Валентина Іванівна одразу помітила зміну — колеги почали говорити тихіше, коли вона підходила до їхніх столів. Планерки проходили без неї: «Валентино Іванівно, можете не приходити, обговорюємо плани на наступний рік.» А вона ще місяць працює. Ще веде документообіг. Але для всіх уже стала привидом — жінкою з минулого, яка заважає під ногами.
«Навіщо вам знати подробиці проєкту? Ви ж скоро підете,» — відмахувалась молода співробітниця Аліна, коли Валентина цікавилась деталями нового звіту. Тридцять п’ять років досвіду, знання всіх клієнтів напам’ять — але тепер це нікому не потрібно. Новачки обходили її стороною, не ставили питань, не просили поради. Наче вона вже померла, а тіло ще не винесли.
У їдальні розмови обривались, щойно з’являлась вона. «А, Валентина Іванівна прийшла… Гаразд, потім договоримо.» І розходились, залишаючи її наодинці з охололим чаєм. На корпоративі посадили за далекий стіл — «з іншими пенсіонерками». Хоча вона ще працює. Ще вирішує важливі питання. Ще може бути корисною.
Вдома теж не легше. Чоловік Віктор зустрів її запитанням:
— Ну що, рахуєш дні до свободи?
Свободи. Наче тридцять п’ять років були тюрмою. Валентина поставила сумку на підлогу, зняла туфлі. Ноги гули — цілий день на ногах, хоча особливо нічого й не робила. Нові завдання їй не дають, старі потихеньку забирають.
— Не знаю, Вітю. Якось страшно.
— Чого страшного? Будеш вдома сидіти, онуків доглядати. Маша он просила з Ванечкою посидіти наступного тижня.
Онуків доглядати. Вдома сидіти. Валентина пройшла на кухню, ввімкнула чайник. У вікні відбивалась жінка з втомленим обличчям. Коли вона стала такою старою? Здається, ще вчора влаштовувалась у контору молоденькою дівчиною після університету, а тепер — пенсіонерка.
Телефон завібрував. Повідомлення від доньки: «Мам, завтра можеш забрати Ваню з садочка? У мене нарада.»
Звичайно, може. Що їй ще робити? На роботі від неї всі шарахаються, як від прокаженої.
Наступного дня Валентина прийшла в офіс раніше за всіх. Стара звичка — першою відкривати кабінет, вмикати кавоварку, перевіряти пошту. Тільки тепер у пошті порожньо. Її адресу потихеньку викреслюють із розсилок.
— О, Валентино Іванівно, ви вже тут? — здивувалась Аліна, заходячи до кабінету. — А я думала…
— Що думала?
— Та нічого. Просто ви ж скоро… Ну, взагалі, навіщо вам так рано приходити?
Валентина відвернулась до монітора. На екрані — порожня тека «Поточні проєкти». Вчора там було три файли. Хтось переніс їх без попередження. Напевно, вирішили, що вона вже не впорається. Або просто забули, що вона ще працює.
В обід подзвонив Віктор:
— Слухай, тут Сергій Петрович дзвонив. Каже, у них у фірмі шукають бухгалтера. Може, сходиш на співбесіду?
— Вітю, мені за місяць на пенсію.
— Ну і що? Підроблятимеш. Багато хто так робить.
Багато. Валентина уявила себе на співбесіді. «Чому йдете з попереднього місця?» — «На пенсію виганяють.» Кому потрібна бухгалтерка-пенсіонерка? Молодь зараз усе на комп’ютері швидше робить, нові програми знає.
Після обіду начальник покликав до себе:
— Валентино Іванівно, тут така справа… Потрібно передати справи новій співробітниці. Завтра виходить Христина, буде вас заміщати.
— Але ж у мене ще місяць…
— Ну так, звісно. Просто щоб вона увійшла в курс справ. Ви ж розумієте, одразу все не освоїш.
Розуміє. Усе вона розуміє. Христині двадцять п’ять, у неї дві вищі освіти й амбіції до неба. А Валентина — натура, що відходить. Динозавр, який не вимер вчасно.
Увечері Валентина сиділа на лавці біля дому. Ванечка копався в пісочниці, будував замок. Маша прибігла з роботи, розтріпана:
— Мам, величезне дякую! Я швидко, тільки переодягнуся — і заберу його.
— Не поспішай. Мені все одно нічого робити.
Донька зупинилась, уважно подивилася на матір:
— Мам, ти що? Щось сталося?
— Та ні. Просто… Завтра починаю передавати справи. Молодій дівчині. Христині.
— Ну й чудово! Відпочинеш нарешті. Скільки можна працювати?
Скільки можна. Усі говорять одне й те саме. Наче робота — це каторга, від якої треба якомога швидше втекти. А для Валентини це було життя. Сенс. Місце, де вона щось значила.
Наступного ранку Валентина зустріла Христину біля входу. Молода, гарна, в дорогому костюмі. Простягла руку:
— Доброго ранку, Валентино Іванівно. Я так рада, що буду вчитись у вас!
Бреше. Валентина бачила, як Христина переглянулась з Аліною. Мовляв, доведеться терпіти стару цілий місяць.
— Ходімо, покажу, де що лежить.
Христина кивала, щось записувала у планшет, але Валентина відчувала — дівчина не слухає. Навіщо? Все одно все переробить по-своєму. Молоді завжди знають краще.
До кінця дня Валентина втомилась пояснювати. Христина вже сиділа за її столом — «так зручніше розбиратись з документами». А Валентина стояла поруч, як квартирантка у власному кабінеті.
Додому йшла пішки. Не хотілося в метро, в натовп. Хотілося побути наодинці, подумати. Про що? Про те, що через місяць її життя закінчиться? Ні, не життя. Але що тоді почнеться?
У сумці завібрував телефон. Незнайомий номер.
— Валентино Іванівно? Це Роман Петрович, пам’ятаєте мене? Ми десять років тому працювали з вашою фірмою.
Пам’ятає. Тоді Роман Петрович мало не збанкрутував, вона допомогла йому вибратись із боргів, правильно оформити документи.
— Звісно, пам’ятаю. Як у вас справи?
— Чудово! Слухайте, я тут дізнався, що ви збираєтесь на пенсію. Це правда?
Валентина зупинилася посеред вулиці. Звідки він знає? Хоча, яка різниця.
— Правда. Через місяць.
— Валентино Іванівно, у мене до вас пропозиція. Термінова. Можете завтра зустрітись? Не в офісі, десь у кафе.
Роман Петрович чекав на неї в кафе на Подолі.
Постарів, звісно, скроні посивіли, але очі ті самі — живі, з хитринкою. Підвівся, посунув стілець:
— Дякую, що прийшли. Кави? Чаю?
Валентина замовила капучино. Руки трохи тремтіли — всю ніч не спала, думала. Що він може запропонувати? Підробіток? Консультації?
— Валентино Іванівно, скажу прямо. Пам’ятаєте, як ви мене десять років тому витягли з ями? Я тоді думав — усе, бізнесу кінець.
— Пам’ятаю. Але ви самі впорались, я тільки з документами допомогла.
— Без вас точно б прогорів. Так от, я зараз відкрив велику компанію. Будівництво, девелопмент. І мені потрібна людина, якій я довіряю. Фінансовий директор.
Валентина ледь не пролила каву.
— Романе Петровичу, ви жартуєте? Мені п’ятдесят вісім. Через місяць на пенсію.
— І що? У мене пів ради директорів старші за вас. Досвід — це цінність, а не недолік. Зарплата — сто тисяч на старт. Офіс у центрі. Команда молода, але притомна. Ви будете їх вчити.
Сто тисяч. Зараз Валентина отримує тридцять. За тридцять п’ять років доросла.
— Я подумаю.
— Думайте. Але недовго. Мені терміново потрібна людина.
Валентина вийшла з кафе й пішла не до метро, а просто вулицею. Повз неї мчали люди, поспішали у своїх справах. А вона раптом зупинилась посеред потоку й засміялась. Тихо, про себе — але засміялась.
На роботу Валентина повернулася після обіду. Христина вже повністю окупувала її стіл, розклала свої речі. Підняла голову:
— О, Валентино Іванівно! А я тут уже в усьому розібралася. Знаєте, у вас така дивна система обліку. Я покажу, як зараз роблять.
Валентина кивнула. Хай показує. Їй уже все одно.
Увечері розповіла Віктору. Чоловік спершу не повірив:
— Сто тисяч? Тобі? У твоєму віці?
«У твоєму віці». Навіть чоловік вважає її старою.
— Уяви собі. І офіс у центрі. І команда молода.
— А впораєшся? Може, краще спокійно на пенсію? Нерви вже не ті.
Валентина подивилася на чоловіка. Коли він став таким старим? Цілий вечір перед телевізором, максимум активності — дійти до магазину по хліб. А їй усього п’ятдесят вісім. Це не старість. Це досвід.
Наступного дня Валентина прийшла до начальника:
— Георгію Павловичу, я хочу написати заяву.
— Так, звісно. Я підготував зразок, дата вже проставлена.
— Ні. Заяву про звільнення за власним бажанням. Із завтрашнього дня.
Начальник підняв брови:
— Валентино Іванівно, ви ж втрачаєте місяць до пенсії! Виплати, стаж…
— Не втрачаю. Я знайшла.
У бухгалтерії новина розлетілася за годину. Аліна прибігла першою:
— Валентино Іванівно, це правда? Ви йдете не на пенсію?
— Йду на нову роботу.
— Але… Як же? Вам же…
— Що мені? П’ятдесят вісім? Це не вирок.
Христина розгублено кліпала очима:
— А як же передача справ? Я ще нічого не вивчила!
— У тебе ж дві вищі освіти. Справишся.
Коробку з речами Валентина зібрала за п’ятнадцять хвилин. Тридцять п’ять років умістилися в одну коробку. Фотографія з корпоративу десятирічної давності — тоді вона була потрібна. Горнятко з написом «Найкращий бухгалтер». Записник із телефонами клієнтів — стане в пригоді на новому місці.
На виході її наздогнав Георгій Павлович:
— Валентино Іванівно, може, передумаєте? Ми готові підняти зарплату.
Тепер готові. Коли вже не потрібна — раптом згадали, що вона щось варта.
— Дякую, але рішення прийнято.
Вдома Віктор сидів на кухні з пляшкою пива:
— Ну що, тепер безробітна?
— Навпаки. Завтра виходжу на нову роботу. Фінансовою директоркою.
— У твоєму віці?
Валентина поставила коробку на стіл, дістала горнятко «Найкращий бухгалтер». Старе, облущене — але своє.
— Знаєш що, Вітю? Досить про вік. Мені п’ятдесят вісім, а не вісімдесят вісім. І я ще можу працювати. Хочу працювати. І буду.
Чоловік знизав плечима:
— Твоя справа. Тільки потім не нарікай, що важко.
Валентина налила собі чаю у старе горнятко. Гарячий, міцний, бадьорий. Як вона любить.
Маша подзвонила ввечері:
— Мамо, це правда? Тато сказав, ти на нову роботу влаштувалась?
— Правда.
— Але навіщо? Ти ж могла відпочивати, з Ванечкою сидіти…
— Маш, я ще встигну з ним насидітись. А поки хочу працювати. Розумієш — хочу. Не треба, не змушена, а хочу.
— Мамо, ти молодець. Справді. Я б так не змогла.
Зможеш, подумала Валентина. Коли тобі буде п’ятдесят вісім, і всі довкола почнуть ховати тебе заживо — зможеш.
У перший день на новій роботі Валентину зустрів сам Роман Петрович:
— Ось ваш кабінет. Вікна на Дніпро. Красота!
Кабінет великий, світлий. Нові меблі, сучасний комп’ютер. І табличка на дверях: «В.І. Семенова. Фінансова директорка».
— Зараз познайомлю з командою. Не лякайтесь, вони молоді, але розумні.
Молоді — це ще м’яко сказано. Найстаршому на вигляд років тридцять. Дивились із цікавістю, але без того зверхнього співчуття, до якого Валентина звикла на попередній роботі.
— Друзі, це Валентина Іванівна. Вона врятувала мене від банкрутства десять років тому. Тож слухайте її і вчіться.
Перший тиждень пролетів, як один день. Нові програми, нові люди, нові завдання. Голова гуділа — але приємно. Як після гарного тренування.
— Валентино Іванівно, можна питання? — молодший бухгалтер Діма стояв у дверях. — Тут із податковою проблема. Не могли б подивитися?
Могла. І ще як могла. За пів години розібралася в ситуації, знайшла помилку, виправила.
— Клас! А нас в універі вчили інакше.
— Університет — це теорія. А в мене за плечима тридцять п’ять років практики.
Через місяць Валентина отримала першу зарплату. Сто десять тисяч гривень — Роман Петрович додав премію «за успішну адаптацію».
Віктор присвиснув:
— Ого! Та ти тепер більше за мене заробляєш!
— І що? Проблема?
— Та ні… Просто несподівано. У твоєму віці зазвичай вже на спокій збираються.
Валентина відклала телефон. Подивилася на чоловіка — розповнілого, у розтягнутій майці. Йому шістдесят, і вже десять років як на пенсії. Здався. А вона — ні.
— Вітю, може, тобі теж роботу пошукати? Ти ж був хороший інженер.
— Навіщо? Нам вистачає.
Вистачає. Йому вистачає телевізора й дивана. А їй — ні.
На старій роботі тим часом почалися проблеми. Аліна подзвонила через два місяці:
— Валентино Іванівно, вибачте за турботу. Тут Христина звільнилася. Не впоралася. І ми тепер не можемо розібратись зі звітністю. Ви не могли б…
— Консультація коштує п’ять тисяч гривень за годину.
— Що? Але ж ви… Ми ж колеги були…
— Були. Тепер я фінансова директорка в іншій компанії. Якщо потрібна допомога — звертайтесь офіційно.
Георгій Павлович подзвонив особисто:
— Валентино Іванівно, може, повернетесь? Ми готові запропонувати хороші умови.
— Дякую, але в мене вже є хороші умови.
— Але у вашому віці таке навантаження…
Валентина натиснула «відбій». У її віці. Вони так нічого й не зрозуміли. Вік — це не вирок. Це досвід, знання, мудрість. І поки вона може працювати — буде працювати.
У п’ятницю ввечері команда зібралася в переговорній. Підбивали підсумки кварталу.
— Валентино Іванівно, завдяки вашій оптимізації ми зекономили три мільйони на податках, — Роман Петрович підняв келих шампанського. — За вас!
Молоді бухгалтери хором підтримали тост. Щиро, без поблажливості. Для них вона — не пенсіонерка, яку треба перетерпіти останній місяць. Вона — професіоналка, у якої можна вчитися.
Додому Валентина поверталась на таксі — Роман Петрович викликав корпоративне. Київ світився вогнями, жив нічним життям. І Валентина почувалася частиною цього життя. Не привидом, не «зникаючою натурою». Живою, потрібною, працюючою людиною.
Вдома Віктор уже спав перед увімкненим телевізором. Валентина вимкнула звук, накрила чоловіка пледом. Пройшла на кухню, налила собі келих вина. Червоного, доброго — тепер може собі дозволити.
За вікном нічний Київ. Десь там її колишні колеги думають, що вона доживає на пенсії. А вона тільки починає жити по-справжньому. У п’ятдесят вісім років. У самому розквіті досвіду й можливостей.
Телефон завібрував. Повідомлення від Маші: «Мам, ти молодець! Тато розказав про твою зарплату. Я пишаюсь тобою!»
Валентина усміхнулася. Допила вино й пішла спати. Завтра субота, але вона поїде в офіс — потрібно підготувати презентацію для інвесторів. Роман Петрович довірив їй важливий проєкт.
У п’ятдесят вісім життя не закінчується. Воно тільки починається. Якщо не дати себе поховати живцем.
Невістка вклала мільйон, а свекруха забрала все