Анна поспішала сходами нотаріальної контори, запізнюючись на зустріч майже на пів години. Затори в місті були жахливі, а автобус зламався просто посеред маршруту. Серце калатало не лише від швидкого кроку, а й від хвилювання. Сьогодні мало вирішитися спадкове питання після смерті бабусі.
В приймальні вже сиділи мати Валентина Петрівна та брат Михайло. Мати була святково вбрана, в новенькому костюмі, а на обличчі в неї грала задоволена усмішка. Михайло виглядав спокійним і впевненим, гортав якісь папери.
— Нарешті! — вигукнула мати, побачивши доньку. — Ми вже пів години чекаємо!
— Вибачте, автобус зламався, — задихано відповіла Анна.
— У тебе завжди якісь проблеми, — похитала головою Валентина Петрівна. — Добре хоч, що запізнення не критичне.
Анна сіла на вільний стілець і озирнулась. Нотаріальна контора виглядала солідно — дубові меблі, шкіряні крісла, на стінах дипломи та сертифікати. За великим столом сидів нотаріус — чоловік років п’ятдесяти з уважним поглядом.
— Отже, — почав він, коли всі вмостилися, — ми зібралися для оголошення заповіту Марії Іванівни Сергієнко. Перед початком хочу уточнити: всі спадкоємці присутні?
— Так, — кивнула Валентина Петрівна. — Я — донька покійної, Михайло й Анна — онуки.
Нотаріус відкрив теку з документами.
— Добре. Але мушу зазначити, що ситуація дещо незвичайна. У нас є два заповіти.
— Як це — два? — здивувався Михайло.
— Один заповіт датований минулим роком, а другий складено лише місяць тому.
Валентина Петрівна насупилась.
— Місяць тому? Але ж мама тоді вже хворіла, лежала в лікарні…
— Проте заповіт оформлений згідно з законом, у присутності свідків. Згідно з пізнішим документом, чинним є саме він.
Анна відчула, як щось стислося в грудях. Вона завжди була близька з бабусею, але останні місяці мати категорично забороняла їй навідувати хвору, посилаючись на потребу в спокої.
— І що ж у тому заповіті написано? — спитала Валентина Петрівна, помітно нервуючи.
Нотаріус надів окуляри й розгорнув документ.
— Згідно з торішнім заповітом, усе майно — квартира, дача та грошові кошти — передавалися порівну між донькою Валентиною Петрівною та онуками Михайлом і Анною.
— Ну от, — зраділа мати. — Все чесно, порівну.
— Однак, — продовжив нотаріус, — у пізнішому заповіті є суттєві зміни.
Михайло нахилився вперед.
— Які саме зміни?
— Згідно з новим заповітом, квартира та вся грошова сума повністю переходять до онуки Анни Сергіївни.
Запанувала мертва тиша. Анна не повірила своїм вухам.
— Як це?! — підскочила Валентина Петрівна. — Це неможливо!
— Боюсь, що можливо. Заповіт складено в присутності двох свідків, медичний висновок підтверджує дієздатність заповідачки на момент підписання.
— Але чому? — розгублено спитав Михайло. — Чому бабуся змінила заповіт?
Нотаріус перегорнув документи.
— Тут є пояснювальна записка, написана рукою Марії Іванівни. Можу зачитати, якщо бажаєте.
— Зачитайте, — твердо сказала Анна.
— «Все життя я намагалася бути справедливою до дітей і внуків. Але в останні місяці зрозуміла, хто з них дійсно мене любить. Валентина й Михайло навідувались тільки тоді, коли їм щось було потрібно. А Аннушка приходила просто так — поговорити, принести гостинця, допомогти по господарству. Коли я захворіла, тільки вона хотіла доглядати мене, але Валентина її не пустила. Тому залишаю все найтурботливішій і найлюбішій онуці».
Валентина Петрівна зблідла.
— Це неправда! Я забороняла Ані приходити, бо мама була дуже хвора!
— А ви самі часто навідували матір у лікарні? — спитав нотаріус.
— Я… багато працювала… не завжди виходило…
— А ви, Михайле Сергійовичу?
Михайло мовчав, дивлячись у підлогу.
Ані було ніяково. Вона справді дуже любила бабусю, але ніколи не думала про спадщину.
— Зачекайте, — сказала вона. — А може, заповіт підроблений? Раптом хтось скористався тим, що бабуся була хвора?
Нотаріус похитав головою.
— Це виключено. Заповіт складався в моїй присутності. Марія Іванівна була при ясному розумі, відповідала на всі запитання, сама надиктувала пояснювальну записку.
— Але ж я — донька! — обурилася Валентина Петрівна. — Не може мати залишити доньку без спадщини!
— За законом — може, якщо є інші спадкоємці. Заповіт — це волевиявлення покійної.
Михайло раптом підвівся.
— Аню, може, ми домовимось? Поділимо все чесно, як у першому заповіті?
— Міша має рацію, — підтримала мати. — Ну не можеш же ти забрати все собі! Ми ж родина!
Анна розгубилася. З одного боку, вона розуміла, що мати й брат розраховували на спадщину. З іншого — це була воля бабусі.
— Я не знаю… Мені треба подумати.
— Та що тут думати?! — підскочила Валентина Петрівна. — Твою спадщину ми вже віддали брату, тобі вона не потрібна!
— Як це — віддали? — спантеличилась Анна.
— А так! Михайлові потрібно більше! У нього сім’я, діти! А ти живеш одна, тобі багато не треба!
— Мамо, але ж заповіт складено на Анну, — втрутився нотаріус. — Ніхто не може змушувати її відмовитися від спадщини.
— А я й не змушую! Просто пояснюю, що треба бути справедливою!
Анна подивилася на матір і брата. В їхніх очах вона побачила жадібність і розрахунок. І згадала, як мати справді не пускала її до хворої бабусі, кажучи, що Анна тільки засмучує стареньку своїми візитами.
— Ні, — тихо сказала вона. — Я не буду відмовлятися від заповіту.
— Що значить — не будеш?! — обурилася мати.
— Це була воля бабусі. І вона знала, що робила.
— Анно, ну подумай, — благально мовив Михайло. — У мене кредит за квартиру, діти в садок ходять…
— А в мене іпотека, — відповіла Анна. — І зарплата маленька. Теж не розкошую.
— Але ти ж одна! Тобі легше!
— Чому легше? Бо в мене немає родини?
Валентина Петрівна встала й суворо глянула на доньку.
— Анно, якщо ти не поділишся спадщиною — я з тобою більше не говоритиму! Ніколи!
— Мамо, це шантаж.
— Це справедливість! Мати має право на спадщину від своєї матері!
— Має. Але бабуся вирішила інакше.
Нотаріус терпляче чекав, поки родина з’ясовувала стосунки.
— Отже, — сказав він нарешті, — Анно Сергіївно, ви приймаєте спадщину?
— Приймаю, — твердо відповіла Анна.
— У такому разі треба оформити всі документи. Але спершу я маю зачитати ще одну частину заповіту.
— Ще щось є? — здивувався Михайло.
— Так. Марія Іванівна передбачила можливість конфлікту в родині через спадщину.
Нотаріус перегорнув сторінку.
— «Якщо моя родина сваритиметься через гроші, прошу виконати наступне. Валентині я залишаю свої прикраси та фотоальбоми. Михайлові — дідові годинники й книжки. А також кожному з них по п’ятдесят тисяч гривень із моїх заощаджень. Цього має вистачити, щоб вони зрозуміли — я їх теж любила, але справедливість важливіша».
Валентина Петрівна й Михайло переглянулися.
— Тобто ми все ж щось отримаємо? — спитала мати.
— Отримаєте. Марія Іванівна нікого не залишила зовсім без спадщини.
— П’ятдесят тисяч… — замислено промовив Михайло. — Це хоч щось.
— А мамині прикраси дорогі, — додала Валентина Петрівна. — Там є каблучка з діамантом.
Анна слухала й розуміла, що бабуся справді все передбачила. Вона знала свою родину й підготувалась до їхньої реакції.
— А дача? — спитала Анна в нотаріуса.
— Дача лишається за вами. Але в заповіті є прохання дозволяти родичам іноді там відпочивати.
— Звичайно, — кивнула Анна. — Дача велика, всім місця вистачить.
Михайло раптом усміхнувся.
— Знаєш, Аню, може, бабуся й справді мала рацію. Ти дійсно про неї найбільше дбала.
— Мішо! — обурено кинула мати.
— Мамо, ну що ти? Ми ж і справді рідко до бабусі їздили. А Анька — щовихідних у неї була.
Валентина Петрівна помовчала, потім зітхнула.
— Може, й так. Але все одно прикро.
— Мамо, — м’яко сказала Анна, — я не жадібна. Якщо вам щось буде потрібно — допоможу. Ми ж родина.
— А квартиру продаватимеш? — спитав Михайло.
— Не знаю. Може, переїду туди. Вона більша за мою, і район гарний.
— А свою квартиру?
— Продам, закрию іпотеку.
Нотаріус почав оформляти документи. Процедура тривала понад годину — потрібно було підписати багато паперів, поставити печатки, оплатити збори.
— Вітаю вас зі спадщиною, — сказав він наприкінці. — Документи будуть готові за тиждень.
Виходячи з контори, родина мовчала. На вулиці Валентина Петрівна зупинилася.
— Аню, я, звісно, засмучена. Але ти права — це була воля мами.
— Мамо, я розумію, що ви розраховували на більше.
— Розраховували… — сумно всміхнулася мати. — А може, нам усім варто було більше часу з мамою проводити, поки вона була жива.
— Мамо, вона вас любила. Просто хотіла, щоб ми це зрозуміли.
Михайло обійняв сестру.
— Аню, я не триматиму на тебе зла. Бабуся була мудра. Вона знала, що робить.
— Дякую, Мішо.
— А на дачу ми справді зможемо приїжджати?
— Звісно. Влітку приїжджайте з дітьми, як раніше.
Вони дійшли до зупинки й стали чекати на автобус.
— А знаєте, — раптом сказала Валентина Петрівна, — я згадала, як мама в лікарні казала: «Тільки Аннушка мене розуміє». А я думала, то хвороба на неї так діє.
— Це не хвороба, — відповіла Анна. — Вона просто відчувала, хто їй справді потрібен.
Підійшов автобус. Сидячи біля вікна, Анна думала про бабусю. Старенька й після смерті зуміла дати родині урок. Урок про те, що любов і турботу не заміниш грошима, а справедливість іноді виглядає зовсім не так, як ми собі уявляємо.
Увечері Анна приїхала до бабусиної квартири. Відчинила двері ключем, що залишився в неї ще за життя господині. В передпокої пахло бабусиними парфумами й старими книжками. На столі лежала записка, написана знайомим почерком: «Аннушко, якщо ти читаєш це — значить, усе відбулося так, як треба. Не сумуй через те, що рідня посварилася. Вони зрозуміють і пробачать. А ти живи тут і будь щаслива. Люблю тебе. Бабуся Маша».
Анна пригорнула записку до серця й заплакала. Але це були не сльози горя — це були сльози вдячності мудрій старенькій, яка дбала про неї навіть після смерті.
Ідеальні пиріжки за 10 хвилин: з картоплею, яйцем та цибулею