Улюблений тато

Того дня Катя повернулася зі школи раніше. На кухні за столом сиділи мама й вітчим — обличчями одне до одного, але з опущеними очима. Дівчинка повісила куртку й весело гукнула:

— Привіт, мамо! Привіт, Дмитре!

— Привіт, Катюша. Переодягайся, скоро обід, — відповіла мама.

Катя відразу відчула: щось не так. Але не подала вигляду, пішла до кімнати, переодяглася й уже збиралася вийти на кухню, як раптом почула мамин голос:

— Ми сім’я, чи хто?.. — голос тремтів.

Дівчинка завмерла. Підслуховувати — погано, вона це знала. Але цікавість перемогла. Вона притихла біля дверей і почула, як мама дорікала Дмитру за те, що він без дозволу продав батьківську квартиру й купив будинок під Києвом.

— Це був подарунок, Олю! Хотів зробити вам сюрприз! — виправдовувався він.

— Сюрприз? А чому потай від мене?

Сварка набирала обертів. Катя заховалась у кімнаті, серце калатало. Вона не знала, чим усе закінчиться, але було страшно. Дмитро був для неї не просто маминим чоловіком — він став їй рідним. Не по крові, а за вчинками.

Рідного батька вона не пам’ятала. Він пішов, коли їй було три. Аліменти надсилав, але не дзвонив і не писав. Мама не вигадувала казок про далекі плавання чи важливу роботу. Просто сказала: «Він пішов. Ти йому не потрібна». Було боляче, але правда — краща за порожні обіцянки.

Коли Каті виповнилось вісім, у їхньому житті з’явився Ігор. Мамине «кохання». Суворий, холодний. Якось він накричав на неї за розкидані іграшки. Дівчинка розповіла мамі — і більше його не бачила. Мама виставила його без жодного слова.

А потім з’явився Дмитро. Катя спершу не довіряла, але він виявився іншим. Сміявся, жартував, завжди приносив два букети — один мамі, інший їй. Вчив пекти млинці, возив на танці, допомагав із домашніми завданнями. Навіть коли злився — не кричав, лише зітхав і прибирав сам.

Він став батьком, якого в неї ніколи не було. І коли в школі оголосили про свято до Дня батька, Катя підійшла до нього:

— Дмитре… ти прийдеш замість тата?

Він не здивувався. Просто відповів: «Звісно, Катюша».

З того моменту вона знала: він — її людина. З ним було спокійно. З ним можна було бути собою.

А зараз — сварка. Він грюкнув дверима й пішов. Мама плаче. Телефон сів, і Катя, не кажучи нічого, поїхала туди, де вони колись разом розбирали речі — до його старої квартири. Вона запам’ятала адресу, бо номер будинку збігався з номером її школи.

Він відчинив двері, побачив її — розгубився.

— Ти? Що ти тут робиш?

— Ти ж не пішов від нас?.. Скажи, що не кинеш нас?

Він мовчав.

— Я тебе люблю, — раптом вирвалося в неї. — Ти мій тато. Справжній.

Він присів поруч і обійняв її.

— Я нікуди не піду, — тихо сказав він. — Просто… розгубився. Але якщо ти звеш мене татом, значить, я там, де маю бути.

Вони повернулися додому разом. І мама, побачивши їх на порозі, розплакалась без слів.

— Пробач, — сказав Дмитро. — Я був неправий.

Відтоді жодна буря не могла зруйнувати їхній дім. Бо Катя знала: тато — не той, хто народив. Тато — той, хто залишився.