— Грошей не дам! Можеш припинити підлещуватись! — дорікнула я свекрусі, яка мене ніколи не любила

— Знову пересолила, — Надія Петрівна демонстративно відставила тарілку з борщем. — За моїх часів таку їжу вважали справжнім знущанням.

Валерія стисла під столом серветку. Цей борщ коштував їй трьох годин на кухні.

— Вибачте, наступного разу буду уважнішою, — тихо відповіла Валерія.

— Вибачення не зроблять цю бурду їстівною, — свекруха витягла з сумки пакет. — Ось, принесла котлети. Хоч чимось нагодувати сина після роботи!

Ігор швидко перекинувся поглядом із Валерією й усміхнувся матері.

— Дякую, мамо, але мені борщ Лєри до вподоби.

— Звичайно до вподоби. Ти в мене завжди був надто добрий. Пам’ятаєш, як Катруся готувала гуляш? Уся твоя бригада збігалася спробувати!

Валерія глибоко вдихнула, стримуючи слова, що рвалися назовні. Кожна сімейна вечеря перетворювалась на спомин про «прекрасну Катрусю», яка і готувала краще, і заробляла більше, і господинею була ідеальною.

— До речі, про роботу, — Надія Петрівна повернулась до Валерії. — Учора у магазині директорка вашої школи скаржилася, що заступник розпустив колектив. Каже, молодь думає тільки про себе, а діти залишені самі на себе.

— У нас немає директорки, Надіє Петрівно. Є директор — Петро Андрійович, — Валерія обережно помішувала чай. — І я не чула про жодні проблеми на роботі.

— Ой, не розказуй мені! — свекруха змахнула руками. — Моя подруга Зінаїда Миколаївна сорок років пропрацювала вчителькою. У неї завжди був порядок. А зараз набрали по оголошенню кого завгодно…

Дзвінок у двері обірвав монолог. Валерія встала з-за столу, зрадівши нагоді бодай на хвилину покинути кухню.

— Лист для Валерії Михайлівни Соколової, — листоноша простягнув конверт. — Розпишіться ось тут.

Валерія повернулась на кухню з листом у руках.

— Що там іще? Напевно, рахунки, — Надія Петрівна дістала з полиці чисту тарілку.

Валерія розпечатала конверт. Очі пробігли рядки… вдруге… втретє… Перед очима все попливло.

— Лєро, що з тобою? — Ігор занепокоєно торкнувся її плеча.

— Тітки Зої не стало, — Валерія простягнула йому листа. — Нотаріус пише, що вона… вона залишила мені спадщину.

— Треба ж, а я думала, в тебе вже нікого з рідні не залишилось, — Надія Петрівна миттєво опинилась поруч. — А чим займалась твоя тітонька? Напевно, якісь борги лишила?

— Вона викладала в консерваторії, — Валерія розгублено дивилась у лист. — Ми рідко спілкувались…

Ігор проглядав листа. Його очі ставали дедалі більшими.

— Сім з половиною мільйонів гривень??! — вигукнув він.

Надія Петрівна вихопила листа.

— Дай-но сюди! Не може бути! — свекруха швидко пробіглася по рядках. — Подумати тільки! Звідки у викладачки музики такі гроші?

— Тітка Зоя видала кілька методичних посібників, — Валерія говорила, наче уві сні. — І в неї були приватні учні… Але я й уявити не могла…

Ігор схопився й обійняв дружину.

— Нам тепер не доведеться знімати квартиру! Уявляєш, ми можемо купити власне житло!

Надія Петрівна склала лист.

— Не поспішай, сину. Спершу треба довести, що ці гроші справді існують. Мало що там пишуть! І взагалі, вам потрібен хороший фінансовий радник. Валерія ж зовсім у грошах не тямить.

Ігор усміхався так широко, що здавалося — його обличчя от-от лусне.

— Мамо, ми розберемося.

Валерія прошепотіла:

— А раптом це помилка? Може, тітка змінила заповіт… або…

— Ні, тут усе чітко вказано, — Ігор перечитував листа. — Нотаріус Громов чекає тебе у своїй конторі. Адреса є, телефон теж. Все офіційно!

Валерія дивилась на чоловіка й не могла повірити. Сім з половиною мільйонів гривень. Власна квартира. Більше жодних «випадкових» візитів свекрухи з перевірками чистоти поличок.

— Думаю, вам варто бути обережнішими, — Надія Петрівна стиснула губи. — У наш час стільки шахраїв! Я можу піти з Валерією до нотаріуса. Все ж у мене більше життєвого досвіду.

— Не варто турбуватись. Я сама розберусь зі спадщиною моєї тітки.

Візит до нотаріуса підтвердив інформацію з листа. Валерія справді отримала у спадок велику суму від тітки Зої. Повертаючись додому, вона не могла припинити думати про те, які можливості тепер відкриваються.

— Лєро! Проходь скоріше, — Надія Петрівна стояла на порозі їхньої орендованої квартири з підносом, на якому красувався щойно спечений пиріг. — Я вирішила потішити вас своїм фірмовим рецептом.

Валерія завмерла у дверях. Свекруха ніколи не називала її ласкаво і тим паче не зустрічала з випічкою.

— Добрий день, Надіє Петрівно, — Валерія обережно пройшла до квартири, відчуваючи підступ. — А де Ігор?

— Ще на роботі, — свекруха метушилась, виставляючи на стіл горнятка. — Як пройшла зустріч із нотаріусом? Все підтвердилось?

Валерія кивнула, знімаючи пальто.

— Так, тітка Зоя справді залишила мені спадок.

— Чудово! — свекруха радісно сплеснула руками. — Знаєш, я завжди казала Ігорю, яка ти розумниця. З твоїм-то розумом далеко підеш!

Валерія моргнула, намагаючись усвідомити цю раптову зміну тону.

— Ви ж вважали мою професію безперспективною…

— Я? Що ти! — Надія Петрівна замахала руками. — Просто хвилювалась за вас. Молода сім’я, орендоване житло… А тепер усе налагодиться!

Двері грюкнули, і до квартири увірвався Ігор з величезним букетом квітів.

— Ти вже вдома! — він міцно обійняв Валерію. — Ну що, все правда?

— Правда, — кивнула Валерія. — За кілька днів гроші надійдуть на рахунок.

— Я так і знав! — Ігор закружляв її по кімнаті. — Дивись, що я приніс!

Він дістав із портфеля глянцевий журнал з автомобілями.

— Toyota Camry — чудовий варіант, але я більше схиляюсь до BMW. У них нова серія — просто вогонь! — Ігор збуджено гортав сторінки. — Ми з Сергієм цілий обід обговорювали, що краще взяти!

— Машину? — Валерія здивовано подивилась на чоловіка. — Але ж ми хотіли власне житло…

— Звісно, — кивнув Ігор. — Але невелика частина грошей — на пристойне авто… Щоб їздити на перегляди квартир, наприклад!

— А я ж казала, що мій син завжди мріяв про гарну машину, — додала Надія Петрівна, нарізаючи пиріг. — Гідний чоловік має їздити на гідному авто!

Так почався новий етап їхнього сімейного життя. Надія Петрівна з’являлась у їхній квартирі майже щодня — щоразу з частуванням або подарунком. Ігор склав цілий список покупок, куди входили не тільки автомобіль, а й подорож до Європи, нові меблі та домашній кінотеатр.

— Люба, твоя шкіра виглядає втомленою, — Надія Петрівна уважно розглядала обличчя Валерії за сніданком. — Я записала тебе на масаж обличчя. Тепер, з вашими можливостями, треба слідкувати за собою!

— Дякую, але я про це не просила, — Валерія відсунула чашку. — І взагалі, гроші ще не надійшли. Не варто заздалегідь планувати витрати.

— Та ну тебе, — махнув рукою Ігор. — Мама просто піклується про тебе!

— А ще я подумала про ремонт у вашій квартирі, — продовжила Надія Петрівна. — Моя сусідка Зінаїда Миколаївна знає чудового дизайнера. Він бере недорого, а робить — як у журналах!

Валерія нагадала:

— Але ми ж орендуємо цю квартиру. Який сенс вкладати в ремонт?

Свекруха нахилилася ближче:

— Ой, я не про цю. Я про нашу майбутню квартиру. Я вже пригледіла чудовий варіант. Трикімнатна, другий поверх.

Валерія застигла.

— Наша?

— Авжеж! — Надія Петрівна сплеснула руками. — Ти ж не думаєш, що я залишу вас самих з таким капіталом? Молоді, недосвідчені… Потрібна добра родинна порада. А я якраз виходжу на пенсію — буду допомагати вести домашнє господарство.

Ігор радісно кивав, підтримуючи матір. У цей момент у Валерії задзвонив телефон.

— Надходження коштів на ваш рахунок, — повідомив беземоційний голос із банку. — Перевірте інформацію у мобільному додатку.

Ігор і Надія Петрівна втупилися в неї з неприхованим очікуванням.

— Гроші надійшли, — тихо промовила Валерія.

— Чудово! — Ігор підхопився. — Я вже сьогодні заїду в автосалон!

— Зачекай, — Валерія підняла руку. — Не варто поспішати. Я хочу спершу все обміркувати.

— А що тут думати? — розсміявся Ігор. — У нас є гроші, ми можемо дозволити собі те, про що завжди мріяли!

— Саме так, — підтримала сина Надія Петрівна. — А я раджу відкласти частину на майбутнє. Відкриєте вклад на моє ім’я, щоб гроші «працювали».

Валерія повільно похитала головою.

— Я хочу самостійно розпорядитися спадком. Це гроші моєї тітки, і я не збираюся витрачати їх на машини чи відкривати вклади на чуже ім’я.

Надія Петрівна ображено стиснула губи.

— Яка ж ти невдячна! Я ж стараюся, пироги печу, поради даю…

— Саме тому, — підвищила голос Валерія. — Ви ніколи не ставилися до мене добре. П’ять років я слухаю, яка я нікчемна дружина. А тепер раптом я — «дорога Лєра»!

За кілька днів Надія Петрівна з’явилася на порозі з величезним каталогом автосалону.

— Дивись, Ігорчику, — свекруха розгорнула глянцеві сторінки. — Твоя розумниця-дружина може дозволити тобі будь-яку з цих красунь. Їй таке по кишені!

— Мамо, не починай, — зітхнув Ігор. — Лєра сказала, що хоче все зважити.

— А що тут зважувати? — сплеснула руками Надія Петрівна. — Твоя дружина — просто золото! Така розумна, така щедра! Вона ж розуміє, що чоловік має їздити на достойному авто.

Валерія відчула, як у грудях щось обірвалось. П’ять років насмішок, а тепер — це лицемірне вихваляння.

— Грошей не дам! Можете припинити підлещуватись! — випалила Валерія, дивлячись свекрусі прямо в очі.

У кімнаті запанувала дзвінка тиша. Надія Петрівна зблідла, а потім її обличчя спотворилося від люті.

— Та як ти смієш! — свекруха підхопилась, стискаючи кулаки. — Невдячна! Егоїстка! П’ять років мій син усе для тебе робив, а ти…

— Нічого він для мене не робив, — перебила Валерія. — Я працювала нарівні з ним, терпіла ваші насмішки й приниження!

— Лєро, що ти таке кажеш? — Ігор підійшов до матері. — Це ж спільні гроші! Ми ж подружжя — усе має бути навпіл!

— Навпіл? — усміхнулась Валерія. — А де були розмови про рівність, коли твоя мама називала мене нікчемною вчителькою? Коли перемивала за мною посуд, бо я «не вмію підтримувати чистоту»?

Валерія відкрила шафу й дістала валізу. Спокійно й методично вона почала складати речі.

— Що ти робиш? — розгублено спитав Ігор.

— Йду, — спокійно відповіла Валерія. — До Христини. У неї переночую, а завтра почну шукати житло.

— Ти не можеш піти! — закричала Надія Петрівна. — А як же родина? Як же Ігор?

— А що Ігор? — Валерія застебнула валізу. — П’ять років я жила з чоловіком, який не міг мене захистити від власної матері. Який зараз думає лише про те, як витратити мої гроші.

Валерія рушила до виходу. За спиною лунали крики й погрози. Але вона вже не слухала.

Невдовзі Валерія переїхала до нової квартири. Повідомлення від Ігоря приходили все рідше. Попереду було нове життя — без токсичних стосунків, без постійного контролю й принижень. З грошима чи без, але тепер вона була справді вільною.