Останній рік для Ніни був найважчим за всі роки навчання у школі. Якщо раніше хоча б хтось ще зосереджувався на навчанні, то у випускному класі, здавалося, всі забули, навіщо вони тут. Навколо зав’язувалися романи, обговорювалися плани на майбутнє, гроші, одяг. Ніна залишалася, наче осторонь, її майбутнє не виглядало яскравим.
Попри те, що вона досить добре вчилася, грошей у сім’ї не було. Одяг доводилося доношувати, причому завжди. Ніна якось задумалася: чи був у неї хоча б раз новий одяг? З великими труднощами пригадала, що в перший клас їй купили все нове. Як давно це було, тоді тато ще не був таким, а мама…
Ніна і раніше не особливо спілкувалася з однокласниками, точніше, вони з нею. А цього року вона почувалася справжньою вигнанкою. Здавалося, вони вже дорослі, але насмішки в її бік лунали дедалі частіше. А сьогодні це вже перейшло всі межі.
День почався, як зазвичай. Усі сіли на свої місця, розпочався перший урок. Ніна не любила перебувати в центрі уваги, тому попросила:
— Галино Андріївно, можна я відповім тут?
І тут же почулося:
— Новікова боїться, що біля дошки всі побачать, скільки латок на її сукні.
— Та ні, вона боїться, що її сукня не витримає напруження і просто розвалиться.
Старалися і дівчата, і хлопці. Клас сміявся, і Галині Андріївні ніяк не вдавалося їх заспокоїти.
— Новікова, а як ти на випускний підеш? У нас, наче, немає магазинів для таких, як ти.
Ніна схопила портфель і кулею вилетіла з класу. Вона чула, як Галина Андріївна крикнула:
— Світлова, замовкни! Новікова, повернися!
Але хто її слухатиме, якщо всі вважають себе дорослими й розумними?
Удома все було, як завжди. Тато вже спав, мабуть, добряче випив. Лежав упоперек дивана, навіть ноги не зміг закинути, і від нього несло перегаром. На кухні гора брудного посуду, більшість із затушеними недопалками, кілька порожніх пляшок, а стіл залитий чимось липким.
Ніна розчахнула вікно, свіже повітря ввірвалося до кімнати. Квітень цього року видався досить теплим, але це все одно була рання весна. Майже годину Ніна милила, шкребла, прибирала залишки «свята» батька й увесь час думала, що все могло б бути інакше, якби мама була жива.
Ніна знала, тато дуже любив маму. Напевно, тому й не зміг упоратися з втратою. Ось уже 10 років він перебивався випадковими підробітками й більшу частину грошей пропивав.
Спочатку це було не так помітно. Він ходив на роботу й пив лише тоді, коли Ніна вже спала. Потім почав випивати вечорами, вже в присутності Ніни. А згодом йому ставало все складніше знаходити час на роботу. Він любив повторювати:
— Нічого, Ніночко, ось тато востаннє вип’є — і все. Ми з тобою будемо жити добре.
Але це «добре» так і не настало. Ніна плакала, благала батька зупинитися, чекала, коли ж нарешті він нап’ється досхочу і йому набридне, але нічого не змінювалося, усе ставало тільки гірше.
Ніна почула шурхіт і різко обернулася. У дверях кухні стояв батько. Серце защеміло. У свої 45 він виглядав на всі 60, а то й 70 років.
— Доню, а ти чого сьогодні так рано?
І тут її переповнило. Вона почала говорити тихо, а потім перейшла на крик.
— Рано?! Мені в школі з нормальними людьми робити нічого, розумієш?!
Ніна жбурнула куртку на стілець і пронеслася повз ошелешеного батька. У передпокої гучно грюкнули двері. Він важко опустився на стілець і пробурмотів:
— Ну, тепер тобі легше стало?
— Щось сталося? — поруч із Ніною стояла жінка, яка багато років працювала в аптеці, розташованій просто в їхньому домі. Усі знали Інну Романівну.
— Ні, з татом усе гаразд, — відповіла Ніна, — якщо можна, я просто посиджу й помовчу.
— Жодна проблема в житті не вирішувалася мовчанням.
Ніна, запинаючись і шморгаючи носом, розповіла все, що сталося сьогодні.
— Треба йти до директора. Що це таке? Хто їм дав право? — запропонувала Інна Романівна.
Ніна заперечно похитала головою:
— Це не допоможе. Скажіть, Інно Романівно, може, ви знаєте, де я можу підробляти, щоб не кидати навчання і якомога рідше бачити батька?
— Підробляти? Віку-то тобі замало. Хоча, якщо неофіційно… Знаєш що, приходь до мене завтра після обіду, я спробую допомогти.
Ніна витерла сльози й усміхнулася:
— Дуже вам дякую, я обов’язково прийду.
Так Ніна влаштувалася до лікарні, де була гостра нестача нічних санітарок.
Вона не збиралася нікому розповідати, де працює, але в журналі підписалася, що прийде на випускний. Звісно, одразу почалися насмішки, але Ніна намагалася не звертати на них уваги. Усі, хто сміявся з неї, отримають вбрання від батьків. А їй купити нікому, тож вона купить сама.
Ніна хотіла змусити всіх замовкнути. Вона й сама не знала чому, але точно знала, що вона не гірша за інших, а декого навіть краща.
Так, у неї немає грошей, але на один вечір вона зможе заробити.
— Новікова, кажуть, на смітнику бомжі гарно порилися й знайшли для тебе наряд. Це правда чи ні? — Світлова ніяк не могла заспокоїтися.
Поруч із нею завжди були ті, хто заглядав їй до рота. Світлову давно вже називали королевою класу, і ніхто не сумнівався, що ця репутація залишиться з нею назавжди.
Ніна мовчки дивилася в підручник. Головне — не відповідати, і, можливо, Світловій стане нецікаво, і вона відстане. Але не тут-то було.
— Ніна, а ти, може, ще й з кавалером прийдеш? Є там на смітнику хтось відповідного віку?
Ніна не витримала:
— Відповідного для тебе?
Навколо пролунали смішки. Світлова почервоніла від злості:
— Ну точно, сукню викопала в смітті — тепер упевненіше себе почуваєш. А що, Новікова, слабо стати королевою балу?
Ніна підвелася, усміхнулася:
— Ти звикла грати не за правилами. А якби можна було, я б із задоволенням позмагалася.
Ніна вийшла, а Світлова залишилася стояти з відкритим ротом.
— Ну ви бачили?
Приблизно за тиждень до випускного в лікарні почався ажіотаж.
До лікарні привезли п’ятирічного хлопчика, який впав із самоката й отримав травму голови. З ним була його няня, яка лише нагнітала обстановку, постійно комусь телефонувала й вибачалася. Ніч була звичайною, і на зміні залишився лише черговий лікар.
— Ніно, заспокой цю істеричку! — лікар продовжував кричати в трубку. — Розумієте, я не можу його залишити у себе, у мене відділення для дорослих… Ні, це не небезпечно, але краще, щоб його оглянув дитячий хірург.
Він розгублено поклав трубку:
— Будь ласка, зроби щось, щоб ця жінка нарешті заспокоїлася.
Ніна з усмішкою кивнула й повела няню до холу, де запропонувала їй чай. Жінка, трохи заспокоївшись, пояснила:
— Розумієте, Ігор — батько хлопчика — чудова людина, хоч і молодий. Він успішний бізнесмен. Так сталося, що в нього з’явилася дитина, коли йому було всього 19. Дівчині дитина була не потрібна, і Ігор сам виховує сина. Коли Ігорю виповнилося 20, мати дитини почала намагатися забрати хлопчика. Їй не потрібна дитина, їй потрібні гроші Ігоря. Вона стежить за кожним його кроком, уже написала кілька заяв, що Ігор не приділяє уваги сину, що це небезпечно й неправильно. А якщо вона дізнається про це…
— Ви не повідомили батькові? — здивовано запитала Ніна.
— Я боюся. Ігор може бути дуже строгим, — відповіла няня.
Ніна рішуче простягнула руку:
— Давайте я спробую все йому пояснити.
Розмова була нелегкою. Як тільки Ігор зрозумів, що сталося, він одразу почав кричати, що всіх посадить. Довелося навіть підвищити голос:
— Ви можете заспокоїтися й послухати мене? Нічого жахливого не сталося. Усі діти падають. Просто ваш син дуже злякався, і в цьому винні ви й ваша няня, яка в паніці через страх перед вами. Ви поводитеся як тиран!
На тому кінці дроту запала тиша, потім Ігор спокійно сказав:
— Можу я попросити вас забрати їх до себе, щоб вони не залишалися в лікарні, і вдома з бинтами на голові не з’являлися? Я добре заплачу. Буду до обіду, адресу надішліть в СМС.
Ніна хотіла сказати, що до неї додому не можна, але Ігор вже вимкнув телефон. Вона переказала розмову няні, і та кивнула:
— Так, у цій ситуації краще піти звідси.
— Але в мене… Тато може бути п’яний, — тихо промовила Ніна.
Няня насупилась:
— У готель йти небезпечно, нас можуть побачити знайомі…
За пів години вона відчиняла двері квартири й не розуміла, навіщо їй усе це. Щоб пережити ще один сором?
Тато не спав. Ніна здивовано дивилася на блискучу від чистоти квартиру, а ще — в домі пахло їжею.
— Ніночко, ти з гостями? Чудово! А то я наготував, нам із тобою на тиждень стільки не з’їсти.
Вечір був дивним, незвичним. Ніна вже давно не почувалася так дивно — коли хочеться вірити, але боїшся…
— Ніно. — Тато покликав її на кухню. — Я мушу попросити у тебе пробачення. Мені так соромно. Навіть не знаю, що сказати. Ось, візьми, купиш собі щось на випускний. Я сходив на стару роботу, домовився й усе розповів, як є. Завтра виходжу на зміну, а це чоловіки скинулись тобі на солодощі.
Ніна не могла описати, як раділа. Ще більше радості вона відчула, коли Поліна, няня Вані, відправила її до салону, допомогла вибрати сукню й навчила танцювати вальс.
Ігор… Ніна намагалася не думати про нього, бо це викликало напруження. Він виявився зовсім не чудовиськом, а людиною з жорстким характером, владним, але водночас справедливим. Вона старалася викреслити його зі своїх думок.
Таксист здивовано поглянув у дзеркало:
— Що за чортівня? Дівчино, це вас супроводжують?
Ніна озирнулася, і її кинуло в жар. За ними їхала машина Ігоря, а за нею — його охорона. Він найняв охоронців одразу після початку судового процесу.
Учителька суворо дивилася на Світлову, яка виглядала як модель із глянцевого журналу.
— А ми скоро дочекаємося Новікову? — пролунало єхидно.
Галина Андріївна похитала головою:
— Ніколи не думала, що скажу це, але дуже сподіваюся, Світлова, що знайдеться той, хто тебе нарешті осадить. — Галина Андріївна примружилася, а потім її обличчя засяяло усмішкою. — Ну, твоя корона точно впаде. Навіть раніше, ніж я очікувала.
Світлова мовчала, спостерігаючи, як сам Ігор Лебедєв, мрія всіх дівчат у місті, допомагав Новіковій вийти з машини. На ній була приголомшлива сукня, можливо, не така дорога, як у Світлової, але виглядала вона значно краще. І зачіска, і макіяж…
Світлова помітила, що всі товпилися навколо Ніни, і біля неї ніхто не стояв. Вона зірвала з себе стрічку випускниці й побігла до воріт — на такому випускному вона точно не хотіла бути.
Ігор веселився разом з усіма. У розпал вечора вони вийшли на вулицю, щоб трохи освіжитися. Поправляючи корону королеви балу на голові Ніни, він сказав:
— Нін, я ніби повернувся до шкільних років. Виявляється, це так приємно.
Вона усміхнулася:
— Так, навіть не хочеться, щоб усе це закінчувалося.
Він лагідно запитав:
— Чому? Адже попереду ще стільки цікавого.
Ніна похитала головою:
— Не думаю, що це про мене.
— Даремно, Нін.
Минуло три роки. Ніна пурхала весільним салоном, вибираючи сукню. Вони домовилися, що вона закінчить мінімум три курси інституту, щоб не виникало бажання кинути навчання. Ігор так і сказав їй. Її улюблені чоловіки сиділи на диванчику в ролі експертів: Ваня, тато й майбутній чоловік.
— Скажіть, який фасон вас цікавить? — до неї підійшла консультантка.
Ніна підняла очі. Світлова… Стільки думок промайнуло й в однієї, й в іншої в голові. Ніна, усміхнувшись, запитала:
— Сукні зі смітника є? Ну, якщо немає, тоді ми в інший салон.