Ліфт повільно підіймався на сьомий поверх, і Марина відчувала, як її серце б’ється в такт із гудінням старого механізму. У сумочці лежав конверт із премією — шістдесят тисяч гривень! Вона досі не могла повірити у своє везіння. Увесь день після оголошення про премію минув як у тумані. Колеги вітали, керівник тиснув руку, а вона тільки усміхалась і кивала — все ще не вірячи, що це відбувається насправді.
Шістдесят тисяч… Коли в неї взагалі були такі гроші просто так, без конкретного призначення? Здається, ніколи. Від самого початку шлюбу з Олексієм вони жили від зарплати до зарплати, ретельно плануючи кожну покупку, відкладаючи по копійці на найнеобхідніше.
Ключ провернувся у замку, і Марина переступила поріг рідної квартири. Трикімнатна хрущовка, що дісталась від бабусі, сьогодні здавалася особливо затишною. Може, тому, що тепер з’явилася можливість щось у ній змінити? Нові штори у вітальню, нарешті замінити цей пошарпаний диван…
— Льоша! — покликала вона чоловіка. — Ти вдома?
— На кухні! — почувся його голос.
Марина скинула туфлі й зайшла на кухню. Олексій сидів за столом із чашкою чаю, гортав щось у телефоні. Сивина на скронях видавала його сорок два роки, але обличчя залишалося молодим — лише втомленим. Робота інженера-конструктора останніми роками стала справжнім стресом — постійні скорочення, урізання зарплат, невизначеність.
— Привіт, коханий, — Марина підійшла й поцілувала його в маківку. — У мене новини!
— Сподіваюся, добрі? — Олексій відклав телефон і подивився на дружину. — Ти сьогодні якась особлива, ніби світишся.
— Уяви собі, мені дали премію! Шістдесят тисяч!
Олексій підхопився на стільці:
— Справді? За що?
— За проєкт із «Південбудом». Пам’ятаєш, я пів року працювала над їхньою системою документообігу? Виявляється, вони залишилися дуже задоволені результатом і попросили керівництво відзначити мою роботу. — Марина дістала конверт із сумочки й поклала на стіл. — Ось, дивись!
Олексій узяв конверт, перерахував купюри й присвиснув:
— Справді шістдесят… Марин, це ж для нас ціле багатство!
— Отож-бо! — Марина сіла навпроти чоловіка, очі в неї палали. — Ти тільки уяви, що ми тепер можемо собі дозволити! По-перше, я нарешті зможу купити нормальні чоботи. Мої вже зовсім розвалилися — каблук тріснув, а підошва протерта до дір. А по-друге…
Вона замовкла, уявляючи безмежні можливості. У вітрині ювелірного магазину на Хрещатику вона нещодавно бачила витончену каблучку з невеликим, але дуже гарним каменем. Продавець сказав, що це топаз, і коштує він 20 000 грн. Тоді ця сума здавалася космосом, а тепер…
— А по-друге? — підштовхнув її Олексій.
— Я думала… А що, якби ми поїхали на море? Справжній відпочинок! Не на дачу до твоїх батьків, як останні п’ять років, а кудись до моря. У Затоку або в Одесу. Знімемо номер у хорошому готелі, будемо лежати на пляжі, купатися, ходити в ресторанчики…
Марина вже бачила себе в легенькій сукні, як іде набережною під руку з чоловіком. Коли вони востаннє були удвох у відпустці? Здається, в рік весілля, а це було вісімнадцять років тому.
— Або в Туреччину, — продовжувала вона, все більше надихаючись. — Зараз тури подешевшали. Альоша з сусіднього відділу казав, що на двох на тиждень можна вкластися в 40 000 гривень, з перельотами й харчуванням. А на решту я собі куплю щось гарне для відпустки…
— Марино, — тихо сказав Олексій.
У його голосі було щось таке, що змусило її обірвати мрії на півслові.
— Що?
— Як добре, що ти премію отримала! А я ж думав, де взяти гроші мамі на відпочинок!
Слова чоловіка впали на неї, як крижаний душ. Марина на мить втратила дар мови, не вірячи своїм вухам.
— Що ти сказав?
— Мама дзвонила сьогодні зранку. Лікар сказав, їй обов’язково потрібно в санаторій. Серце, розумієш… Путівка коштує якраз 60 000 гривень, з лікуванням і всім іншим. Я вже голову зламав, де взяти такі гроші — а тут така удача!
Марина дивилася на чоловіка так, ніби бачила його вперше. Ця людина, з якою вона прожила вісімнадцять років, яка знала кожну її мрію, кожне бажання, щойно перекреслила їх однією фразою.
— Льошо, — повільно промовила вона, — ти розумієш, що кажеш?
— Звичайно, розумію. Мама все життя для нас жертвувала, тепер ми маємо про неї подбати.
— Вона жертвувала? — Голос Марини став небезпечно тихим. — Це вона жертвувала, коли забороняла тобі приймати самостійні рішення? Коли кожні вихідні викликала нас до себе «допомогти» з дрібницями, які могла спокійно зробити сама? Коли зіпсувала нам весілля своїми істериками?
— Не перебільшуй…
— Не перебільшую?! — Марина зіскочила зі стільця. — Льошо, ми вісімнадцять років не можемо спокійно відпочити, бо твоя мама обов’язково знаходить причину, чому нам треба їхати саме на дачу! Ми не можемо зробити ремонт у спальні, бо вона вважає, що краще витратити гроші на нові меблі в її вітальні! Ми…
— Досить! — Олексій теж підвівся. — Вона моя мама!
— А я хто тобі? — закричала Марина. — Я твоя дружина! Я працюю нарівні з тобою, я веду цей дім, я…
Вона обірвалась, глянувши на обличчя чоловіка. В його очах вона побачила те саме, що бачила сотні разів за ці роки. Безпорадність. Бажання уникнути конфлікту за будь-яку ціну. Готовність пожертвувати будь-чим, аби тільки не засмутити маму.
— Марино, будь розсудливою, — заговорив він примирливим тоном. — Мама справді хвора. А ми ще молоді, ще буде можливість кудись з’їздити…
— Коли? — тихо спитала вона. — Коли у нас буде ця можливість, Льошо? Коли твоїй мамі виповниться сто років і вона нарешті дасть нам спокій?
— Ти несправедлива…
— Я несправедлива? — Марина засміялась, але цей сміх більше скидався на схлип. — А справедливо те, що я вісімнадцять років жертвую своїми бажаннями заради її примх?
— Це не примхи, це здоров’я!
— Здоров’я? — Марина схопила серветку зі столу й жбурнула вбік. — Торік у неї боліла спина, і ми витратили всі відпускні на її лікування в Трускавці. Позаторік — суглоби, і знову санаторій. А три роки тому, що було? А, точно! Нерви! І ми знову везли її лікувати нерви на курорт!
— Марино…
— Ні! — Вона підняла руку, зупиняючи його. — Ні, Льошо. Досить. Мені сорок. Сорок! Я витратила найкращі роки свого життя на те, щоб догоджати твоїй матері, а ти навіть не бачиш, як вона тобою маніпулює!
— Ніхто мною не маніпулює!
— Та невже? Вона просто випадково дзвонить щоразу, коли у нас з’являються зайві гроші. Випадково хворіє саме тоді, коли ми плануємо відпочинок. Випадково…
Марина замовкла, дивлячись чоловікові в очі. В них була все та ж безпорадність, та сама готовність підкоритись материнській волі. І жодного розуміння того, що він руйнує їхній шлюб.
— Льошо, — сказала вона дуже тихо, — я прошу тебе востаннє. Зроби вибір. Або ми витрачаємо ці гроші на наш відпочинок, або…
— Або що?
— Або я їду відпочивати сама. А коли повернуся — щоб тебе тут не було.
Повисла тиша. Олексій дивився на дружину широко розплющеними очима, ніби не вірячи почутому.
— Ти… ти не можеш цього зробити, — пробурмотів він.
— Можу. І зроблю.
— Марина, послухай… Може, ми знайдемо компроміс? Мама поїде в простіший санаторій, а на решту грошей ми з’їздимо на дачу… до моря… в Анапу або…
— На дачу до моря? — Марина похитала головою. — Льошо, ти себе чуєш? Дача твоїх батьків — у передмісті Києва. Яке там море?
— Я маю на увазі, що ми з’їздимо на море, але недорого…
— Недорого… А твоя мама поїде в санаторій за шістдесят тисяч гривень. Прекрасно. Просто чудово.
Марина підійшла до вікна й подивилася у двір. Унизу грали діти, молоді мами сиділи на лавках. Життя тривало, а вона стояла тут і вела цей безглуздий, нескінченний діалог.
— Знаєш, Льошо, — сказала вона, не обертаючись, — я зрозуміла одну річ. Я більше не збираюсь витрачати життя на те, щоб доводити тобі очевидне. Твоя мати перетворила тебе на маріонетку, а ти навіть не намагаєшся цьому протистояти.
— Це не так…
— Це саме так. — Вона обернулась. — І знаєш, що найстрашніше? Ти навіть не розумієш, що втрачаєш.
— Марино, не кажи дурниць. Куди ти подінешся? Це ж наш дім, наша сім’я…
— Наша сім’я? — Марина гірко усміхнулась. — У нашій сім’ї три людини, Льошо. Ти, я і твоя мама. І мама завжди на першому місці.
— Ти перебільшуєш…
— Я не перебільшую! — вибухнула вона. — Господи, та коли востаннє ти прийняв якесь рішення, не порадившись із нею? Коли ти став на мій бік у суперечці з нею? Коли ти взагалі думав про те, чого хочу я?
Олексій мовчав. І в цьому мовчанні була вся правда їхнього шлюбу.
— От саме, — тихо сказала Марина. — Ти навіть не пам’ятаєш.
Вона взяла зі столу конверт з грошима.
— Цю премію заробила я. Я пів року працювала по дванадцять годин на добу, я шукала рішення, виправляла чужі помилки, я… І тепер я витрачу ці гроші на те, чого хочу я.
— А мама?
— А мама нехай попросить грошей у свого сина. У того, який не може їй ні в чому відмовити.
Марина попрямувала до виходу з кухні.
— Куди ти йдеш?
— Збиратись. Завтра зранку їду до турагентства.
— Марино, зупинись!
Вона обернулась. На обличчі чоловіка була паніка.
— Що ти хочеш почути, Льошо? Що я залишуся й віддам свої гроші твоїй мамі? Що я й далі житиму, як ці вісімнадцять років? Вибач, але ні.
— Але ж ми можемо обговорити…
— Ми вже все обговорили. Твоя перша реакція на мою премію — це не радість за мене, не думки про спільні плани. Твоя перша думка — як вирішити чергову проблему матусі.
— Я не хотів…
— Ти не хотів мене засмутити? То навіщо сказав? Чи ти справді не розумієш, що означають твої слова для мене?
Олексій опустив голову.
— Я думав, ти зрозумієш…
— Я зрозуміла. Зрозуміла, що за вісімнадцять років ти не змінився. І не змінюєшся.
Марина пішла до спальні. Відчинила шафу, дістала валізу й почала складати речі. Легкі літні сукні, купальник, який купила п’ять років тому і так ні разу й не вдягла, сандалії, крем від засмаги…
— Марино, — у дверях з’явився Олексій. — Ти ж не серйозно?
— Цілком серйозно.
— Але як ти можеш кинути мене через якісь гроші?
Вона випрямилася і подивилась йому в очі.
— Льошо, справа не в грошах. Річ у тому, що ти навіть зараз не розумієш, у чому проблема.
— Тоді поясни!
— Я пояснювала вісімнадцять років. Втомилась.
Марина закрила валізу й поставила її біля дверей.
— Завтра я лечу до Туреччини. На десять днів. Коли повернуся — хочу, щоб тебе тут не було.
— Але ж це і моя квартира!
— Наша. І за законом я маю право на половину. Але виганяти тебе на вулицю я не збираюся. Просто знайди собі житло. Може, мама тебе прихистить.
— Марино…
— Все, Льошо. Більше нема про що говорити.
Вона лягла спати в вітальні на дивані. Усю ніч не зімкнула очей, слухаючи, як чоловік ходить квартирою, щось бурмоче, кілька разів підходив до дверей, але так і не наважився зайти.
Вранці Марина зібрала речі й вирушила потягом до Львова, а звідти автобусом до Кракова. Там на неї чекав вечірній рейс до Туреччини. Олексій сидів на кухні з червоними від безсоння очима.
— Може, все-таки поговоримо? — попросив він.
— Запізно, — відповіла вона.
У турагентстві її зустріла привітна дівчина:
— Бажаєте щось особливе?
— Так, — відповіла Марина. — Хочу забути про все й просто відпочити.
— Туреччина, п’ятизірковий готель, all inclusive, виліт сьогодні ввечері, — швидко пробігши пальцями по клавіатурі, повідомила менеджер. — Щойно звільнились місця.
— Беру.
Літак злітав із Кракова на заході сонця. Марина дивилася в ілюмінатор на далеке місто, що зникало внизу, і думала про те, що попереду її чекають десять днів тільки для неї. Ніхто не дзвонитиме з проханнями, вимогами чи докорами. Ніхто не вирішуватиме за неї, на що витратити її гроші і її час.
Вона заслужила цю відпустку. Вона заслужила право на власне життя.
У телефоні блимають повідомлення від Олексія: «Марино, будь ласка, повернись», «Ми все обговоримо», «Я тебе кохаю».
Вона вимкнула телефон і відкинулась у кріслі. Попереду на неї справді чекав чарівний відпочинок.
«Іро, ти де? Гості вже зібралися, а годувати їх нічим»