— Женю, а що це ви весь шашлик до крихти з’їли? Могли б і матері-годувальниці трохи залишити, — докорила Ліля чоловікові.
— У холодильнику нічого не було? Я ж точно залишав тобі чималий шмат шашлику, — здивовано сказав Євген, — Але ж там на кухні ще мама з Настею сиділи. Може, не розібралися й доїли?
— Ох уже ця Настуня! І чому я маю спокійно терпіти витівки цієї двадцятип’ятирічної принцеси? — роздратовано запитувала маму Ліля.
— Будь мудрішою, доню. Ти ж розумієш, що це рідня чоловіка. Краще не сваритися з ними. Добре ж, що зі свекрухою у вас гарні стосунки.
— Анна Миколаївна — дуже хороша, добра жінка. Тільки ця її доброта мені боком виходить!
Вона ж свою улюблену онуку Настуню нам на шию посадила! А тепер і слова їй не скажи? Це ж наша з чоловіком дача, зрештою!
— Ваша — з юридичного погляду. А по-людськи там Анна Миколаївна все життя господарює! А до того вона з чоловіком дачею володіла.
— Та вона ж і овдовіла, бо чоловік на тій дачі зусиллями знеміг! Добре хоч, що все заздалегідь на мого Женю переписали, аби зі спадщиною не морочитись.
І нехай, як ти кажеш, «по-людськи» це досі дача свекрухи. Ми ж і не збираємось її в неї забирати.
Навпаки! Постійно допомагаємо Анні Миколаївні по господарству, продукти закуповуємо. Вона ж уже на пенсії…
Але одне діло — допомагати свекрусі-пенсіонерці, а інше — її улюбленій онуці-ледарці! — знову обурилась Ліля.
— Невже ця Настя аж така жахлива?
— Зовні вона навіть симпатична. Щоправда, серйозних стосунків ні з ким у неї не було.
А знаєш чому? Все просто: хлопці розбігаються, щойно дізнаються список її вимог.
Вона сама в цьому зізнавалась. Але справа ж не в цьому. Мені здається, двадцять п’ять — це вже серйозний вік, коли пора визначатися з життям.
Я ж її всього на три роки старша! У її віці я вже диплом захистила, паралельно з роботою писала дисертацію, а тут…
Та в мене мозок закипає, як на неї дивлюсь!
Постійно хтось має вирішувати проблеми Насті й забезпечувати її існування!
Усе, звісно, почалось з батьків: єдину донечку з пелюшок від усього берегли й балували без упину.
Літо вона зазвичай у бабусі проводила, а та тільки й рада була догоджати єдиній онуці.
От тільки дівчині вже давно не п’ять років, а свекруха з нею як із немовлям носиться.
А сама ця Настя просто пливе за течією і чекає якогось прозріння, чим би їй зайнятись у житті.
Скільки разів вступала на навчання, кидала, потім знову йшла в університет.
Один виш закінчила. Всі родичі чекали, що нарешті візьметься за кар’єру, а ні — знову відмовка: «хочу знайти своє покликання».
Рік минув, а вона на дивані лежить і чекає… А чого — ніхто не знає.
Каже, мовляв, «не в ресурсі».
Що мене вражає — це її безтурботність: їй байдуже, що батько вже майже пенсіонер, а мати ніколи особливо себе працею не обтяжувала.
Хто її утримуватиме вічно?
— Доню, тобі якраз не варто за це хвилюватися. Вони якось самі розберуться. Чого ти так завелася?
— Та ось плануємо відкривати дачний сезон, і відразу згадується минуле літо.
Я тобі раніше не розповідала, як пройшло наше літо на дачі у свекрухи, а тепер усе ж поділюсь! — вирішила Ліля й почала свою розповідь.
Минулого літа Ліля з Євгеном дізналися, що в їхній багатоповерхівці планується тривале відключення гарячої води.
— Це не проблема! Мама давно нас кличе пожити на дачі. Та й Матвію свіже повітря тільки на користь, — вирішив Лілін чоловік.
— Тільки треба продуктів більше купити. Ми ж не будемо твою маму об’їдати.
Заздалегідь попередивши Анну Миколаївну, сім’я вирушила на дачу.
Перша половина дня по приїзду минула у метушні: розкладали речі й продукти, ділилися новинами, заправляли ліжка.
Потім Женя взявся смажити заздалегідь замариноване разом із дружиною м’ясо, а Ліля качала роздратованого від надміру вражень сина.
Раптом хвіртка розчинилася, і у двір увійшла висока та нарядно вбрана дівчина зі спортивною сумкою через плече.
— Настуню! Настюша! Як добре, що ти приїхала! Тільки чому не попередила, я б хоч пиріжків твоїх улюблених спекла! — вигукнула Анна Миколаївна.
— Добрий, — кинула Настя, оглянувши родичів зверхнім поглядом і звільнившись із бабусиних обіймів.
Потім вона кинула сумку на землю й сказала:
— Дядьку Женю, віднесіть мої речі в кімнату. Вже плече собі відтягнула.
Євген тільки знизав плечима, мовляв, «рідня є рідня», і поспішив виконати то чи прохання, то чи наказ племінниці.
До вечері маленький Матвій знову став вередувати, і Ліля сказала, щоб їли без неї: «Я як укладу сина — поїм».
Яке ж було її здивування, коли вона пізно ввечері зайшла на кухню й не знайшла жодного шматочка з приготованого чоловіком шашлику.
Без сліду зникла й привезена ними червона солона риба. Довелося вдовольнитися рештками овочів і запеченою картоплею.
— Женю, а що ви весь шашлик до крихти з’їли? Могли б і матері-годувальниці трохи залишити, — докорила Ліля чоловікові.
— У холодильнику нічого не було? Я ж точно залишав тобі чимало шашлику, — здивовано сказав Євген, — Але ж там на кухні ще мама з Настею сиділи. Може, не розібралися й доїли?
Згодом Ліля зрозуміла, що Настя справді любить смачно поїсти. Дівчина відкривала холодильник і без жодних сумнівів брала будь-які запаси.
Бабуся ставилася до Насті, як до дитини: готувала найсмачніші страви, пригощала спеціально спеченими пиріжками, звареними компотами, варенням і різними смаколиками.
Дивлячись, як свекруха намазує онуці бутерброд маслом і турботливо підливає чай у кружку, Ліля тихо пирхала й пошепки скаржилася чоловікові:
— Та вона Настуню скоро з ложечки годувати буде!
Женя тільки сміявся, відповідаючи:
— Потерпи. Настя тут довго не житиме. Згадає дитинство та й поїде назад.
Після їжі Анастасія, не прибираючи за собою посуд і не подякувавши, зазвичай вирушала лежати в гамаку, гортаючи стрічку соцмереж у телефоні.
Про хатні справи й хоч якусь допомогу бабусі вона й думати не хотіла.
Якось Ліля не витримала й сказала Насті, що підводилася з-за столу:
— Настя, може, ти помиєш за собою посуд?
— Та я швидше з цим впораюся, — одразу поспішила сказати Анна Миколаївна.
— Просто ми ж тут усі живемо, і кожен має… — спробувала пояснити Ліля, але Настя перебила її знудженим тоном:
— Ой, тільки не треба тут душнити.
— Душнити?
— Ну, це сучасне слово. Заґуглиш на дозвіллі, — заявила Настя й пішла до своєї кімнати.
На вечерю вона демонстративно не вийшла. Стривожена бабуся, зазирнувши до Насті, довго й лагідно благала її вийти до столу.
Зрештою, віднесла вечерю онуці прямо в ліжко. Повернувшись, докірливо зиркнула на Лілю і сказала:
— Ти Настуню засмутила й образила своїми зауваженнями. Вона в нас така вразлива дівчинка…
Будь ласка, не роби так більше. Ми тут звикли дбати одне про одного на дачі.
«Ще й винна залишилась! Неймовірно!» — тільки й обурилась про себе Ліля.
У наступні дні Ліля разом зі свекрухою займались домашніми справами: готували сніданки, обіди й вечері, мили посуд, чистили овочі, працювали на городі. А Настя тим часом просто відпочивала на свіжому повітрі з телефоном у руках.
Роздратування та подив Лілі через ситуацію дедалі зростали. Чому свекрусі здається нормальним така поведінка дорослої жінки? Як можна таке потурати?
Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Лілі, стала достигла полуниця. Щойно побачивши перші ягоди, свекруха вигукнула: «Ой, як добре! Настусі сподобається!» — навіть для годиться не запропонувавши невістці бодай пару штук.
— Ну що, Женю, я, схоже, цим літом уже «відпочила» на дачі. Втомилась — крім сина ще й дорослу Настуню доглядати.
Особливо дратує бачити її вічно невдоволене, ледаче й заспане обличчя, — сказала Ліля чоловіку, який приїхав провідати її у свої вихідні.
— Розумію. Але ж не заборониш їй приїжджати. Вона ж бабусю навідує, — розвів руками Євген.
— Видно, як вона її «навідує»! Пальцем не поворухне, щоб допомогти. Вона сюди приїжджає, як у санаторій, щоб про неї піклувались.
І ні копійки не вкладає. Ти ж майже кожні вихідні до мами їздиш: то на городі допомогти, то продукти купити.
І правильно — вона пенсіонерка, їй твоя допомога потрібна. Але я більше не можу дивитись, як вона няньчить дорослу принцесу без королівства, — запально пояснювала чоловікові Ліля, — Моя воля — я б щодня Настусі давала завдання: посуд помити, підлогу, в городі попрацювати.
Отоді вона швиденько свій «відпочинок» би завершила.
Але, як бачу, твоя мама свою цукрову внучку оберігає, як кришталь…
Більше того літа Ліля з сином на дачу до свекрухи не приїжджали.
Але от новий дачний сезон не за горами.
— І що ти мені, мамо, порадиш після всього почутого? Свекруха знову в гості кличе, та й синові свіже повітря буде корисним.
Але ж і Настуня там, певно, знову буде. А мене вона добряче дратує своєю інертністю, вічною втомою й лінню.
— Доню, порада проста: краще орендуйте дачу на літо. Пропозицій зараз повно.
— Платити за дачу, коли в нас своя є?
— Сама ж знаєш — наразі вона скоріше свекрухи, ніж ваша. А на чужі сімейні порядки нарікати марно. Тільки посваритесь.
Чим далі рідня — тим кращі стосунки. Заплати за свій спокій і мир у родині.
— Дякую, мамо. Напевно, скористаюсь твоєю порадою, — вирішила Ліля.
Після цієї розмови на душі в неї стало легше, і незабаром вона вже з цікавістю переглядала оголошення з оренди дачних ділянок.
Дуже особисте