— Чому ти так зі мною розмовляєш, Танюшо? — різко запитала Галина Євгенівна, хоча голос її виказував хвилювання.
— Мамо, а як, по-твоєму, мені з тобою розмовляти? Я тут, між іншим, не на курорті живу, а працюю цілодобово, щоб чогось досягти. А ви де були всі ці роки?
— Ну-ну, не треба зараз на мене кричати. Може, ми з батьком і не писали, але ж знали, що в тебе все нормально. А В’ячеславу ж допомога потрібна…
— Ага, В’ячеславу, як завжди, все, а мені — дзвінок “привіт, давно не спілкувались, дай грошей”? Чи як?
— Не перекручуй, — втрутився Андрій Михайлович — схоже, мати говорила по гучному зв’язку. — Тань, ми ж не вороги…
— Не вороги? Справді, тату? Ви зникли на вісім років, а тепер раптово я вам потрібна?
І Таня різко обірвала дзвінок. Вона втупилася в екран телефону, намагаючись осмислити, що тільки-но сталося. В голові гуділо, серце калатало глухо.
***
Тані було вісімнадцять, коли вона зібрала невелику сумку й купила квиток на потяг до Кропивницького. Найдешевший плацкарт, гроші, з трудом зароблені на різних підробітках — і жодного пафосу. Батьки в цей час проводжали В’ячеслава на якусь чергову престижну студентську програму, де він, на їхню думку, мав себе проявити. Тітка Надія, мамина сестра, на прощання саркастично пожартувала про Таніни криві передні зуби та “кирпатий носик”. Коли тітка Надя жартувала, Тані завжди хотілося провалитися крізь землю.
З дитинства Таня була такою собі тінню старшого брата. В’ячеслав, як кажуть, “подавав великі надії” в спорті, музиці, навчанні — всюди, де батьки могли з гордістю повторювати: “Ось, подивись, який він талановитий”. А Таню, дівчину з великими невпевненими очима та неідеальною усмішкою, частіше смикали й просили не заважати.
— Не плутайся тут під ногами, — казала мати.
— Іди краще почитай або допоможи з посудом, — додавав батько.
Таня щиро намагалась догодити, але щоразу відчувала, як на неї дивляться зверхньо: мовляв, не вдалося виростити ще одного вундеркінда.
У п’ятнадцять Таня випадково побачила по телевізору документальний фільм про селекцію рослин. Вона заворожено втупилась в екран і не могла відірватися: яскраві кадри, досліди, оранжереї, генна інженерія. Для Тані це стало вікном у новий світ. Та шлях до мрії виявився непростим: Тані не хотіли купувати спеціалізовані книжки, не підтримували її ідею вступати на біофак. Батьки були зайняті успіхами сина — то він вигравав шаховий турнір, то світився на олімпіадах. Сестра-невдаха нікого не цікавила. Тітка Надія регулярно коментувала:
— Таню, ну кому потрібні твої квіточки? Я от розумію, коли людина вступає на юриста чи економіста. А це все — дурниці.
У Тані було одне бажання — поїхати якнайдалі, щоб не чути більше “Танюх” і зневажливих коментарів про її захоплення.
Після школи вона вирішила: досить. Стукіт коліс потяга, вокзал, незнайоме місто. Студентський гуртожиток у Кропивницькому, нові друзі. За перші пів року вона надіслала додому лише два короткі повідомлення — повідомити про вступ. Відповідь була суха: “Гаразд, бережи себе. Батьки.” Потім зв’язок обірвався сам собою.
В університеті Таня майже одразу обрала кафедру генетики й почала досліджувати стійкість овочевих культур до хвороб, працюючи паралельно лаборанткою. Після диплома її залишили в аспірантурі, де вона швидко досягла серйозних результатів. Декілька її експериментальних проєктів із модифікації ДНК рослин вразили наукову спільноту, і ось настав день, коли про неї заговорили: її запросили дати інтерв’ю на центральному телеканалі про життя молодого вченого. Заодно запропонували солідний грант, а університет надав простору лабораторію під її дослідження.
— Тань, ну ти просто розумничка, — казала колега й подруга Олеся, коли Таня, розчервоніла, повернулася зі студії. — Це взагалі якесь диво!
— Так, я сама в шоці, — засміялась Таня, ще не вірячи, що все це реально. — Мені сказали, що якщо й далі все піде добре, зможемо розпочати масштабні випробування. А там, дивись, не тільки в Україні знадобиться…
— Тільки не задавайся, добре? — підморгнула добродушно Олеся.
— Ну куди мені, — зморщила носа Таня. — Мене з дитинства вчили, що я тільки безглузде доповнення до старшого брата. Яка ж із мене зірка.
Через кілька днів після інтерв’ю Танін телефон буквально розривався від дзвінків із незнайомих номерів, і серед них траплялися столичні. Першою подзвонила мама, Галина Євгенівна. Таня взяла слухавку:
— Танюша, привіт, це мама. Я чула, що ти тепер… Ой, навіть не знаю, як сказати — молодець, мабуть! Ти не зникай. Ми тебе бачили по телевізору, уявляєш?
— Привіт, мамо. Так, було інтерв’ю.
— А як у тебе взагалі справи? Славко зовсім вийшов з-під контролю, — раптом прошепотіла Галина Євгенівна. — Я не знаю, що з ним робити. Треба поговорити, може, приїдеш, порадиш щось?
— Мамо, ну мені зараз не до цього. У мене тут робота…
— Ти ж тепер відома, напевно, зможеш знайти якісь зв’язки, може, і з В’ячеславом поговориш як доросла людина? Я вже не знаю, може, йому грошей треба чи просто поради. Він останнім часом став… ну, сам по собі.
— Розумію, — стримано відповіла Таня, намагаючись зберігати рівний тон. — Але виїжджати з Кропивницького я не планувала, вибач.
— Ми тут усі дуже за тобою скучили, — голос матері став бадьорішим. — Повернися додому, ми ж родина. У тебе зараз відкриваються такі перспективи, що в Києві тобі було б зручніше!
— Поки не думаю про це, мамо.
— Ну дивись сама… Але ж ти нам не чужа. Приїдь, хоч із батьком побачишся — в нього не дуже зі здоров’ям. Та й тітка Надя цікавиться, як у тебе справи.
Таня щось буркнула на прощання, вимкнула дзвінок. Вона не сказала мамі, що у неї на душі: прихована образа, здивування, обережна цікавість. Усе це навалилося разом.
Наступного дня подзвонила тітка Надя — вже по відеозв’язку:
— Танюхо, привіт! Ну ти даєш! Я тебе по телевізору бачила! Там такі грядки показували, і все таке розумне, наукове!
— Доброго дня, тітко Надю…
— Та клич просто тьотею, чого ти така офіційна стала? Я тут подумала, може, ти правильно зробила, що поїхала. Все ж таки в Кропивницькому в тебе краще вийшло, ніж могло б вдома. А ми-то всі думали… ну та байдуже. Загалом, пишаюся тобою, молодець. І бачу — зуби собі вирівняла? Ох, красуня!
— Так, довелося, — Таня посміхнулась, але неприємний спогад про давні тьотині глузування защемив у грудях.
— Слухай, приїжджай нас провідати. З грошима в тебе, мабуть, тепер все гаразд? Ми з твоєю мамою вже уявляли, яка в тебе тепер піде кар’єра. А твій братик тут усе ніяк не знайде себе… Старіємо ми з Галиною Євгенівною, думали, що Славко нас підтримає, а він усе ніяк.
— Розумію, — майже машинально повторила Таня. — Гаразд, тьоть, мені треба бігти в лабораторію.
Вимкнувши зв’язок, вона з’їхала зі стільця просто на підлогу й кілька хвилин сиділа, обійнявши коліна. Усередині все вирувало від суперечливих емоцій. Вісім років ніхто навіть не подзвонив, просто щоб запитати: як ти, жива, здорова, є гроші на життя, чи все добре? І раптом — суцільний потік інтересу, гордості й порад повернутися поближче до їхніх “проблем”.
Через тиждень подзвонив батько, який також вирішив нагадати про себе:
— Таню, привіт, це тато.
— Привіт, тату.
— Я тут хотів поговорити. Може, приїдеш на кілька днів? У нас справ накопичилося, та й… бачиш, ми всі занепокоїлись, коли дізналися про твої досягнення. Радуємось, чесно. А от В’ячеслав зараз у непростій ситуації, йому твоя допомога не завадила б.
— Моя допомога? А що я можу зробити?
— Ти ж тепер відома, може, у тебе якісь зв’язки є? Підкажеш, як йому влаштуватися кудись? Він же теж не дурний, просто життя ще не зрозумів…
— Тату, — усміхнулась Таня. — Я навіть не знаю, що тобі відповісти.
Уся ця лавина натяків і очікувань, що Таня має вирішувати чужі проблеми, ставала нестерпною. Образа й гіркі спогади били через край. Вона не хотіла зриватись, але продовжувати було неможливо.
Через день мати знову зателефонувала, коли Таня перебувала у своїй лабораторії. Олеся жестом показала: “Візьми слухавку, бо не відчепляться!” Таня зітхнула й увімкнула гучний зв’язок.
— Мам, я на роботі, кажи швидко.
— Таню, тут таке… — заговорила Галина Євгенівна, і вже по її інтонації стало ясно: вона знову про щось жалітиметься. — В’ячеслав знову винен за оренду квартири, а ми з батьком не можемо допомогти. У нас зараз усі гроші йдуть на лікування, та й самі розумієш — життя тепер дороге. Може, ти могла б…
— Мамо? — перебила Таня, спершись на край столу й збираючись із думками. — Я так розумію, ви всі раптом вирішили, що я з забутої гидкої качечки перетворилась на банкомат чи рятівне коло?
— Та як ти розмовляєш, Таню? Ми ж твої батьки.
— Батьки… — зітхнула Таня. — А ви думаєте, мені є діло до ваших проблем після того, як ви вісім років про мене й не згадували?
— Ти несправедлива, доню, — голос матері затремтів. — Ти ж сама поїхала!
— Поїхала, так. І правильно зробила. Бо ви ж мене тоді за ніщо мали. Нікому я не була потрібна.
— Ну навіщо ти так, Тань…
— Мамо, давай чесно. Ви мене завжди вважали ніким, і правильно — бо я і далі для вас ніхто. Не телефонуй мені більше. До побачення.
Таня перервала виклик, і в лабораторії коротко ахнули. Кілька колег ніяково відвернулися, роблячи вигляд, що нічого не чули, але фінальні слова почули всі. Олеся, що сиділа найближче, нахилилася до Тані:
— Слухай, може, ти занадто різко… це ж батьки…
— Олеся, ні. Там… там уже давно все зруйновано.
Таня удала, що продовжує роботу з пробірками, хоча руки трохи тремтіли. В середині не лишилось ані краплі бажання щось згладжувати, пояснювати чи повертатися. Вона пройшла шлях від тієї маленької дівчинки, яка нікому не була потрібна, до незалежної дослідниці з власним голосом. І тепер цей голос нарешті прозвучав голосно й чітко. І нехай ті, хто її не помічав, далі живуть з усвідомленням, що вона не збирається більше тягнути на собі чужі проблеми.
Вона знову глянула на телефон: там висвічувались пропущені дзвінки від тітки, батька, матері. Але Таня не збиралася передзвонювати. Для неї все було гранично ясно: жодні “рідні”, які згадали про неї тільки зараз, не можуть бути важливішими за її власне життя, наукову мрію й тих людей у Кропивницькому, які справді були поруч увесь цей час.
Поки чоловік контролював усі фінанси, дружина дізналася, куди насправді зникають її гроші