«Я картоплю внукам везу, а то вони голодні там, без їжі сидять», — сказав пенсіонер на засніженій трасі

Олексій увімкнув двірники, розмазуючи по лобовому склу снігову кашу. Грудень видався лютим, і траса, здавалося, губилася в пустці. У рації хтось тихо перемовлявся, але Олексій вимкнув її — набридло слухати нескінченні суперечки про зимову гуму та затори.

Фари вихопили з темряви зігнуту фігуру. Біля узбіччя стояв літній чоловік, вчепившись у величезний мішок, який ледь тримався на його плечах. Олексій різко загальмував, колеса ковзнули по кризі.

— Що ж ти тут робиш у такий мороз? — пробурмотів він собі під ніс, уже тягнучись до ручки склопідйомника.

— Гей, чоловіче, живий? — крикнув він, трохи опустивши вікно.

Старий повільно підняв голову. Щоки почервоніли від холоду, а сива шапка вкрилася інеєм.

— Живий… — відгукнувся той, голос тремтів, ніби він з останніх сил стримувався, щоб не впасти.

— Чого стоїте тут? — Олексій заглушив двигун і вийшов із кабіни. Повітря було крижаним, дихання одразу перетворилося на білий пар.

— Попутку чекаю. Картоплю треба відвезти, — відповів чоловік, притримуючи мішок.

Олексій оглянув його з ніг до голови. Куртка виглядала так, наче служила господарю вже багато років, а чоботи залишали глибокі сліди у снігу, промоклі та зношені.

— Сідай, що ти. Все одно їду порожнім, — махнув він рукою у бік кабіни.

— Та не переживай, я почекаю, — відповів дід, але у голосі чулося виснаження.

— Та годі тобі, — Олексій зробив крок уперед і легко підняв мішок. — Давай залазь, не дам замерзнути на cмepть.

Чоловік вагався, але зрештою повільно рушив до вантажівки.

— Гей, обережніше! — Олексій допоміг йому залізти в кабіну. — Все, зараз зігріємось.

Старий важко опустився на пасажирське сидіння, поставив мішок біля ніг і з полегшенням видихнув.

— Дякую тобі, сину. Олексієм звати, так? — запитав він, киваючи на табличку з іменем водія.

— Точно. А вас?

— Микола.

— Ну що, Миколо, пристебніться і тримайтеся міцніше. Поїхали, а то замерзнемо, — Олексій натиснув тумблер, увімкнувши обігрівач на повну.

— Куди везти? — запитав він, рушаючи з місця.

— До села Михайлівка. Там внуки, — відповів дід, гріючи руки біля гарячого повітря.

— Далеченько. І чого ж у таку холоднечу вночі поїхали?

— А що робити? — знизав плечима Микола. — У них там картоплі зовсім нема, а я пообіцяв привезти. Вночі вирушив, думав, швидше доїду, та не вдалося.

Олексій нахмурився, кинути погляд на пасажира.

— І як, довго на морозі стояли?

— З ночі. Машини пролітають, ніхто не зупиняється.

Олексій міцніше стиснув кермо.

— Ну, зараз довезу, не хвилюйтеся, — сказав він твердо.

Микола лише кивнув, втупившись у вікно.

Дорога зайняла більше часу, ніж розраховував Олексій. Сніг падав усе сильніше, перетворюючи трасу на біле полотно.

Микола дрімав, а Олексій то і діло кидав на нього погляд.

«Цілу ніч на морозі… Як він узагалі витримав?» — думав він, відчуваючи дивне тепло від думки, що зміг хоч чимось допомогти.

Коли вантажівка звернула з головної траси на засніжену дорогу, Олексій відчув, як колеса трохи пробуксували.

Ґрунтівка була погано розчищена, сніг скрипів під вагою машини.

Дід у кабіні мовчав, стискаючи шапку в руках, наче збирався з думками.

— Тут трішки залишилося, — пробурмотів він, киваючи вперед.

Незабаром у темряві з’явився маленький дерев’яний будинок.

Його облущена фарба та похилий димар видавали вік будівлі.

Олексій зупинив машину і заглушив двигун.

— Діду, це ваш? — запитав він, поглянувши на хитку хатину, яка виглядала так, ніби один сильний порив вітру міг її змести.

— Мій, — кивнув дід і потер руки. — Тут внуки чекають.

Ледь дідусь виліз із кабіни, двері будинку різко розчинилися.

На порозі з’явилися двоє худеньких дітей.

Дівчинка років п’яти у теплій хустці та хлопчик трохи старший, накрившись вовняною ковдрою, вийшли на ґанок.

— Дідусю! — закричали вони одночасно, кинувшись йому назустріч.

Старий поставив мішок картоплі на землю і розкрив обійми.

— Рідненькі мої, ось я і повернувся! — сказав він, обіймаючи дітей.

Олексій вийшов із машини, засунув руки в кишені й спостерігав за сценою.

Щось у цьому зворушливому моменті змусило його відчути тепло.

Але радість дітей швидко змінилася питальним поглядом хлопчика, який недовірливо глянув на Олексія.

— А це хто? — тихо запитав він у дідуся, насторожено розглядаючи чоловіка.

— Це дядько Олексій, — усміхнувся дід. — Він мені допоміг сюди дістатися.

Олексій махнув рукою.

— Привіт! Просто проїжджав повз, ось і вирішив підвезти вашого дідуся, — пояснив він.

Дівчинка, міцно тримаючись за дідову руку, усміхнулася.

— Дякуємо вам, дядьку, — тихо сказала вона.

— Та нічого, дрібниця, — Олексій хотів відмахнутися, але його погляд упав на дім.

Він помітив, як холодним паром дихають вікна, а з димаря майже не йде дим.

— Що, у вас піч не топиться? — запитав він, нахмурившись.

Хлопчик кивнув.

— Дрова закінчилися, — зітхнув він. — Лишилося зовсім трохи.

— А ми картоплю чекаємо, щоб смажену зробити! — весело додала дівчинка, обіймаючи дідуся за пояс.

Олексій замислився.

Йому стало ніяково від думки, що діти, які живуть у такому холоді, харчуються однією лише картоплею.

— Ну, дід, ти даєш, — пробурмотів він. — Як ви тут справляєтеся?

— По-різному, — відповів старий, знизавши плечима. — Головне, що діти не голодні. А я якось проживу.

Олексій нічого не відповів.

Він тільки дивився, як дідусь із трудом підіймає мішок, а хлопчик допомагає затягнути його в дім.

— Гей, може, я допоможу? — запропонував Олексій, крокуючи слідом.

Усередині будинок виявився ще скромнішим, ніж зовні.

Стара піч стояла в кутку, але вогонь у ній ледь жеврів.

На столі лежало дві порожні миски, а в кутку стояло металеве ліжко, вкрите старими ковдрами.

— Вибачте за безлад, — зніяковіло промовив дідусь, ставлячи мішок на підлогу.

— Та ви що, — махнув рукою Олексій. — Бачу, що вам тут не до прибирання.

Хлопчик поставив на стіл чайник із ледь теплою водою.

— Чай будемо? — запитав він, озирнувшись.

— Звісно, будемо! — усміхнувся Олексій.

Він сів за стіл, а дівчинка принесла кружки.

Олексій помітив, як вона за звичкою насипала у свою кружку менше заварки, ніж в інші.

— Слухайте, діти, у мене до вас питання, — раптом заговорив він, поки дідусь вмощувався на лаву.

— А чому це ви одного діда відправили з таким мішком?

Хлопчик глянув на дівчинку, ніби не знаючи, що відповісти.

— Дід сказав, що впорається, — нарешті пробурмотів він.

— Та й кому нам ще допомогти? — знизала плечима дівчинка.

Олексій похитав головою.

— Ех, діду, — звернувся він до старого. — Навіщо самому? У вас же навіть транспорту немає.

Старий важко зітхнув, але нічого не відповів.

— Ладно, — тихо сказав Олексій. — Бачу, розмова марна.

Він підвівся, поправив куртку і попрямував до дверей.

— Ти куди? — здивовано запитав дідусь.

— Та я так, у справах, — відповів Олексій, усміхаючись. — Але ви тут тримайтеся, зрозуміло? Завтра ще заїду.

Дідусь хотів щось сказати, але Олексій вже крокував до своєї машини, точно знаючи, що завтра повернеться не з порожніми руками.

Наступного ранку Олексій прокинувся раніше, ніж зазвичай.

Образ старого будинку та дітей біля холодної печі не давав йому спокою всю ніч.

Він швидко зібрався і вирушив у найближчий магазин.

— Добрий день, — сказав він продавчині, розгрібаючи товари. — Мені потрібно щось корисне: крупи, макарони, олія. І що там ще для дітей? Консерви, згущене молоко?

Продавчиня здивовано подивилася на нього:

— Комусь допомагаєте?

— Так, дідусеві з онуками. Їм там нелегко.

Вона кивнула і почала допомагати збирати продукти. Через пів години Олексій завантажив пакети у вантажівку і вирушив у дорогу.

Під’їхавши до знайомого будинку, він побачив, як старий вовтузиться у дворі, намагаючись полагодити дах сараю, що просів.

— Добрий день! — голосно гукнув Олексій, вилізаючи з кабіни.

— А, це ти, синку! Чого приїхав?

— Привіз дещо, — спокійно відповів Олексій, беручи з машини перший пакет.

Старий поспішив до нього, з подивом спостерігаючи, як Олексій один за одним витягує пакети.

— Це навіщо ж?.. — його голос затремтів.

— Щоб діти не сиділи голодними, — просто відповів Олексій, продовжуючи розвантажувати речі.

— Але ж ми нічого не просили… — почав було дідусь.

Олексій зупинився, подивився на нього і сказав:

— Я й не чекаю, що ви попросите. Людям треба допомагати, особливо коли вони самі стараються, але не все виходить.

Старий важко зітхнув, опустив голову:

— Ти гарна людина, синку. Дякую тобі.

Він зняв шапку і витер нею очі, ніби просто прибирав сніг з обличчя.

Діти вибігли з будинку, з цікавістю розглядаючи пакети.

— Це нам? — запитав менший, підбігши до Олексія.

— Вам, а кому ж іще, — усміхнувся той, погладивши хлопчика по голові.

Пройшов місяць.

Олексій знову їхав тією самою трасою, але цього разу — з передчуттям.

Коли він під’їхав до будинку, його зустрів гавкіт старої собаки.

На ґанку стояв дідусь, а діти бігали навколо, помітно оживлені.

— Сумували чи що? — з усмішкою запитав Олексій, виходячи з машини.

— Звичайно, сумували! — голосно відповів старий. — Ми чай із пирогами приготували, заходь!

— Та ви що, в честь мого приїзду пироги пекли? — підморгнув Олексій, заходячи в будинок.

На столі стояли чашки, димів чайник, а поряд лежав кошик з ще теплими пирогами.

— Ну як не зустріти добру людину? — усміхнувся дід, розливаючи чай.

Дітлахи обступили Олексія, показуючи іграшки, які їм привіз дідусь із міста.

— Це ти їм купив? — здивовано запитав Олексій у старого.

— А як же. Ти допоміг, а я хоч так віддячив.

Олексій відчув, як усередині розливається тепло.

— Добре у вас тут, — сказав він, відпивши чаю. — Тепер уже їду як до рідних.

— А ми тебе завжди чекаємо, — відповів старий. — Ти — світло, синку, ти освітлюєш нам життя.

Слова дідуся звучали несподівано, але Олексій зрозумів, що саме це він і хотів почути.

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

«Я картоплю внукам везу, а то вони голодні там, без їжі сидять», — сказав пенсіонер на засніженій трасі