Улянине щастя

Батьки вважали, що правильно виховали доньку. Мати дівчинки любила ходити на батьківські збори: там Улянку завжди хвалили. Хай дівчинка й не була відмінницею, зате за поведінку тиху й слухняну Уляну ставили всім за приклад.

Одного разу, повертаючись додому зі школи, Уля зустріла дідуся. Він тримав під пахвою маленьке тремтяче цуценя.

— Дівчинко, не могла б ти мені допомогти? — звернувся до неї дідусь. — Там підвал затопило, а собака вибратися не може, і ще… цуценята. Одного врятував, а нагинатися важко. Ти маленька — якраз пролізеш!

Уля була вихованою дівчинкою: її вчили, що старість треба поважати. Та й дідусь не викликав підозр — у нього були світлі, добрі очі.

— А далеко? Мені додому треба, мама чекає, — Уляна поглянула на годинник, який нещодавно тато подарував їй за зразкову поведінку.

— Та ні, зовсім поруч, — запевнив дідусь. — Ходімо швидше, бо вода прибуває, боюся, цуценята потонуть.

— Гаразд, якщо недалеко — я допоможу, — Уля поправила ранець і пішла за дідусем у підворіття.

— Он туди, — дідусь показав на дашок над підвалом. — Там двері, штовхнеш — і будеш у підвалі. Праворуч коробка з цуценятами!

Дівчинка підійшла до підвалу, щоб спуститися, але тут, буркнувши, їй назустріч вийшов п’яниця. Він застібав ширінку й зовсім не очікував побачити дівчинку — як і вона його.

— Дядечку, ви сантехнік? — почулося дзвінко. — Там трубу прорвало, допоможіть врятувати цуценят!

— Який сантехнік?.. Де?.. — злякавшись, п’яний швидко зник. А дівчинка, глянувши вниз, побачила сліди його «діяння»: від сходів тхнуло сечею.

Вона хотіла розвернутися, але не встигла — на голову їй обрушилась палиця.

***

Мама Уляни, Ольга Леонідівна, не знаходила собі місця: донька давно мала бути вдома. Нарешті жінка зателефонувала до школи. Там запевнили, що четверті класи закінчили за розкладом годину тому. Йти від школи до дому було двадцять хвилин, і Уля ніколи не запізнювалася. Ольга вибігла на вулицю і пішла назустріч доньці. Не зустрівши її, побігла до школи. Там до неї вийшла вчителька й працівник міліції у формі.

— А ось і мама дівчинки, — сказала класна керівниця, і Ольга Леонідівна втратила рівновагу.

— Прийдіть до тями, громадянко Абакумова, ваша донька жива! Ось товариш із міліції якраз прийшов дізнатися ваші контакти, — долинуло до її свідомості.

— Чому з міліції?.. — опритомнівши, мати Улі розплющила очі й побачила схилених над собою вчительку та сержанта. — Що сталося?.. — прошепотіла вона.

— Уляну оглушили ударом по голові ззаду. Зараз вона в лікарні, її життю нічого не загрожує, — поспішив заспокоїти матір міліціонер. — Ми побачили її ім’я та прізвище в зошитах.

— Але хто напав на мою дитину? — мати підвелася, спираючись на його руку. — Хулігани?

— Мої колеги зараз це з’ясовують. Ми вважаємо, що нападник був один. Він оглушив Улю, ймовірно, палицею. Та, на щастя, його хтось сполохав, і він покинув дівчинку недалеко від підвалу.

— Боже мій, який жах… — прикрила обличчя руками мати Уляни.

— Лікар запевнив, що з нею все буде добре. Але треба допитати вашу доньку. Поки що вона не може описати нападника. Лише плаче. Потрібно, щоб з нею попрацював наш психолог.

— Ні, ні, ви що, з глузду з’їхали?! Дитина й так пережила напад, це неможливо. Спочатку вона має одужати!

— Зрозумійте, Ольго Леонідівно, — пізніше переконував її капітан міліції Трофімов. — Без вашої допомоги ми не зможемо зловити злочинця. А можливо, він уже вибрав собі нову жертву! Час грає проти нас, допоможіть!

— Спіймати злочинця — це ваша робота! — з притиском сказала мама. — Моя донька й так зазнала страшного стресу. Дайте нам спокій — хоча б поки Уляна не одужає!

— Дозвольте, з нею поговорить наш психолог, — не відступав капітан, але Ольга Леонідівна була непохитна. Поки емоційний стан доньки не стабілізується — закон на її боці.

Звісно, десь у глибині душі вона знала, що боїться. Вона звикла бути першою і не помилятися. Тепер же боялася визнати, що припуститися помилки, яка могла коштувати її доньці життя.

Не минуло й кількох днів, як неподалік місця, де оглушили Улю, у напівзатопленому підвалі знайшли ученицю першого класу Таню Р. Врятувати дитину не вдалося, на похорон прийшло пів міста.

Коли Уляна повернулася до школи, однокласники оголосили їй бойкот. Учителі теж змінили ставлення — перестали хвалити й ставити в приклад.

За кілька днів, на уроці фізкультури, коли клас вийшов на вулицю, до Уляни підійшла незнайома молода жінка із зачесаним назад волоссям і запаленими, червоними очима. Поки вчитель фізкультури займався розміткою для стрибків у довжину, жінка схопила Улю за руку й потягнула вбік.

— Ходімо, відійдемо! Ти ж Уляна?

— Так, це я, — не розуміючи, що від неї хочуть, відповіла дівчинка.

— Через тебе загинула моя донька! Якби ти тоді описала злочинця, Таня була б жива! Ти це розумієш?!

— Так, — кивнула Уляна, і з її очей бризнули сльози. — Але я не могла говорити!

Тут фізкерівник, помітивши сторонню жінку на майданчику, попрямував до них.

— Ти маєш піти до міліції й описати вбивцю! — сказала жінка, боляче щипнувши Уляну, і пішла геть через стадіон.

Того ж дня Уляна втекла з останнього уроку й пішла прямо до відділку міліції. Ніхто не хотів із нею говорити, тоді вона попросила покликати капітана Трофімова. Черговий здивувався, але її прохання виконав.

— Уляна? — здивувався капітан. — А де твоя мама?

— Мама не знає, що я тут, — відповіла дівчинка. — Я прийшла описати того дідуся, який намагався заманити мене в підвал. Я впевнена, що це він убив Таню!

— Так, — обличчя капітана стало серйозним. — Зараз я спробую звільнити нам проєктор, і ми складемо фоторобот злочинця.

— Але в мене мало часу, мама буде хвилюватися, — благально сказала дівчинка.

— Гаразд. Тоді давай зробимо словесний портрет, а наші спеціалісти створять кілька варіантів, із яких ти обереш найбільш схожий. — І Уляна описала те, що запам’ятала.

Потім їй довелося бігти, щоби встигнути зайти до школи до того, як мама прийде її зустрічати.

— Щось ти якась розтріпана, — підозріло прищурилась Ольга Леонідівна, окинувши доньку поглядом.

— На фізкультурі сьогодні здавали норматив зі стрибків, — сказала дівчинка. І мама більше нічого не питала.

Минуло кілька днів. Уляна трохи заспокоїлась і майже звикла до того, що однокласники її ігнорують. Головне — не зачіпають, і на тому дякувати. У той день мати не встигала її зустріти, і дівчинка вперше після нападу мала йти додому сама. На світлофорі разом з Уляною стояло кілька людей. Усі чекали зеленого сигналу.

— Уляна? — почула вона чоловічий голос і здригнулась.

Вона хотіла втекти, але попереду мчали машини, а ззаду стояли люди. Вона повернула голову й побачила чоловіка, який здався їй знайомим.

— Не бійся мене. Я — тато тієї дівчинки, яка… — голос чоловіка затремтів. — Я не мав підходити, але…

У цей момент загорілося зелене світло, і Уляна з чоловіком опинились на іншому боці дороги.

— Мені дуже, дуже шкода Таню, — сказала Уляна. — Пробачте, що я не змогла одразу описати злочинця!

— Але ти можеш зробити це зараз, — сказав чоловік з надією, дивлячись на Уляну.

— Я вже розповіла його прикмети капітану Трофімову, — Уляна помітила, що випадкові перехожі дивляться на них.

— Дивно, що він нічого мені не сказав, — задумливо мовив чоловік. — А ти не могла б ще раз описати, як виглядав той покидьок?

— Це був дідусь із добрими, приязними очима. Я б нізащо не подумала, що він… такий! У нього була борода і тростинка. Під пахвою — тремтяче цуценя. У нього нижня щелепа стирчала вперед.

— А зачіска? Він був лисий?

— Я не знаю, — Уляна опустила очі. — У нього на голові був капелюх.

— Дякую, Улю. Пробач, що потурбував тебе, — сказав чоловік, погладив її по голові й, розвернувшись, швидко пішов у інший бік.

До міліції сім’ю Абакумових більше не викликали. А за пів року, не витримавши мовчазного осуду сусідів, вони переїхали в інший район.

***

На момент дорослішання Уляну розривали суперечності. Закінчивши університет, вона вискочила заміж за першого, хто покликав, аби тільки не залишатися вдома з матір’ю, яка критикувала майже кожен її крок. Чоловік пив, зате вмів так гарно говорити про кохання, що Уляна прощала йому все. Згодом вона почала складати йому компанію — адже реальний світ, де хороших і правильних б’ють палицею по голові, лякав її своєю фальшивістю.

Вона навчилася брехати, але так і не навчилась казати «ні» — навіть хтивим дідуганам, дехто з яких працював у її установі.

Одного разу, повернувшись додому, чоловік знайшов Уляну без свідомості. Поруч лежала порожня банка від снодійного. Добре, що Григорій ще не встиг добряче напитися і вчасно викликав швидку.

Так Уляна опинилася в психіатричній лікарні. Молода лікарка, можливо, старша за неї всього на кілька років, заповнюючи картку, весело щебетала, сипала запитаннями, ніби вони перебували не в лікарні з ґратами на вікнах, а в санаторії. Уля відповідала неохоче — язик ледь рухався, а думки, немов каміння на мілководді, терлися одна об одну, викликаючи гул у голові.

Уляна провела в лікарні два тижні. Повернувшись додому, вона побачила, що в її ліжку поряд із чоловіком спить якась неохайна жінка. Тоді Уляна розвернулася і пішла.

Григорій, отямившись, побіг за нею до її батьків. Бився головою об стіну, просив пробачення, погрожував накласти на себе руки — і вона… пробачила. Ольга Леонідівна попередила дочку, що назад не пустить, якщо що, але це не допомогло: Уляна повернулася до чоловіка.

Григорій покинув пити, отримав підвищення на роботі. В родини з’явилася надія на світле майбутнє. Уляна навіть почала мріяти про дитину… Але одного дня Григорій знову зірвався: прийшов додому п’яним і побив її.

Уляна вибігла з дому й пішла, сама не знаючи куди. Сіла на лавку й розридалася, розмазуючи туш по обличчю.

***

— Що трапилось, дівчино, хто тебе образив? — почула вона спокійний, доброзичливий голос.

— Я сама-а-аааа… — вона судомно шукала в сумочці хустинку, та не знаходила. Чоловік простягнув їй свою — чисту, і, як їй здалося, навіть випрасувану.

Він сів поруч, але не настільки близько, щоб їй було некомфортно, і сказав:

— Розкажи. Може, я чимось зможу допомогти.

— А ви… хто ви? — схлипнула Уляна, вдячно приймаючи простягнуту хустинку.

— Мене звати Сергій, — сказав він, — Іванович.

— І чим же ви мені допоможете, Сергію Івановичу? — вона поглянула на нього, а потім на хустинку, на якій залишились відбитки її вій. — Ой, я вам її зіпсувала!

— Пусте, хустинка — то дрібниці. Як тебе звати?

— Уля, — сказала вона, переставши плакати, — Уляна.

Чоловік якось дивно подивився на неї.

— Уляна? А ти в якій школі вчилася?

— У четвертій.

— Фух, — з полегшенням видихнув він. — Мені на мить здалося, що я тебе знаю, думав, зараз скажеш — у тридцять першій, що на Лізи Чайкіної.

— Та я й там училася. До п’ятого класу, а потім ми переїхали. А що?

Вона уважно подивилася на чоловіка, і його обличчя здалося їй знайомим. Вона впізнала його.

— Ви… ви тато Танечки, — сказала вона. — Не думала, що знову вас побачу.

— У тебе рідкісне ім’я, Уляна, — відповів він, розглядаючи її, як їй здалося — із захопленням. — Значить, моя Танюша вже була б така сама красуня.

На його очі навернулися сльози, але хустинка була в неї, і йому довелося витиратись рукавом.

— А того злочинця… зловили? Ну, того діда? — запитала Уляна.

— Його ніхто й не збирався ловити. Після того, як ти в міліції залишила опис зовнішності, виявилося, що ця людина — поза досяжністю. Отак. Трофімова усунули.

— То що? Його не покарали?! — вигукнула Уляна у відчаї.

— Не зовсім. Його знайшли через пів року — біля входу в підвал, куди всякі алкоголіки спускаються справити нужду. Він послизнувся, впав униз і зламав шию.

— Тобто його Бог покарав! — з полегшенням видихнула Уляна. — І він більше нікому не нашкодить.

— Не зовсім. Я довго його вистежував. Звісно, ніхто не повірив у нещасний випадок. Мене затримали того ж дня.

— То це ви його…?

Він кивнув.

— Дали сповна: п’ятнадцять років. Вийшов через дев’ять. А тут уже зовсім інша країна. Дружина пішла, але я її не звинувачую: молода, навіщо себе ховати заживо…

— Але як же ви? Ви?! — Уляна мимоволі взяла його за руку, і він легенько її стиснув.

— Нормально, — сказав він, зітхнувши. — Працюю. Живу.

Тут його погляд впав на її зап’ястя, на якому виступили синці, залишені її чоловіком.

— Хто посмів? — тільки й спитав він.

Вона вирвала руку й поспішила натягнути рукав.

— Я сама винна. Мій чоловік — алкоголік, коли не п’є — чудова людина, але от… знову зірвався.

— Тобі не можна повертатися додому! — похитав головою Сергій Іванович. — Я сидів із чоловіками, що жінок своїх убивали й навіть не пам’ятали як. Алкоголь — це зло.

— Але мені нікуди йти. Мати сказала, що не пустить. Подруг у мене немає.

— Ходімо до мене! В мене не хороми, звісно, але окрема квартира! — побачивши, що дівчина вагається, Сергій додав: — ти не подумай нічого дурного. Поживеш, заспокоїшся, а далі вже вирішиш, що і як.

— Ні, що ви, я не можу прийняти вашу пропозицію. Але дякую!

— Ну дивись, як знаєш. Але якщо що — приходь у будь-який час. Першотравнева, будинок сім, квартира шістдесят два. Запам’ятаєш? Якщо мене не буде — ключ під килимком.

Вона подякувала і пішла додому. Чоловік спав, його хропіння було чутно ще зі сходів. Намагаючись не шуміти, вона зняла туфлі й обережно пройшла до кімнати.

Дихати було неможливо, і вона відкрила кватирку. Її погляд упав на доріжку біля під’їзду, де вона побачила Сергія Івановича. Він теж помітив її, і, повернувшись, розчинився в темряві.

Вранці Григорій присягався, що зірвався випадково. Він цілував синці на її руках, плакав і обіцяв, що більше такого не буде. Руки його тремтіли, вигляд був жалюгідний. Слухаючи краєм вуха чоловіка, Уляна збиралася на роботу. Одягла блузку з довгими рукавами.

На роботі трохи відволіклася. Коли повернулася додому і вставила ключ у замок, зрозуміла, що двері не зачинені. Чоловік спав за столом, а поруч пиячили двоє його приятелів. Побачивши її, вони замовкли.

— А ну геть звідси, інакше викличу міліцію! — прошипіла вона на них.

— Викликай! — нахабно відповів один із них. — Ти Гріші не дружина, і тут не прописана! То які в тебе права? Не більше, ніж у Петровича, — він кивнув на свого приятеля, чий ніс, схожий на сливу, майже торкався єдиної вцілілої кришталевої чарки з весільного сервізу Уляни та Григорія.

— А хто ж я тоді? — запитала Уляна алкоголіка, одночасно набираючи «102».

— Та ти чого, Льоню! Це ж Гришина жінка! Ти його з Васьком сплутав! У того — точно не жінка!

— Алло, міліція? Записуйте адресу! — говорила Уляна в слухавку. Це був блеф — вона нікуди не дзвонила, але п’яниці повірили.

— Ми йдемо, Гріша, — прихопивши пляшку, алкаші попрямували до виходу.

Григорій поворухнувся і, витріщившись на спини товаришів, заволав:

— Стій! Назад!

— Чуєш, друже, твоя баба копів викликає, нам тут ніяково! — пробурмотів носатий.

Григорій підвівся, засукавши рукави й попер на Уляну. Вона хотіла вислизнути до дверей, але він відштовхнув її на ліжко.

— Сиди, я сказав!

У жаху вона згадала слова Сергія Івановича про тих, хто сидів за вбивство дружин.

— Гріша, ти ж обіцяв мені… — намагалася говорити лагідно.

— Чоловік слово дав — чоловік слово забрав, — бурмотів він, язик заплітався, але лють у нього трохи згасла. — Ти навіщо Коляна з Петровичем вигнала? Ми про роботу говорили! Все псуєш, як завжди! — він узяв зі столу недопиту чарку й відразу її спорожнив.

Скориставшись моментом, Уляна вислизнула з кімнати, відчинила двері й побігла вниз.

— Стій! — заревів услід Григорій. — Ану повернись! Я з тобою ще не закінчив!

Вибігши на вулицю, вона несвідомо опинилася на тій самій лавці, де вперше зустріла Сергія Івановича. Чекати довго не довелося — невдовзі він сів поруч.

— Привіт, Уляно. Я знав, що ти прийдеш. Моя пропозиція в силі.

— Я… я не буду вам заважати? — Уляна усміхнулась, але усмішка вийшла натягнутою.

— Буду щасливий, — сказав він, підводячись і простягаючи їй руку. — Вдвох веселіше.

Вони йшли хвилин п’ятнадцять і опинилися біля цегляної дев’ятиповерхівки. Піднялися на третій поверх.

— Вибач, у мене невеличкий безлад, — сказав Сергій Іванович, запрошуючи її до скромної прихожої.

— Та що ви! Це безлад? — здивувалася вона, оцінивши аскетичну обстановку.

— Ну що, чайку? У мене є мед, — потираючи руки, спитав господар.

Так Уляна залишилася у Сергія Івановича. Вона боялася, що його робота пов’язана з криміналом — все ж таки він сидів. Але дізнавшись, що він працює механіком на автосервісі, заспокоїлась.

Григорій про дружину найближчими днями не згадував — мабуть, знову пішов у запій.

Сергій Іванович виходив з дому пізніше, тому щоранку Уляну чекав гарячий сніданок. Натомість вона приходила раніше й, як уміла, готувала нехитрі вечері.

Вона розуміла, що довго залишатися у квартирі самотнього чоловіка — не вихід, хоча господар, здавалось, зовсім не обтяжувався її присутністю. Навпаки — купив їй гарні капці, рушник, халат. Здавалося, що ставиться до неї як до доньки.

Увечері вони дивилися фільми або вели неспішні розмови, а на вихідних виїжджали на природу.

Місяць минув непомітно. Виходячи з роботи, за скляними дверима прохідної Уляна побачила свого чоловіка — і всередині в неї все похололо. Григорій стояв блідий, як смерть.

Уляна поповзом відійшла назад і почала спостерігати, сподіваючись, що чоловік скоро піде. Стемніло. Але Григорій не зрушив із місця — мабуть, хтось із працівників сказав йому, що Уляна ще на роботі.

Нарешті біля прохідної зупинилися старенькі «жигулі», і Уляна побачила Сергія Івановича. Він вийшов з машини та впевнено пішов до входу. Порівнявшись із Григорієм, він зупинився — видно, той щось йому сказав. Після цього Сергій Іванович схопився за бік і повільно осів на землю. Григорій нахилився, витягнув ніж і швидким кроком пішов у бік промзони.

— Сергію Івановичу! — Уляна кинулася до нього. — Боже мій, що ж це! — Вона підняла йому голову. З рани на животі текла кров.

— Пусте, подряпина, — слабо усміхнувся він. — Мене, як собаку… — і втратив свідомість.

У дверях з’явився сивий вахтер.

— Викличте швидку! — закричала Уляна.

— Уже зроблено, — прокашлявся вахтер і пішов назад на пост.

Швидка приїхала швидко й забрала пораненого. Всю ніч Уляна провела у вестибюлі лікарні, поки їй не повідомили, що критичний момент минув, але стан важкий.

Щодня Уляна їздила до Сергія Івановича, доглядала за ним, привозила домашній курячий бульйон із худої курки, купленої на ринку.

— Рідна, навіщо? — казав він. — Я й сам оклигую, не марнуй свій час на старого!

— Який же ти старий? — щиро відповідала вона, тримаючи його за руку. — Сорок два — це взагалі не вік!

— Сорок три, — поправив він. — У мене сьогодні день народження.

— Ой! А я й не знала! Вітаю! — схилившись над ним, вона поцілувала його в обидві щоки, а потім, наважившись, — у губи…

Медсестра, яка прийшла зробити перев’язку, побачивши що вони цілуються, вирішила зайти пізніше й делікатно прикрила двері. Вона знала з досвіду — пацієнти, яких цілують, одужують швидше.

— Я… розлучилася з Григорієм, — важко дихаючи, сказала Уляна.

— Радий це чути. Ти варта більшого. Ти ще зустрінеш своє кохання, — сказав він, намагаючись говорити невимушено.

— Уже зустріла. Я кохаю тебе, Сергію, і мені більше ніхто не потрібен.

— Ти… ти вийдеш за мене? — його голос затремтів.

Сергій і Уляна одружилися, щойно його виписали з лікарні. У встановлений термін у них народилася донечка Катя, а ще за два роки — син Слава.