Надія завжди вміла працювати. У двадцять два, отримавши диплом економіста, влаштувалася в невелику компанію. Через п’ять років уже очолювала фінансовий відділ у великій фірмі. Графік — шість днів на тиждень, часто затримувалася допізна, але ніколи не скаржилася. Усі говорили: Надя — трудоголік, на таких усе тримається.
До тридцяти років Надія самостійно виплатила іпотеку за двокімнатну квартиру в новобудові. У день, коли отримала на руки витяг про право власності, купила пляшку шампанського і на самоті відсвяткувала перемогу. Через пів року придбала невеличке, але надійне авто — не в кредит, одразу всю суму.
— Ну ти молодець, Надюхо! — захоплювалися подруги. — Все сама, все своїми руками!
Надія лише знизувала плечима. А як інакше? На кого сподіватися? Батьки на пенсії, у брата своя сім’я, кожен виживає як може. Звикла покладатися тільки на себе — і ніколи себе не підводила.
З особистим життям було не так гладко. Надія не належала до тих, хто відчайдушно шукає чоловіка. Жила своїм життям, зустрічалася з різними чоловіками, але серйозних стосунків уникала. Після кількох болісних історій виробила правило: ніколи не просити допомоги. Ні грошей, ні підтримки, ні особливого ставлення. Щоб потім не розчаровуватись і не почуватися винною.
Геннадія зустріла на корпоративі. Компанія святкувала успішне завершення проєкту в ресторані. За сусіднім столиком сиділа група чоловіків — працівники партнерської фірми. Надія помітила одного — не красень, але з приємним обличчям, розумним поглядом. Погляди перетнулись, він усміхнувся. У звичайний день Надія просто кивнула б і повернулася до розмови з колегами. Але того вечора щось змінилося — можливо, атмосфера свята, можливо, усвідомлення, що все життя минає в роботі, а тепла в ньому так мало.
Познайомилися, обмінялися телефонами. Гена виявився програмістом. Не геній, але свою справу знав, ставився до роботи серйозно. Надії імпонувала його спокійна виваженість, відсутність пафосу. Після галасливих, самозакоханих хлопців, яких підкидала їй доля, Гена здавався тихою гаванню.
— Ти мені подобаєшся, — казав Гена. — З тобою спокійно. Ти знаєш, чого хочеш.
Надія кивала. Вона й справді знала. А ще — з Геною не потрібно було прикидатися слабкою та безпорадною. Він приймав її силу, не намагався змагатися.
Весілля було скромне, але душевне. Гена переїхав у квартиру Надії. Його батьки жили в сусідньому місті, приїхали лише на церемонію. Мати Гени, Тамара Володимирівна, справила на Надію дивне враження — одразу почала розповідати, скільки всього зробила для сина і як важко їй буде без нього.
— Ви ж бережіть мого хлопчика, — наставляла свекруха. — Він у мене такий вразливий, ніжний.
Надія ввічливо всміхалася. Геннадію вже тридцять два, який він «хлопчик»? Але промовчала — не хотіла псувати свято.
Перші роки життя текло спокійно. Гена працював, приносив зарплату в сімейний бюджет. Звісно, заробляв менше Надії, але вона ніколи на цьому не наголошувала. Гроші спільні — яка різниця, хто скільки приніс? Головне — надійність, стабільність, упевненість у завтрашньому дні.
Через рік народився син Артем, ще через два — донька Аліна. Надія підійшла до материнства так само відповідально, як до всього в житті. Діти отримували максимум турботи, уваги, можливостей для розвитку. Гена теж намагався бути хорошим батьком: грався з дітьми, читав казки, ходив у зоопарк на вихідних.
Коли Артему виповнилося шість, а Аліні — чотири, розмірене життя родини дало першу тріщину. У компанії, де працював Гена, почалися скорочення. Під гарячу руку потрапив і він.
— Не хвилюйся, любий, — Надія обійняла чоловіка, коли той розповів про подію. — Ти чудовий фахівець, швидко знайдеш щось нове.
Гена кивнув, але на його обличчі з’явився вираз, якого Надія раніше не бачила — суміш розгубленості і якоїсь загнаності.
— Так, звичайно, — відповів чоловік. — Пара тижнів — і я знову при ділі.
Але тижні складались у місяці, а нову роботу знайти не вдавалося. Гена ходив на співбесіди, розсилав резюме, але щоразу повертався додому роздратованим і пригніченим.
— Що вони від мене хочуть? Я вже дванадцять років програмую, а вони вимагають якісь нові технології, мови! Наче я зобов’язаний щомісяця все нове вчити!
Надія не сперечалась, розуміла — чоловіку потрібно виговоритись. Сама складала йому резюме, шукала курси підвищення кваліфікації, пропонувала варіанти перепрофілювання. Але Гена все частіше відмахувався:
— Давай не зараз, голова болить. Я сам розберуся.
Грошей Надії вистачало, щоб жити без особливих обмежень, але атмосфера в домі змінювалася. Гена став замкненим, дратівливим. Усе більше часу проводив за комп’ютером — не працював, а грав чи зависав у соцмережах. Спершу пояснював це пошуком контактів для працевлаштування, але Надія бачила — чоловік просто гаяв час.
У цей непростий період активізувалася свекруха. Тамара Володимирівна стала телефонувати майже щодня, приїжджати на вихідні.
— Як там мій хлопчик? — питала вона у Надії. — Він такий блідий, зовсім себе загнав. Ти його підтримуєш?
— Звісно, підтримую, — відповідала Надія. — Ми впораємося, це тимчасові труднощі.
— Та-та, — кивала свекруха, але в її голосі звучав сумнів. — Тільки не тисни на нього. Чоловіки такі вразливі, їм треба дати час.
Одного разу, повернувшись із роботи раніше звичайного, Надія застала чоловіка й свекруху на кухні. Вони не помітили її, і розмова тривала.
— Синку, ти мене послухай, — говорила Тамара Володимирівна. — Я ж життя прожила, всякого надивилася. Твоя Надя — жінка сильна, але холодна. Все сама, все по-своєму. Хіба так можна? Чоловікові простір потрібен, щоб рости, а не під каблуком сидіти.
— Мам, вона не тримає мене під каблуком, — втомлено заперечив Гена. — Просто в неї такий характер — усе контролювати.
— От-от! Контролювати! — підхопила свекруха. — Це нормально? Он Петрович із нашого під’їзду — теж розлучився. Каже, вдихнув на повні груди, помолодшав на десять років. Жінка командирка — все життя витискає!
Надія тихо вийшла з квартири, повернулась через пів години, голосно грюкнувши дверима. Удавала, що нічого не чула. Але всередині щось перевернулося. Невже Гена справді так думає? Що вона — контролює, командує, тисне? Хіба турбота про сім’ю, підтримка у важку хвилину — це контроль?
Діти помітили зміни в атмосфері дому. Артем став мовчазнішим, намагався більше часу проводити в школі або в друзів. Аліна трималася мами, уникала залишатися з батьком наодинці.
— Тато дивний, — якось сказала донька. — Постійно злий. Я боюсь його щось просити.
Надія намагалася поговорити з чоловіком, але той лише огризався:
— Що ти вигадуєш? Нормально я з дітьми спілкуюсь. Просто втомився без діла.
Тим часом дзвінки Тамари Володимирівни почастішали. Тепер вона дзвонила не лише Геннадію, а й Надії — давала поради щодо виховання дітей, ведення господарства, стосунків із чоловіком.
— Надюша, ти б lass=»hiddenSuggestion» onkeypress=»vocative_inanim—#—1—#—Форми кличного відмінку для неістот мають обмежене
вживання.—#—— Надюша, ти б полегше з Геночкою, — воркувала свекруха.—#——#—полегше»>полегше з Геночкою, — воркувала свекруха. — Чоловікові іноді потрібно розслабитися, побути головним.
— Тамаро Володимирівно, я ніколи не намагалася бути головною, — відповідала Надія. — Просто роблю те, що потрібно для сім’ї.
— От-от, усе сама вирішуєш! А чоловіка спитати? Може, в нього інша думка?
Після таких розмов Надія почувалася виснаженою. Наче її звинувачують у тому, що вона тягне на собі всю сім’ю, замість того щоб пустити все на самоплив.
Того вечора Гена повернувся пізно. Від нього тхнуло алкоголем — не сильно, пара келихів пива, не більше. Але погляд був рішучий, якийсь чужий.
— Нам треба поговорити, — сказав він, сідаючи на край дивана.
Надія відклала книжку:
— Так, звичайно. Щось трапилося?
— Я багато думав останнім часом, — Гена дивився кудись повз дружину. — Про нас, про наше життя. І зрозумів, що так більше не можу.
Надія завмерла. Усередині все стиснулося.
— Про що ти?
— Я втомився жити під контролем, — слова звучали завчено, ніби репетирувалися заздалегідь. — Хочу почати з нуля. Знайти себе, знайти жінку, яка мене не пригнічує. Коротше, я подумав і… я хочу розлучитися.
Тиша, яка настала після цих слів, здавалася густою й липкою. Надія дивилася на Гену не з болем чи розпачем — з якимось новим, відстороненим інтересом. Наче побачила його вперше.
— Добре, — нарешті сказала Надія.
— Що? — Гена явно очікував іншої реакції. Сліз, істерики, вмовлянь.
— Добре. Я тебе почула, — Надія закрила книжку й поклала її на журнальний столик. — Завтра подам документи на розлучення.
— Так одразу? Може, обговоримо?
— А що обговорювати? Ти ж уже все вирішив.
Вранці Надія встала раніше, ніж зазвичай. Діти ще спали, Гена також. На кухні жінка дістала з шафи теку з документами — все завжди тримала в порядку. Свідоцтво про шлюб, виписки з банку, документи на квартиру й машину.
Усе оформлено лише на неї. Майно було придбане до шлюбу. Юридично Гена не мав на нього жодних прав. Спільними були хіба що побутові речі — техніка, меблі.
О дев’ятій годині Надія вже стояла в ЦНАПі, заповнюючи заяву про розлучення. Увечері, повернувшись з роботи, спокійно повідомила чоловіку:
— Я подала документи. Сказали, через місяць усе буде готово.
Гена розгублено подивився на дружину:
— Так швидко? Чому?
— А навіщо тягнути? — знизала плечима Надія. — Я не з тих жінок, які чіпляються за чоловіка, який не хоче бути поруч.
— І що мені тепер, виїжджати?
— Це вже тобі вирішувати. Ти вільна людина.
Гена нервово забарабанив пальцями по столу.
— Тоді я сьогодні переночую, а завтра зберу речі, — нарешті сказав він. — Поки поживу у Кості, він пропонував.
— Не у мами? — здивувалася Надія.
— Мама… Ні, — зам’явся Гена. — Там зараз ремонт, незручно.
Надія кивнула, але в глибині душі знала: Гена не хоче до матері. Всі ці розмови про свободу, про нове життя — відповідальність він на себе брати не готовий. Від неї втік, але й під мамине крило не поспішає.
— Документи твої в шухляді письмового столу, — сказала Надія. — І не забудь, Артему потрібен паспорт для поїздки, він через два тижні їде в табір.
— Який табір? — насупився Гена.
— Той самий, під Києвом. Я ж казала тобі місяць тому.
Гена знизав плечима — не пам’ятав. Як і більшість того, що стосувалося дітей. Розклад, гуртки, особливості харчування — всім цим займалася Надія. Гена був батьком вихідного дня, і то не завжди.
Наступного ранку, зібравши речі, Гена пішов. Діти за сніданком мовчали, але Надія бачила: вони все розуміють. Особливо Артем — у свої шість він дивився на батька з недитячим холодом.
Тишу у квартирі порушили через два дні — на порозі з’явилася Тамара Володимирівна, без попередження.
— Де Гена? — з порога запитала свекруха, заходячи до квартири, не чекаючи запрошення.
— Переїхав до друга, — відповіла Надія, зачиняючи двері.
— Як це переїхав? Чому не до мене?
— Це краще в нього спитайте. Каву будете?
Тамара Володимирівна проігнорувала запитання.
— Це ти його вигнала? — погляд свекрухи став колючим.
— Ні, Тамаро Володимирівно. Гена сам запропонував розлучення.
— Не вірю! — підвищила голос свекруха. — Мій син завжди мріяв про сім’ю! Це ти його вижила своїм контролем!
Надія глибоко вдихнула — з матір’ю Гени завжди було непросто. Але зараз, коли шлюб фактично завершено, з’ясовувати стосунки з нею здавалося безглуздим.
— Тамаро Володимирівно, давайте не кричати, діти можуть почути.
— А, дітей шкода? А чоловіка не пошкодувала! Розвалила сім’ю, зіпсувала чоловіка! Все для себе — кар’єра, дім, сама-сама-сама! А чоловікові що залишалося? Тінь! Порожнє місце!
Надія мовчала. Відповісти — значить ув’язатися в нескінченну суперечку без правил. Цей потяг уже пішов.
— Надю, це більше не моя справа, — спокійно сказала жінка. — Гена сам ухвалив рішення. Ви з ним можете це обговорити при зустрічі.
— Яка ж ти… — задихнулася від обурення Тамара Володимирівна, не знаходячи слів. — Безсердечна!
Коли свекруха пішла, грюкнувши дверима, Надія відчула дивне полегшення. Наче обірвалася ще одна нитка, що зв’язувала її з минулим життям.
Через тиждень Гена прийшов провідати дітей. Приніс подарунки — нову комп’ютерну гру Артему, ляльку Аліні. Надія впустила колишнього чоловіка і пішла на кухню, залишивши його з дітьми у кімнаті.
Але розмови не вийшло. Артем сидів, обійнявши коліна, і мовчки дивився в одну точку. Аліна сховалася за диваном.
— Ну що ви, наче чужого побачили, — намагався жартувати Гена. — Тато ж прийшов, скучив!
— Чому ти кричав на маму? — раптом запитав Артем, дивлячись з-під лоба.
— Я?Коли? — розгубився Гена.
— Завжди. Коли вона приходила з роботи, а ти грав. Вона втомлена, а ти кричав.
Гена зам’явся:
— Синочку, я не кричав… Просто мені було важко.
— А мамі не важко? Вона працювала, а ти грався в телефон.
Аліна обережно визирнула з-за дивана:
— Я не хочу з тобою гуляти. Ти злий.
Гена намагався щось пояснити, виправдатися, але діти не слухали. Вони просто не хотіли його бачити. Артем зрештою зачинився у своїй кімнаті, а Аліна втекла до мами на кухню.
Минуло два тижні. Надія повернулася з роботи й побачила Гену біля під’їзду. З букетом квітів. Обличчя винувате, очі опущені.
— Привіт, — сказав Гена, простягаючи квіти. — Можемо поговорити?
Надія мовчки запросила його піднятися до квартири. Діти були в бабусі, можна було поговорити спокійно.
— Надь, я все обміркував, — почав Гена, сідаючи на край дивана. — Я погарячкував. Може, дамо нам другий шанс?
Надія дивилася на чоловіка й бачила перед собою чужу людину. Ту, що з’явилася в її домі з речами, користувалася її турботою, жила за її рахунок, а потім вирішила, що його контролюють.
— Ні, Гена, — похитала головою Надія. — Життя — не серіал, переписувати сценарій ніхто не буде. Ти зробив вибір.
— Але я помилився! Розумієш, мама наговорила всякого, я піддався…
— Тобто, ти піддався впливу матері, а тепер хочеш повернутись під мій «тиск»? — усміхнулась Надія. — Визначся вже, чий вплив тобі більше до вподоби.
Гена пішов того вечора з опущеною головою. А за тиждень відбулося судове засідання. Швидке, формальне — майно чітко розділено, діти беззаперечно залишаються з матір’ю, Гена не заперечував. На запитання судді про причини розлучення Надія лаконічно відповіла: «Непереборні розбіжності». Гена кивнув, підтверджуючи.
Вийшовши із зали суду, Надія вперше за довгий час відчула полегшення. Ні, не щастя — щастя було раніше, коли вона думала, що будує сім’ю. Але точно — полегшення. Наче витягли глибоку занозу, що довго гноїлася під шкірою.
Коли Гена поїхав, Надія вирішила оновити квартиру. Не капітальний ремонт, просто косметичні зміни — нові шпалери, переставлені меблі, інші штори. Прибрала речі, що нагадували про колишнього чоловіка, купила нову постільну білизну. Маленькі ритуали звільнення.
Артем і Аліна поступово звикали до нового життя. Без криків увечері, без напруги, яка раніше висіла в повітрі. Діти помітно повеселішали, більше сміялися, охочіше ділилися своїми історіями. Особливо тішило Надію, що повернувся той відкритий, щирий Артем — який був до початку сімейних проблем.
Коли настав час відпустки, Надія вирішила — їдуть на море. Всі разом. Своїм ходом, на машині. Упакувала речі, закріпила на даху додатковий багажник, перевірила автокрісло для Аліни.
Дорога виявилася несподівано приємною. Вони зупинялися в гарних місцях, робили фото, їли морозиво прямо в машині. Вмикали музику на повну, співали разом, сміялися. Артем, серйозний і розсудливий, раптом заспівав на весь голос дитячу пісеньку, яку давно забув. Аліна радісно підхопила. Надія спостерігала за дітьми у дзеркало заднього виду — й до очей підступали сльози. Але не з горя — від усвідомлення: вони впорались. Вони вирвались.
В один із днів, повернувшись з відпочинку, Надія відкрила двері квартири й побачила на порозі Гену. За його спиною маячила Тамара Володимирівна.
— Ми поговорити, — почав Гена. — З дітьми побачитися…
Надія вийшла на сходовий майданчик, прикривши за собою двері. Діти залишилися у квартирі — і це було правильно. Їм не варто було чути те, що вона скаже.
— Хотів розлучення? Отримуй! — твердо сказала Надія, дивлячись колишньому чоловікові прямо в очі. — Квартира моя, машина моя, а діти тебе бачити не хочуть.
— Але ж я маю право… — почав Гена.
— Право? — перебила Надія. — Звісно, маєш. За законом ти можеш бачитися з дітьми. Але не за законом, а за совістю — ти втратив це право тоді, коли вирішив, що твоя свобода важливіша за їхню стабільність. Я не заборонятиму їм спілкуватися з тобою, але й змушувати не буду. Вони самі вирішать, чи потрібен їм батько, який утік, бо втомився бути батьком.
Тамара Володимирівна спробувала втрутитись, але Надія підняла руку, зупиняючи потік слів:
— І ви, Тамаро Володимирівно, більше не маєте стосунку до моєї сім’ї. Візити завершено.
Надія повернулася у квартиру й зачинила двері. У домі запанувала тиша — не та напружена, що була раніше, а спокійна. Тиша, в якій можна просто жити. Діти сиділи у вітальні, грали в настільну гру, привезену з моря. Артем показував сестрі, як правильно розставляти фішки. Аліна сміялася, коли щось ішло не так.
Надія притулилась до дверей і усміхнулась. Їй було тридцять шість. Двоє дітей, робота, квартира, машина. Усе, як і раніше, тільки тепер не потрібно нести на собі ще й дорослого чоловіка, не готового бути опорою. Життя тривало — тільки стало легшим, світлішим. І це було тільки їхнє життя.
— Ви хто? — спитала Варя, побачивши незнайомку у своєму домі. — І де мій чоловік?