Олексій говорив буденно, наче озвучував прогноз погоди.
Марина не одразу усвідомила сенс сказаного. Олексій сидів за столом із самовдоволеним виглядом. Перед ним лежала пачка документів. Він нахилився вперед, уважно стежачи за її реакцією.
— Ти жартуєш? — Її голос здригнувся, але вона одразу взяла себе в руки. — Ти справді думаєш, що можеш забрати те, в що не вклав жодної копійки?
Він знизав плечима, трохи схиливши голову.
— Закон є закон, Маринко. Ми в шлюбі — значить, усе спільне.
Його голос був маслянистим, солодкувато-байдужим. На губах грала тінь усмішки, ніби він насолоджувався цією миттю. Марина помітила, як він машинально теребить край документів — жест, що видавав приховану нервозність. Але порівняно з бурею в її душі це було ніщо.
А ранок того дня почався з такої чудової новини. Марині прийшло повідомлення: «Документи пройшли реєстрацію. Вітаємо». Вона стояла біля вікна і вперше за довгий час плакала від щастя.
Марина завжди знала: власна квартира — це не просто стіни, це свобода. Свобода зачинити двері й опинитись у світі, де не треба виправдовуватись, перепрошувати, догоджати. Особливо коли живеш зі свекрухою.
Галина Сергіївна, мати її чоловіка Олексія, була владною жінкою з чіткими уявленнями про те, як має жити її сім’я. Кожен ранок починався з причіпок: то Марина занадто голосно закриває двері, то неправильно складає білизну, то каву варить не так, як любить Льоша.
— Доню, — говорила вона особливим тоном, у якому турбота змішувалася з отрутою. — Ти б краще про майбутнє подумала, ніж про якісь квартири. Он Настуня з п’ятого вже третього чекає, а ти все про роботу.
Марина ковтала ці зауваження. Працювала дизайнеркою, брала проєкти на фрилансі, кожну гривню відкладала. Три роки — без відпусток, без ресторанів, без нових речей. Олексій, її чоловік, ідею з квартирою не підтримував.
— Нам і так добре. Мама готує, прибирає, все під контролем. А ти зі своїми заморочками.
Але коли рієлторка Ольга зателефонувала й сказала, що є ідеальний варіант — затишна двокімнатна в новобудові — Марина миттєво поїхала на перегляд. Світлі стіни, простора кухня, вигляд на парк. І ось тепер квартира була її. Або вже ні?
Вона стояла біля кухонного столу, стискаючи чашку з давно остиглим чаєм. У далекому куті кухні тихо цокав годинник, відраховуючи секунди її колишнього життя. Олексій сидів навпроти, ліниво постукуючи ручкою по стосі паперів. В його очах світився дивний, навіть зухвалий спокій.
— Усе, що нажито в шлюбі, ділиться навпіл. Це закон, — повторив він.
У сусідній кімнаті почувся приглушений голос. Галина Сергіївна, свекруха, ніби навмисно обрала момент, щоб з’явитись.
— Олексій, ти що, вже все обговорив? — її голос був м’який, але в ньому ковзала крижана нотка. Вона зайшла на кухню, легко спираючись на одвірок. У погляді — тріумф, ретельно замаскований під співчуття.
Марина підняла на неї очі. Сухі, тонкі губи стиснуті в подобу усмішки, постава пряма, погляд пильний, очікувальний.
— Ти знала? — Марина відчула, як слабшають руки, і довелось міцніше стиснути чашку.
Галина Сергіївна зробила крок уперед, повільно, з тією впевненою грацією, з якою кішка підкрадається до здобичі.
— Дорога, ми просто дбаємо про майбутнє. Тобі буде легше, якщо погодишся. Без цих… нервів.
— Без цих нервів.
Марина мимоволі розсміялась, але сміх вийшов сухим, глухим. Вона не вірила жодному слову цієї жінки. Вони все спланували. Обговорювали за її спиною. Олексій знав, що вона весь цей час збирала на квартиру, працювала без вихідних, відкладала кожну копійку. І тепер, коли мета була досягнута, він вирішив забрати плід її праці, ніби це не мало жодного значення.
— Ось як. — Вона поставила чашку на стіл з глухим стуком. — Тобто ти був зі мною заради квартири?
Олексій усміхнувся, відкинувшись на спинку стільця.
— Не перебільшуй. Просто так склалося. — Говорив він розслаблено, але його пальці все так само нервово барабанили по столу.
Марина повільно вдихнула, відчуваючи, як у ній росте гнів. Не імпульсивний, не той, що змушує кричати й бити посуд, а холодний, що випалює зсередини.
Вона подивилася на документи. Чужі букви, чужі рішення. Їх наче писали без її участі, наче вона була просто порожнім місцем.
— Ти ж розумієш, що я так це не залишу? — нарешті сказала вона, дивлячись йому просто в очі.
Олексій знову посміхнувся. Але в куточках його очей промайнуло щось… Сумнів?
Марина не зрушила з місця. У цю мить вона зрозуміла, що ці люди — її чоловік і його мати — завжди дивились на неї як на чужу. Вона була в їхньому домі тимчасовою гостею, і тепер її просто виштовхували за поріг.
Але вони помилилися. Вона не збиралась йти з порожніми руками.
Наступного дня вона взяла відпустку й почала діяти. Її план був простий: боротися.
Перше — банк.
— Виписки за останні три роки. Усе, що пов’язане з цим рахунком, — її голос звучав рівно, але в очах було напруження.
— Звісно, хвилинку, — молодий співробітник незграбно зашелестів паперами, перш ніж зникнути вглиб офісу.
Марина не відводила погляду від столу, змушуючи себе не думати про те, як Олексій, напевно, вже святкує майбутню «перемогу». За двадцять хвилин вона вже тримала в руках документ із підтвердженням: жодної копійки спільних грошей. Усе — її особисті кошти. Усі витрати на квартиру — з дідусевої спадщини, яку вона зберігала на цьому рахунку.
Наступна зупинка — зустріч із юристом. В кабінеті було задушливо, пахло кавою й паперами.
— Ваша позиція сильна, — юрист повільно перегортав документи. — Спадщина — це особисте майно. А тут і підтвердження, що витрати на ремонт також покривались з вашого рахунку.
— Але вони тиснутимуть, — сказала Марина, розминаючи пальці.
— Нехай тиснуть. У них немає правових підстав, тільки емоції. А в нас із вами — факти.
Вона вийшла з офісу з твердою впевненістю. Останні дні Марина провела на зустрічах, у дзвінках, збираючи договори від клієнтів. Усі охоче йшли їй назустріч: підписували, надавали чеки, завіряли документи.
Настав день суду. Біля входу до будівлі її чекала справжня делегація. Олексій із бездоганно пригладженим волоссям, Галина Сергіївна, яка стискала сумку, та кілька їхніх подруг, одягнених так, ніби йшли не до суду, а на прийом.
Одна з них, Олена Петрівна, пенсіонерка-нотаріус, зробила крок уперед, лагідно всміхаючись:
— Може, домовимось? — її голос був м’який, майже співучий. — Віддаси Льоші половину — і мирно розійдемось.
Марина подивилася на неї, нахилила голову, ніби обмірковувала пропозицію. Потім міцніше стиснула теку й, не сказавши ні слова, пройшла повз.
У залі засідань було прохолодно, пахло паперами й старими меблями. Олексій сидів розслаблено, похитуючи ногою. Коли Марина увійшла, він кинув на неї самовдоволений погляд і усміхнувся.
Суддя з’явився в залі, легкий шум стих.
— Розглядається справа про поділ майна, — пролунав його низький голос.
Марина спокійно встала, її голос був твердим:
— Ваша честь, відповідно до закону, майно, придбане під час шлюбу за кошти від продажу квартири, отриманої у спадок, поділу не підлягає. Ось документи на спадщину, а також підтвердження, що ремонт оплачено з особистих коштів.
Надані суду банківські виписки, договори з клієнтами, квитанції на будматеріали говорили самі за себе.
У залі повисла тиша.
Олексій напружився, руки стиснулися в кулаки. Його адвокат насупився, гарячково перегортаючи сторінки справи. Галина Сергіївна нервово пригладила волосся.
— Але ж… — почав було Олексій, та голос його звучав уже не так упевнено, як раніше.
Суддя уважно вивчав документи.
— Ви стверджуєте, що квартира була придбана на спільні кошти? — спитав він, підвівши погляд.
— Так, ми… — Олексій помітно нервував. Він глянув на матір, але та лише мовчки опустила очі.
— Тут немає жодного підтвердження ваших слів, — холодно сказав суддя. — Згідно з наданими доказами, майно дійсно належить позивачці.
Олексій відкрив рота, але промовчав. Галина Сергіївна зблідла.
— Суд постановив: у поділі квартири відмовити. Позовні вимоги відповідача відхилити.
На вулиці було холодно, але Марині здавалося, що вона вперше за довгий час дихає на повні груди. Вона сповільнила крок, зупинилася й поглянула в небо. Сірі хмари повільно пливли над містом, закриваючи сонце, але для Марини цей день був яскравим і світлим.
Позаду лунали приглушені голоси. Олексій щось говорив матері. Його тон був злим, роздратованим, але їй уже було байдуже.
— Я ж тобі казав, — зло кинув він. — Вона вперта.
— Не говори дурниць, — тихо, але жорстко відповіла Галина Сергіївна. — Треба було домовлятись.
Марина заплющила очі, вдихнула глибше. Ні. Ніяких «домовлятись». Вони давно зробили свій вибір. Вона — свій.
Вона не озирнулася.
Увечері вона сиділа у своїй квартирі, оточена звуками нового, вільного простору. Тиша більше не була гнітючою. Вона стала легкою, спокійною, рідною. У чашці холонув м’ятний чай, його ніжний аромат наповнював кімнату.
На екрані телефона блимало ім’я свекрухи.
Кілька секунд Марина просто дивилася на нього, а потім натиснула кнопку «заблокувати». Жодних розмов, жодних виправдань і спроб щось пояснити. Усе вже було сказано. Вони зробили все можливе, щоб вибити з її рук навіть ту невеличку перемогу, яку вона здобула. Але вона виграла. Не суд — себе. Своє право на життя без них.
За пів року вона зустріла Галину Сергіївну в супермаркеті.
— Марино, а ми тебе часто згадуємо… — голос свекрухи був удавано м’який, а в очах читалась уважна, оцінювальна нотка.
Марина підвела на неї погляд, подивилась, усміхнулась. У тій усмішці не було ні злості, ні зневаги. Лише легкість.
Вона пройшла повз.
Іноді найкраща відповідь — її відсутність.
А найкраща помста — власне щастя.
Швидкий і апетитний торт «Поліно»: справжній порятунок, коли час обмежений