— Боже мій, я ж хотіла допомогти тобі обрати сукню! — обурилася свекруха. — На кого ти зараз схожа? Це просто нісенітниця, а не вбрання для нареченої!
Олена застигла перед своєю новоспеченою свекрухою, не в змозі відповісти бодай щось. Гості уважно спостерігали за сценою, що розгорталася. Андрій спробував заспокоїти матір:
— Мамо, не могла б ти говорити тихіше?
— Могла б, але що це змінить? Чи ти сподіваєшся, що ніхто не помітить, що у твоєї нареченої ні смаку, ні здорового глузду? — заперечила вона.
Андрій узяв матір за руку й відвів убік, залишивши Олену одну перед натовпом гостей, які не зводили очей з її сукні. Усе через те, що вона відмовилася від моделі, запропонованої свекрухою. Але Олена терпіти не могла зайві прикраси й блискітки. Її вбрання було недешевим — це був зразок класичної витонченості без зайвого декору.
Олена помітила, як гості почали перешіптуватися, особливо виділялася Світлана, з якою в Андрія раніше були стосунки. Світлана серйозно сподівалася вийти за нього заміж, адже її батько займав високу посаду в банку, що робило її чудовою партією для Андрія. Не те що Олена, яку свекруха називала безприданницею.
Олена переводила погляд від одного гостя до іншого і помічала в їхніх очах лише насмішку та презирство. А чого дивуватися, якщо майже всіх запросила мати Андрія? З боку Олени були присутні лише кілька подруг, які старалися триматися осторонь.
Вона відчула, як збираються сльози. Андрій не підтримав її, можливо, побоюючись втратити фінансову підтримку батьків. Ця думка прийшла Олені лише зараз, і вона раптом усвідомила, що припустилася серйозної помилки. Їй не слід було виходити за нього заміж, яким би дорогим він не був для неї. Андрій завжди залишатиметься з іншого світу й не зможе змінитися.
Олена розвернулася і кинулася геть. Вона нікому не дасть задоволення бачити її сльози.
Вискочивши з ресторану, вона зупинилася. Весілля проходило у престижному місці неподалік від парку і річки. Олена попрямувала до річки, щоб побути на самоті. Поки вона бігла через парк у сукні нареченої, перехожі дивилися на неї з подивом, але Олені було байдуже.
Вона завжди мріяла про вдалий шлюб із коханим, а не з його гаманцем. Мріяла про дружну сім’ю, про дітей. Хотіла жити так, щоб не рахувати кожну копійку, щоб раз на рік усією сім’єю їздити на море, щоб усе було, як у нормальних людей.
З Андрієм вони знали одне одного недовго, але Олена відчула: він той самий, кого вона шукала, втілення гідного надійного чоловіка. Вона не помічала, коли він був неуважний або забував про побачення, надаючи перевагу розвагам із друзями. Олена завжди вважала, що Андрій — людина з яскравими захопленнями, тому ігнорувала дрібні його недоліки.
Але тепер, згадуючи першу зустріч із його матір’ю, вона розуміла, що потрібно було розірвати стосунки ще тоді, коли та без церемоній заявила, що її синові краще обрати іншу пару. Андрій тоді промовчав, і від цього Олені ставало нестерпно боляче.
Тепер майбутнє здавалося туманним, особливо після того, як весілля розвалилося. Гіркота палала всередині. Олена дійшла до берега річки, сіла прямо на траву і дала волю сльозам.
Вони текли безупинно, і вона не намагалася їх витирати або рухатися. Тільки через годину вона трохи заспокоїлася. Зволікаючи, Олена витерла очі й уставилася на спокійну поверхню води.
Раптом вона помітила якийсь рух. На високому березі, обгородженому бар’єром, стояла старенька. Вона вийшла за межі огорожі, а випадково зробити це було неможливо. Олена уважно подивилася і побачила: літня жінка заплющила очі й щось шепотіла, ніби молилася. Її обличчя виглядало виснаженим, одяг був скромним.
Олена відчула тривогу.
— Що ви робите? — крикнула вона. — Невже ви збираєтеся…?
Бабуся повільно відкрила очі й побачила Олену. Поступово її погляд опустився до весільної сукні дівчини.
— Пробач, дитино. Не думала, що тут хтось є. Я, мабуть, завадила…
Олена відчула полегшення. Бабуся заговорила, і це було обнадійливо.
— Чому ви так думаєте? Адже іноді здається, що все погано, але…
Старенька негативно похитала головою:
— Ні, мила. Коли стаєш тягарем для власних дітей, які хочуть вигнати тебе з твого ж дому, на який ти працювала все життя, надії немає. Я нікому не потрібна.
— Я думаю інакше. Кожен для когось важливий, навіть якщо не для тих, для кого хотілося б бути важливим, — намагалася переконати її Олена.
Вона сама щойно прийшла до думки, що потрібно розібратися у своїх почуттях, але зараз усі її думки були про те, щоб уберегти жінку від страшного кроку. Треба зробити все можливе, щоб бабуся повернулася в безпечне місце.
— Як вас звати?
— Катерина Сергіївна.
— А мене Олена. Сьогодні було моє весілля, і ось… я втекла з ресторану. Але не дам нікому приводу насміхатися над своїми сльозами, і ви теж не повинні! Ходімо до мене, я пригостю вас чаєм. У мене особливий чай, такого ви ще не пробували!
Бабуся ледь помітно усміхнулася.
— А чим він особливий?
— Спробуєте й дізнаєтесь.
Старенька нарешті зробила крок назад і подивилася на Олену:
— Навіщо я тобі, дівчинко? Своїх клопотів у тебе вистачає…
— Які клопоти? Подумаєш, дізналася тільки на весіллі, що роблю помилку — і все. Ходімо!
Олена простягнула руку, і після невеликої паузи Катерина Сергіївна взяла її.
Історія жінки виявилася старою, як світ. У неї був син, у якого, своєю чергою, була сім’я. Кілька років тому його дружина пішла з життя, і онук перебрався жити в інше місто, хоча поки там не знайшов свою пару. Рік тому син знову одружився, і невістка виявилася значно молодшою за нього.
Спочатку все виглядало досить благополучно.
Катерина Сергіївна згадала, як вони разом прийняли рішення об’єднати їхнє житло, продати її квартиру і придбати одну велику. Звісно, вона хотіла провести свою старість не на самоті, тому погодилася.
Але тепер її намагалися вижити з нового дому. Син, здається, робив вигляд, що не помічає проблем, а невістка відверто знущалася, навіть доходило до того, що піднімала на неї руку. Коли Катерина Сергіївна наважилася обговорити з сином, як його дружина себе поводить, він пригрозив відправити її до психіатричної лікарні.
Не бажаючи чекати такого сумного фіналу, бабуся просто пішла з дому. Вона три дні блукала вулицями, голодувала. Сьогодні їй спало на думку покінчити з життям, адже й життям це важко було назвати.
— А ваш онук, він теж так із вами поводиться? — поцікавилася Олена.
— О, ні, люба моя Оленко, онук у мене хороший, — відповіла бабуся. — От тільки перестав нас відвідувати після того, як ця змія в сім’ю пробралася. Спочатку ми часто телефонували одне одному, але потім у мене відібрали телефон. Онук іноді телефонує батькові, а той каже йому, що я або сплю, або гуляю.
Олені спала на думку ідея.
— Катерино Сергіївно, скажіть, як звати вашого онука і яке у нього прізвище? А поки йдіть відпочивати, я для вас постелила на дивані, не хвилюйтеся. Впевнена, що все налагодиться.
Катерина Сергіївна швидко заснула, стомлена пережитими труднощами. Олена, залишивши її спати, сіла за ноутбук. Зробивши собі велику чашку кави, вона зручно влаштувалася на кухні. Згадавши, що давно не перевіряла телефон, витягла його з весільної сукні, яка лежала на підлозі у ванній.
Виявилося, що у неї було більше сотні пропущених викликів, і лише один від Андрія. Трохи подумавши, Олена витягла SIM-карту з телефону і зламала її. Через двадцять хвилин вона вже знайшла інформацію про онука Катерини Сергіївни в інтернеті. Це був він: місто, школа, вік, усе збігалося.
Ранковий дзвінок у двері розбудив її.
Катерина Сергіївна вже піднялася, але тихо сиділа на дивані, намагаючись не розбудити Олену.
— Хто б це міг бути? — здивувалася Олена.
Їй зовсім не хотілося бачити Андрія. Вона збиралася сказати йому, що подає на розлучення, як тільки вирішить власні проблеми й зможе допомогти Катерині Сергіївні.
Вона обережно підійшла до дверей і подивилася у вічко. Андрія там не було. Але стояв високий і міцний чоловік, якого вона не знала. Вона відчинила.
— Олено? Мене звати Михайло, я онук Катерини Сергіївни.
Катерина Сергіївна схопилася, почувши його голос, і поспішила до дверей.
— Оленко, це ж мій Міша! О, Господи, Мішенько… Як ти дізнався, що я тут, у Олени?
— Бабусю, чому ти мовчала? Ми ж з тобою спеціально вивчили мій номер напам’ять. Ти могла попросити допомоги у сусідів.
— Ох, Мішенько, я не хотіла тебе турбувати. У тебе й так із батьком напружені стосунки…
— Бабусю, а якими ще вони можуть бути, коли тут таке?
Міша повернувся до Олени й подарував їй доброзичливу усмішку.
— Дякую вам величезне за те, що не пройшли повз мою бабусю. Вона неймовірно багато значить для мене. Я давно мріяв її забрати, але завжди знаходилося щось, що її тут тримало. Ми навіть часом сперечалися через це, чесно кажучи, — зізнався він. — Можливо, я здаватимуся вам надокучливим, але я б не відмовився від чашки кави після чотирьох годин за кермом.
Олена пожвавилася, ніби щойно прокинулася зі сну.
— Вибачте, будь ласка, здається, я ще не прокинулася… Зараз, — зніяковіло сказала вона.
Було вирішено, що Михайло з бабусею залишаться на кілька днів, щоб розібратися з документами. З’ясувалося, що Катерина Сергіївна теж вклалася у купівлю другої квартири, тож її не могли просто так вигнати на вулицю.
— Це неприпустимо, і я збираюся подати позов, — упевнено сказав Міша. — Бабусю, так чи інакше, я не залишу тебе тут, але й це просто так не залишу.
У наступні дні Олена ніби перебувала у напівсні. Їй було прикро, що вона так швидко закохалася знову, адже доросла людина має бути розсудливішою. Але нічого не можна було вдіяти: поруч із Мішею вона губилася.
Перед від’їздом гостей Олена розповіла Міші про свої почуття. Він був приголомшений.
— Ви серйозно? Не думав, що таке можливо. Які у вас плани? — запитав він.
Олена знизала плечима:
— Завтра подам на розлучення, — відповіла вона.
— Але ж ви любили його?
— Напевно, ні, — із сумною усмішкою сказала вона. — За це, можливо, навіть потрібно подякувати долі.
Після того як Міша з Катериною Сергіївною поїхали, вони регулярно телефонували. Олена розлучилася, і нічого більше її не радувало. У якийсь момент вона вирішила, що щастя — це не її доля, і поринула у роботу.
— Олено, чула, у нас новий начальник? — запитала колега.
— Казали ж, що Григорович лише через два місяці піде на пенсію.
— Ні, вже пішов. А новий… Він молодий, симпатичний, — відповіла та.
— Ну і що з того? Без досвіду, скоріш за все. Важко з ним буде працювати, — зітхнула Олена.
— Боже, тобі ж навіть тридцяти немає, а ти тільки про роботу думаєш. Ти що, заміж за роботу тепер вийдеш? — усміхнулася колега. — Кажуть, до речі, він ще не одружений.
Олена знизала плечима і повністю віддалася роботі, не помічаючи пліток.
— Олено Володимирівно, вас викликає новий керівник, — повідомили їй.
Зайшовши до кабінету, Олена застигла від здивування: перед нею стояв Михайло.
— Привіт… — усміхнувся він.
Два місяці потому весь робочий колектив відсвяткував їхнє весілля. Колега не втрималася від зітхання:
— Давай, розповідай, як поводитися з чоловіками, щоб і собі такого чоловіка знайти? Щоб зайшла в кабінет, а він узяв і одразу зробив пропозицію.
Олена лише сміялася.
— Я приведу на Новий рік свою коханку, — сказав чоловік. — Добре, тоді у мене теж є одна умова, — відповіла дружина