Легенда для його дружини. Оповідання

До дачного будиночка майже ніхто не навідувався, тож Ліда й привезла туди Сашка: тут їх гарантовано ніхто не зачепить — ані його законна дружина, ані її мачуха. Якої від дружини Сашка слід чекати реакції, Ліда не відала й знати не прагнула — усі правдоподібні байки для тієї вигадував він сам. А от потреби мачухи цілком передбачувані: відмити шибки, зняти чи повісити фіранки, витрусити павутину з люстри й тому подібне.

Після перелому шийки стегна мачуха зовсім не давала Ліді перепочити. І щоразу повторювала:

— Ото забудете бабцю — й пропаду тут сама. Може, кота завести, га?

Про кота мачуха згадувала вже десятиліття — відтоді, як помер батько, — та все ніяк не наважувалася. І на щастя, бо тоді Ліді довелося б шукати ще й підстилку з піском та смердючі субпродукти на ринку. Турбот і так удосталь: мачуха фанатично вірить, що лише на базарі продають справжні продукти.

— Такий гармидер! — кинув Сашко. — А місцина ж чудова: варто трохи поприбирати й можна вигідно продати, якщо ви не користуєтеся.

— То візьмися й приведи до ладу, якщо такий тямущий, — огризнулася Ліда. — У мене й без того справ по горло. Та й взагалі, ми ж не заради цього сюди приїхали, чи не так?

Подруга Ліди, Олеся, була переконана, що та навмисно вплутується в романи з одруженими, щоби уникнути бодай якоїсь відповідальності.

— Ти просто панічно боїшся весілля! — тицяла вона. — Тобі б до психотерапевта. Це все родинні травми, сто відсотків.

— До чого тут вони? — різко рубала Ліда. — І взагалі, не лізь, куди тебе не просять.

Олеся ображалася, та мине трохи часу — й знову починала ту ж платівку. Лише вона терпіла вибуховий характер Ліди. Ну, ще мачуха — спершу з бажання здаватися зразковою перед батьком, а тепер, мабуть, від справжнього страху лишитися самотою.

Вуличний туалет стояв окремо, й поки Ліда сходила туди, Сашко з якоїсь причини порпався в старій комоді.

— А це хто? — запитав він, простягнувши Ліді вигоріле фото. — Дуже на тебе схожа.

У пальцях закололо, в роті виступила гірка слина — вона прикусила щоку. У всіх дівчат є мами. Батька може й не мати кожна, але мама — завжди. У Ліди мами не було. Відчуття — наче й ніколи не існувала, бо вона її не пам’ятає. Навіть тіні спогаду. Ліді було всього два роки, коли матері не стало, й майже відразу тато привів до хати мачуху — мабуть, наляканий, що сам не впорається з дитиною. Він ніколи не заводив розмов про маму, не описував їхнього знайомства і не пояснював, як вона померла. Рідних у матері не лишилося, окрім старшої сестри в далекому місті, що щедро відправляла Ліді дорогі подарунки — ніби відкуплялася.

Ліда вихопила знімок і жадібно вп’ялася поглядом. Батько стверджував, що світлини не вціліли. Отже, брехав. Сховав їх на дачі, знаючи, що мачуха сюди й носа не поткне.

— Іди, — промовила Ліда до Сашка.

— Що означає «іди»? — обурився він.

— Саме те. Мені треба побути самій.

— А як ти повернешся?

— Автобусом. Не розсиплюся.

— Лідо, не дурій!

— Двадцять сім років я — Ліда. Відчепися. Сказала — йди!

— Мене вже дістала твоя поведінка. Не поясниш, що сталося — більше не побачимося.

— То й котися.

— Значить, так?

— Не роби з себе святого, гаразд? Хто там дзвонив? Дружина? Передзвони, вигадай чергову легенду й ховайся під свою ковдру!

— Лідо, це несправедливо. Я ж пропонував їй усе розповісти…

— Іди!

Сашко гримнув дверима, що й без того трималися на чесному слові.

Ліда вгамувала тремтіння, вихилила склянку води з металічним присмаком — свердловина тут була не найкраща, а прихопити питну воду вона не здогадалася. Нехай іде, вона не збирається його тягнути назад. Особливо зважаючи на цю кляту затримку. Щоб їй!

Світлин лишилося катма. На одній — батько й мати, зчеплені в обіймах, при цьому дивляться не в камеру, а одне одному у вічі. Ліда жадібно вдивлялася в цей речовий доказ їхньої любові й гірко жалкувала, що так і не зважилася розпитати тата про маму: якою вона була? що з нею трапилося? через що він невпинно мовчав, наче нічого й не було?

Насправді ж Ліда встигла напридумувати безліч версій. Можливо, в мами була психічна недуга. Або вона пила. Або кудись тікала й зраджувала. Певно, існувала причина, котру батько ревно приховував. І, певне, саме через неї він так поспіхом викреслив маму зі свого життя. Навіть з мачухою він, по-справжньому, не кохався — це було видно неозброєним оком: от мачуха любила батька, так, а він… він, по суті, кохав лише себе. Ну, і трішечки — Ліду.

Може, подруга Олеся таки мала рацію.

Може, справді Ліда панічно боїться, що укладе шлюб — і зникне, так само непоясненно, як розчинилася її мати.

Може, тому Ліда й не наважується зробити тест: вона не збирається народжувати. Навіщо, якщо потім та дитина також опиниться сам на сам?

Світлини вона забрала з собою. Крейдою трусився старенький рейсовий автобус майже годину. Мачуха знову набирала: їй закортіло приготувати манти, а пароварка — на верхній полиці, нікому дістати. Щоб їй!

— Дякую, що заскочила. Думала, зовсім забула бабцю. Треба б мені кота завести…

Ліда зціпила зуби й полізла нагору по пароварку. Голова закрутилася, вона мало не зірвалася вниз: ухопилася за шафу, випустила цукорницю — у тієї відлетіла ручка.

— Що з тобою? — стривожилася мачуха. — Знову сидиш голодна? Ті ваші дієти… Для чого ті вигадки, ти ж зовсім не огрядна! І цукорницю зіпсувала — така гарна була! Доведеться клеїти…

У скронях дзвеніло, під горло підкочувала нудота. Ні, цього не може бути! Злі сльози вистрибнули на очі; Ліда відвернулася, аби мачуха не побачила.

— Я тобі нову цукорницю куплю.

— Не треба нову. Цю полатаю — батько ж подарував…

Ліду палило це сліпе обожнювання батька. Десять літ промчало, а вона все ще живе ним. Навіщо? І не те щоб стара: у такому віці дехто й закохується, і на права складає, і заміж виходить. А вона — лише про нього. Чому?

— Як знаєш. Ще щось дістати? Бо мені час.

— Ех… Я думала, ти на манти лишишся. Я з картоплею зроблю, як тобі смакує.

Від самої згадки про жирні манти знову скрутило шлунок.

— Мені справді треба їхати, — повторила Ліда.

На обличчі мачухи застигла мученицька маска. Ну й гаразд.

Саша й справді зник: ні дзвінків, ні повідомлень. Коли ж Ліда написала першою — лишилася одна галочка. «Схоже, заніс у чорний список», — зрозуміла вона.

Думати про Сашка не хотілося. І про тест — так само. Тож вона зосередилася на мамі. Чому раніше навіть не намагалась нічого дізнатися? Можна ж було розпитати батька, тітку, кого завгодно.

Тітку, до речі, можна розпитати й тепер. Відносини в них прохолодні: хіба вітальні листівки на свята. Якби тітка мешкала поруч, Ліда б приїхала та поговорила. Але летіти в інше місто — сумнівне задоволення. Напевно, краще зателефонувати.

Ліда почала здалеку: розпитала про здоров’я, про кузенів, зробила вигляд зразкової племінниці. Тітка спершу здивувалася, потім зраділа: заходилася розповідати про родичів і їхні болячки. Ліда терпляче слухала, аж тоді обережно запитала:

— Тітко Тань, чи не могли б ви розповісти мені про маму?

Запала мовчанка. Тітку, здається, заскочили зненацька. Шкода, що Ліда не бачила виразу її обличчя: за ним, можливо, вдалося б упізнати, яка з її здогадок ближча до істини.

Тітка заговорила. Та зовсім не про те, на що сподівалася Ліда. Почала з дитинства: як вони з мамою не дружили, бо різниця у віці була велика, а вона ревнувала молодшу сестру до батьків; як мама прекрасно малювала й як її вкусила змія.

— А де й за яких обставин мама познайомилася з татом?

Тон тітоньки одразу змінився, став чужим, сухим.

— Поняття не маю.

— А світлини з їхнього весілля у вас лишилися?

Тітка надовго притихла. Потім видихнула:

— Ні. Вони взагалі нікого не кликали.

— Чому ж так?

— Звідки мені знати? Такі речі треба було питати у твого батька.

Ліда й сама розуміла, що треба було. Тільки вже не встигла.

Запитати прямо, що сталося з мамою, вона не відважилася. Злякалася власних здогадів, слова застрягли в горлі.

Щойно поклала слухавку, побачила три неприйняті від мачухи. Чого їй цього разу?

— Лідо, як голова? Уже не паморочиться?

— Не крутиться.

— Їси там нормально?

— Їм.

Її терпець урвався. Ну навіщо оці розпитування?

— Може, сходиш до лікаря?

— Та з якого дива?

— Ну… Перевіритися.

Ліда й сама розуміла, що треба б до медиків — і знала, до яких. Але страх чіпко стискав.

— Добре, перевірюся.

Тест вона купила лише за два дні, і ще дві доби не наважувалася скористатися. Саша мовчав, і від цієї тиші вдома стало так порожньо, що навіть дихалося важче.

Дві риски.

Не роздумуючи, вона поїхала до мачухи. Сама не могла пояснити чому. Та здивувалася, але повеселішала:

— Ого, з’явилася! Думала, зовсім вже про стару забула.

— Та яка ти стара! — вибухнула Ліда. — Тобі шістдесят три. У такому віці ще й заміж виходять. А ти все «стара, стара»…

— Ні, доню, весілля вже про тебе. У мене чоловік один, він там, на тому світі, зачекає.

Ліду мало не розсмішила ця впевненість: цікаво, як вони там збираються ділити тата з мамою — адже мама була перша…

— Ти до лікаря сходила?

— Га? — не одразу втямила Ліда.

— Запаморочення ж.

— А… Ні, вже минуло, не переймайся.

— Лідо, треба б усе-таки перевіритися.

— Та навіщо?

Мачуха прикусила губу й тихо мовила:

— У твоєї матері була пухлина мозку.

Ліда застигла. У щоку вчепився зуб, поки вона збиралася з думками.

— Пухлина?

— Так. Теж спершу крутилася голова, більше майже нічого. А коли виявили — було запізно.

Невже мачуха сама заговорила про маму? Вона ж ніколи! Отже, причина — хвороба. Чому ж тато мовчав?

— У вас з батьком усе почалося ще поки мама була жива? — вичавила Ліда.

Мачуха підвела здивовані очі.

— Почалося?

— Ну, ви ж майже відразу одружилися.

У погляді мачухи спалахнуло щось незнайоме, схоже на співчуття.

— Ми розписалися за п’ять років до твого народження, — тихо сказала вона.

Ліда не второпала. Про що це?

— Так і знала, що він нічого тобі не сказав. Боягуз. Завжди був таким.

— Почекайте… То вони… Вони не були чоловіком і дружиною?

Мачуха лише похитала головою.

— А як же…

Правда накрила крижаною хвилею.

— Виходить, я… вона… Вони…

Слова розчинилися в повітрі.

Мачуха простягла руку, стиснула Лідині пальці.

— Не мучся. Те все давно позаду. Мені, повір, було боляче. Я ж дітей мати не можу. А він кудись зникав, вигадував історії, а я вірила. Потім каже: так-то й так-то, вона хвора, донька є, я її не покину. От і все…

У роті виступила гірка слина, тіло затрусило, нудота сколихнула шлунок. Ліда кинулася до туалету — її вирвало. Після обмила обличчя крижаною водою.

— Тобі б усе-таки піти до лікаря, доню.

За що вона так? Ну навіщо?

— Мені не треба лікар, — прошепотіла Ліда. — Я вагітна.

— Що?

Очі мачухи миттю зволожилися.

— А хто батько?

— Та яка різниця…

Ліда чекала продовження — чи залишить вона немовля. Та мачуха мовчала, лише дивилася й стискала губи.

— Дякую, — видихнула Ліда.

— За що ж?

— За все.