— Що ти за людина така?! — Марина копирсала салат. — Майонез же магазинний! Я своїм дітям таке не даю. Категорично.
А Світлана стояла. Просто стояла біля плити й думала, цікаво, якщо зараз узяти й вихлюпнути томатний соус просто на її новеньку кофтинку, це вважатиметься умисним заподіянням шкоди майну? Чи зійде за нещасний випадок на кухні?
— Мариночка має рацію, — підтакнув дівер Павло, відсуваючи тарілку. — У нормальних сім’ях господиня встає о шостій ранку і робить домашній майонез. З перепелиних яєць. Обов’язково.
Ось тут Світлана відчула, як щось усередині неї, таке тихе, непомітне, що роками дрімало, раптом прокинулося. І заворушилося, як звірятко в нірці.
Але це буде потім. А поки, поки була п’ятниця, дача, початок липня. І черговий заїзд родичів чоловіка.
Світлана готувалася. О, як вона готувалася! Маринувала м’ясо за рецептом із «Книги про смачну та здорову їжу». Вишню на узвар сама збирала, уявляєте? Сама! На драбині, у старій татовій сорочці.
Ігор дивився на неї з ніжністю навпіл із жалістю. Знав же, чудово знав, як усе буде. Але мовчав. Чоловіки взагалі дивовижні створіння, вони воліють не втручатися в жіночі чвари. Стратегія така: перечекати осторонь, а там, дивись, саме розсмокчеться.
— Свєто, — сказав він уранці в п’ятницю, — може, не треба так старатися? Га? Замовимо піцу, купимо готові салати…
— Ігорю! — Світлана подивилася на нього.
Знаєте, яким поглядом дружини дивляться на чоловіків, коли ті пропонують щось абсолютно неможливе?
Сім’я приїхала о третій годині дня. Без попередження, хоча домовлялися на п’яту. Світлана саме доробляла окрошку, нарізала дрібними кубиками варену картоплю, огірочки, редисочку. Усе свіженьке, з грядки.
— Фу, — сказала Марина з порога, — чим це у вас пахне? Редькою?
— Редискою, — поправила Світлана.
— Одне й те саме. Пашо, у тебе ж алергія! Не смій це їсти!
У Паші не було алергії. У Паші була дружина Марина, що набагато гірше за будь-яку алергію. Тому що алергію можна вилікувати антигістамінними, а Марину — нічим.
Заселилися. Марина одразу зайняла спальню, єдину спальню в будинку. Ну як зайняла, увійшла, кинула сумку на ліжко і сказала:
— Ми тут. У Паші спина болить, йому ортопедичний матрац потрібен.
Світлана з Ігорем перезирнулися. Матрац справді був ортопедичний. Купували торік для себе, п’ятнадцять тисяч гривень віддали, але хіба поясниш?
— Звісно, — сказала Світлана. — Розташовуйтеся.
І пішло-поїхало. Салат несмачний, мало солі. Багато солі — теж погано, набряки ж. М’ясо жорстке. Ні, не жорстке, а гумове. Ні, навіть не гумове, просто неїстівне. Узвар нудотний, чай слабкий, кава міцна.
— А чому у вас немає кавомашини? — запитала Марина, морщачись над туркою. — Зараз у всіх нормальних людей є кавомашини. Робиш капучино — і вуаля!
Вуаля, так. Світлана уявила, як бере цю турку і… Ні, не треба.
Увечері, коли сіли вечеряти, знову критика, знову невдоволення, Світлана раптом спіймала себе на дивній думці. А вони ж її не люблять. Зовсім. Ні крапельки. Ось узяти хоч зараз, сидять за її столом, їдять її їжу, сплять у її ліжку. І ненавидять. Тихо так, по-родинному.
— Свєто, а що на сніданок? — запитав Павло, колупаючи виделкою в пирозі. — Сподіваюся, не каша? Я їх не їм із дитинства. Травма. Манка з грудками була в садочку.
Світлана посміхнулася. Мило так, по-домашньому.
— Сирники.
— О боже, — Марина закотила очі. — Знову сир. Пашо, у тебе ж непереносність лактози!
Непереносність. Так. У всіх у нас є непереносність. У кого лактози, у кого — родичів.
Вночі Світлана не спала, лежала на розкладачці у вітальні й думала. Ігор хропів поруч на підлозі на надувному матраці, милий, рідний, марний. Про що думають жінки вночі? Про вічне. Про те, що життя минає. Про те, що родичі чоловіка — це демоверсія пекла з посиленим режимом.
А вранці стався момент істини. Остання крапля, що впала в діжку терпіння.
Світлана прокинулася раніше за всіх. Встала, пішла на кухню, хотіла зробити сирники, що в неї чудово виходили. І тут почула.
Вони розмовляли в спальні, Марина і Павло. Думали, що ніхто не чує. А дача, вона маленька. Чути чудово. Дача — це взагалі таке місце, де всі таємниці стають явними. Як рентген.
— Пашо, давай наступного разу до Туреччини? — говорила Марина. — Ну скільки можна до твого брата на дачу їздити? Це ж кошмар. Їжа як у радянській їдальні, зручності на вулиці, комарі…
— Потерпи, — відповідав Павло. — Зате безкоштовно. І Свєтка все робить, готує, прибирає. Готель «все включено», тільки без зірок.
— Вона блаженна у вас, чи що?
— Просто… комплексує. З простої сім’ї вона, намагається вислужитися. Думає, ми її за рідну приймемо, — хихикнув Павло. — Ну сама бачиш, тобі не рівня.
Світлана стояла з пакетом сиру в руках. Гарний, фермерський, сто гривень за кіло.
Вона поставила сир назад у холодильник. Дістала яйця, двадцять штук. Зварила всі двадцять, порізала хліб, увесь хліб, що в них був. Дістала масло, сир, ковбасу. Усе виклала на стіл, по-простому, без хитрощів.
— О, сніданок! — Марина вийшла в халаті (Світланин, між іншим, японський, із журавлями). — Що, сирники не вийшли?
— Не вийшли, — погодилася Світлана.
— Я ж казала, треба професійну техніку купувати. Блендер хороший, міксер. А у вас тут усе допотопне.
Так. Усе допотопне, уявлення про сім’ю, про родинні зв’язки, про те, що треба терпіти.
Снідали мовчки. Навіть Марина принишкла, відчувала щось. У таких, як вона, звіряче чуття на зміни в атмосфері. Після сніданку Світлана почала збирати речі. Не свої, їхні, поставила сумки біля дверей.
— Ти що робиш? — Запитав Ігор.
— Допомагаю родичам зібратися.
— Але ж вони до понеділка хотіли…
— Ні, — сказала Світлана.
Просто «ні». Без пояснень. Пояснення — це виправдання, а виправдовуватися вона втомилася.
Марина вийшла зі спальні.
— Свєто, що відбувається?
І тут Світлана зробила те, чого не робила ніколи. Сіла за стіл, налила собі чаю у свою улюблену чашку з незабудками, яку зазвичай ховала від гостей, і сказала:
— Дача зачинена. На ремонт, а гостей просимо її залишити.
— У сенсі?
— У прямому. Зачинена для візитів. Ремонт будемо робити. Довгий. Може, рік, може, два. Може, взагалі продамо.
— Ти що?! — Павло схопився. — Ігорю, ти чуєш, що твоя дружина говорить?
Ігор чув. І — о диво! — Ігор зрозумів. Може, по обличчю дружини зрозумів, може, просто втомився теж. Чоловіки ж не залізні, вони теж утомлюються від родичів, просто не зізнаються.
— Чую, — сказав він. — Свєтка має рацію. Ремонт потрібен. Ви он вічно скаржитеся. І матері все не так. І тітці Тоні, коли вона зі своїм виводком преться. Тож, вибачте, у нас терміновий ремонт. Каналізацію прорвало. Або воду відключили.
— Але в нас же вигрібна яма… — почала Світлана й осіклася.
— Ой, та дуже потрібна ваша халупа, — посміхнулася Марина. — Усіх і переваг, що платити не треба. Ремонт вони зроблять. Її простіше знести й наново побудувати. Поїхали, Пашо, нам тут не раді.
Зібралися вони швидко. Ображено так зібралися, з гідністю. Марина навіть не попрощалася, гордість не дозволила. Павло бурмотів щось про «зовсім знахабніли», але тихо, під ніс. Світлана стояла біля вікна і дивилася, як їхня машина, велика, чорна, понтова, зникає за поворотом.
Вона повинна була відчувати провину. Але замість неї відчувала щось інше, скоріше полегшення, але ніяк не провину.
Підібрав дівчину посеред автотраси. «Будь ласка, поїхали швидше звідси», — сказала вона, сідаючи в машину