Випустивши пасію з автівки, Бучин лагідно з нею розпрощався й вирушив до свого дому. Неподалік під’їзду він на мить зупинився, прикидаючи, як повідомити дружині все, що накипіло. Потому піднявся сходами й відчинив двері.
— Привіт, — озвався Бучин. — Віро, ти вдома?
— Вдома, — без поспіху відповіла дружина. — Привіт. То що, можна йти смажити ескалопи?
Бучин постановив поводитися рішуче — без вагань, різко, як і годиться чоловікові! Хотів негайно поставити крапку у своїй подвійній грі, поки губи ще пам’ятали поцілунки коханки й поки буденна рутина знову його не поглинула.
— Віро, — відкашлявся він. — Я прийшов, аби сказати… нам треба розійтись.
Віра сприйняла цю новину напрочуд спокійно. Розхитати її врівноваженість було завжди складно. Колись жартома він навіть нарік її «Вірою Крижаною».
— Тобто як це розуміти? — озвалася дружина, стоячи на порозі кухні. — Мені не братися до ескалопів?
— Роби як знаєш, — відказав Бучин. — Хочеш — готуй, хочеш — не готуй. А я йду до іншої жінки.
Здебільшого після таких слів дружини кидаються на чоловіка зі сковородою або здіймають бурю зі сліз і звинувачень. Та Віра не належала до більшості.
— Ой, яка трагедія, — мовила вона. — А ти мої чоботи з ремонту встиг забрати?
— Ні, — зніяковівши, признався Бучин. — Якщо тобі це настільки важливо, негайно поїду й заберу!
— Ой-йо-йой… — видихнула Віра. — Отакий ти завжди, Бучине. Пошлеш дурня по чоботи — він старезні й принесе.
Бучина це зачепило. Йому видалося, що розмова про розрив стосунків відбувається не так, як годилося. Не вистачало палких почуттів, обурення, скандалу! Втім, чого можна чекати від такої виваженої людини, як Віра Крижана?
— Схоже, Віро, ти мене зовсім не слухаєш! — вигукнув він. — Я офіційно заявляю, що йду до іншої, кидаю тебе, а ти лише про якесь взуття!
— А й правильно, — відповіла Віра. — На відміну від мене, ти можеш іти, куди заманеться. У тебе ж черевики не в майстерні. Чом би й не ходити?
Вони прожили разом багато років, та Бучин досі не здогадувався, коли його дружина іронізує, а коли говорить щиро. Свого часу його зачарував саме її спокійний характер, відсутність конфліктності та вміння тримати язик за зубами. Та і її хазяйновитість разом із привабливими формами відіграли не останню роль.
Віра була надійною, відданою й незворушною, мов якір на кораблі вагою в тридцять тонн. Однак тепер серце Бучина належало іншій. Він кохав несамовито, грішив із насолодою! Отож настав час розставити всі крапки над «і» та вирушати у нову путь.
— Отож, Віро, — проказав він із відтінком урочистості й суму. — Я дуже вдячний тобі за все, та йду, бо покохав іншу жінку. А тебе — більше не кохаю.
— Ну треба ж таке, — озвалася дружина. — Виявляється, не кохаєш мене! Моя мама, наприклад, мала почуття до сусіда, а батько любив самогон і доміно. І нічого, подивися, яка я вдалася!
Бучин добре розумів, що з Вірою сперечатися безсенсовно. Її кожне слово, мов гиря, перекриває будь-які аргументи. Усі його гарячі наміри вмить зів’яли, і сваритися він більше не хотів.
— Віруню, ти справді чудова, — пробурчав він невдоволено. — Однак я маю інше кохання. Воно палке, гріховне і неймовірно солодке. І я збираюся бути з нею, зрозуміла?
— Інше кохання — це хто саме? — поцікавилася дружина. — Чи не Наталка Кропивіна, бува?
Бучин інстинктивно відступив. Рік тому в нього й справді був роман із Кропивіною, та він гадки не мав, що Віра про це знає!
— Звідки ти взяла?.. — почав було він і замовк. — Хоча, неважливо. Ні, Віро, це не вона.
Віра солодко потягнулася й позіхнула.
— Тоді, може, ти зібрався до Світлани Бурбульської? — припустила дружина.
У Бучина по спині прокотився холод. З Бурбульською він теж мав коротку інтрижку, та це була минувшина. Як виявилося, Віра знала і про це. Але вона ж як камінь — ні звуку не вирвеш.
— Облиш, не вгадала, — заявив він. — Мова не про Бурбульську й не про Кропивіну. Ідеться про особливу, неймовірну жінку — вона мій недосяжний ідеал. Без неї я вже не можу існувати, і збираюся перейти до неї жити. І не смій мене відмовляти!
— Отже, йдеться, певно, про Майку, — озвалася Віра. — Ех ти, Бучине-Бучине…органіка ти потріскана. Велика таємниця, нічого сказати. Твій недосяжний ідеал — це ж Мая Валентинівна Гусяєва. Тридцять п’ять років, одна дитина, два аборти… Правильно?
Бучин схопився руками за голову. Прямісінько в ціль! Він справді зустрічався з Майєю Гусяєвою.
— Але яким робом ти дізналася? — пробурмотів він. — Хтось виказав наc? Ти стежила за мною чи що?
— Усе дуже просто, Бучине, — відказала дружина. — Милий мій, я ж гінеколог зі стажем. За час роботи я обстежила ледь не кожну жінку в цьому клятому місті, тоді як ти лишень деяку їхню частку. Варто мені тільки глянути, куди потрібно, щоб зрозуміти, що ти там побував, недолуге ти опудало!
Бучин спробував узяти себе в руки.
— Нехай, припустимо, вгадала! — відрізав він відсторонено. — Але це не має жодного значення, я все одно йду до неї.
— Ой, дурнику ти мій, — сказала Віра. — Принаймні поцікавився б у мене! Якщо що, особливо примітного в тій Гусяєвій я не знайшла, у неї все, як у всіх, кажу тобі як лікар. А ти бачив її медичну картку?
— Н-ні… — визнав Бучин.
— Отож бо й воно! Спочатку марш у ванну. А вже завтра я зателефоную Семеновичу, нехай прийме тебе в диспансері без черги, — пояснила Віра. — Потому й поговоримо. Ну й сором: чоловік гінеколога не може пригледіти собі здорову коханку!
— І що мені тепер робити? — сумно поцікавився він.
— А я піду смажити ескалопи, — відповіла Віра. — А ти займайся, чим забажаєш. Якщо тобі потрібна ідеальна мрія без болячок — звертайся, пораджу…
Смачне печиво до чаю нашвидкуруч. Всього 20 хвилин — і готово