— Льош, ти брав мою картку сьогодні? — запитала Марина, заходячи на кухню, де чоловік ліниво гортав новинну стрічку на планшеті.
Олексій підвів очі з ледь помітним роздратуванням — щойно влаштувався зручніше з горнятком кави, і вже починаються розпити.
— Ну брав, ти ж сама дала зранку, — знизав плечима і знову втупився в екран. — На продукти.
Марина поклала сумку на стілець і дістала телефон. Її обличчя напружилось, брови зійшлися, утворивши глибоку зморшку між ними.
— І багато накупив? — в її голосі прозвучали металеві нотки.
Олексій знову відірвався від планшета.
— За списком, як ти й просила. Хліб, молоко, сир, овочі на салат. — Махнув рукою в бік холодильника. — Все там.
Марина відкрила застосунок банку й розгорнула екран перед його обличчям.
— А це що? Тридцять тисяч, зняті о другій годині дня через банкомат на проспекті Свободи. Теж на продукти?
Олексій завмер. Його погляд на мить затримався на екрані телефону, а потім ковзнув убік. Він поставив горнятко на стіл і випростався.
— Слухай, я не знаю, про що ти. Може, тобі прийшло якесь помилкове сповіщення?
Марина похитала головою і стиснула губи.
— Льош, не роби з мене дурну. Ось виписка з картки. Ти єдиний, хто брав її сьогодні. Я весь день сиділа в офісі. Тож давай, пояснюй.
Олексій підвівся, відійшов до вікна, ніби хотів подивитися надвір, але насправді просто уникав її погляду.
— Мариш, ну що ти одразу наїжджаєш? Може, хтось скопіював дані картки. Шахраї, знаєш, не дрімають.
Вона підійшла ближче, схрестивши руки на грудях.
— Льош, досить брехати. Я дзвонила в банк. Оператор сказав, що гроші знято з введенням ПІН-коду. Банкомати з камерами, ти в курсі? Однієї моєї заяви достатньо — і ми дізнаємося, хто саме знімав.
Олексій потер шию. У кімнаті стало незатишно тихо — тільки цокання годинника на стіні й гудіння холодильника порушували тишу.
— Якщо ти зараз не зізнаєшся, Льошо, куди поділися гроші з моєї картки, я тебе просто вижену зі своєї квартири, як кошеня, що нашкодило!
— Це не я…
— Тридцять тисяч! Це половина моєї зарплати!
Олексій зітхнув, розуміючи, що нікуди подітись.
— Добре, я взяв гроші. Але я збирався повернути, чесне слово.
Марина опустилася на стілець, не зводячи очей з чоловіка.
— Чудово. Хоч у чомусь зізнався. І куди ж ти подів мої тридцять тисяч?
Олексій походжав кухнею, засунувши руки в кишені.
— У мене були причини. Поважні.
— Поважні причини? — Марина видала короткий смішок. — Може, ти нарешті вирішив знайти роботу і тобі терміново потрібні були гроші на новий костюм для співбесіди? Або записався на курси, щоб підвищити кваліфікацію?
Олексій скривився.
— Мариш, ну навіщо знову про роботу? Я ж пояснював…
— Нічого ти не пояснював! — відрізала вона. — Пів року сидиш удома, ані копійки не приносиш. Я пашу як кінь, щоб у нас було що їсти. А ти що? Обіцяєш знайти роботу, але навіть резюме не оновив!
Олексій стукнув кулаком по столу.
— Я шукаю! Але ж ти знаєш мою ситуацію! У моїй сфері скорочення!
— На дивані ти шукаєш! — парирувала Марина. — Але неважливо. Куди ти подів гроші?
Олексій відвернувся, дивлячись у вікно на вечірній двір.
— Я… Я віддав їх Ользі.
Марина замовкла на мить, потім повільно перепитала:
— Ользі? Твоїй сестрі?
Він кивнув, усе ще не обертаючись.
— Їй нічим було платити за квартиру. Господарка погрожувала вигнати її на вулицю, якщо не внесе оплату сьогодні.
Марина стиснула губи.
— І ти, звісно, вирішив, що мої гроші — це вирішення її проблем.
— А що мені було робити? — Олексій нарешті повернувся до неї. — Вона моя сестра! Їй нікуди йти!
— А мені що тепер робити? — Марина вдарила долонею по столу. — У нас комуналка не оплачена! Мені за тиждень кредит платити! Ти головою взагалі думаєш?
Олексій розвів руками.
— Ольга пообіцяла повернути в кінці місяця. Коли зарплату отримає.
— Ага, звичайно. Як минулого разу? І позаминулого? — Марина похитала головою. — Знаєш, я втомилася. Я повертаюся з роботи втомлена, а вдома нові проблеми. Ти не працюєш, грошей не приносиш, а тепер ще й крадеш!
— Я не крав! — вибухнув Олексій. — Я взяв у борг!
— Без дозволу? Це називається крадіжка, Льошо. А ти — крадій. — Марина встала і підійшла до нього впритул. — І що найогидніше — ти навіть не зізнався одразу. Брехав, викручувався, сподівався, що я не помічу?
Олексій опустив голову. Йому не було чим заперечити, бо вона мала рацію. Він сподівався непомітно взяти гроші, а потім якось вирішити проблему. Якось потім. Як завжди.
— Ольга поверне гроші, я ручаюся, — Олексій підняв руки в примирливому жесті. — Вона сказала, що віддасть, щойно отримає зарплату.
Марина фиркнула й відвернулася. Скільки разів вона вже чула ці обіцянки. Сестра Олексія була майстринею брати в борг і забувати віддавати. А її благородний братик завжди знаходив виправдання.
— Та невже? А до цього вона, звичайно, не могла зателефонувати й попросити в борг напряму у мене? — Марина дістала з холодильника пляшку води й налила собі повний стакан. — Чи, може, їй було соромно? Хоча про що це я… Який там сором? Вона ж чудово знає, що ти безробітний, що в тебе немає своїх грошей. Значить, вона розуміла, що просить мої!
Олексій провів рукою по волоссю і зітхнув.
— Все не так. У неї справді важка ситуація. Її ледь не виселили. Господарка дала строк до вечора.
— А ми тепер у якій ситуації? — Марина поставила стакан на стіл з такою силою, що вода хлюпнула. — У нас іпотека, кредит за ремонт, комуналка. Ти думаєш, звідки беруться гроші на все це? З повітря? Це я, я щодня ходжу на роботу, яку ненавиджу, щоб платити за твоє життя й твій дах над головою!
Олексій схрестив руки на грудях.
— О, тепер ти будеш дорікати мені кожною копійкою? Нагадувати, що це твоя квартира, твої гроші, твоє життя?
— А хіба не так? — Марина гірко усміхнулася. — Скажи мені, Льошо, що ти зробив за останні пів року? Знайшов роботу? Ні. Оплатив хоч один рахунок? Ні. Може, хоч вечерю приготував? Та де там, навіть продукти нормально купити не можеш! Пів дня сидиш удома, а в холодильнику порожньо!
Олексій вдарив кулаком по столу.
— Досить! Так, я зараз не працюю, але я не ледар! Я щодня шукаю роботу. Надсилаю резюме, ходжу на співбесіди. Ти цього не бачиш, бо приходиш пізно й одразу починаєш мене пиляти!
— Ах, бідолашка! — Марина театрально зітхнула. — Пів року шукаєш роботу і не можеш знайти. А знаєш, чому? Бо ти перебираєш ними, як одягом у магазині: подобається — не подобається! То зарплата замала, то офіс далеко, то начальник не такий. А тим часом я одна тягну все на собі!
Олексій підхопився зі стільця.
— Це несправедливо! Я не збираюся працювати вантажником або кур’єром! У мене освіта, досвід роботи!
— А Ольга? — Марина знову повернула розмову до початкової теми. — У неї теж є освіта і досвід. Чому вона постійно без грошей? Чому не може прожити на свою зарплату?
Олексій зам’явся.
— У неї складна ситуація… Вона нещодавно звільнилася.
Марина закотила очі.
— Чудово! Ще один безробітний у вашій сімейці! І що, тепер мені вас обох утримувати?
— Вона звільнилася, бо начальник до неї чіплявся! — випалив Олексій. — Що їй було робити?
— Звернутися до трудової інспекції? До поліції? До юриста? — Марина почала загинати пальці. — А може, для початку знайти іншу роботу, а вже потім звільнятися? І з якої тоді, до речі, зарплати вона віддасть нам борг наприкінці місяця, якщо вона звільнилася?
Олексій похитав головою.
— Ти завжди така. Ніякого співчуття. Тільки правила, тільки логіка. А як же людяність?
— Людяність? — Марина гірко розсміялася. — Людяність — це спитати дозволу, перш ніж брати чужі гроші. Людяність — це поважати працю іншої людини. Людяність — це не брехати в очі й не викручуватись, коли тебе впіймали на крадіжці!
— Я не злодій! — Олексій підвищив голос. — Я допоміг сестрі в тяжку хвилину!
— Моїми грошима! — Марина теж перейшла на крик. — Моїми тяжко заробленими грошима! І ти навіть не запитав мене! Не порадився! Просто взяв і віддав!
Олексій відкрив рота, щоб щось заперечити, але Марина не дала йому такої можливості.
— І знаєш, що найприкріше? — вона знизила голос, і від цього її слова стали ще важчими. — Ти не зізнався. Якби ти прийшов і сказав: «Марина, Ользі потрібна допомога, давай допоможемо», я б, може, й погодилась. Але ти вирішив діяти за моєю спиною, як крадій. А потім ще й брехав мені в очі.
Олексій опустив голову. На його обличчі відбилася суміш сорому і впертості.
— Я знав, що ти відмовиш.
— Звісно, я б відмовила! — вигукнула Марина. — У нас самих не вистачає грошей! Я економлю на всьому, щоб звести кінці з кінцями, а ти розкидаєшся тридцятьма тисячами, як мільйонер!
— У тебе просто немає серця, — тихо промовив Олексій. — Ти думаєш лише про гроші, про свій комфорт. А як же допомога близьким?
Марина застигла, ніби її вдарили.
— У мене немає серця? — її голос затремтів. — Я пів року тягну на собі чоловіка-ледаря, терплю його брехню, його безвідповідальність. Я працюю на знос, щоб ми могли нормально жити. І ти кажеш, що в мене немає серця? — вона на мить замовкла, щоб перевести подих. — А я зараз подзвоню Ользі, — заявила Марина, дістаючи телефон. — Хай сама пояснить, чому їй терміново знадобились мої гроші.
Олексій спробував вихопити в неї телефон.
— Не треба! Навіщо втягувати її в наші сварки?
— Втягувати? — Марина відсахнулась від нього. — Вона вже втягнута! Або ти думав, що я просто так проковтну те, що мої гроші пішли твоїй сестрі?
Вона набрала номер, і Олексій завмер, чекаючи, що буде далі. У слухавці пролунав довгий гудок, потім голос Ольги:
— Алло?
— Олю, — холодно сказала Марина. — Мені потрібно з тобою поговорити.
— О, Мариш, привіт! — голос Ольги звучав неприродно бадьоро. — Як справи?
— Ніяк, — відрізала Марина. — Особливо після того, як я дізналася, що з моєї картки зникло тридцять тисяч гривень.
У слухавці настала тиша. Потім Ольга невпевнено засміялася:
— Ой, а що сталося? Може, шахраї?
— Ні, не шахраї, — Марина подивилася на Олексія, який стояв, опустивши голову. — Твій брат зняв гроші й віддав тобі. На оплату квартири, як він сказав.
— А-а… — Ольга зам’ялася. — Ну так, Льоша мені допоміг. У мене справді були проблеми з орендою.
— І ти не могла звернутися до мене напряму? — Марина стиснула телефон так, що пальці побіліли. — Чому через брата? Чому без мого відома?
— Я… Я не хотіла тебе турбувати, — затинаючись, відповіла Ольга. — Я ж знаю, як ти зайнята на роботі.
— Зайнята? — Марина гірко усміхнулася. — А тепер я ще й без тридцяти тисяч. Ольго, коли ти збираєшся повернути гроші?
— Наприкінці місяця, — поспіхом відповіла Ольга. — Щойно отримаю зарплату.
— Ага, звісно, — Марина похитала головою. — Як минулого разу, коли ти позичала у Льоші п’ять тисяч? Чи як позаминулого, коли просила десять? Ольго, ти взагалі колись повертала борги?
— Марина, ну навіщо ти так… — Ольга спробувала пом’якшити ситуацію. — Я ж не відмовляюся! Просто зараз у мене така ситуація…
— Яка ситуація? — Марина підвищила голос. — У тебе завжди якісь ситуації! А в нас що, по-твоєму? Ми з твоїм братом ледве зводимо кінці з кінцями, а ти спокійно береш наші останні гроші!
— Це не твої гроші! — несподівано втрутився Олексій. — Це і мої гроші теж! Я маю право допомагати сестрі!
— Твої гроші? — Марина обернулась до нього. — Які твої гроші? Ти пів року не працюєш! Які твої гроші, Льошо? Ти живеш на мої гроші! І навіть продукти купуєш на мої гроші!
— Марина, не треба так, — втрутилася Ольга. — Льоша просто хотів допомогти. Він хороший брат.
— Хороший брат? — Марина закотила очі. — Хороший брат, який краде в дружини, щоб допомогти сестрі? Ольго, ти взагалі розумієш, що твій брат украв у мене гроші? Украв! Без дозволу! Без згоди!
— Ну навіщо так різко… — Ольга намагалася заспокоїти. — Він же не чужа людина. Ви ж родина.
— Родина? — Марина гірко розсміялась. — Родина не краде одне в одного. Родина не бреше. Родина не діє за спиною. Ольго, я вимагаю повернути мої гроші. Негайно.
— Але в мене їх немає! — запротестувала Ольга. — Я ж казала, що віддам наприкінці місяця!
— Ага, звичайно, — Марина похитала головою. — І що, я маю чекати? Поки ти зберешся? Поки в тебе не буде “такої ситуації”? Ні, Ольго. Я хочу свої гроші зараз.
— Марина, ти ж розумієш… — почала Ольга, але Марина перебила її:
— Ні, Ольго, це ти повинна зрозуміти. Ти взяла мої гроші без дозволу. Ти знала, що у твого брата немає своїх грошей. Ти знала, що він бере їх у мене. І тобі було байдуже. Тобі байдуже, що в нас іпотека, що в нас кредити, що ми самі ледве виживаємо. Тебе цікавить тільки твоє благополуччя.
— Це несправедливо! — обурилась Ольга. — Я не знала, що у вас такі проблеми!
— Не знала? — Марина усміхнулася. — А що, твій брат не розповідав, що пів року не працює? Що я одна все тягну? Ольго, не прикидайся невинною овечкою. Ти прекрасно знала, на що йдеш.
— Марина, ну навіщо ти… — Ольга знову спробувала пом’якшити розмову, але Марина вже її не слухала.
— Я даю тобі три дні, — холодно сказала вона. — Три дні, щоб повернути мої гроші. Інакше я звернуся до поліції. І хай вони розбираються, хто правий, а хто винен.
— Марина! — вигукнула Ольга. — Ти не можеш так!
— Можу, — відрізала Марина і поклала слухавку.
Олексій стояв блідий, дивлячись на неї з жахом.
— Ти не можеш так учинити! Це ж моя сестра!
— А я твоя дружина, — холодно відповіла Марина. — І ти мав думати про мене, перш ніж віддавати мої гроші своїй сестрі.
— Ти не дружина, а наглядачка якась, — прошипів Олексій крізь зуби. — Постійно дорікаєш грошима, контролюєш кожен крок. Я більше так не можу!
— От і чудово, — Марина розчинила шафу в коридорі й дістала спортивну сумку. — Збирай речі й забирайся. Іди до своєї дорогої сестрички, раз вона для тебе важливіша за мене.
Олексій завмер, не вірячи власним вухам.
— Ти… Ти виганяєш мене? Через якісь тридцять тисяч?
— Не через тридцять тисяч, — Марина кинула сумку йому під ноги. — Через твою зраду. Через брехню. Через неповагу до мене і моєї праці. Через те, що ти ставиш сестру вище за мене. Вище за нашу родину.
Олексій стиснув кулаки, в його очах блиснула небезпечна іскра.
— Ти чудовисько, Марино. Безсердечне, жадібне чудовисько. Ти готова вигнати чоловіка з дому через гроші!
— А ти готовий обікрасти дружину заради сестри, — парирувала Марина. — Хто з нас гірший?
Олексій схопив сумку й пішов у спальню. Марина чула, як він смикає шухляди комода, як шарудить одяг. Через десять хвилин він вийшов з напханою сумкою.
— Сподіваюся, ти будеш щаслива, — кинув він, зупинившись у дверях. — Одна, зі своїми грошима.
— Я буду щасливіша, ніж із крадієм у власному домі, — відповіла Марина, відчуваючи, як зрадницьки тремтять руки.
Олексій грюкнув дверима так, що затремтіли стіни. Марина опустилась на диван і закрила обличчя руками. Усередині вирувала буря емоцій: злість, образа, спустошення. Але десь глибоко було й полегшення. Ніби луснув нарив, який вони довго намагалися ігнорувати.
Марина прокинулась від наполегливого дзвінка у двері. Годинник показував майже північ. Вона насилу піднялася з дивана — заснула, навіть не роздягнувшись, зморена сваркою.
Дзвінок повторився.
— Хто там? — запитала вона, підходячи до дверей.
— Це я, — голос Олексія звучав втомлено. — Відчини, Марино, нам треба поговорити.
— Нам немає про що говорити, — відрізала вона. — Іди до своєї сестри.
— Ольга не пустила мене, — в його голосі чулося розчарування. — Сказала, що в неї немає місця. Уявляєш? А я ж заради неї…
— А чого ти очікував? — усміхнулась Марина. — Що вона тебе зустріне з розкритими обіймами? Що поступиться ліжком? Ольга завжди думала лише про себе. І ти це знав.
— Марина, давай поговоримо, — наполягав Олексій. — Я був неправий. Я це визнаю.
— Пізно, Льошо, — Марина притисла лоб до дверей. — Запізно.
— Я переночую в друга, — сказав він після паузи. — А завтра повернуся, і ми все обговоримо. Може, знайду, як повернути гроші. Може, десь позичу…
— Не переймайся, — холодно відповіла Марина. — Завтра я зміню замки. Можеш не повертатися.
— Що? — в голосі Олексія прозвучала недовіра. — Ти не можеш так зробити!
— Можу, — Марина говорила спокійно, ніби обговорювала погоду. — Це моя квартира. Моя іпотека. Мої рахунки. Ти ж сам мені це постійно нагадував. Тож так, я можу.
— Ти… Ти не маєш права! — у його голосі з’явилися істеричні нотки. — Я твій чоловік!
— Чоловік, який мене обікрав, — нагадала Марина. — Чоловік, який зрадив мене заради сестри. Чоловік, який пів року сидів у мене на шиї. Знаєш, Льошо, я втомилася. По-справжньому втомилася від твого неробства, від твоєї брехні, від твоїх виправдань. Я більше не можу тягнути це все на собі.
— Але куди я піду? — розгублено запитав Олексій.
— До Ольги, — твердо відповіла Марина. — Поясни їй, що через неї ти втратив родину. Хай тепер вона про тебе дбає.
— Марина, будь ласка… — у його голосі звучав відчай. — Давай хоча б завтра поговоримо. Коли обидва заспокоїмось.
— Я абсолютно спокійна, — Марина говорила рівно й твердо. — І моє рішення остаточне. Забери решту речей завтра до другої години дня. Потім я зміню замки.
— Ти не можеш так зі мною вчинити! — вигукнув Олексій, і в його голосі прорізалися знайомі вимогливі нотки. — Це й мій дім теж!
— Ні, Льошо. Це мій дім. Це завжди був мій дім, за який я платила. А ти був гостем. Гостем, який не цінував ні моєї гостинності, ні моєї турботи.
Олексій загатив у двері кулаками.
— Відчини! Ми повинні все вирішити нормально!
— Іди, Льошо, — втомлено промовила Марина. — Просто йди. І не повертайся.
За дверима запала тиша. Потім почулися віддалені кроки. Марина вдарила кулаком у двері від злості й люті, що кипіли всередині. По щоках текли сльози, але всередині з’явилася дивна твердість. Вона знала, що чинить правильно. Їхні стосунки давно стали болотом, у якому вона тонула, а Олексій тягнув її ще глибше.
Сьогодні вона нарешті вирвалася на поверхню. І попри біль, попри самотність, вона відчувала, що нарешті може дихати на повні груди.
Завтра вона змінить замки. Завтра почнеться її нове життя. Без Олексія. Без його брехні. Без його вічних обіцянок. Гіркота втрати ще довго даватиме про себе знати, але Марина знала — вона зробила правильний вибір. Єдино можливий.
Чарівний танець