— А що станеться, якщо я одного дня просто скажу правду? — тихо запитав він, дивлячись у порожнечу.
— Те, чого ти боїшся найбільше в житті, Кириле. Ти перестанеш бути тим, ким ніколи й не був, — відповіла дружина, не відводячи погляду від книжки.
Осінній вітер жбурляв пригорщі дощу у вікна просторої вітальні. За склом мокрі клени втрачали останнє листя, що липло до мокрого асфальту, утворюючи строкату мозаїку з жовтих і багряних плям. У каміні потріскували поліна, відкидаючи на стіни химерні тіні. Цей дім, великий і світлий, із терасою та садом, ніколи не був результатом його зусиль — лише щедрим подарунком тестя.
Думки плутались у голові, як нитки в старій швейній скриньці. Чоловік середнього віку зморщився й зробив ковток коньяку з кришталевої чарки. Бурштинова рідина обпекла горло, але не принесла полегшення.
— Мама приїжджає завтра, — промовив він після довгого мовчання.
Дружина нарешті відірвалась від читання й подивилась на чоловіка з виразом, у якому співчуття змішувалося з втомою.
— І ти, як завжди, будеш розповідати, як особисто вів перемовини з китайськими інвесторами? Чи, може, цього разу вигадаєш щось цікавіше? — у її голосі звучала гіркота.
— Що ти пропонуєш? Сказати їй, що я просто працюю менеджером у компанії твого батька? Що все це, — він обвів рукою простору кімнату, — не моя заслуга?
— А що в цьому ганебного, Кириле? Працювати менеджером — це нормально. Жити в домі, який подарували батьки дружини — теж нормально. Ганебно — лише постійно брехати.
Вісімнадцять років шлюбу навчили її стримувати емоції. Говорити спокійно про те, що всередині викликало справжню бурю. Щоразу, коли мати чоловіка приїздила в гості, їхнє життя перетворювалося на абсурдну виставу.
Невеликий настінний годинник пробив дев’яту вечора. За вікном посилювався вітер, гілки клена били по склу, ніби благали впустити їх у тепло. У такі миті відчай особливо гостро охоплював чоловіка — він був схожий на цю негоду, що увірвалася в природу й перевернула все догори дриґом.
— Анно, ти не розумієш, — почав він, поставивши келих на журнальний столик. — Для моєї мами…
— Для твоєї мами важливі лише регалії, статуси й те, як це все виглядає збоку. А для тебе що важливо, Кириле? — перебила дружина.
Це питання, наче гострий ніж, розрізало нарив, який формувався роками. У дитинстві, після кожних батьківських зборів, повертаючись додому з мамою, маленький Кирило чув одні й ті самі слова: «А от син Марії Іванівни отримав п’ятірку з математики», «А дочка Світлани виграла олімпіаду», «Чому ти не можеш бути як усі нормальні діти?»
З роками зовнішні порівняння стали внутрішніми. Щоб здобути материнське схвалення, він почав приписувати собі дрібні досягнення однокласників. Потім — успіхи колег. А згодом ця брехня розрослася до абсурдних масштабів.
— Вона їде сюди з подругами, — видихнув чоловік. — Хоче показати їм, як живе її «успішний син».
Анна закрила книжку й відклала її вбік. Її обличчя, обрамлене каштановим волоссям, виражало втому й рішучість одночасно.
— Знаєш, я більше не буду брати участь у цьому фарсі. Або ти говориш мамі правду, або я забираю дітей і їду до батьків. І заберу з собою компанію, яку ми з татом розвивали всі ці роки, — її голос був тихим, але твердим. — І до речі, тобі доведеться з’їхати з дому — він належить батькові.
За вікном дощ перетворився на справжню зливу. Краплі зливалися у потоки, що стікали по склу, розмиваючи обриси дерев у саду.
— Це шантаж? — запитав він, намагаючись зобразити обурення.
— Це ультиматум. Мені набридло жити в брехні. Нашим дітям скоро стане соромно за батька, який не може сказати правду навіть найближчим людям.
У горлі виник клубок, який ніяк не вдавалося проковтнути. Болісна правда полягала в тому, що дружина мала рацію. Все своє доросле життя він намагався відповідати образу, створеному ним самим — образу успішного бізнесмена, керівника, лідера. Насправді цих якостей у ньому не було. Компанія, в якій він працював, належала тестю, його успіхи були перебільшеними, а досягнення — привласненими.
— Я не зможу сказати їй правду, — прошепотів він. — Це її вб’є.
— Боюсь, це вб’є не її, а тебе. Ти вже стільки років живеш не своїм життям.
Анна піднялася з крісла й підійшла до вікна. Її силует на тлі дощової ночі здавався крихким і водночас незламним.
— Пам’ятаєш той день, коли ми познайомилися? — спитала вона, не обертаючись. — Ти був простим студентом, працював офіціантом у кафе й зовсім не намагався когось вразити. Я закохалася в того хлопця, а не в цього самозванця.
Гірка правда цих слів вдарила болючіше, ніж ляпас. Так, той юнак був справжнім — смішним, незграбним, щирим. Коли вони почали зустрічатися, він ще не брехав про свої досягнення. Все змінилося після знайомства з її батьками. Багатий тесть, його успішний бізнес, можливість отримати високу посаду — усе це запаморочило голову й стало ґрунтом для нових вигадок.
— Мама завжди казала, що я маю досягти більшого, ніж тато, — промовив він після довгої паузи. — А він був простим інженером на заводі. Коли вона дізналася, що я одружуюсь із дочкою власника компанії, то була на сьомому небі від щастя. Не тому, що я знайшов кохання, а тому, що це відкривало переді мною перспективи.
— І замість того, щоб чесно працювати й досягати успіху власними силами, ти вирішив створити ілюзію.
Анна повернулася до чоловіка. У її очах не було зневаги — тільки безмежна втома й розчарування.
— Я дам тобі останній шанс, Кириле. Коли твоя мама приїде завтра — скажи їй правду. Всю правду. Про свою роботу, про наше життя, про те, що цей дім — подарунок від моїх батьків. Інакше я більше не зможу залишатися твоєю дружиною.
Ніч минула без сну. Чоловік крутився в ліжку, прокручуючи в голові можливі сценарії майбутньої розмови. Жоден із них не здавався реалістичним. Як пояснити матері, що всі ці роки він брехав? Що його життя — не результат особистих досягнень, а наслідок вигідного шлюбу?
Ранок настав несподівано швидко. Сіре небо за вікном обіцяло продовження вчорашнього дощу. Кирило спустився на кухню, де Анна вже готувала сніданок для дітей.
— Добрий ранок, — промовив він, не дивлячись дружині в очі.
— Свекруха телефонувала. Вони будуть до обіду, — відповіла вона, викладаючи яєчню на тарілки. — Я відвезу дітей до моїх батьків. Думаю, вам треба поговорити наодинці.
Діти мовчки снідали, поглядаючи на батьків. Навіть вони, підлітки, відчували напругу, що висіла в повітрі.
— Тату, а бабуся Ліза знову буде всім розповідати, який ти крутий бізнесмен? — раптом спитав тринадцятирічний син. — У школі всі сміються, коли я кажу, що ти звичайний менеджер.
Ці слова пролунали як постріл. Очі наповнилися гарячими сльозами сорому. Навіть діти знали правду і страждали через його брехню.
— Ні, Мішо. Сьогодні все буде інакше, — відповів Кирило, відчуваючи, як пересихає в роті.
Після сніданку Анна повезла дітей. Залишившись сам, чоловік безцільно блукав по дому, який ніколи не був результатом його праці. Просторі кімнати, дорога меблі, картини на стінах — усе це було обрано й оплачено батьками Анни. Навіть його посада в компанії — не більше ніж поступка тестя.
До полудня під’їзна доріжка заповнилася автівками. З таксі вийшла Єлизавета Петрівна — статна жінка шістдесяти п’яти років з ідеальною зачіскою та в дорогому пальті. За нею пішли три її подруги, схожі на неї як сестри — такі ж доглянуті, з фарбованим волоссям і безліччю прикрас.
Дзвінок у двері пролунав як сигнал до початку вистави. Глибоко зітхнувши, Кирило пішов відчиняти.
— Синочку! — вигукнула Єлизавета Петрівна, обіймаючи його. — Познайомся, це Віра, Маргарита й Галина — мої подруги з клубу садівників. Я стільки розповідала їм про тебе, вони просто мріяли зустрітися з таким успішним чоловіком!
Пані усміхнулися, розглядаючи його з неприхованою цікавістю. У їхніх очах читалося захоплення, змішане із заздрістю — вони явно порівнювали його зі своїми дітьми.
— Проходьте, будь ласка, — пробурмотів Кирило, впускаючи гостей у дім.
Жінки ахкали від захвату, роздивляючись інтер’єр. Єлизавета Петрівна з гордістю показувала подругам кімнати, розповідаючи про досягнення сина так, ніби сама була присутня на всіх ділових переговорах.
— А ось тут Кирилко проводить відеоконференції з партнерами з Японії. Він же вільно володіє трьома мовами! — захоплено повідомляла вона, показуючи на його кабінет.
Насправді він насилу міг підтримати розмову англійською, а в кабінеті зазвичай переглядав звіти, підготовлені підлеглими.
— А де твоя чарівна дружина? — спитала одна з подруг.
— Анна поїхала до батьків з дітьми, — відповів Кирило.
— Шкода, я так хотіла познайомити подруг із твоєю родиною, — розчаровано протягнула мати. — Ну нічого, зате ми можемо поговорити про твої останні проєкти. Розкажи, як просувається будівництво того торгового центру в Києві?
Жодного торгового центру, звісно, не існувало. Цю вигадку він придумав кілька місяців тому, коли Єлизавета Петрівна скаржилася на успіхи сина своєї сусідки.
— Мамо, нам треба поговорити, — тихо промовив Кирило. — Наодинці.
— Про що ти, милий? Ми ж тут усі — як одна родина! — розсміялася вона, обіймаючи подруг за плечі. — Розповідай, не соромся.
— Добре. Тоді я скажу при всіх. Немає ніякого торгового центру. Я не володію компанією. Я звичайний менеджер середньої ланки у фірмі мого тестя. Цей дім — подарунок батьків Анни. Я не мільйонер, не поліглот, не бізнес-лідер. Усе, що ти розповідала про мої досягнення — брехня.
Кирило замовк. У вітальні запанувала гнітюча тиша. Подруги Єлизавети Петрівни завмерли з застиглими посмішками, а мати дивилася на нього так, ніби не впізнавала.
— Ти жартуєш? — нарешті видушила вона, нервово засміявшись. — Кирилку, що це за дивні жарти?
— Це не жарт, мамо, — він опустився в крісло, раптово відчувши неймовірну втому. — Я роками брехав тобі про свої успіхи, бо боявся тебе розчарувати. Боявся, що ти мене менше любитимеш, якщо дізнаєшся, що я — звичайна людина. Не видатна, не велика. Просто людина.
Єлизавета Петрівна зблідла. Її подруги переглянулися, явно не знаючи, куди подітися в цій незручній ситуації.
— Може, нам краще… — почала одна з них.
— Ні вже, залишайтеся, — несподівано твердо сказала Єлизавета Петрівна. — Раз мій син вирішив влаштувати публічну сповідь, хай так і буде.
Вона сіла навпроти Кирила, випрямивши спину й склавши руки на колінах.
— Навіщо ти це робиш? — спитала вона, і в її очах стояли сльози. — Щоб принизити мене перед подругами?
— Ні, мамо. Щоб нарешті перестати принижувати самого себе.
За вікном знову почався дощ. Краплі стукали по склу, створюючи дивний акомпанемент до цього болісного діалогу.
— Ти завжди хотіла, щоб я був кращим за всіх. Відмінник, переможець, лідер. А я був звичайним хлопчиком. І коли не дотягував до твоїх очікувань, бачив у твоїх очах таке розчарування, що починав вигадувати. Спочатку дрібниці — вигадані п’ятірки, уявні похвали вчителів. Потім — більше. А після знайомства з родиною Анни брехня просто вийшла з-під контролю.
Подруги матері сиділи нерухомо, мов статуї. Єлизавета Петрівна дивилася на сина так, ніби він зрадив її найстрашнішим чином.
— Але ж усі ці розповіді… про твої відрядження, контракти…
— Вигадки, мамо. Усе вигадки.
Несподівано вхідні двері відчинилися. У дім зайшла Анна. Одна, без дітей. Вона зняла мокрий плащ і стала поруч із чоловіком, поклавши руку йому на плече.
— Добрий день, Єлизавето Петрівно, — спокійно сказала вона. — Я рада, що Кирило нарешті знайшов у собі сили сказати правду.
— Ти знала? — ахнула свекруха. — Знала і дозволяла?
— Я багато років намагалася переконати його припинити цю гру. Але кожна людина повинна сама дійти до розуміння, що жити в брехні неможливо.
Одна з подруг Єлизавети Петрівни раптом підвелася й підійшла до вікна.
— Знаєш, Лізо, — тихо промовила вона, — може, нам усім варто повчитися у твого сина. У мене дочка працює касиркою в супермаркеті, а я всім розповідаю, що вона фінансовий аналітик. Бо боюся виглядати гіршою на тлі твоїх історій про сина-мільйонера.
— Що? — Єлизавета Петрівна ошелешено подивилася на подругу.
— А мій син уже п’ять років безробітний, — несподівано зізналася друга жінка. — Живе за рахунок дружини, а я всім кажу, що він у довготривалому відрядженні за кордоном.
У кімнаті повисла тиша, яку порушував лише шум дощу. Єлизавета Петрівна розгублено дивилася то на сина, то на подруг.
— Ми всі брешемо, Лізо, — тихо сказала третя подруга. — Бо боїмося здатися невдахами на тлі чужих перемог. Кожна з нас перебільшує досягнення своїх дітей, а потім ці діти відчувають тиск і намагаються відповідати вигаданому образу.
Кирило дивився на цих жінок з подивом. Лише зараз він зрозумів, що, можливо, його мати теж була жертвою цієї нескінченної ланцюгової реакції порівнянь і змагань.
— Мамо, — він узяв її руки у свої, — я звичайна людина. У мене хороша робота, любляча дружина, чудові діти. Я не керую корпорацією, але чесно виконую свої обов’язки. Я не мільйонер, але ми не бідуємо. Невже цього недостатньо?
Єлизавета Петрівна розплакалася. Вона плакала голосно, не стримуючи емоцій, як не плакала з того часу, коли Кирило був ще малим.
— Мені завжди здавалося, що ти заслуговуєш на більше, — промовила вона крізь сльози. — Твій батько все життя працював на одній посаді, ніколи не прагнув вищого. Я не хотіла, щоб ти пішов його шляхом.
— Але ж тато був щасливий, хіба ні? Він любив свою роботу, свою родину. Хіба не в цьому сенс?
Анна сіла поруч, обійнявши Кирила за плечі.
— Єлизавето Петрівно, ваш син — чудова людина. Турботливий батько, надійний чоловік. Він не керує компанією, але його поважають колеги. Хіба це не досягнення?
Мати Кирила повільно кивнула, витираючи сльози.
— Пробач мені, синочку, — прошепотіла вона. — Я так боялася, що люди дивитимуться на мене зверхньо через твої невдачі, що зовсім не помічала твоїх справжніх перемог.
У дім повернулися діти. Вони зайшли тихо, ніби відчували важливість моменту. Міша, той самий тринадцятирічний син, який зранку задав батькові болюче запитання, тепер дивився на нього з якимось новим виразом — повагою.
— Тату, дідусь сказав, що тебе підвищили на роботі, — промовив хлопець. — Ти тепер будеш керувати відділом?
Кирило обійняв сина.
— Так, але це маленький відділ, усього п’ятеро людей, — чесно відповів він. — Нічого грандіозного.
— Зате справжнє, — усміхнувся Міша.
Увечері, коли подруги матері роз’їхалися, а діти полягали спати, Кирило й Анна вийшли на терасу. Дощ припинився, і між хмарами з’являлися зорі. Єлизавета Петрівна вирішила залишитися на ніч — їй потрібно було багато переосмислити.
— Як ти себе почуваєш? — спитала Анна, накинувши плед на плечі чоловіка.
— Дивно, — зізнався він. — Наче скинув важкий рюкзак, який носив роками. І тепер не знаю, як іти без цього вантажу.
— Навчишся, — вона лагідно торкнулася його щоки. — Знаєш, що найголовніше в сьогоднішній розмові?
— Що саме?
— Те, що ти нарешті став тим, ким ніколи не був.
— І ким же я тепер став? — усміхнувся Кирило.
— Справжнім, — просто відповіла Анна. — Просто справжнім.
У домі згасли останні вогні. Кирило обійняв дружину, дивлячись на небо, де крізь осінні хмари пробивались зорі — такі ж справжні, як і правда, яку він нарешті наважився сказати вголос.
«Брехня робить нас рабами власних вигадок». — Марк Твен
Сподіватися на рідних у старості — наївно. Говорю як жінка, що прожила 62 роки