— Прийшла!
Щойно Маргарита переступила поріг квартири, одразу почула незадоволений голос Поліни Олегівни:
— Щось ти довго підіймалася сходами.
Заскрипів табурет, і свекруха, залишивши кухню, пішла подивитись на невістку.
— Так-так, ти й справді довго йшла, — підтакнула тітка Зіна, яка часто приходила в гості.
Стара жінка зайшла в коридор і втупилася в пакет із продуктами, що стояв на підлозі.
— А де другий? Я ж бачила у вікно — ти йшла з двома пакетами. Куди поділа другий?
Відповідати на ці випади Маргарита не хотіла — втомилася щось доводити.
— Знов до тієї старої відьми заходила?
— Вона не така вже й стара, і точно не відьма, — стримуючи роздратування, відповіла молода жінка.
— Сімейні гроші марнуєш!
— А що вона зробила? — поцікавилась тітка Зіна.
— Ти ж знаєш, у вісімдесят восьмій квартирі живе бабця…
— У цієї жінки є ім’я — Світлана Степанівна, — уточнила Маргарита й, піднявши пакет, понесла його на кухню.
Свекруха тут же підійшла і заглянула всередину:
— І це все? Три булочки?
— Так, це все. Основні продукти я купила вчора: стегенця, 2 кг яблук, картоплю, консерви, макарони, йогурт і сосиски. Цього мало б вистачити на три дні.
— Воно вже скінчилося.
— Дивно, — Маргарита навіть не повірила, відкрила холодильник і подивилася — справді, того, що купила вчора, вже не було.
— Ну що ж, залишилася тільки гречка.
— Гречка, — буркнула Поліна Олегівна й кинула погляд на подругу Зінаїду, яка відразу закивала.
Каструля з-під учорашнього супу була порожня. Нічого не кажучи, Маргарита набрала в неї води й поставила на плиту.
— Ти коли припиниш розбазарювати сімейні гроші?
— А чому вас цікавлять мої гроші? — виходячи з кухні, запитала Маргарита.
— Мама мала на увазі, що ти необачно витрачаєш, — нарешті подав голос Борис, який увесь цей час сидів на дивані й безцільно перемикав телеканали.
— Як я витрачаю свої гроші — моє діло. Ми ж, здається, з самого початку домовлялися: я віддаю 30% від зарплати, решту витрачаю на себе.
— Яка нахабність! — пробурмотіла Поліна Олегівна, але більше не обурювалась — повернулась до своєї подруги Зіни, і та щось їй зашепотіла.
Після того як Маргарита розписалась із Борисом, вони переїхали до квартири його матері. Угода здавалася вигідною: вони оплачували комунальні послуги, купували продукти й мали окрему кімнату. Це рішення було тимчасовим. Але «тимчасове» чомусь затягнулося. Маргарита не раз пропонувала чоловікові з’їхати — показувала підрахунки: витрати на його матір майже дорівнюють оренді окремої квартири. Але Борис кожного разу переконував її не поспішати — і вона погоджувалась.
— Це нерозумно — так витрачати гроші, — сказав Борис, зайшовши за дружиною в спальню. — Ми ж хотіли відкладати на іпотеку, а ти знов усе спускаєш на вітер.
— Це не на вітер, — Маргарита зняла блузку й акуратно повісила на вішак. — Це — Світлана Степанівна.
— Та знаю я, як її звати, стара калоша, нікому не потрібна.
— Ти ж її навіть не знаєш, а вже ображаєш. Так, вона стара, так, негарна, живе сама, але це не дає права зневажати її.
— Пробач, зірвалося. Скільки в тебе грошей залишилось?
— Борисе, — жінка повернулася до чоловіка, — я ж не питаю, куди ти витрачаєш свої гроші: на іграшки, пиво чи нові кросівки — це твоє право. І я теж маю право розпоряджатися своїми.
— Я витрачаю їх на наше благо, — образився Борис.
— Давай не зараз. Я втомилася. Хочу поїсти й трохи відпочити. До речі, куди поділися продукти? Наступного разу в магазин я піду лише в четвер.
— Але ж сьогодні вівторок!
— Я розраховувала, що нам вистачить на три дні. А виявляється, все з’їли за один. Тоді йди й купи сам.
— Хто, я?
— Ти ж їх і їв, тому й купуй.
— Але ж ми домовлялися, що саме ти купуватимеш продукти!
— Я їх і купила. Добре, все, я пішла на кухню, а ти, якщо хочеш — іди в магазин, він недалеко.
Іти на кухню не хотілося — там усе ще сиділи тітка Зіна й свекруха. Але чекати, поки вони підуть, Маргарита не хотіла, тому зайшла, мовчки насипала в каструлю трохи гречки й, помішавши, попрямувала у ванну.
— Ходить тут, як тінь, гроші тринькає, підгодовує ту стару, — пробурчала Поліна Олегівна.
— А твій син що, не може навести лад? — запитала тітка Зіна.
— Розмовляв. Любить, бачите.
— То виходить, ти всю пенсію на них витрачаєш?
Навіть у ванній Маргарита чула, як її перемивали. Ці балачки нагадували плітки без кінця й краю.
Приблизно пів року тому Маргарита підіймалась сходами — ліфт не працював. Вона побачила бабусю, яка, спираючись на палицю, несла важкий пакет.
— Давайте допоможу, — не дочекавшись відповіді, Маргарита взяла з худих рук торбу.
— Дякую.
— Вам на який поверх?
— На шостий, ліфт не працює, важко.
— А чого ж ви не попросите когось із рідних, щоб сходили в магазин?
— Нема нікого.
Бабуся говорила уривчасто, зі свистом у диханні — було видно, що кожне слово дається їй важко, тому Маргарита замовкла. Коли підійшли до дверей, вона почекала, поки бабуся вставить ключ і зайде.
— Проходьте, я занесу на кухню.
Квартира була великою, світлою, навіть затишною — от тільки обстановка нагадувала часи пізнього соціалізму: старі крісла, продавлений диван, столик на трьох ніжках, трюмо, дзеркало, штори.
Здавалося, вся кімната просякла нафталіном.
Маргарита зайшла на кухню, поставила пакет із продуктами, мимоволі заглянула всередину.
— Не густо, — тихо сказала й витягла пакет молока, батон, пачку рису й кілограм цукру.
— Дякую, — долинуло з кімнати, і на кухню, шаркаючи ногами, зайшла бабуся.
— Якщо вам треба щось купити — скажіть. Я завтра піду, можу принести.
— Так, треба, — зі свистом у голосі відповіла господиня. — Таблетки.
— Які саме?
— Зараз.
Бабуся розвернулась, пішла в іншу кімнату й повернулась із порожньою пачкою з-під ліків. Потім взяла гаманець і стала рахувати дріб’язок.
«Невже ми до такого дожили?» — подумала Маргарита, і їй стало неймовірно шкода цю жінку.
— Не треба поки, потім віддасте.
— Може, чаю?
— Ні-ні, дякую, мені треба бігти додому. Я завтра до вас зайду, принесу ліки, добре?
— Дякую, — вже не вперше промовила бабуся.
Наступного дня Маргарита, повертаючись з роботи, зайшла в аптеку, купила ті самі таблетки, а потім вирішила ще й у магазин — взяла булочку, йогурт, кілька яблук і пачку чаю.
— Ой, люба! — побачивши, що принесла Маргарита, Світлана Степанівна заметушилася й знову відкрила гаманець.
— Та ні, не треба.
— Як же так?
— Якщо вам щось потрібно — зателефонуйте. У вас є телефон?
— Та нема.
— Добре, я з сімдесят шостої квартири. Постукаєте — спитаєте, я принесу.
— Дякую.
Відтоді Маргарита заходила до старенької щонайменше двічі на тиждень. Та жила сама, телевізора не було — згорів ще давно, натомість працювало радіо. Вона цілими днями сиділа в кріслі біля вікна й слухала диктора. Роки взяли своє: ноги боліли, спина теж, та й усьому тілу було важко.
— А що, у вас зовсім нікого нема? — якось запитала Маргарита.
— Усі зникли…
— А діти були?
— Були. Два хлопчики.
— Чому «були»?
— Вадим, це мій чоловік, любив рибалити. Узяв їх із собою на човен. Сам човен знайшли, а от ні його, ні дітей… Кажуть, потонули. Був вітер, хвиля.
— Який жах! — прошепотіла Маргарита, приклавши руку до грудей.
— Давно вже то було, вже й забувати почала…
— То що, зовсім нікого тепер нема?
— Є десь… — бабуся підвелася, підійшла до комода, порилася серед паперів і дістала фотографію. Показала Маргариті.
— Моя сестра померла, чоловік утік, а в неї лишилось три доньки: Анжела — ось вона, — і старечий палець вказав на дівчинку, — Вірка і Галина. Я їх удочерила — куди діватись, своїх не було, то хоч цих виховаю. Батько іноді висилав гроші, але їх не вистачало, підробляла в магазині.
Бабуся замовкла. Маргариті навіть здалося, що та задрімала, але, наче отямившись, вона продовжила:
— Першою поїхала Анжела, вступила до інституту. Бачила її відтоді лише двічі. Вірка вийшла заміж і разом із чоловіком переїхала до Харкова, Галина — десь у Львові.
— І що, зовсім не приїжджають?
— Далеко ж, та й кому я треба? У кожного своє життя, сім’ї, справи, діти, — Світлана Степанівна знову замовкла.
Підвівшись зі скрипучого дивана, Маргарита підійшла до комода й почала розглядати старі, вже пожовклі фотографії. «Людина народжується, починає ходити, сміятись, радіти, пізнавати світ, закохується, створює родину. А потім…»
— А потім вона вже нікому не потрібна, — тихо сказала Маргарита й відклала фото вбік.
— А пенсія у вас, мабуть, маленька?
— На життя вистачає. Та й звідки мені пенсія? Поки дівчата були малі, з ними сиділа, город, хата, підробітки — але цього мало. Та я й не нарікаю. З поліклініки іноді приходять, приносять безплатні ліки. От тільки в магазин ходити важко.
— Ну то давайте я вам носитиму. Я ж іду з роботи повз, мені не складно щось вам принести.
— Дякую, тільки не купуй дорогого, я тобі списочок дам.
— Не переймайтесь, я грошей не прошу. Ви тільки їжте, добре?
Минулого разу Маргарита помітила, як бабуся економила продукти: яблуко розрізала на три частини, а булочку — навпіл.
Але те, що Маргарита допомагала сусідці, зовсім не подобалось її свекрусі.
— Годі вже тринькати гроші! Краще б на ремонт відкладала. Дивись: шпалери старі, пралка ледве дихає, телевізор треба новий. А вона тут, бачиш, благодійністю займається! Може, ще й бродячих собак годуватимеш?
— Звідки у вас стільки злості? Світлана Степанівна вам нічого поганого не зробила, і витрачаю я не так вже й багато.
— “Не багато”… — перекривила її Поліна Олегівна. — Краще б у дім продукти несла, холодильник же порожній.
— Попросіть Бориса, хай іде й купить.
Після весілля Маргарита з Борисом домовились, як ділитимуть витрати. І всім це підходило — до певного часу, поки свекруха не почала рахувати чужі копійки.
— Вимикай воду, вона по лічильнику дорого коштує! І світло в коридорі гаси — кожна копійка важлива! І перестань прати щодня, ти ж не на заводі працюєш!
Ці дрібні докори почали дратувати Маргариту. Вона не раз говорила з чоловіком, але той лише знизував плечима — мовляв, ми ж живемо у мами, а в неї тут свої порядки.
— Ти ж непогано заробляєш, і я маю стабільну зарплату. Давай винаймемо житло.
— Мама образиться. Ми ж обіцяли пожити з нею.
— А якби ми з самого початку з’їхали — що б змінилося?
— Та, власне, нічого.
— Отож давай знімемо.
— Не зараз, навесні.
— Це ще пів року! Мені важко щовечора слухати докори твоєї матері.
— А ти не сперечайся — й докорів не буде.
— Легко сказати, — відповіла Маргарита й подивилась на чоловіка з образою.
Час ішов, і з кожним днем Поліна Олегівна ставала все більш вибагливою. Вона вимагала, щоб невістка купувала саме червоні яблука, ківі, банани, копчену рибу й знежирений йогурт. Усе це коштувало немало. Деякий час Маргарита йшла назустріч чоловікові й виконувала прохання свекрухи, але згодом помітила, що її рахунок порожніє.
— Знову заходила до тієї старої відьми! — вкотре обурилася свекруха.
Відповідати їй Маргарита не збиралась. Вона ще вчора поставила чоловікові ультиматум: або вони з’їжджають разом, або вона сама шукає собі житло.
Сьогодні вона знову не купила продуктів — і це явно розлютило Поліну Олегівну.
— Жадна! Он костюмчик собі купила, а в дім — нічого! Туфельки новенькі! І знову харчі понесла до тієї старої!
Маргарита пішла до спальні, переодяглася й, прямуючи у ванну, помітила, як свекруха стояла в коридорі й пильно вдивлялася у своє відображення в дзеркалі. Зайшовши у ванну, Маргарита зачинила за собою двері. «Як же ви мені набридли», — подумала вона й поглянула на екран телефона. Скоро мав прийти Борис, і вона востаннє поговорить із ним про переїзд.
Гримнули вхідні двері — здається, свекруха кудись пішла. Маргарита прийняла душ, розчесалась і вже накинула халат, як телефон видав сигнал — прийшла SMS: її карткою хтось розрахувався.
«От чорт!» — злякалася Маргарита, подумавши, що загубила банківську картку. Швидко вийшла з ванни, взяла сумочку, що стояла на тумбочці, відкрила її й почала шукати картку. Думки метушливо літали в голові.
«Де я могла її залишити?» — але згадавши все, зрозуміла: картку вона точно клала в сумку, але її вже там не було.
«Вкрала!» — Маргарита згадала, як Поліна Олегівна стояла перед дзеркалом поруч із сумочкою. «От же…» Від злості вона вилаялася. Сьогодні ж надійшла премія й відпускні, які вона хотіла витратити на поїздку до мами в інше місто.
«Та це вже крадіжка!» — Маргарита набрала номер чоловіка:
— Де твоя мати?
— У магазині, а що?
— Вона вкрала мою банківську картку!
— Не вкрала, а взяла, — спокійно відповів Борис.
— Ти це знав?
— Продукти ж закінчились. Я з мамою зараз у магазині, скоро будемо, — і поклав слухавку.
«Ну і сімейка! Просто дно!» — Маргарита була по-справжньому розлючена. Для неї ці гроші були дуже важливими. Вона обіцяла приїхати до мами, але тепер боялася, що з рахунку знімуть усе — чоловік знав пін-код, та вона й не приховувала його.
«Добре. Самі напросились», — вона тут же подзвонила на гарячу лінію банку й повідомила про втрату картки. Рахунок заблокували.
Через пів години двері різко відчинилися — увійшов злий Борис:
— Ти зробила це навмисно?
На той момент Маргарита вже була одягнена. Подивилась на свекруху й, ткнувши в неї пальцем, крикнула:
— Крадійка!
— Що ти собі дозволяєш, дівко! Гроші на себе витрачаєш, а про родину забула! Треба ж, рознялась! Ми ж як краще хотіли! Все одно б у магазин ішла! І от яке шоу влаштувала — нас зганьбила!
— Уявляєш, як це виглядало? Стоїмо на касі, а картка — заблокована!
— Я її заблокувала, бо вона моя, а твоя мати її вкрала. І що найгірше — ти про це знав. А може, це ти їй і запропонував. Огидно. Я не чекала від тебе такої підлості!
— Та пішла ти до біса! — закричав Борис, і мати тут же його підтримала:
— Не подобається — котись куди хочеш! Дівчат повно, знайдеться розумніша.
— Або слухняніша, — додала Маргарита. — Я не розумію, як ти міг так вчинити, Борисе. Це ж справді низько! Мало того, що майже вся моя зарплата йшла на утримання цієї квартири, так ти ще й вирішив красти?
— Та не починай…
— То, по-твоєму, нормально — ритися в моїй сумці, брати картку й витрачати гроші? Це твоя норма?
— Та не ображайся, ми ж хотіли, як краще! Ти б усе одно купувала…
— Крадій, — з гіркотою сказала Маргарита. Вона обійшла чоловіка, холодно глянула на свекруху, яка мовчки чекала, чим усе закінчиться.
— Ти що, йдеш? — побачивши, як невістка взулася, запитала Поліна Олегівна.
— Я не хочу жити в домі, де мене використовують, де зі мною не рахуються, де щодня принижують — і при цьому багато говорять про якусь любов і повагу!
— Іди вже, іди, — зневажливо хмикнула свекруха.
— Почекай, Маргарит, не злись так… Ну що тут такого…
— Я в тобі розчарувалась. Я вірила тобі, кохала, довіряла… а ти просто скористався мною.
Взявши в руки плащ, Маргарита відчинила двері. Вона ще сподівалась, що Борис її зупинить, обійме, попросить вибачення, попросить не йти. Але він мовчав. Оглушливо. Тільки його мати чавкала губами, наче смакуючи кожну мить цієї драми.
Вийшовши на сходовий майданчик, Маргарита зачинила за собою двері.
«Та пішли ви всі!» — пробурмотіла вона й повільно почала спускатися сходами. Ту ніч вона переночувала в подруги Оксани, яка, замість того щоб поспівчувати, лише бурчала, наче Маргарита сама винна в тому, що сталося в її домі.
Наступного дня вона сходила до банку, отримала нову картку, але з орендою житла не склалося. Довелося вийти на роботу, а ввечері її прихистила Ніна — колега й подруга з інституту.
— Не засмучуйся, може, це й на краще, — сказала Ніна.
— Що вже тут доброго? — з образою в голосі відповіла Маргарита.
— А якби ти завагітніла та ще й народила? Куди б ти тоді?
— Тут ти маєш рацію. Просто я не очікувала такої підлості від Бориса. Він же сам запропонував, щоб я віддавала лише 30% зі своєї зарплати. Думаю, це все його мати, вона вирішила економити. Але я помилилась.
— Сподіваюсь, ти не повернешся до нього. Навряд чи він щось зрозумів, якщо навіть не просив вибачення. До речі, телефонував?
— Ні.
— От бачиш — йому байдуже. Думає, що ти сама приповзеш назад. Зараз стоїть біля вікна і виглядає, чи не йдеш.
— Ні, я не повернусь. Не хочу більше такого приниження.
— І правильно. Не квапся. Принаймні не приймай рішень на емоціях.
— Я взяла вихідний на завтра. Хочу зайнятися орендою.
— Та живи скільки треба, я ж не жену.
— Дякую, але все ж я знайду щось своє.
Матері Маргарита поки нічого не казала — всередині ще жевріла надія, що Борис подзвонить і вибачиться. І він справді подзвонив. Але з претензіями.
— Коли повернешся? У мами голова болить, не може на кухні готувати.
— Дивно, щось я раніше не помічала, щоб у твоєї мами боліла голова, коли їла мої продукти.
— Не дуйся, досить ображатись. Так діло не піде.
— Я не повернуся.
— Що значить — не повернешся? Уже зняла квартиру?
— Так.
— Та це ж шалені гроші! Навіщо витрачатись, коли є кімната у мами?
— Ти так нічого і не зрозумів, Борисе. Я не повернусь — ні до твоєї мами, ні до тебе. Все. Крапка. Не хочу сваритись, але завтра подам на розлучення.
— І все через те, що ми хотіли купити продукти?
Маргарита не стала слухати цю нісенітницю — просто вимкнула телефон.
Наступного дня вона згадала, що так і не купила продукти Світлані Степанівні. «Вона ж, мабуть, чекає», — подумала Маргарита. Після роботи зайшла до магазину, взяла усе необхідне й пішла до сусідки. Постукала. Тиша. Ще раз — знову тиша. Нарешті відчинилися сусідські двері — визирнув чоловік.
— До бабусі?
— Так. Вона не відчиняє…
— І не відчинить, — сумно сказав чоловік. — У лікарні. Вчора зранку вийшла з під’їзду — і впала. Швидка приїжджала.
— Їй краще?
— Не знаю. Я її відтоді не бачив. Думаю… Та ні, це просто погані думки. Якщо вона вам справді потрібна — краще шукати по лікарнях. От тільки в якій саме — не знаю.
— Добре, дякую.
Маргарита сумно глянула на зачинені двері. «Це я винна… не прийшла вчасно, не принесла їй їжі…» Вона розвернулася й почала спускатися.
Наступного дня Борис дзвонив неодноразово: то погрожував, то благав, то намагався «говорити розумно». Але Маргарита думала зовсім не про нього — а про ту стареньку, яка зараз лежить десь одна. Вона не витримала й почала обдзвонювати лікарні.
— Ви їй хто? — почувся чоловічий голос на тому кінці дроту.
— Сусідка. Я їй продукти приносила.
— Зрозуміло. А не знаєте, у неї є родичі?
— Родичів немає. Тільки прийомні доньки, але я не маю жодних їхніх контактів.
— Погано.
— А як себе почуває Світлана Степанівна? Можна її навідати?
— Боюсь, що вже ні. Вона померла вночі.
— Як…
— Прийміть співчуття.
Маргарита навіть не помітила, як вимкнула телефон. На душі стало порожньо, холодно й самотньо. Напевно, це була єдина людина в тому домі, де вона жила раніше, з ким можна було поговорити відверто. Вона знала її недовго, та й бабуся мало що про себе розповідала. Хто вона їй? Просто сусідка. Випадкова знайома. І все ж було дуже сумно. Так сумно, що хотілося плакати.
Минув час. Маргариті потрібно було думати про кар’єру, щоб оплачувати не тільки орендовану квартиру, яка з’їдала більшу частину зарплати, а й просто жити гідно.
Нарешті вона отримала на руки документ, що підтверджує розлучення. Напевно, саме на це чекала Поліна Олегівна — вона відразу зателефонувала колишній невістці.
— Ну що, задоволена? Кинула мого сина? А може, в тебе хтось на стороні був? І чого ти добилася? Тепер одинока баба!..
Маргарита натиснула кнопку «відбій» — у слухавці пішли короткі гудки. Вислуховувати ці крики вона не збиралась. Але телефон одразу знову задзвонив. Механічно вона скинула дзвінок — і знову дзвінок.
«Ну скільки можна», — втомлено пробурмотіла вона і все ж відповіла.
Виявилось, телефонував нотаріус. Він просив найближчим часом прийти, щоб ознайомитися зі спадщиною.
— З якою ще спадщиною? — здивувалася Маргарита.
— Підходьте, я все поясню.
Того ж дня вона прийшла до нотаріуса й дізналася, що Світлана Степанівна залишила заповіт на її ім’я — тепер трикімнатна квартира, в якій жила бабуся, належала їй. Маргарита вирішила нікому нічого не казати, поки не отримає офіційні документи.
— Оце так подарунок, — сказала вона, підійшовши до дверей своєї нової квартири.
— А ти що тут робиш? — за спиною пролунав скрипучий голос Поліни Олегівни. — Знову до старої відьми? Кажуть, вона вже все — на той світ. Тепер тобі нікого підгодовувати. Чого мовчиш?
Маргарита дістала ключі з сумочки — ще вчора у присутності дільничного замок було змінено.
— Я прийшла до себе додому, — спокійно відповіла вона і, переступивши поріг, зачинила двері.
— Як?! — заверещала свекруха. — Ти до неї ходила тільки через квартиру! Хитра баба, усе провернула нишком! Я все Борисові розповім! Він тебе через суд змусить віддати її! Він…
— Пані, — на сходах з’явилась Ніна, — вас чути аж на першому поверсі. Дозволите? — вона постукала у двері, і коли Маргарита відчинила, швидко прослизнула всередину.
— Бордель вирішили тут влаштувати! — пролунав із-за дверей голос Поліни Олегівни.
— Це хто? — Ніна кивнула на двері.
— Свекруха. Колишня.
— А я ще думаю, чого вона така активна. Тепер усе зрозуміло.
— Заходь. А ти що принесла?
— А що ж іще? Шампанське і цукерки! Треба ж новосілля відсвяткувати. Тут, до речі, дуже затишно.
— Так, — погодилася Маргарита, підійшла до комода, пошукала серед фотографій і дістала одну. — Ось це Світлана Степанівна.
— А нічого так, симпатична бабуся.
У цей момент у пакеті Ніни щось зашурхотіло. Маргарита злякалась і відступила.
— Та не бійся. Це твій співмешканець.
— Який ще співмешканець?
— Який, який… — Ніна присіла, відкрила пакет і відійшла. Спочатку було тихо, а потім почулося м’яке «няв» — з’явилась мордочка маленького кошеняти.
«Доброта — це те, що може почути глухий і побачити сліпий».
— Марк Твен
– Ось так ви дякуєте військовим? Немає слів! – Після цього я вирішив викликати поліцію