Їхнє весілля було справжньою казкою. Настя досі не могла повірити, що мрії справдилися: затишно, щиро, без гучних забав. Коли гості роз’їхалися, подарунки розібрали, вони удвох залишилися на кухні своєї орендованої однокімнатної квартири, переглядаючи конверти.
— Глянь, що бабуся нам залишила, — Настя подала Денисові тонку теку з паперами. — Земельна ділянка в Малинівці. Пам’ятаєш, ми там у дитинстві літо проводили?
Денис пробігся очима по документах і насупився.
— Та це ж серйозно. Шість соток і хатинка. — Поглянув на дружину. — І що бабуся сказала?
— Каже, сил уже немає, а просто кинути — шкода. Подумала, що, можливо, ми щось вигадаємо й доведемо до пуття.
Денис підвівся, підійшов до вікна. З нього було видно типовий сірий багатоповерховий будинок навпроти.
— Знаєш що, Настю? Давай спробуємо. Нам же щовихідних нема куди подітись у місті.
Вже за тиждень вони стояли біля старенької хвіртки. Картинка була далека від ідеалу: будівля потребувала оновлення, паркан похилився, а замість саду — тільки декілька яблунь і бур’яни вище колін.
— Оце ми влипли, — видихнув Денис, озираючи покинуту територію.
— Але уяви, яким цей куточок може стати, — в очах Насті вже промальовувався порядок: акуратні грядки, зелений газон, відремонтована хатина. — Ми впораємось.
І справді, поступово почало щось виходити. Вони приїздили щовихідних, а подекуди — навіть після роботи. Денис виявився вправним господарем: перекрив дах, полагодив ґанок, зробив нову проводку. Настя взялася за сад і інтер’єр. До кінця літа дача змінилася до невпізнання: пофарбовані стіни, новенькі вікна, затишна веранда з плетеними кріслами.
Сад теж зазнав змін. З’явилися клумби, зелений газон, кілька грядок. Вечорами вони сиділи на веранді з чашками чаю, обговорюючи плани на наступний рік.
— Відчуття, ніби ми завжди про це мріяли, — казала Настя, спостерігаючи, як сонце сідає за дерева.
— Тут справді гарно, — погоджувався Денис. — Шкода лише, що літо пролетіло, як одна мить.
Наприкінці серпня, коли залишилось зовсім небагато дрібниць, задзвонив телефон.
— Дениску, синку! — у слухавці дзвінко пролунав голос Валентини Петрівни. — Як ти? Як там дача?
— Вітаю, мамо. Все добре, залишилося зовсім трохи — і готово.
— О, то чудово! Я тут подумала… У мене ще невикористана відпустка. Збиралася було на море, путівку шукала. Але навіщо ті витрати, коли в моїх дітей така чудова дача? Краще до вас навідаюся! І допоможу — я ж у садівництві мастак. Завтра буду!
Почувши розмову, Настя відчула, як у грудях защеміло. Вона добре знала, що свекруха мала на увазі під словом «допомога» — і це зовсім не про сапку й лійку.
— Мам, може, іншим разом? Ми щойно все закінчили, хоч трохи спокою…
— Що ти таке говориш, Денисе! Я ж твоя мати — хіба не можу в гості приїхати? Та я вам так допоможу, ще дякуватимете! Мій досвід — це ж безцінно!
Після того як розмова скінчилася, Настя й Денис ще довго сиділи мовчки.
— Вона ж не буде допомагати, — тихо мовила Настя. — Ти ж знаєш, яка твоя мама.
— Знаю, — зітхнув Денис. — Але ж що я мав відповісти? Вона б усе одно приїхала.
Наступного ранку до воріт під’їхало таксі. З авто вийшла Валентина Петрівна — з двома об’ємними валізами, сумкою-холодильником і кольоровою пляжною парасолею.
— Ну що, дітки, вітаю вас! — Валентина Петрівна окинула поглядом ділянку, і на обличчі в неї з’явився вираз невдоволення. — Ну і навели ви тут порядок… Добре хоч, що я під’їхала вчасно.
Денис допоміг матері занести всі речі, а Настя стояла поряд, не знаючи, з чого почати розмову.
— Як доїхали, Валентино Петрівно? Мабуть, дорога втомила?
— Та яка там втома — три годинки всього. А от у вас тут… — свекруха пройшлася стежкою, цокаючи язиком. — Газон якийсь жалюгідний, квіти в’януть. І цей будинок… Ну нічого, будемо все приводити до ладу.
Вже в перший день стало ясно: її «допомога» означає лише вказівки. Свекруха влаштувалась у шезлонгу під яблунею з телефоном у руках і почала роздавати настанови:
— Настю, ти поливаєш як-небудь! Воду ж під корінець треба, а не зверху!
— А чого ти ту клумбу чіпаєш? Там ще квіти ростуть!
— Настю, а коли буде обід? На повітрі апетит такий, що й вовка з’їв би!
Сама ж вона цілий день ніжилась на сонці, гортаючи стрічку соцмереж і викладаючи сторіс: «Відпочинок у дітей на дачі! Казкова природа!» А ввечері вмощувалась перед телевізором, голосно коментуючи мелодрами.
— Мам, можна трохи тихіше? — просив Денис. — Сусіди, може, почують.
— Та які там сусіди, Дениску! Ми ж на дачі — тут кожен живе як хоче!
До кінця першого тижня Настя почувалася вичавленою як мокра ганчірка. Сніданки, обіди, вечері — все на ній. Прибирання, полив, грядки — теж. А у відповідь — лише докори:
— Настуню, борщ зовсім водянистий. Ти ж знаєш, Денис полюбляє наваристий!
— Настуню, в спальні пилюка на тумбочці. Треба уважніше стежити!
— Настуню, а чому розваг нема? Ну скільки можна сидіти тут на ділянці?
Коли Настя запропонувала з’їздити до етнопарку, свекруха лише фиркнула:
— За свої гроші ще й гуляти? Та краще тут залишуся. Свіже повітря, тиша — ліпше за будь-які поїздки!
Денис майже весь день був на роботі, приїжджав увечері, втомлений до краю. Він бачив, що Настя ледве тримається, але не знав, як допомогти.
— Може, поговориш із мамою? — благала Настя. — Скажи їй, що ми теж маємо своє життя.
— Ти ж знаєш, яка вона. Одразу образиться, сцену влаштує. Потерпи трохи, відпустка скоро скінчиться.
На другому тижні Настя випадково почула розмову свекрухи з подругою. Валентина Петрівна сиділа на веранді й голосно говорила телефоном:
— Ой, Лідо, та все просто чудово! Відпочиваю, як королева, ще й безкоштовно! У них дача нічогенька, їдять добре, сервіс на рівні. І ще й нерви невістці попсувала трохи — як бонус! — засміялася. — Хай знає, хто тут головна!
Настя завмерла, ховаючись за дверима кухні. У голові вирувала злість. То це все — навмисно?
Тієї ночі вона довго не могла заснути, обдумуючи ситуацію. Але до ранку у неї вже визрів чіткий план.
Наступного дня, коли свекруха вкотре влаштувалась у шезлонгу, Настя сіла з блокнотом і почала обраховувати витрати. Усе: продукти, електрика, вода, газ. Окремим рядком записала «дозвілля»: телевізор, інтернет, користування шезлонгом.
Через три дні Валентина Петрівна зібрала речі.
— Ну що, мої дорогенькі, час і додому. Гарно відпочила, дякую вам від душі!
— Валентино Петрівно, — спокійно промовила Настя, простягаючи папірець. — А ось і ваш рахунок за перебування на нашій дачі.
Спочатку свекруха не збагнула, що саме їй простягнули.
— Це що ще за рахунок?
— За проживання, харчування й дозвілля, — спокійно пояснила Настя. — Ви ж, по суті, були в нас у гостях два повних тижні. — Вона подала Валентині Петрівні аркуш з підрахунками. — Проживання — 250 гривень на добу, і це ще дешево для дачі з такою локацією. Повний пансіон — 500 гривень на день, орієнтована вартість у місцевих закладах. Телевізор і кондиціонер — ще сотня в день. Шезлонг і парасоля — додатково 150. Загалом вийшло 14 тисяч гривень.
Свекруха миттєво наллялася фарбою.
— Ти з глузду з’їхала? Я ж вам допомагала!
— Справді? — Настя здивовано підняла брови. — І в чому саме полягала та допомога? Два тижні ви загоряли, дивилися серіали й харчувалися на повну. До речі, ця сума приблизно дорівнює вартості тієї путівки, яку ви передумали купувати.
— Денис! — обурено вигукнула Валентина Петрівна, помітивши сина, що вийшов із будинку. — Чуєш, що твоя дружина витворяє?
Денис поглянув спершу на аркуш, потім — на маму і Настю.
— Ну, мамо, виходить справедливо. Ти ж сама казала, що сумнівалася між поїздкою на море і поїздкою до нас. Ми вам, по суті, цю поїздку й організували.
— Це вже занадто! — Валентина Петрівна схопила свої валізи. — Я тобі такого, Дениску, не пробачу!
— Не хвилюйтесь, Валентино Петрівно, — Настя доброзичливо всміхнулась. — Я ж не прошу платити просто зараз. Мене цікавить інше: ви ще плануєте до нас навідуватися?
Свекруха зупинилась на півкроці.
— А це як розуміти?
— Дуже просто. Якщо ви пообіцяєте не приїжджати без запрошення — я знищую цей рахунок. Якщо ж маєте намір ще колись з’явитися на таких самих умовах — прошу оплачувати своє перебування.
Валентина Петрівна розгублено мовчала. Вона ніяк не очікувала такого повороту. З одного боку — образа. З іншого — 14 тисяч гривень — не копійки.
— Тобто ти, Денисе, підтримуєш її в цій зухвалості? — з недовірою спитала вона.
Син тяжко видихнув.
— Мамо, я все бачу. Настя витратила купу часу, сил і любові на цю дачу. А ти приїхала і два тижні тільки дорікала. І, до речі, я чув учора твою розмову з тіткою Лідою.
Свекруха зрозуміла, що сховатися не вийде.
— Гаразд, — прошипіла вона. — Погоджуюсь. Більше не приїду.
— Прекрасно! — Настя спокійно порвала папір з підрахунками. — Щасливої дороги, Валентино Петрівно!
Коли таксі зникло за поворотом, Денис обійняв дружину.
— Ти справжня героїня. Я б так не зміг.
— І дарма. Часом варто окреслити межі, — Настя знову озирнула дачу, яка стала для них домом. — От тепер вона по-справжньому наша.
Увечері вони вдвох сиділи на веранді, насолоджуючись тишею. Десь у траві співали цвіркуни, в повітрі витав запах яблук і осінніх квітів.
— А може, ми переборщили з мамою? — нерішуче пробурмотів Денис.
— Зовсім ні, — твердо відповіла Настя. — Хай знає: безкоштовний курорт закінчився. Якщо захоче приїхати в гості як мама, як рідна людина — ми завжди раді. А якщо як клієнт готелю — тоді, будь ласка, за прайсом.
— Як думаєш, вона зробить висновки?
— Обов’язково. Гроші швидко вчать розуму, — Настя усміхнулась. — А ні — в нас завжди є калькулятор і новий аркуш.
Денис розсміявся й міцно пригорнув дружину. Це був їхній простір, їхній дім, їхні правила. Нарешті — по-справжньому.
Чоловік заявив: «Квартира не твоя!» — нотаріус ледве не ахнула, коли все з’ясувалося