Єлизавета стояла посеред кухні й повільно опускала на стіл пакет із продуктами. Слова Анатолія лунали у вухах відлунням, ніби сказані чужою мовою. Три тижні минуло після їхнього весілля. ТРИ ТИЖНІ.
— Що ти сказав? — вона обернулася до чоловіка, який стояв у дверному отворі, розслаблено спершись на одвірок.
— Ти чудово мене почула, Лізо. Моя мати, Регіна Павлівна, переїде у твою однокімнатну квартиру на Подільській. А ми винаймемо щось ближче до моєї роботи. Так буде зручніше всім.
— Зручніше ВСІМ? — Єлизавета випросталася. — Толю, це моя квартира. Я отримала її у спадок від бабусі. Це єдине, що я маю.
— Ось саме, що МАЄШ, — Анатолій посміхнувся тією самою усмішкою, яка ще місяць тому здавалася їй чарівною. — А моя мати нічого не має. Вона все життя пропрацювала медсестрою в районній поліклініці, виростила мене сама. Хіба не справедливо дати їй пожити в нормальних умовах?
— Але чому саме у МОЇЙ квартирі?
— Тому що це логічно. Ти ж не будеш жити окремо від чоловіка? А платити оренду за дві квартири — дурість. Мама поживе у твоїй однокімнатній, ми винаймемо двокімнатну десь у Броварах чи Вишгороді. І всі задоволені.
Єлизавета сіла на табурет. У голові не вкладалася ця схема. Ще вчора вони обговорювали, які шпалери поклеїти у спальні, а сьогодні…
— Толю, ми ж домовлялися жити в моїй квартирі перший час. Збирати на початковий внесок під іпотеку.
— Плани змінюються, люба. Мама вже збирає речі. У суботу переїжджає.
— У СУБОТУ? Але сьогодні середа!
— І що? Чим раніше, тим краще. Не хвилюйся, вона жінка акуратна. За квартирою догляне.
Єлизавета підвелася, підійшла до вікна. За склом шуміло вечірнє місто. Її квартира, що дісталася від бабусі Віри Костянтинівни, була невеликою, але затишною. Сорок два квадратні метри на четвертому поверсі старого будинку. Високі стелі, ліпнина, паркет «ялинкою». Бабуся берегла цю квартиру як зіницю ока, а перед смертю взяла з Єлизавети обіцянку ніколи її не продавати.
— Толю, давай обговоримо це спокійно. Може, твоя мама поживе в нас якийсь час? Ми купимо розкладний диван…
— НІ, — відрізав Анатолій. — Я не дозволю своїй матері спати на розкладному дивані в прохідній кімнаті. Вона заслуговує на нормальні умови.
— А я? Я чого заслуговую? Жити у винайнятій квартирі, коли в мене є своя?
— Ти заслуговуєш жити з чоловіком. Або ти хочеш сказати, що квартира для тебе важливіша за сім’ю?
Це був удар нижче пояса. Єлизавета знала, що Анатолій майстер маніпуляцій — вона бачила це по тому, як він спілкувався з колегами в рекламному агентстві, де працював артдиректором. Але не думала, що ці прийоми він застосує до неї.
— Не перекручуй. Сім’я — це ми з тобою. А не твоя мати, яка, до речі, на весіллі дивилася на мене як на пусте місце.
— ДОСИТЬ! — Анатолій ударив долонею по дверному одвірку. — Моя мати — свята жінка. Вона віддала мені все життя. І тепер моя черга подбати про неї. Якщо ти цього не розумієш, то яка з тебе дружина?
Єлизавета мовчала. У горлі стояв клубок. Невже це той самий Толя, який три місяці тому носив її на руках по набережній Дніпра? Який читав їй вірші Стуса й обіцяв побудувати дім біля моря?
— Знаєш що, — вона глибоко вдихнула. — Давай візьмемо паузу. Я сходжу прогуляюся, подумаю. Увечері поговоримо.
— Думати тут нічого. Рішення ухвалене.
— КИМ ухвалене? Тобою одноосібно?
— Я голова сім’ї. Чи ти забула, що обіцяла в РАЦСі? Любити й слухатися?
— Я обіцяла любити й БЕРЕГТИ. Слухатися — це не про двадцять перше століття, Толю.
Анатолій посміхнувся:
— Ось так завжди з вами, сучасними жінками. Права хитаєте, а про обов’язки забуваєте.
Єлизавета взяла сумку, ключі:
— Я піду до подруги. Повернуся пізно.
— До якої ще подруги? До цієї своєї Варвари? Вона тобі голову морочить своїми феміністичними ідеями!
— До побачення, Толю.
Єлизавета вийшла з квартири, залишивши чоловіка посеред кухні. На сходовому майданчику вона зупинилася, притулилася до стіни. Руки тремтіли. НЕВЖЕ вона так помилилася в людині?
***
Варвара відчинила двері одразу. Поглянула на подругу й без слів обійняла.
— Розповідай, — сказала вона, саджаючи Єлизавету на кухні. — Чай, кава, чи одразу вино?
— Вино. ТОЧНО вино.
Поки Варвара відкорковувала пляшку, Єлизавета розповіла про вимогу Анатолія. Подруга слухала мовчки, лише хитаючи головою.
— Лізо, вибач, але я ж тобі казала. Пам’ятаєш, на дівич-вечорі? Я сказала, що він дивно поводиться. Занадто ідеальний, занадто правильний. Такі чоловіки завжди щось приховують.
— Варю, не треба. Я й так…
— Розумію. Вибач. Просто прикро за тебе. Ти ж розумна жінка, працюєш головною редакторкою у видавництві. Як ти могла не помітити?
— Кохання сліпе, напевно, — Єлизавета відпила вино. — Він був таким уважним. Квіти, подарунки, сюрпризи. Познайомив із мамою тільки після заручин, сказав, що хоче бути впевнений у серйозності намірів.
— Стоп. Після заручин? Це хіба не дивно?
— Тоді не здавалося. Він говорив, що мати в нього вразлива, не хоче її хвилювати даремно.
Варвара похитала головою:
— А що вона взагалі за людина? Регіна Павлівна?
— Знаєш, така… специфічна. На весіллі сиділа з кам’яним обличчям, на мене дивилася як на ворога народу. Коли я спробувала з нею поговорити, вона сказала: «Подивимося, чи довго ти протримаєшся». Я тоді подумала, що вона просто ревнує сина.
— А виявилося, у них план був?
— НЕ ЗНАЮ. Може, я параноїчка? Може, справді варто піти назустріч? Жінка літня, самотня…
— Лізо, СТОП. Це твоя квартира. Твоя спадщина. Ти маєш право жити в ній. І жодна свекруха не повинна тебе виселяти.
— Але Толя каже, що я егоїстка.
— А він хто? Альтруїст? Одружився й одразу вирішує, як розпорядитися ТВОЄЮ власністю?
Єлизавета мовчала. У голові крутилися спогади останніх місяців. Як Анатолій розпитував про квартиру. Як цікавився, чи оформлена спадщина. Як пропонував зробити ремонт за свій кошт. Тоді здавалося — дбає. А тепер…
— Варю, а що, як він одружився зі мною через квартиру?
— Не накручуй. Просто поговори з ним. Спокійно поясни свою позицію. Якщо любить — зрозуміє.
— А якщо ні?
— Тоді добре, що дізналася це через три тижні після весілля, а не через три роки.
***
Єлизавета повернулася додому близько опівночі. Анатолій сидів у вітальні, дивився телевізор.
— Нагулялася? — запитав він, не обертаючись.
— Толю, давай поговоримо спокійно.
— Про що тут говорити? Я все сказав. У суботу мама переїжджає. Ключі залишиш на тумбочці.
— НІ.
Анатолій вимкнув телевізор, повернувся до дружини:
— Що «ні»?
— Твоя мама не житиме в моїй квартирі. Якщо хочеш про неї дбати — винайми їй житло. Або нехай живе з нами, коли ми купимо свою квартиру.
— Ах ось як, — Анатолій встав. — Значить, моя мати тобі не указ?
— Толю, до чого тут указ? Це МОЯ квартира. Я маю право вирішувати, хто в ній житиме.
— Ти забула, що тепер ти заміжня жінка? Усе, що твоє — моє теж.
— Це не так працює. Квартира оформлена на мене, отримана у спадок до шлюбу. За законом…
— ПЛЮВАТИ мені на твої закони! — закричав Анатолій. — Моя мати житиме в цій квартирі, і крапка!
— Ні, не буде.
Анатолій підійшов упритул:
— Послухай мене уважно. Або ти погоджуєшся, або я йду. НАЗАВЖДИ.
Єлизавета дивилася в його очі. Красиві карі очі, в які вона закохалася пів року тому. Зараз вони були холодними та жорсткими.
— Це шантаж, Толю.
— Це ультиматум. Обирай — квартира чи чоловік.
— А чому я маю обирати? Чому ти не обираєш між матір’ю та дружиною?
— Тому що мати в мене одна. А дружину знайти можна.
Ці слова різонули як лезо. Єлизавета відступила на крок:
— Тобто я для тебе замінна?
— Усі замінні, люба. Питання у пріоритетах. Мій пріоритет — мама. Вона виростила мене, дала освіту. А ти що для мене зробила?
— Я ВИЙШЛА за тебе заміж!
— Ну і що? Це я тобі послугу зробив. Тобі ж тридцять два, годинник цокає. Кому ти потрібна в такому віці?
Єлизавета не витримала. Сльози покотилися щоками:
— забирайся.
— Що?
— Забирайся з моєї квартири. НЕГАЙНО.
— Це наша квартира.
— НІ. Це МОЯ квартира. І я вимагаю, щоб ти пішов. Зараз же.
Анатолій засміявся:
— Ти мене виганяєш? Серйозно? Куди я піду вночі?
— До своєї мами. Раз вона така свята — нехай прихистить.
— Лізо, не дурій. Давай спати, вранці на свіжу голову все обговоримо.
— НІ. Іди геть. Або я викличу поліцію.
— Ти не посмієш.
Єлизавета дістала телефон:
— Перевіримо?
Анатолій вихопив у неї телефон, жбурнув його на диван:
— ДОСИТЬ істерити! Ти поводишся як ненормальна!
— Я захищаю своє житло від нахаби, який вирішив, що одруження дає йому право розпоряджатися моїм майном!
— Та кому потрібна твоя убога однокімнатна квартира! — вибухнув Анатолій. — Думаєш, я через неї одружився? Та я просто пожалів тебе! Стара діва, схиблена на роботі! Варвара твоя мала рацію — фригідна феміністка!
— Варвара? Ти підслуховував наші розмови?
— А що, не можна? Я твій чоловік, маю право знати, про що моя дружина базікає з подружками.
Єлизавета підійшла до вхідних дверей, відчинила їх:
— ВИЙДИ з мого будинку. Зараз же.
— Ти про це пошкодуєш.
— Можливо. Але це буде МОЄ співчуття у МОЇЙ квартирі. Іди геть.
Анатолій схопив куртку:
— Завтра приїду по речі. І мама зі мною. Подивимося, як ти з нею впораєшся.
— Я поміняю замки.
— Спробуй тільки!
Він вийшов, грюкнувши дверима. Єлизавета замкнула двері на всі замки й розридалася. Як вона могла так помилитися? ЯК?
***
Вранці Єлизавета прокинулася з хворою головою. Перша думка — може, це був сон? Але порожня половина ліжка та розкидані речі Анатолія свідчили про протилежне.
Телефон розривався від дзвінків. Двадцять пропущених від чоловіка, п’ятнадцять від невідомого номера. Єлизавета увімкнула автовідповідач.
— Лізо, це я, — голос Анатолія був спокійним, навіть лагідним. — Давай поговоримо. Я погарячкував учора. Пробач. Мама теж хоче вибачитись. Ми зараз їдемо до тебе.
Наступне повідомлення:
— Єлизавето Андріївно, це Регіна Павлівна. Відкрийте двері. Нам потрібно поговорити як дорослі люди. Толя переживає, місця собі не знаходить.
І знову Анатолій:
— Лізо, ВІДКРИЙ двері! Ми вже пів години стоїмо під дверима. Сусіди дивляться. Не ганьби мене!
Єлизавета вимкнула телефон. Підійшла до вікна — у дворі стояла машина Анатолія. Отже, вони справді приїхали.
Через п’ять хвилин пролунав дзвінок у домофон. Єлизавета не відповіла. Потім почали дзвонити у двері.
— Лізо! Відкрий! Я знаю, що ти вдома! — голос Анатолія ставав усе злішим.
— Єлизавето, будьте розсудливі! — вторувала йому Регіна Павлівна. — Ви ганьбите мого сина перед сусідами!
Єлизавета набрала номер Варвари:
— Варю, вони під дверима. Не йдуть уже годину.
— Викликай поліцію.
— Не хочу скандалу.
— А що ти хочеш? Щоб вони виламали двері?
У двері забарабанили кулаками:
— ВІДКРИВАЙ, наволоч! — це вже кричала Регіна Павлівна. — Через тебе мій син страждає! Безсоромна! Розлучити хочеш, щоб квартиру й аліменти отримати?
— Які аліменти, мамо? У нас немає дітей, — спробував заспокоїти її Анатолій.
— А вона вагітна, може! Спеціально приховує, щоб потім сюрприз піднести!
Єлизавета слухала цю маячню й не могла повірити, що ще тиждень тому збиралася прожити з цими людьми все життя.
Нарешті галас стих. Єлизавета виглянула у вічко — коридор був порожній. Вона почекала ще пів години, потім подзвонила слюсарю.
— Замки поміняти? Зараз приїду, — бадьоро відповів майстер.
До вечора у дверях стояли нові замки. Єлизавета розклала речі Анатолія по пакетах, виставила на сходовий майданчик і надіслала йому повідомлення:
«Речі біля дверей. Ключі не підходять. Не приїжджай більше».
Відповідь надійшла миттєво:
«Ти ще пошкодуєш про це. Я подам на розлучення і відсуджу половину квартири!»
Єлизавета посміхнулася. Половину квартири, отриманої у спадок? Удачі йому з цим.
***
Наступні два тижні були пеклом. Анатолій телефонував із різних номерів, писав повідомлення — то погрожував, то благав, то знову погрожував. Регіна Павлівна залишала голосові повідомлення, де називала Єлизавету всіма можливими епітетами.
На роботі Єлизавета трималася з останніх сил. Колеги помічали її стан, але тактовно не лізли з розпитуваннями. Тільки Орест, головний дизайнер видавництва, одного разу приніс їй каву й тихо сказав:
— Якщо потрібна допомога — звертайся.
В п’ятницю ввечері пролунав дзвінок від невідомого номера. Єлизавета вже хотіла скинути, але щось змусило її відповісти.
— Єлизавето Андріївно? — незнайомий жіночий голос. — Це Лариса Вікторівна, я працюю в агентстві нерухомості «Новий дім». Ваш чоловік, Анатолій Сергійович, звернувся до нас щодо продажу вашої квартири.
— ЩО? Якого продажу?
— Він надав документи, що є співвласником. Сказав, що ви в розлученні й хочете продати квартиру, розділити гроші.
— Це БРЕХНЯ! Квартира оформлена лише на мене! І ми не в розлученні, на жаль. Поки що.
— Розумію. Дякую, що прояснили ситуацію. Ми відмовляємо йому в послугах.
Єлизавета поклала слухавку. Руки тремтіли від злості. Як він посмів? Підробити документи? Чи просто збрехав?
Вона набрала номер адвоката, якого рекомендувала Варвара.
— Потрібно терміново подавати на розлучення, — сказала вона. — І заяву про спробу шахрайства.
— Приїжджайте завтра вранці, усе оформимо, — відповів адвокат.
***
У понеділок Єлизавета сиділа в кабінеті головної редакторки — її підвищили після звільнення попереднього керівника. Зарплата зросла вдвічі, з’явився особистий кабінет із видом на Дніпро. Іронія долі — мрія збулася саме тоді, коли завалилося особисте життя.
Секретарка постукала у двері:
— Єлизавето Андріївно, до вас відвідувач. Каже, терміново.
— Хто?
— Дехто Петро Ілліч. Представляється другом вашого чоловіка.
Єлизавета нахмурилася. Петро — найкращий друг Анатолія, свідок на їхньому весіллі.
— Нехай увійде.
Петро увійшов, явно нервуючи. Високий, худорлявий блондин із вічно стривоженим виразом обличчя.
— Лізо, пробач, що ось так, без попередження.
— Що сталося, Петю?
— Це про Толика. Він… загалом, він втягнувся в недобру історію.
— У яку ще історію?
Петро сів на стілець, потер лоба:
— Пам’ятаєш, він говорив про новий проєкт? Типу стартап, мобільний застосунок для замовлення їжі?
— Туманно. Він мало розповідав про роботу.
— Так ось. Це був не стартап. Це була фінансова піраміда. Толік вклав туди всі свої заощадження і ще взяв кредити.
— КРЕДИТИ?
— Півтора мільйона у трьох різних банках. Обіцяли двісті відсотків прибутку за місяць. Класична схема. А тепер організатори зникли з грошима.
Єлизавета відкинулася на спинку крісла:
— Тому він так хотів заволодіти моєю квартирою?
— Думаю, так. Він розраховував продати її, повернути борги й ще заробити. Говорив, що ти все одно погодишся, коли побачиш, які гроші він принесе.
— Ідіот.
— Лізо, це ще не все. Регіна Павлівна теж дала йому гроші. Продала свою квартиру в Черкасах.
— ПРОДАЛА квартиру?
— Ага. Тепер вона реально без житла. Живе в сестри в Борисполі, та її ледве терпить.
Єлизавета не знала, сміятися чи плакати. Карма працювала швидко й ефективно.
— А Толік де?
— Ховається від колекторів. Учора дзвонив, просив грошей позичити. Я відмовив. Він наговорив гидот і кинув слухавку.
— Чому ти мені це розповідаєш?
Петро зам’явся:
— Розумієш, він учора сказав дивну річ. Типу, якщо ти не допоможеш по-хорошому, він змусить по-поганому. Я подумав, варто тебе попередити.
— Дякую, Петю. Я посилю заходи безпеки.
— Лізо, він справді кохав тебе. На початку. Потім його наче підмінили — тільки про гроші й говорив.
— Знаєш, Петю, мені вже байдуже. Нехай розбирається зі своїми проблемами сам.
Петро пішов, а Єлизавета задумалася. Потрібно встановити відеодомофон, сигналізацію. І прискорити розлучення.
***
У четвер вночі спрацювала сигналізація. Єлизавета прокинулася від виття сирени, схопила телефон. На екрані відеодомофона маячила постать. Анатолій. П’яний, судячи з хитання.
Він пора́вся із замком, намагаючись відчинити двері старими ключами. Потім почав смикати ручку, гамселити у двері.
Єлизавета набрала 112:
— Спроба проникнення до квартири. Адреса…
Через п’ятнадцять хвилин приїхав наряд. Анатолія скрутили, коли він намагався вибити двері плечем.
— Це моя квартира! — кричав він. — Моя дружина! Маю право!
— Розберемося у відділку, — спокійно відповів поліцейський.
Єлизавета дивилася у вічко, як його відводять. Красивий, успішний Анатолій. Артдиректор рекламного агентства. Неголений, п’яний, у брудній куртці.
Вранці подзвонив слідчий:
— Ваш чоловік затриманий за спробу незаконного проникнення в житло. Будете писати заяву?
— ТАК, — твердо відповіла Єлизавета.
— І ще. Під час обшуку в нього знайшли підроблені документи на вашу квартиру. Це вже серйозна стаття.
— Нехай відповідає згідно із законом.
— Він просить вас приїхати, поговорити.
— НІ. Усі розмови — лише через адвоката.
***
Розлучення дали швидко — обставини були однозначними. Анатолій отримав умовний термін за підробку документів.
Регіна Павлівна намагалася влаштувати скандал біля видавництва, але охорона її не пустила. Потім вона написала гнівного листа начальству Єлизавети, звинувачуючи її у всіх гріхах. Листа переслали Єлизаветі «для ознайомлення» з позначкою від генерального директора: «Єлизавето Андріївно, прийміть співчуття. Які родичі дістаються хорошим людям!»
Анатолій був змушений звільнитися — інформація про підробку документів і кримінальну справу не сподобалася керівництву рекламного агентства, де дорожили репутацією. Він приїхав до тітки в Бориспіль, де тимчасово жила його мати, але Тамара Іванівна одразу поставила жорсткі умови: тиждень максимум, і щоб обидва з’їхали. Регіна Павлівна спочатку звинуватила сина в усьому — у втрачених грошах, у провальній афері, у зруйнованому житті, але швидко переключилася на прокльони на адресу колишньої невістки, її люто підтримав Анатолій, виливаючи злість на «жадібну егоїстку». Тітка, вислухавши ці нескінченні прокльони, вказала їм на двері — негайно забиратися, щоб своїм негативом не отруювали їй життя.
А тим часом Єлизавета жила у своїй улюбленій квартирі з високими стелями та паркетом «ялинкою», від колишнього чоловіка там не залишилося нічого, і вона була щиро рада, що Анатолій показав свою справжню сутність саме зараз, через три тижні після весілля, а не через три роки. Вона була щаслива — вільна, захищена законом і в безпеці в домі, який берегла її бабуся.
До якого віку жінці потрібен чоловік