася, що через неправильний спосіб життя з її сусідкою сталося нещастя.

— А Маша? Дівчинка? Що з нею?! — похолола Уляна Олександрівна.

— Знайшли в комірчині, — зітхнув лікар зі швидкої. — Жива.

— Слава Богу! А куди її тепер?

— Туди, куди відправляють сиріт. Шкода дівчинку, але що поробиш… Судячи з того, що відбувалося в їхньому домі, дитині в притулку буде краще, ніж із матір’ю. Ви, бува, не знаєте, чи були у Світлани інші родичі?

Уляна Олександрівна похитала головою, а потім згадала жінку, яка раніше жила у квартирі Світки. Здається, Світка називала її бабусею. А ще Уляна Олександрівна згадала, що ця бабуся спілкувалася із сусідкою з першого під’їзду. Вона розповіла про це працівниці соціальної служби, і вони стали її шукати.

Доклавши чимало зусиль, їм вдалося знайти номер телефону бабусі Світлани. Виявилося, що та жінка була в здоровому розумі й погодилася приїхати з іншого міста, щоб вирішити питання з дитиною.

А Уляна Олександрівна вмовила соціальну працівницю дозволити їй тимчасово прихистити Машу.

Дівчинка була налякана й бліда. Вона не розуміла, чому її мама мовчить і більше не свариться. А ще не розуміла, чому дорослі тітки дивляться на неї й плачуть.

— Ходімо, Машенько, — лагідно покликала Уляна Олександрівна. — Я тебе нагодую.

Маша трохи подумала, а потім несміливо простягнула руку й пішла за доброю жінкою. Вона пам’ятала, що в її домі тепло й смачно пахне їжею. Тієї ночі вона солодко спала на м’якій подушці, а вранці її досита нагодували манною кашею.

А за два дні приїхала її прабабуся. Вона довго охала, побачивши правнучку, хоча Уляна Олександрівна купила їй гарненьке платтячко й навіть заплела косичку перед зустріччю.

Маші не хотілося покидати затишний дім Уляни Олександрівни. Вона боялася, що її знову будуть сварити й виженуть у під’їзд. Але інша бабуся подарувала їй красиву ляльку й пообіцяла, що все буде добре. А потім міцно обійняла й, одягнувши на неї теплу куртку, повезла кудись великим поїздом. Відтоді Маша більше не плакала. Не тому, що боялася покарання, а тому, що бабуся стримала своє слово.

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

— Машо… що ти тут сидиш босоніж? Надворі ж зима! Ну що за напасть? І що мені з тобою робити?