Олексій увімкнув двірники, розмазуючи по лобовому склу снігову кашу. Грудень видався лютим, і траса, здавалося, губилася в пустці. У рації хтось тихо перемовлявся, але Олексій вимкнув її — набридло слухати нескінченні суперечки про зимову гуму та затори.
Фари вихопили з темряви зігнуту фігуру. Біля узбіччя стояв літній чоловік, вчепившись у величезний мішок, який ледь тримався на його плечах. Олексій різко загальмував, колеса ковзнули по кризі.
— Що ж ти тут робиш у такий мороз? — пробурмотів він собі під ніс, уже тягнучись до ручки склопідйомника.
— Гей, чоловіче, живий? — крикнув він, трохи опустивши вікно.
Старий повільно підняв голову. Щоки почервоніли від холоду, а сива шапка вкрилася інеєм.
— Живий… — відгукнувся той, голос тремтів, ніби він з останніх сил стримувався, щоб не впасти.
— Чого стоїте тут? — Олексій заглушив двигун і вийшов із кабіни. Повітря було крижаним, дихання одразу перетворилося на білий пар.
— Попутку чекаю. Картоплю треба відвезти, — відповів чоловік, притримуючи мішок.
Олексій оглянув його з ніг до голови. Куртка виглядала так, наче служила господарю вже багато років, а чоботи залишали глибокі сліди у снігу, промоклі та зношені.
— Сідай, що ти. Все одно їду порожнім, — махнув він рукою у бік кабіни.
— Та не переживай, я почекаю, — відповів дід, але у голосі чулося виснаження.
— Та годі тобі, — Олексій зробив крок уперед і легко підняв мішок. — Давай залазь, не дам замерзнути на cмepть.
Чоловік вагався, але зрештою повільно рушив до вантажівки.
— Гей, обережніше! — Олексій допоміг йому залізти в кабіну. — Все, зараз зігріємось.
Старий важко опустився на пасажирське сидіння, поставив мішок біля ніг і з полегшенням видихнув.
— Дякую тобі, сину. Олексієм звати, так? — запитав він, киваючи на табличку з іменем водія.
— Точно. А вас?
— Микола.
— Ну що, Миколо, пристебніться і тримайтеся міцніше. Поїхали, а то замерзнемо, — Олексій натиснув тумблер, увімкнувши обігрівач на повну.
— Куди везти? — запитав він, рушаючи з місця.
— До села Михайлівка. Там внуки, — відповів дід, гріючи руки біля гарячого повітря.
— Далеченько. І чого ж у таку холоднечу вночі поїхали?
— А що робити? — знизав плечима Микола. — У них там картоплі зовсім нема, а я пообіцяв привезти. Вночі вирушив, думав, швидше доїду, та не вдалося.
Олексій нахмурився, кинути погляд на пасажира.
— І як, довго на морозі стояли?
— З ночі. Машини пролітають, ніхто не зупиняється.
Олексій міцніше стиснув кермо.
— Ну, зараз довезу, не хвилюйтеся, — сказав він твердо.
Микола лише кивнув, втупившись у вікно.
Дорога зайняла більше часу, ніж розраховував Олексій. Сніг падав усе сильніше, перетворюючи трасу на біле полотно.
Микола дрімав, а Олексій то і діло кидав на нього погляд.
«Цілу ніч на морозі… Як він узагалі витримав?» — думав він, відчуваючи дивне тепло від думки, що зміг хоч чимось допомогти.
Коли вантажівка звернула з головної траси на засніжену дорогу, Олексій відчув, як колеса трохи пробуксували.
Ґрунтівка була погано розчищена, сніг скрипів під вагою машини.
Дід у кабіні мовчав, стискаючи шапку в руках, наче збирався з думками.
— Тут трішки залишилося, — пробурмотів він, киваючи вперед.
Незабаром у темряві з’явився маленький дерев’яний будинок.
Його облущена фарба та похилий димар видавали вік будівлі.
Олексій зупинив машину і заглушив двигун.
— Діду, це ваш? — запитав він, поглянувши на хитку хатину, яка виглядала так, ніби один сильний порив вітру міг її змести.
— Мій, — кивнув дід і потер руки. — Тут внуки чекають.
Ледь дідусь виліз із кабіни, двері будинку різко розчинилися.
На порозі з’явилися двоє худеньких дітей.
Дівчинка років п’яти у теплій хустці та хлопчик трохи старший, накрившись вовняною ковдрою, вийшли на ґанок.
— Дідусю! — закричали вони одночасно, кинувшись йому назустріч.
Старий поставив мішок картоплі на землю і розкрив обійми.
— Рідненькі мої, ось я і повернувся! — сказав він, обіймаючи дітей.
Олексій вийшов із машини, засунув руки в кишені й спостерігав за сценою.
Щось у цьому зворушливому моменті змусило його відчути тепло.
Але радість дітей швидко змінилася питальним поглядом хлопчика, який недовірливо глянув на Олексія.
— А це хто? — тихо запитав він у дідуся, насторожено розглядаючи чоловіка.
— Це дядько Олексій, — усміхнувся дід. — Він мені допоміг сюди дістатися.
Олексій махнув рукою.
— Привіт! Просто проїжджав повз, ось і вирішив підвезти вашого дідуся, — пояснив він.
Дівчинка, міцно тримаючись за дідову руку, усміхнулася.
— Дякуємо вам, дядьку, — тихо сказала вона.
— Та нічого, дрібниця, — Олексій хотів відмахнутися, але його погляд упав на дім.
Він помітив, як холодним паром дихають вікна, а з димаря майже не йде дим.
— Що, у вас піч не топиться? — запитав він, нахмурившись.
Хлопчик кивнув.
— Дрова закінчилися, — зітхнув він. — Лишилося зовсім трохи.
— А ми картоплю чекаємо, щоб смажену зробити! — весело додала дівчинка, обіймаючи дідуся за пояс.
Олексій замислився.
Йому стало ніяково від думки, що діти, які живуть у такому холоді, харчуються однією лише картоплею.
— Ну, дід, ти даєш, — пробурмотів він. — Як ви тут справляєтеся?
— По-різному, — відповів старий, знизавши плечима. — Головне, що діти не голодні. А я якось проживу.
Олексій нічого не відповів.
Він тільки дивився, як дідусь із трудом підіймає мішок, а хлопчик допомагає затягнути його в дім.
— Гей, може, я допоможу? — запропонував Олексій, крокуючи слідом.
Усередині будинок виявився ще скромнішим, ніж зовні.
Стара піч стояла в кутку, але вогонь у ній ледь жеврів.
На столі лежало дві порожні миски, а в кутку стояло металеве ліжко, вкрите старими ковдрами.
— Вибачте за безлад, — зніяковіло промовив дідусь, ставлячи мішок на підлогу.
— Та ви що, — махнув рукою Олексій. — Бачу, що вам тут не до прибирання.
Хлопчик поставив на стіл чайник із ледь теплою водою.
— Чай будемо? — запитав він, озирнувшись.
— Звісно, будемо! — усміхнувся Олексій.
Він сів за стіл, а дівчинка принесла кружки.
Олексій помітив, як вона за звичкою насипала у свою кружку менше заварки, ніж в інші.
— Слухайте, діти, у мене до вас питання, — раптом заговорив він, поки дідусь вмощувався на лаву.
— А чому це ви одного діда відправили з таким мішком?
Хлопчик глянув на дівчинку, ніби не знаючи, що відповісти.
— Дід сказав, що впорається, — нарешті пробурмотів він.
— Та й кому нам ще допомогти? — знизала плечима дівчинка.
Олексій похитав головою.
— Ех, діду, — звернувся він до старого. — Навіщо самому? У вас же навіть транспорту немає.
Старий важко зітхнув, але нічого не відповів.
— Ладно, — тихо сказав Олексій. — Бачу, розмова марна.
Він підвівся, поправив куртку і попрямував до дверей.
— Ти куди? — здивовано запитав дідусь.
— Та я так, у справах, — відповів Олексій, усміхаючись. — Але ви тут тримайтеся, зрозуміло? Завтра ще заїду.
Дідусь хотів щось сказати, але Олексій вже крокував до своєї машини, точно знаючи, що завтра повернеться не з порожніми руками.
Наступного ранку Олексій прокинувся раніше, ніж зазвичай.
Образ старого будинку та дітей біля холодної печі не давав йому спокою всю ніч.
Він швидко зібрався і вирушив у найближчий магазин.
— Добрий день, — сказав він продавчині, розгрібаючи товари. — Мені потрібно щось корисне: крупи, макарони, олія. І що там ще для дітей? Консерви, згущене молоко?
Продавчиня здивовано подивилася на нього:
— Комусь допомагаєте?
— Так, дідусеві з онуками. Їм там нелегко.
Вона кивнула і почала допомагати збирати продукти. Через пів години Олексій завантажив пакети у вантажівку і вирушив у дорогу.
Під’їхавши до знайомого будинку, він побачив, як старий вовтузиться у дворі, намагаючись полагодити дах сараю, що просів.
— Добрий день! — голосно гукнув Олексій, вилізаючи з кабіни.
— А, це ти, синку! Чого приїхав?
— Привіз дещо, — спокійно відповів Олексій, беручи з машини перший пакет.
Старий поспішив до нього, з подивом спостерігаючи, як Олексій один за одним витягує пакети.
— Це навіщо ж?.. — його голос затремтів.
— Щоб діти не сиділи голодними, — просто відповів Олексій, продовжуючи розвантажувати речі.
— Але ж ми нічого не просили… — почав було дідусь.
Олексій зупинився, подивився на нього і сказав:
— Я й не чекаю, що ви попросите. Людям треба допомагати, особливо коли вони самі стараються, але не все виходить.
Старий важко зітхнув, опустив голову:
— Ти гарна людина, синку. Дякую тобі.
Він зняв шапку і витер нею очі, ніби просто прибирав сніг з обличчя.
Діти вибігли з будинку, з цікавістю розглядаючи пакети.
— Це нам? — запитав менший, підбігши до Олексія.
— Вам, а кому ж іще, — усміхнувся той, погладивши хлопчика по голові.
Пройшов місяць.
Олексій знову їхав тією самою трасою, але цього разу — з передчуттям.
Коли він під’їхав до будинку, його зустрів гавкіт старої собаки.
На ґанку стояв дідусь, а діти бігали навколо, помітно оживлені.
— Сумували чи що? — з усмішкою запитав Олексій, виходячи з машини.
— Звичайно, сумували! — голосно відповів старий. — Ми чай із пирогами приготували, заходь!
— Та ви що, в честь мого приїзду пироги пекли? — підморгнув Олексій, заходячи в будинок.
На столі стояли чашки, димів чайник, а поряд лежав кошик з ще теплими пирогами.
— Ну як не зустріти добру людину? — усміхнувся дід, розливаючи чай.
Дітлахи обступили Олексія, показуючи іграшки, які їм привіз дідусь із міста.
— Це ти їм купив? — здивовано запитав Олексій у старого.
— А як же. Ти допоміг, а я хоч так віддячив.
Олексій відчув, як усередині розливається тепло.
— Добре у вас тут, — сказав він, відпивши чаю. — Тепер уже їду як до рідних.
— А ми тебе завжди чекаємо, — відповів старий. — Ти — світло, синку, ти освітлюєш нам життя.
Слова дідуся звучали несподівано, але Олексій зрозумів, що саме це він і хотів почути.