Родичі чоловіка постійно дорікали, і Світлана закрила для них дачу

— Що ти за людина така?! — Марина копирсала салат. — Майонез же магазинний! Я своїм дітям таке не даю. Категорично.

А Світлана стояла. Просто стояла біля плити й думала, цікаво, якщо зараз узяти й вихлюпнути томатний соус просто на її новеньку кофтинку, це вважатиметься умисним заподіянням шкоди майну? Чи зійде за нещасний випадок на кухні?

— Мариночка має рацію, — підтакнув дівер Павло, відсуваючи тарілку. — У нормальних сім’ях господиня встає о шостій ранку і робить домашній майонез. З перепелиних яєць. Обов’язково.

Ось тут Світлана відчула, як щось усередині неї, таке тихе, непомітне, що роками дрімало, раптом прокинулося. І заворушилося, як звірятко в нірці.

Але це буде потім. А поки, поки була п’ятниця, дача, початок липня. І черговий заїзд родичів чоловіка.

Світлана готувалася. О, як вона готувалася! Маринувала м’ясо за рецептом із «Книги про смачну та здорову їжу». Вишню на узвар сама збирала, уявляєте? Сама! На драбині, у старій татовій сорочці.

Ігор дивився на неї з ніжністю навпіл із жалістю. Знав же, чудово знав, як усе буде. Але мовчав. Чоловіки взагалі дивовижні створіння, вони воліють не втручатися в жіночі чвари. Стратегія така: перечекати осторонь, а там, дивись, саме розсмокчеться.

— Свєто, — сказав він уранці в п’ятницю, — може, не треба так старатися? Га? Замовимо піцу, купимо готові салати…

— Ігорю! — Світлана подивилася на нього.

Знаєте, яким поглядом дружини дивляться на чоловіків, коли ті пропонують щось абсолютно неможливе?

Сім’я приїхала о третій годині дня. Без попередження, хоча домовлялися на п’яту. Світлана саме доробляла окрошку, нарізала дрібними кубиками варену картоплю, огірочки, редисочку. Усе свіженьке, з грядки.

— Фу, — сказала Марина з порога, — чим це у вас пахне? Редькою?

— Редискою, — поправила Світлана.

— Одне й те саме. Пашо, у тебе ж алергія! Не смій це їсти!

У Паші не було алергії. У Паші була дружина Марина, що набагато гірше за будь-яку алергію. Тому що алергію можна вилікувати антигістамінними, а Марину — нічим.

Заселилися. Марина одразу зайняла спальню, єдину спальню в будинку. Ну як зайняла, увійшла, кинула сумку на ліжко і сказала:

— Ми тут. У Паші спина болить, йому ортопедичний матрац потрібен.

Світлана з Ігорем перезирнулися. Матрац справді був ортопедичний. Купували торік для себе, п’ятнадцять тисяч гривень віддали, але хіба поясниш?

— Звісно, — сказала Світлана. — Розташовуйтеся.

І пішло-поїхало. Салат несмачний, мало солі. Багато солі — теж погано, набряки ж. М’ясо жорстке. Ні, не жорстке, а гумове. Ні, навіть не гумове, просто неїстівне. Узвар нудотний, чай слабкий, кава міцна.

— А чому у вас немає кавомашини? — запитала Марина, морщачись над туркою. — Зараз у всіх нормальних людей є кавомашини. Робиш капучино — і вуаля!

Вуаля, так. Світлана уявила, як бере цю турку і… Ні, не треба.

Увечері, коли сіли вечеряти, знову критика, знову невдоволення, Світлана раптом спіймала себе на дивній думці. А вони ж її не люблять. Зовсім. Ні крапельки. Ось узяти хоч зараз, сидять за її столом, їдять її їжу, сплять у її ліжку. І ненавидять. Тихо так, по-родинному.

— Свєто, а що на сніданок? — запитав Павло, колупаючи виделкою в пирозі. — Сподіваюся, не каша? Я їх не їм із дитинства. Травма. Манка з грудками була в садочку.

Світлана посміхнулася. Мило так, по-домашньому.

— Сирники.

— О боже, — Марина закотила очі. — Знову сир. Пашо, у тебе ж непереносність лактози!

Непереносність. Так. У всіх у нас є непереносність. У кого лактози, у кого — родичів.

Вночі Світлана не спала, лежала на розкладачці у вітальні й думала. Ігор хропів поруч на підлозі на надувному матраці, милий, рідний, марний. Про що думають жінки вночі? Про вічне. Про те, що життя минає. Про те, що родичі чоловіка — це демоверсія пекла з посиленим режимом.

А вранці стався момент істини. Остання крапля, що впала в діжку терпіння.

Світлана прокинулася раніше за всіх. Встала, пішла на кухню, хотіла зробити сирники, що в неї чудово виходили. І тут почула.

Вони розмовляли в спальні, Марина і Павло. Думали, що ніхто не чує. А дача, вона маленька. Чути чудово. Дача — це взагалі таке місце, де всі таємниці стають явними. Як рентген.

— Пашо, давай наступного разу до Туреччини? — говорила Марина. — Ну скільки можна до твого брата на дачу їздити? Це ж кошмар. Їжа як у радянській їдальні, зручності на вулиці, комарі…

— Потерпи, — відповідав Павло. — Зате безкоштовно. І Свєтка все робить, готує, прибирає. Готель «все включено», тільки без зірок.

— Вона блаженна у вас, чи що?

— Просто… комплексує. З простої сім’ї вона, намагається вислужитися. Думає, ми її за рідну приймемо, — хихикнув Павло. — Ну сама бачиш, тобі не рівня.

Світлана стояла з пакетом сиру в руках. Гарний, фермерський, сто гривень за кіло.

Вона поставила сир назад у холодильник. Дістала яйця, двадцять штук. Зварила всі двадцять, порізала хліб, увесь хліб, що в них був. Дістала масло, сир, ковбасу. Усе виклала на стіл, по-простому, без хитрощів.

— О, сніданок! — Марина вийшла в халаті (Світланин, між іншим, японський, із журавлями). — Що, сирники не вийшли?

— Не вийшли, — погодилася Світлана.

— Я ж казала, треба професійну техніку купувати. Блендер хороший, міксер. А у вас тут усе допотопне.

Так. Усе допотопне, уявлення про сім’ю, про родинні зв’язки, про те, що треба терпіти.

Снідали мовчки. Навіть Марина принишкла, відчувала щось. У таких, як вона, звіряче чуття на зміни в атмосфері. Після сніданку Світлана почала збирати речі. Не свої, їхні, поставила сумки біля дверей.

— Ти що робиш? — Запитав Ігор.

— Допомагаю родичам зібратися.

— Але ж вони до понеділка хотіли…

— Ні, — сказала Світлана.

Просто «ні». Без пояснень. Пояснення — це виправдання, а виправдовуватися вона втомилася.

Марина вийшла зі спальні.

— Свєто, що відбувається?

І тут Світлана зробила те, чого не робила ніколи. Сіла за стіл, налила собі чаю у свою улюблену чашку з незабудками, яку зазвичай ховала від гостей, і сказала:

— Дача зачинена. На ремонт, а гостей просимо її залишити.

— У сенсі?

— У прямому. Зачинена для візитів. Ремонт будемо робити. Довгий. Може, рік, може, два. Може, взагалі продамо.

— Ти що?! — Павло схопився. — Ігорю, ти чуєш, що твоя дружина говорить?

Ігор чув. І — о диво! — Ігор зрозумів. Може, по обличчю дружини зрозумів, може, просто втомився теж. Чоловіки ж не залізні, вони теж утомлюються від родичів, просто не зізнаються.

— Чую, — сказав він. — Свєтка має рацію. Ремонт потрібен. Ви он вічно скаржитеся. І матері все не так. І тітці Тоні, коли вона зі своїм виводком преться. Тож, вибачте, у нас терміновий ремонт. Каналізацію прорвало. Або воду відключили.

— Але в нас же вигрібна яма… — почала Світлана й осіклася.

— Ой, та дуже потрібна ваша халупа, — посміхнулася Марина. — Усіх і переваг, що платити не треба. Ремонт вони зроблять. Її простіше знести й наново побудувати. Поїхали, Пашо, нам тут не раді.

Зібралися вони швидко. Ображено так зібралися, з гідністю. Марина навіть не попрощалася, гордість не дозволила. Павло бурмотів щось про «зовсім знахабніли», але тихо, під ніс. Світлана стояла біля вікна і дивилася, як їхня машина, велика, чорна, понтова, зникає за поворотом.

Вона повинна була відчувати провину. Але замість неї відчувала щось інше, скоріше полегшення, але ніяк не провину.