Борис прокинувся від холоду. Він лежав, згорнувшись клубочком біля дверей своєї квартири, у роті пересохло, хотілося до туалету. Підводячись, він смутно згадав нічні події.
— Світлано, відкрий! — у відчаї вдарив ногою по дверях, хоча знав: не відкриє. І дзвінок вимкнула. Ох і вперта. Ну й що такого, що вперше за довгий час зустрівся з друзями… з друзями… тягуча думка, нарешті, оформилася в рятівний план, і Борис майже бігом поспішив до свого старого приятеля, однокласника, який завжди виручав його, коли Світка влаштовувала свої «виховні заходи», а простіше кажучи — не пускала його додому. Востаннє таке було десь півтора року тому.
Був ранній ранок. Толян, мабуть, ще спав, бо двері відкривати не поспішав, змушуючи Бориса нетерпляче переминатися з ноги на ногу. А тітка Марія, напевно, поїхала на дачу.
Нарешті, двері відчинилися, і Боря, буркнувши привітання, кулею промчав у туалет. Коли він вийшов звідти й звично пройшов на кухню, його вразила обстановка. Квартира була завалена мотлохом — якісь коробки з-під піци, брудна підлога.
— Толік, що це таке? Ох, і влетить тобі від матері!
— Мама померла рік тому, — сказав Толя.
— Як померла?… а чому ж ти нічого не сказав… вибач, Толян, я не знав, — щиро поспівчував Борис. — Шкода тітку Марію. А що сталося?
— Інсульт. А в лікарню тільки з третього разу взяли… Там вона, так і не приходячи до тями, і померла… Чаю хочеш?
— Мені б чогось холодного, — Борис пам’ятав, що раніше у Толяна холодильник був повний смаколиків і домашніх закруток. Найбільше йому подобався кизиловий компот. Але тепер настали інші часи.
— Воду можу запропонувати. З-під крана, — сказав господар, загортаючись у старий махровий халат.
— Гаразд, давай свій чай! — погодився Борис. — Я перекантуюся у тебе? Можна у ванну?
— Валяй. Тільки гарячу воду якраз учора вимкнули.
Крижаний душ привів Бориса до тями. У ньому закипіла жага до дій. І хоча сьогодні вранці він не раз уголос шкодував про те, що одружений, дивлячись на умови, у яких опинився його старий приятель, сказав крамольне:
— Тобі одружитися треба, Толян!
— Ні. Мені й так добре.
— Усе ще сохнеш за Ленкою Козловою?
Толя удав, що не почув. Лена Козлова була коханням усього його життя. Вона це знала і без докорів сумління користувалася цим. Толя постійно був для неї то водієм, то інвестором її безглуздих проєктів, то просто жилеткою, в яку вона спочатку плакалася на підступність своїх чоловіків, а потім і смаркалася. Лену Козлову ненавиділи всі, хто любив Толю. Але сам він її боготворив.
— Бачив я її. Блін, капець, коровою стала. З трьома підборіддями! — Боря скривив бридку гримасу.
Толя усміхнувся:
— Вона була у мене два тижні тому. Сумніваюся, що за цей час вона встигла б завести три підборіддя!
— А… була у тебе. Ну, ти її, нарешті, чпокнув?
— Перестань, Борян. А то посваримося.
— Та що я такого сказав? І тітка Марія її не любила. Материнське серце не обдуриш! Живеш самітником, як якийсь відлюдник! Не можу дивитися, як ти пропадаєш…
— Та з чого ти взяв?
— Толь, давай-но я зараз подзвоню знайомим дівчатам. Вони підскочать, приберуть тут усе. Потім посидимо. Хороші дівчата, практику в нас проходять. Давай, просто зараз випишу, а?
— Ні. Дякую, Борян. Не треба нікого. Ладно, мені на роботу пора. Ти залишайся, ось ключ. Будеш виходити — залиш під килимком.
— Яка робота, вихідний же! — не зрозумів Борис. — Аааа!
Він згадав, що Толя працював водієм.
Щойно двері зачинилися, Боря кинувся до телефону. Дівчат кликати він передумав — йому спала на думку краща ідея.
Було близько восьмої вечора, коли Толя повернувся. Опинившись у квартирі, він зрозумів, що манливий запах домашньої їжі, який він відчув ще внизу, йде з його кухні.
У квартирі панував ідеальний порядок. Біля плити порались дві жінки, і в одній із них Анатолій упізнав Світлану, дружину Бориса. Він не бачив її кілька років, адже друг приходив до нього переважно тоді, коли дружина не пускала його додому.
— Ой, Толю! — вигукнула вона, помітивши його. — А в нас уже все готово! Знайомся, це Женя!
Жені було на вигляд близько тридцяти. Вона була… звичайною. І в цьому являла собою повну протилежність Лені Козловій.
— Дуже приємно, — сказала вона й опустила очі.
З першого погляду їй зовсім не сподобався цей незграбний, повненький чоловік, і вона шкодувала, що дозволила себе вмовити сюди прийти.
Повисла незручна пауза.
— Гаразд, мені, мабуть, пора! — отямилася Женя й спробувала прошмигнути в передпокій, але двері їй перегородив Борис.
— Куди це? Толя, не стій стовпом, дівчина соромиться, не бачиш? Вони зі Світланкою три години все готували!
Толя стояв червоний, як рак. Він почувався цілковитим ідіотом. Він розумів, що друзі, безперечно, хотіли якнайкраще, але понад усе йому хотілося зараз припинити цей балаган.
— Я проведу вас! — вигукнув він Жені. І, відштовхнувши Борю, пройшов у передпокій, щоб допомогти їй надягнути плащ.
Вони вийшли на вулицю, і Анатолій, долаючи ніяковість, сказав:
— Вибачте Борисові, він чомусь уткнув собі в голову, що…
— Так, я розумію, Світлана теж хотіла якнайкраще!
— Вас підвезти?
— Ні, краще прогуляюся пішки. Тут недалеко.
— Тоді я проведу.
Поки йшли, Анатолій дізнався, що Женя захоплюється вирощуванням орхідей.
— Прямо як Ніро Вульф у детективі цього… як його…
— Рекса Стаута! — засміялася Женя. — Точно!
Анатолій усміхнувся. Дівчина вже не здавалася йому такою звичайною.
За розмовою він і не помітив, як вони прийшли. Вона зупинилася біля під’їзду шістнадцятиповерхового будинку.
— Я вдома. Дякую, що провели, Толю.
— І вам дякую! Навели лад у домі старого холостяка.
— Та що ви! Який же ви старий? — усміхнулася Женя. — До побачення!
Він іще довго блукав вечірніми вулицями, йому не хотілося розбірок, які напевно влаштує Борис.
Повернувшись додому, Анатолій виявив, що Боря зі Світланою пішли. На столі стояла охолола вечеря. Їсти не хотілося. А він же так сумував за домашньою їжею! Подумалося, що нема з ким розділити цю розкішну трапезу.
Він довго не міг заснути, згадував сміх Жені, милі ямочки на щоках. Пройшов босоніж на кухню. Проходячи повз передпокій, глянув у дзеркало. Звідти на нього дивився похмурий і неохайний тип. Але, з іншого боку, і Женя не красуня… втім… щось у ній є.
Він не шукав зустрічі з нею, але готувався до неї. Як би не втомлювався напередодні, ранок завжди починав із віджимань. Встановив удома турнік. Підтягувався.
Якось йому зателефонував Борис:
— Слухай, у Світланки мій день народження. Приходь у п’ятницю о сьомій.
Цей дзвінок змусив серце битися швидше. Він побачить там Женю! А вона побачить його. Кращу версію, ніж у перший раз.
Він з’явився в зазначений час – поголений і підтягнутий. Вручив Світлані розкішний букет і почав шукати поглядом Женю. Але її не було серед гостей.
Коли випили по другій, Борис пішов покурити й потягнув за собою Толю.
— Ну ти даєш! Маєш гарний вигляд! У зал пішов?
— Та ні, вдома займаюся, — відповів задоволений Толя.
— Ну, що? Як тобі Маринка? Залік?
— Яка Маринка? — не зрозумів Анатолій.
— Ти що, осліп? Ефектна брюнетка, справа від тебе сидить.
— Це та, в якої нігті, як у Крюгера?
— Сам ти Крюгер! — образився Борис. — Світлана її спеціально для тебе покликала. Зараз танці влаштуємо, запроси її!
— Та не хочу я танцювати! А до речі, де Женя?
Борис знизав плечима:
— Яка Женя? А, Женька! Та хто його знає… Світлана не покликала, а може, вона не змогла прийти. Слухай, не хочеш Маринку – зверни увагу на Таню. Блондинка, навпроти тебе. Ех, якби не Світлана…
Настрій зіпсувався. Анатолій, попри вмовляння господарів, зібрався йти, пославшись на невідкладну справу. Ліфт розчинив двері, і він опинився віч-на-віч із Женею.
— Ви вже йдете? — сказала вона з такою ноткою смутку в голосі, що він, набравшись хоробрості, відповів:
— Тепер я нікуди не піду!
Вони випили шампанського, потім пішли танцювати. Повільні композиції змінювали швидкі, а ці двоє все танцювали свій повільний танець. Здавалося, що решта гостей для них просто не існувала.
— Навіть якось нечемно! — образилася Світлана. — День народження ж у мене!
— Усе нормально, Світланко. Все нормально! — обійняв її чоловік. — Згадай нас із тобою вісімнадцятирічними… Так от, у них це просто відкладений старт.
— Може, втечемо звідси? — прошепотів Анатолій на вушко Євгенії.
— Втечемо! — відгукнулася вона, й на її щоках з’явилися ті самі ямочки, які він згадував увесь цей час.
Лена Козлова зібралася їхати в Італію – за запрошенням нового потенційного нареченого. Відповідь на питання, хто ж буде поливати квіти у квартирі й годувати рибок, була очевидна: звісно, її вірний лицар – Толік. Залишалося тільки завезти йому ключі.
Вона хотіла припаркувати машину біля знайомого під’їзду, але там розташувався весільний лімузин.
«Чорт би тебе забрав!» – вилаялася вона й припаркувалася біля смітників – більше ніде не було місця.
Вона вже підходила до під’їзду, коли звідти вийшов сяючий наречений у супроводі шафера – Бориса. З ними були й ошатні гості, дехто з яких був їй знайомий ще зі школи.
Анатолій її не помітив і вже збирався сідати в машину, коли вона покликала його.
Боря, побачивши Козлову, похмурнів, кулаки стиснулися. Гості притихли, всі дивилися на красуню, яка владно кивнула Анатолію.
— Усе нормально! — махнув рукою наречений. — Боря, розсаджуй усіх, я зараз!
Він підійшов до Олени. Вона щось тихо йому говорила, на її обличчі було зле вираження – точнісінько, як у розпещеної дівчинки, у якої відбирають улюблену іграшку. Потім вона скривилася й навіть пустила сльозу.
Анатолій торкнувся її плеча, щось коротко сказав і пішов до гостей, не озираючись.
— Ти ще пошкодуєш! — крикнула вона йому навздогін.
— Усе, друзі! — усміхаючись, сказав Анатолій, сідаючи в лімузин. — Пора за нареченою!
— Йєс! — смикнув уявний стоп-кран Борис. І, поки ніхто не бачив, показав Козловій середній палець.
Неспокійна спадщина