Ігнат стояв біля вікна, барабанячи пальцями по підвіконню. За склом мрячив дощ, перетворюючи березневий вечір на сіру завісу. У квартирі панувала важка тиша, яку порушували лише тихі схлипування Марини та шарудіння сумок, у які вона поспіхом складала речі.
– Щоб за годину тебе тут і близько не було, – прохрипів він, не обертаючись. – І дитину забирай.
– Ігнате, схаменися! – голос Марини тремтів. – Куди ми підемо? У мене навіть грошей на оренду немає!
– Це вже твої проблеми, – відрубав він. – Треба було думати раніше, ніж шепотітися з подругами за моєю спиною.
П’ятирічний Сашко, не розуміючи, що відбувається, тулився до маминої ноги й перелякано дивився на батька широко відкритими очима.
– Тату, не виганяй нас, – прошепотів хлопчик.
Ігнат нарешті обернувся. Його погляд був холодним, як лід:
– Я все сказав. Геть звідси.
Марина, притиснувши сина до себе, востаннє глянула на чоловіка:
– Ти ще пошкодуєш про це, Ігнате. Клянуся, пошкодуєш.
Вхідні двері грюкнули. Ігнат налив собі коньяку й усміхнувся. Пошкодує? Та де там. Без нього ця невдаха далеко не зайде. Помучиться місяць по чужих квартирах – і приповзе назад, благатиме повернутися. Але він буде непохитним.
Він і уявити не міг, як сильно помиляється.
Минуло п’ять років.
Ігнат сидів за столиком у ресторані «Метрополь», неуважно гортаючи винну карту. Навпроти сидів його бізнес-партнер Віктор, з яким вони обговорювали чергову угоду.
– Подивися, яка жінка! – свиснув Віктор, киваючи в бік входу.
Ігнат недбало повернув голову – й застиг. До ресторану заходила Марина. Але яка! Стильна чорна сукня підкреслювала бездоганну фігуру, дорогі прикраси виблискували у світлі кришталевих люстр. Вона випромінювала впевненість і гідність. Поруч ішов хлопчик років десяти в бездоганному костюмі – їхній син Сашко.
– Добрий вечір, панове, – пролунав мелодійний голос. Це був метрдотель. – Пані Марина Олександрівна, ваш столик готовий.
– Пані? – прошепотів вражений Ігнат. – Ти її знаєш?
– Ще б пак! – хмикнув Віктор. – Марина Олександрівна – власниця мережі елітних спа-салонів «Перлина». Починала з нуля, а тепер її бізнес оцінюється в мільйони. Надзвичайно розумна жінка!
Ігнат відчув, як у нього під ногами захиталась земля. Та сама Марина, яку він вигнав за двері з однією сумкою речей? Яка, на його думку, мала бідувати й жити у злиднях?
– Перепрошую, – пробурмотів він Віктору й, немов під гіпнозом, рушив до її столика.
– Марино… – почав він.
Вона підняла очі. У них не було ні здивування, ні страху – лише холодний спокій:
– Привіт, Ігнате. Давно не бачились.
– Мамо, хто це? – спитав Сашко, з цікавістю розглядаючи незнайомця.
Ці слова вдарили Ігната сильніше, ніж ляпас. Власний син його не впізнав. Та як він міг упізнати? П’ять років – це ціле життя для дитини.
– Це… – Марина на мить знітилась, – просто знайомий, любий. Давай зробимо замовлення.
– Просто знайомий? – Ігнат відчув, як усередині все закипає. – Я ж його батько!
Сашко підняв очі від меню:
— А, то це ви той самий чоловік, який нас вигнав? — у голосі хлопця не було ні образи, ні злості — лише ввічлива байдужість. — Мама казала, що ви так вчинили, бо не були готові до справжньої родини.
— Сашко, — м’яко зупинила його Марина, — давай не будемо про це зараз.
— Можна присісти? — Ігнат підсунув стілець, не чекаючи дозволу.
— Взагалі-то ми чекаємо дядька Андрія, — зауважив Сашко. — Він обіцяв показати мені нову програму для 3D-моделювання. Я хочу стати архітектором, як він.
— Дядька Андрія? — Ігнат перевів погляд на Марину. Вона спокійно поправила серветку:
— Так, мого чоловіка. Ми разом уже три роки.
Ігнат відчув, як до горла підступає клубок. Три роки… Поки він тішив своє самолюбство, його син знайшов нового батька.
— Марино, можна з тобою поговорити? Наодинці, — його голос зрадницьки затремтів.
— Не думаю, що це добра ідея, — вона похитала головою. — Все, що потрібно було сказати, ми сказали п’ять років тому. Ти зробив свій вибір, ми — свій.
У цей момент до столу підійшов високий чоловік років сорока з добрими очима і щирою усмішкою:
— Вибач за запізнення, люба. Затори.
— Андрію! — Сашко радісно підскочив. — Ти приніс програму?
— Авжеж, чемпіоне! — Андрій погладив хлопчика по волоссю й лише тоді помітив Ігната. — Добрий вечір.
— Ігнат уже йде, — твердо сказала Марина.
Ігнат повільно підвівся з-за столу, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Андрій, помітивши його стан, несподівано проявив великодушність:
— Може, приєднаєтеся до нас? Думаю, вам є про що поговорити.
— Дякую, — хрипко промовив Ігнат і знову сів.
За столом повисла незручна тиша. Офіціант приніс меню, і всі удали, що уважно його вивчають. Нарешті Андрій порушив мовчанку:
— Сашко, покажи-но мені свої останні ескізи. Ти казав, що вигадав щось цікаве для шкільного проєкту.
Хлопчик з ентузіазмом витягнув із рюкзака планшет і пересів ближче до Андрія. Вони заглибились в обговорення, залишивши Ігната й Марину наодинці.
— Я не знав… — почав Ігнат.
— Чого саме ти не знав? — тихо спитала Марина. — Що ми впораємось без тебе? Що я зможу побудувати бізнес? Чи що Сашко виросте чудовим хлопцем без твоєї участі?
— Усього, — чесно зізнався він. — Я був сліпий. Я егоїстично думав лише про себе, про свою кар’єру.
— Знаєш, я, мабуть, маю подякувати тобі — задумливо сказала Марина.
— Подякувати? — здивувався Ігнат.
— Так. Той вечір змінив усе моє життя. Я чітко зрозуміла, що більше нікому не дозволю вирішувати за мене!
Почала з малого — відкрила маленький салон краси. Працювала по шістнадцять годин на добу. Сашко часто засинав просто там, на диванчику в кутку.
Вона замовкла, дивлячись на сина, який захоплено щось пояснював Андрієві.
— Потім з’явилися постійні клієнти, я взяла кредит, відкрила другий салон. Постійно вчилася нового, підвищувала рівень своїх знань. А коли ввечері вкладала Сашка спати, то обіцяла йому, що все у нас буде добре. І знаєш що? Я дотримала цієї обіцянки.
Ігнат слухав, не перебиваючи. Кожне слово било точно в ціль, змушуючи усвідомлювати глибину своєї помилки.
— А потім я зустріла Андрія, — усміхнулась Марина. — Він прийшов у салон як клієнт — уявляєш, успішний архітектор, який слідкує за собою. Ми розговорилися, і виявилось, що маємо багато спільного. Він теж починав з нуля, теж багато працював. І головне — він одразу прийняв Сашка.
— Він хороша людина, — змушений був визнати Ігнат.
— Найкраща, — твердо сказала Марина. — Знаєш, що він зробив, коли дізнався, що Сашко цікавиться архітектурою? Почав брати його у свою студію, навчати основам проєктування. Вони разом створюють 3D-моделі, обговорюють сучасні тенденції. Андрій бачить у ньому не просто дитину своєї дружини, а особистість, людину з інтересами та мріями.
Ігнат відчув, як до горла знову підступає клубок. Він згадав, як відмахувався від маленького Сашка, коли той просив пограти, як дратувався через його дитячі питання та галас.
— Я все зіпсував, так? — тихо спитав він.
— Ти просто показав нам, що ми гідні кращого, — спокійно відповіла Марина. — І ми це краще знайшли.
У цей момент Сашко й Андрій повернулись до їхньої розмови. Хлопець сяяв від гордості:
— Мамо, уявляєш, дядько Андрій сказав, що мій проєкт можна буде показати на справжній архітектурній виставці! Щоправда, треба ще трохи допрацювати деталі…
— Це чудово, любий! — усміхнулась Марина.
— Сашко, — несподівано для самого себе вимовив Ігнат, — можна мені теж подивитися твій проєкт?
Хлопець на мить завагався, потім перевів запитливий погляд на Андрія. Той ледве помітно кивнув.
— Гаразд, — погодився Сашко й простяг планшет. — Це проєкт екологічного житлового комплексу. Бачите, тут сонячні панелі на даху, а ось тут — система збору дощової води…
Ігнат уважно слухав пояснення сина, вражаючись глибиною його знань і продуманістю проєкту. Кожна деталь була на своєму місці, кожне рішення мало пояснення. У свої одинадцять Сашко міркував як справжній професіонал.
— Це справді вражає, — щиро сказав Ігнат. — Ти — великий молодець.
— Дякую, — вперше за вечір Ігнат побачив, що Сашко йому усміхнувся. — Дядько Андрій казав, що головне в архітектурі — це увага до деталей і турбота про людей, які потім житимуть у твоїх будинках.
— Твій дядько Андрій без сумніву має рацію, — кивнув Ігнат, відчуваючи, як важко йому даються ці слова.
Вечір добігав кінця. Офіціант приніс рахунок, який Андрій одразу взяв на себе, відхиливши спроби Ігната заплатити за всіх.
— Знаєте, — сказав Андрій, коли вони вийшли з ресторану, — якщо Сашко не проти, ви могли б іноді зустрічатися. У присутності когось із нас, звісно.
Марина промовчала, але не заперечила. Сашко замислився, потім кивнув:
— Можна. Тільки давайте без обіцянок, гаразд? Просто подивимось, що з цього вийде.
— Без обіцянок, — погодився Ігнат, розуміючи, що це — максимум, на який він може сподіватися.
Вони попрощалися. Ігнат дивився вслід родині, що віддалялась — Андрій тримав Марину за руку, Сашко щось захоплено розповідав, розмахуючи руками. Вони були щасливі й цілісні без нього.
Діставши телефон, Ігнат набрав номер свого психотерапевта:
— Добрий вечір, докторе. Пам’ятаєте, ви казали, що мені треба навчитися приймати наслідки своїх рішень? Здається, я готовий почати працювати над цим. По-справжньому готовий.
Дощ закінчився, й у калюжах відбивалося зоряне небо. Десь удалині миготіли вогні хмарочосів — можливо, колись серед них з’явиться будівля, спроєктована його сином. І це буде прекрасно, навіть якщо Ігнат спостерігатиме за цим лише здалеку.
Янгол-охоронець. Оповідання