Антон завжди вважав себе господарем життя. Ще в університеті примудрявся так крутитися, що однокурсники тільки дивувалися. Поки інші зубрили підручники, Антон уже активно займався бізнесом. То машини перепродував, то комп’ютери збирав на замовлення. Тоді він і познайомився з Альбіною. Вона була скромною відмінницею, навчалася на факультеті іноземних мов. На його гучних подружок зовсім не схожа. Але щось у ній його зачепило.
Антон красиво залицявся. Альбіна танула від уваги популярного хлопця. Незабаром вони почали зустрічатися.
— Ти така гарна, — казав Антон. — Навіщо тобі це навчання? Виходь за мене. Я тебе забезпечу.
Альбіна сором’язливо усміхалася:
— Я хочу працювати перекладачкою. Спілкуватися з людьми з усього світу.
Антон відмахувався.
— Та наспілкуєшся ще з якимись моїми бізнес-партнерами.
Зрештою, він її переконав. Одружилися. Грошей вистачало. Незабаром народився первісток — Дімка. Альбіна з головою занурилася в материнство. Через пару років з’явилася донечка — Оленочка. Турботи про двох малюків забирали весь час і сили. Альбіна хотіла найняти няню, щоб хоча б якось продовжити працювати. Адже грошей у них вистачало. Але Антон був проти.
— Діти мають бути з мамою, — заявив він.
Альбіна крутилася, як муха в окропі. При цьому вони з дітьми особливо не шикували.
Антон казав, що все вкладає в розвиток бізнесу. Але сам то телевізор великий купить, то машину собі, то з друзями кудись поїде. А коли Альбіна попросила фен, чоловік відповів, що і старий у неї цілком нормальний.
Минали роки. Діти підросли, пішли до школи. Альбіна все частіше почувалася самотньою. Чоловіка майже не бачила. А коли він був удома, весь час сидів у телефоні. Якщо Альбіна просила, щоб вони кудись сходили, Антон відповідав, що зайнятий. Ну так, а от на зустрічі з друзями у нього завжди знаходився час.
Але Альбіна ніколи не думала, що все зайде так далеко. Якось чоловік просто заявив їй:
— Нам краще розійтися, — випалив Антон. — Мені набридла ця сімейна гра. У мене є своє життя. І мені потрібна свобода.
— Як це розійтися? — розгубилася Альбіна. — А як же діти? Як же я?
— Ну, щось придумаєш, — знизав плечима Антон. — Ти ж мати, зрештою. Якось впораєшся.
Так Альбіна в одну мить залишилася сама з двома дітьми та без засобів для існування. Антон виїхав того ж вечора, забравши всі свої речі. Хоча б совість мав і залишив їй житло.
Перший час Альбіні не вірилося, що її щасливе життя зруйнувалося в одну мить. Вона металася містом у пошуках роботи. Дітей доводилося залишати у сусідки.
Добре, що Катя була не проти, у неї своя дитина теж була. Але куди б Альбіна не приходила, їй відмовляли. Якщо намагалася влаштуватися за професією — не брали, бо не було досвіду.
З великими труднощами вдалося влаштуватися прибиральницею в торговий центр.
Це була не та робота, про яку вона мріяла. Але грошей катастрофічно не вистачало. Довелося підробляти вночі. Діти часто залишалися самі: то з сусідами, то з друзями, то з бабусею. Іноді мама приїжджала допомогти.
Альбіна розривалася між роботою і домом. А потім без сил падала ввечері.
— Мамочко, чому ти весь час на роботі? — питала маленька Олена. — Я так скучаю.
— Пробач, сонечко, — зітхала Альбіна. — Потрібно заробляти гроші, щоб купити нам їжу й одяг.
— А тато? Він же багато заробляє. Чому він нам не допомагає?
Альбіна не знала, що відповісти. Антон ніби випарувався з їхнього життя. Аліменти платив нерегулярно і зовсім мало. На дзвінки не відповідав.
Альбіна ледве трималася на плаву, коли прийшла ще одна біда. Подзвонила мама і повідомила, що дідусь…
Альбіна не могла в це повірити. Як же так? Горе накрило її з головою. Жінка трималася з останніх сил.
Потрібно було бути опорою для мами. Але Альбіна не очікувала, що їй повідомить нотаріус. Виявляється, дідусь залишив заповіт. Жінка здивувалася. Адже у дідуся нічого не було, окрім старенького будинку в селі. Але нотаріус наполягав на зустрічі.
Альбіна з труднощами відпросилася з роботи й поїхала в контору. Там на неї чекав сюрприз. Виявилося, що дідусь усе життя потихеньку купував акції різних компаній. І тепер усе спадок він залишив улюбленій онучці.
Альбіна не могла повірити своїм вухам. Сума здавалася нереальною. Цих грошей вистачило б на кілька років безбідного життя. Вона згадала, як дідусь завжди казав: «Бережи копійку, онученько. Вона тебе колись виручить».
Тепер ці слова набули нового сенсу. Альбіна змогла звільнитися з виснажливої роботи. Тепер більше часу присвячувала дітям. Дімка та Оленочка були щасливі.
Альбіна вирішила використати гроші з розумом.
Записалася на курси підвищення кваліфікації, щоб повернутися до професії. А частину коштів вклала в невеликий бізнес. Відкрила кафе у своєму районі. Справа пішла вгору. Кафе швидко стало популярним. Альбіна найняла персонал, але й сама часто працювала за стійкою.
Минали дні. Кафе процвітало, постійних клієнтів ставало дедалі більше. Жінка відчувала, що нарешті стала на ноги.
Одного дня вона вирішила підмінити хвору офіціантку. Їй подобалося іноді працювати в залі. Так вона краще відчувала атмосферу закладу, спілкувалася з відвідувачами.
Дзвякнув дзвіночок над вхідними дверима. Альбіна машинально повернулася, щоб привітати нових гостей, і завмерла.
На порозі стояв Антон. Поруч із ним — молода ефектна блондинка. Серце пропустило удар. Вона не бачила колишнього чоловіка вже понад три роки. А тепер він у її кафе, з новою пасією.
Взявши себе в руки, жінка підійшла до столика, який обрала пара.
— Добрий день. Що будете замовляти? — спокійно запитала Альбіна.
Антон підняв очі від меню й здивовано витріщився на колишню дружину:
— Альбіно? Ти що, офіціанткою тут підробляєш? — у його голосі чулася погана прихована зловтіха.
— Так, я тут працюю, — спокійно відповіла жінка. — То що будете замовляти?
— Два капучино і круасани, — недбало кинув Антон. — Треба ж, докотилася. А я-то думав, ти ще досі прибиральницею працюєш. Хоча, мабуть, це підвищення, так? — він усміхнувся.
Блондинка хихикнула, явно задоволена жартом свого супутника.
Альбіна стрималася, щоб не сказати зайвого. Вона була вище цього.
— Ваше замовлення буде готове за кілька хвилин, — промовила вона й пішла до стійки.
Поки чекала на замовлення, краєм ока спостерігала за колишнім чоловіком. Антон і його супутниця сміялися. Спочатку Альбіні було трохи незручно, але потім на душі навіть стало якось весело. Який же Антон жалюгідний. І чому вона раніше цього не помічала?
Коли Альбіна принесла замовлення, Антон знову не втримався від коментаря:
— А ти непогано справляєшся. Може, це і є твоє покликання — каву подавати?
Альбіна нічого не відповіла.
За якийсь час знову дзвякнув дзвіночок. До кафе зайшли двоє чоловіків у дорогих костюмах.
— Альбіно! Як справи? — радісно привітався один із них. — Ну що, обговоримо нашу пропозицію? Ти зараз вільна?
Альбіна усміхнулася:
— Ну, як бачите, трохи підробляю.
Другий чоловік засміявся:
— Ну ти як завжди. У твоєму становищі всі сидять у кабінетах, а ти тут. Серед людей.
Альбіна кинула погляд на приголомшеного Антона.
— Смачного, — сказала вона.
Антон сидів із відкритим ротом.
— Так ти власниця? — нарешті видавив він.
Альбіна усміхнулася:
— Так, це мій заклад. Насолоджуйтесь. Вибачте, у мене важлива зустріч. Якщо що, можете звертатися до офіціантки Лєни. Он та, чорнява.
І вона вирушила в кабінет. Спиною буквально відчувала здивований погляд колишнього чоловіка.
На душі було легко. Вона зрозуміла, що остаточно відпустила минуле.
У кабінеті Альбіна обговорила з партнерами плани щодо розширення мережі.
Коли вийшла, Антона та його супутниці вже не було.
Вона підійшла до столика, щоб прибрати посуд. А на серветці був нашвидкуруч написаний номер телефону.
Альбіна усміхнулася і викинула її у смітник.
Тепер те життя залишилося в минулому.
А в неї — нове. І краще, ніж раніше.
Ти – мій герой