— Мам, там пес… У смітнику…

Хлопчик тихо прочинив двері й ступив у квартиру. Не було звичного: «Мамо, я вдома!». Вероніка одразу помітила щось дивне — син не знімав взуття, не було чутно, як він розстібає куртку, чи шелесту зимового одягу. Він не ворушився, не сопів, як зазвичай.

— Тимош, це ти? Я оселедця купила, картопля вже майже готова, скоро вечеряємо.

Тиша.

— Тимофію?

Занепокоєна Вероніка квапливо витерла руки кухонним рушником і поспішила в коридор. Один погляд на сина — і все стало зрозуміло: щось трапилося. Він стояв, засмучений, мовби в іншому світі. Погляд, який він кинув на матір, пронизав її серце тривогою. Вона взяла його за комір куртки, вдивляючись у збентежене обличчя:

— Тебе побили? Ти сам когось образив?

— Н-ні… Мам… Там…

Хлопчик увесь здригнувся, ледве стримуючи сльози, що підступали.

— Розповідай, нічого не приховуй!

— Мам, там пес… У смітнику. Він поранений. Це не просто смітник, а такий підвал під будинком. Я хотів йому допомогти, але він загарчав. Він лежить і не може встати, мамо, а на вулиці ж холодно. На нього ще й сміття зверху накидали.

Вероніка зітхнула з полегшенням — добре, що з сином усе гаразд.

— Де саме цей пес? Біля нашого будинку?

— Ні, на сусідній вулиці, там, де я йду зі школи. Пішли, мамо, треба йому допомогти!

— А ти пробував покликати когось із дорослих?

— Пробував. Але ніхто не захотів допомогти. Всі тільки махали руками, — сказав Тимофій, опустивши очі.

— Слухай, Тимофію. Зараз уже пізно, та й темно. Роздягайся, знімай куртку. Може, ця собака просто втомилася й прилягла відпочити?

— Ні, вона точно не може піднятися.

— Це тобі здалося. Завтра вранці подивимося. Якщо вона ще буде там, ми щось вигадаємо. Подзвонимо рятувальникам або у притулок для тварин. Добре? А зараз — роздягайся, ти ж зовсім замерз.

Тимофій з небажанням почав розстібати куртку.

— Мам, а якщо вона замерзне за ніч?

— Це ж собака, Тимофію. До того ж, безпритульна, звикла до вулиці. В неї шерсть, і вона зможе зігрітися. Все буде гаразд.

Невпевнено погодившись, Тимофій роздягнувся й пішов у ванну мити руки. Він пустив гарячу воду й підставив змерзлі долоні під теплий струмінь, але не міг перестати думати про те, що бачив. Перед очима стояли її очі — налякані, повні болю. Він згадав, як заглянув у темряву отвору підвалу, який слугував смітником. Звідти на нього дивилася не породиста собака, а звичайнісінький дворняга з рудими плямами на щоках. Скільки ж вона там пролежала? Чому не могла встати? Від цих думок хлопчикові ставало боляче, аж до нудоти.

Того вечора він гуляв із другом. Було доволі тепло, як для Чернігова, але мороз тримався, і сніг лежав білим килимом. Вони довго каталися з гірки — то на санках, то просто на ногах, уявляючи себе сноубордистами. Коли вирішили йти додому, їм захотілося скоротити шлях, і вони звернули на вузьку стежку повз будинок. Що змусило Тимофія раптом обернутися й поглянути в темряву люка сміттєпроводу? У темряві блиснули очі. Спочатку він подумав, що то кішка. Разом із другом підійшли ближче й побачили… собаку.

— Тримай мене за ноги, я спробую її дістати!

Тимофій ліг на землю біля люка, витягнувши руки вниз. Але собака відразу ж загарчала.

— Та облиш її, ходімо додому. Вона, мабуть, просто спить, — промовив друг.

— Песик, песик! Іди до мене! Тю-тю, тю-тю! — кликав собаку Тимофій, але та й не поворухнулася. — Іди до мене, моя хороша, я хочу допомогти! — не здавався хлопчик, все глибше нахиляючись до люка. Собака відповіла лише тихим, але грізним риком.

Тимофій увімкнув ліхтарик на телефоні й освітив нутро. У тьмяному світлі було видно: шерсть собаки у дрібних ранах від укусів, а на задній лапі виднілася серйозна, кровоточива рана. Як залишити таку знедолену тварину напризволяще?

Цілу півгодину одинадцятирічний Тимофій чекав перехожих-чоловіків і, майже плачучи, благав їх допомогти витягти собаку. Але всі проходили повз. Молоді хлопці, літні чоловіки, навіть пенсіонери — ніхто не зупинився. Друг Тимофія, зрештою, теж пішов, пославшись на голод. А перехожі лиш відмахувалися:

— Та навіщо це тобі? Іди додому, не чіпай його. Сам вибереться, якщо захоче.

Вранці Тимофій підхопився з ліжка раніше, ніж зазвичай. У дверях він побачив маму, вже одягнену для виходу. Вероніка працювала у дитячому садку й повинна була бути на місці до сьомої ранку.

— Ну, глянь на нього, упевнена, що він давно втік. Ти дарма хвилювався, не виспався через дрібницю, правда?

Тимофій мовчки зітхнув. Швидко зібравшись, він вибіг з дому. Поглянувши на старе місце під сходами, де рік тому він знайшов кошенят, хлопець пригадав: жодна залишена тварина не залишалася без уваги. Разом із мамою вони вилікували чотирьох кошенят, віддали їх у добрі руки. У їхній квартирі вже жили дві кішки й собака, яких вони підібрали на вулиці. Тимофій навіть поховав голуба, якого знайшов мертвим у парку. Він ніколи не міг пройти повз чужий біль. І зараз не міг залишити собаку в біді.

Він поспішав до люка, молячись, щоб пес усе-таки вибрався. Але, на жаль, собака досі була там. Серце хлопця стислося. Як вона могла пережити цю ніч у морозі? Тимофій негайно зателефонував матері, схлипуючи від плачу:

— Мамо, вона там! Я відео зараз надішлю, глянь! Ми не можемо її так залишити…

Вероніка одразу ж вирішила зателефонувати в ДСНС. Вона заспокоїла сина, пообіцявши, що зателефонує й знайде допомогу. Тим часом Тимофій мав іти на уроки.

Проте в ДСНС відповіли, що такі випадки не входять до їхньої компетенції. Їй порадили звернутися до компанії, відповідальної за сміттєві баки. Однак і там відмовилися допомагати. Тимофій телефонував матері на кожній перерві, не знаходячи собі місця.

— Ну що, мамо, ти щось вирішила? Собака там, вона досі там…

Ближче до обіду Вероніка вже не знала, що робити. Вона набрала номер своєї подруги Наталії:

— Наталю, привіт. Я просто розгублена… Тимофій знайшов собаку. Вона…

Подруга припустила, що варто зателефонувати до притулку для тварин. Ці люди мають досвід у порятунку котів і собак, які опинилися у біді. Наталія швидко знайшла в інтернеті контакти притулку «Елін дім», і небайдужі волонтери одразу вирушили на допомогу за вказаною адресою. Тимофій вже чекав їх на місці — хлопчик утік із останнього уроку, аби бодай ласкавим словом підтримати собаку та зберігати надію, що хоча б одна доросла людина проявить милосердя й допоможе витягти тварину.

— Вона тут! Тут! — вигукнув Тимофій, побачивши волонтерів.

Дівчина-волонтерка залізла до сміттєвого люка, тримаючи в руках ковдру. Інші волонтери міцно тримали її за ноги. Собака жалісно скиглила, гавкати вона вже не могла. Витягти тварину на поверхню було нелегко: через холод вона примерзла до металу, оскільки лежала у власних виділеннях на морозі.

— Ну от і все, тепер ти в безпеці, бідолашко, — промовила волонтерка, погладжуючи собаку по голові. — А яка ж худенька! Одні кістки залишилися…

Собака мовчала, більше не гарчала. Її загорнули в ковдру й поклали на землю. Вона лежала без сил, ледь дихаючи. Тимофій нервово бігав поруч, роздумуючи, що тепер буде з твариною. Що з нею зроблять, якщо вона навіть ходити не може?

— Подивись, друже, на свого рятівника! Він справжній герой! Завдяки йому тебе й визволили! — сказала волонтерка, звертаючись до собаки.

— Та ні, я не герой… А що тепер із нею? Її треба лікувати. У неї, здається, стріляли.

— Найімовірніше, це сліди від укусів інших собак. Ми відвеземо її до клініки, і лікарі займуться лікуванням, — пояснила дівчина.

Собака ще довго не могла ходити: рана на лапі виявилася серйозною, а тіло сильно переохолодилося. Після лікування в клініці тварину доставили до притулку. Проте згодом Тимофій разом із мамою забрали її додому на тимчасове утримання. Вероніка трохи хвилювалася, адже вона й так виховувала сина сама, а в домі вже жила одна собака й дві кішки.

Про цей випадок дізналися журналісти. Статті з’являлися в газетах, а Тимофія запрошували на інтерв’ю. Проте сам хлопчик не вважав себе героєм.

— Я просто зробив те, що має робити кожна людина, яка має совість, — сказав Тимофій. — Мій вчинок звичайний. Люди настільки звикли до байдужості, що навіть найменша доброта здається їм винятковою. Мені сумно через це. Насправді я зробив просту річ, але вона вразила інших. Уявіть, наскільки жорстоким став наш світ?

— А що б ти хотів змінити в цьому світі? — запитав журналіст.

— Хочу, щоб люди стали добрішими, — щиро відповів хлопчик.

— Ким ти хочеш стати, коли виростеш? — не відступав журналіст.

— Я хочу стати кінологом, працювати з собаками. І хочу бути волонтером, як тільки подорослішаю. Поки що мене не беруть, бо я замалий. Але я точно буду допомагати тваринам, людям, а особливо стареньким. Мені дуже шкода тих, хто залишився самотнім. Я хочу стати їм другом і помічником.

— Як зараз почувається Джек? Так ти назвав свого собаку?

— Так, тепер це мій пес. Він уже добре почувається. Джек, іди сюди, хлопчику! Покажемо, що ми вже вміємо?

Веселий пес одразу кинувся до господаря.

— Сидіти, Джек! Лягати! Повзи! Молодець, який же ти розумний!

Тимофій — хлопчик із добрим, але пораненим серцем. Адже саме поранене серце не дозволяє залишатися байдужим. І поки у світі існують ті, хто потребує допомоги, хто страждає, серця таких людей, як Тимофій, будуть боліти. Але якщо таких людей ставатиме більше, добро зможе перемогти. Тоді ми всі будемо щасливими, коханими та потрібними.