— Думаєш, твій блискучий автомобіль додасть тобі значущості? — Андрій ледь підняв брову, розглядаючи Вікторію через кришталеву вазу з фруктами. Його голос звучав, наче скрип ножа по склу.
Ольга, розставляючи порцелянові тарілки, завмерла на мить. Вікторія помітила, як мати стиснула край столу, щоб приховати тремтіння в пальцях.
— А твої шовкові краватки не сховають порожнечу за удаваним лоском, — парирувала дівчина, ловлячи погляд матері. У неділю вони все рідше сміялися за обідом. Замість сміху — натягнуті усмішки й погляди, що ковзали повз одне одного.
Андрій театрально розправив вузол на шиї, ніби поправляв корону.
— Дорога, — звернувся він до Ольги, не відводячи очей від падчерки, — не передаси сіль? Ту саму, що дешевша за твою фірмову лате з корицею.
Вікторія мовчки посунула сільничку. Його пальці, що обхопили кришталь, нагадали їй лапи хижака, який обережно досліджує здобич. Три роки тому він здавався ідеалом — подарунки, компліменти, галантні жести. Але маска «ідеального чоловіка» тріснула, оголивши жагу контролю.
— Мамо, цей салат — шедевр! — спробувала вона порушити тишу, натягнуту, як струна.
— Не дивно, — фиркнув Андрій, відсуваючи тарілку. — Твоя мати хоча б на кухні знадобилася. На відміну від кар’єристок, які забули, де їхнє місце.
Ольга потягнулася по хліб, і рукав її блузки з’їхав униз, оголивши жовтуватий слід на зап’ясті. Вікторія відчула, як у грудях закипає свинець.
—
На кухні, залитій вечірнім сонцем, дзвін посуду змішувався з ревом телевізора з вітальні.
— Це від шафи? — прошепотіла Вікторія, вказуючи на синець.
— Я… зачепилася, — Ольга відвернулася до раковини, шкребучи ножем по бездоганно чистій тарілці.
— Зачепилася за чиїсь пальці?
Кроки, важкі й розмірені, змусили їх замовкнути. Андрій заповнив собою дверний проріз, немов хмара перед грозою.
— Секрети обговорюєте? — його усмішка була гостріша за лезо.
— Говорили про квартальний звіт, — збрехала Ольга, стискаючи край фартуха.
— Наша Віка тепер важлива пташка, — він наблизився, і Вікторія вловила, як мати інстинктивно притиснулася до стіни. — Тільки не забувай: тут головний — я.
Він пішов, залишивши після себе глуху тишу. Ольга витерла долонею щоку, змахуючи невидиму сльозу.
— Досить це терпіти, — Вікторія обійняла її, відчуваючи, які крихкі материнські плечі. — Усе зміниться.
— Вітаю з підвищенням, Вікторіє Андріївно! — секретарка шанобливо простягнула папку.
Дівчина провела пальцем по тисненому напису на обкладинці: «Особові справи співробітників». Серце пришвидшилося, коли вона відкрила файл. Андрій Степанович Котов. Тепер його доля залежала від її підпису.
У конференц-залі, просоченому ароматом свіжої кави й напруженням, Вікторія дозволила собі паузу. Десятки очей стежили за кожним її рухом.
— Проєкт «Фенікс» відстає на два місяці, — її голос пролунав чітко, як удар метронома. — Відповідальний — Андрій Степанович.
Він сидів у останньому ряду, його обличчя поступово втрачало колір.
— Завтра чекаю пояснювальну. І план виправлення ситуації, — додала вона, зустрічаючись із його поглядом. В його очах читалося запитання, яке він не наважувався озвучити.
«Тепер правила диктую я», — подумала Вікторія, стримуючи усмішку. У кишені її піджака лежала фотографія — мати в парку, сміється, як три роки тому. Вона дістане її, коли все закінчиться.
Він здригнувся, наче отримав ляпаса:
— Е-е, це нереально! Потрібні додаткові розрахунки…
— Звіт про причини провалу та план виправлення. До дев’ятої ранку, — її голос звучав крижаною сталлю. — Чи ви вважаєте себе нездатним виконати базові завдання?
Тихий смішок прокотився рядами. У першому ряду стажист Сашко, якого Андрій місяць тому змусив переробляти презентацію сім разів, відвернувся, ховаючи усмішку.
—
Двері в кабінет вирвало з петель від його натиску. Вікторія продовжувала гортати документи, не підводячи очей:
— Наступного разу — пишіть заяву про порушення субординації.
— Ти… усе спланувала! — Його пальці втиснулися в спинку крісла, залишаючи вм’ятини на шкірозамі.
— Ви про моє підвищення? — Вона нарешті глянула на нього, схрестивши руки на грудях. — Рада директорів цінує результат. А ваш відділ три квартали поспіль зриває терміни.
— Я не стану повзати перед тобою!
— Повзати не обов’язково. Достатньо працювати, — вона дістала з лотка бланк звільнення. — Або віддаєте перевагу «свободі»?
Його обличчя сіпнулося. Іпотека, кредит на машину, новий Rolex — усе це промайнуло в його очах за частку секунди.
— Сука… — прошипів він, розвертаючись до виходу.
— Андрію Степановичу! — Вона зупинила його на порозі. — Двері. Закрийте. Чемно.
Скляна перегородка здригнулася від удару. Вікторія розвернула крісло до вікна, спостерігаючи, як внизу копошаться машинки-комахи. У кишені завібрував телефон:
«Він весь вечір щось бурмоче про помсту. Будь обережна, доню»
«Спокійно, мамо. Просто життя вчить його покори»
—
Тижні потому офіс нагадував театр абсурду. Вікторія грала роль ідеального керівника: бездоганна логіка, крижана ввічливість, убивча ефективність. Для Андрія це перетворилося на кошмар у форматі 24/7.
Запізнення на 4 хвилини — догана перед усім відділом. Прострочений звіт — позбавлення премії. Його улюблений «проєкт Фортуна» тепер вимагав нічних змін над графіками, які він сам колись підписав.
— Вікторіє Андріївно, — зазирнула до неї стажистка Ліза, — правда, що ви… родичі?
— Чому питаєте?
— Раніше він на всіх кричав, а тепер… — дівчина кивнула в коридор, де Андрій принижено просив секретарку роздрукувати документи.
— Чоловіки часто змінюються, коли бачать наслідки своїх помилок, — відповіла Вікторія, поправляючи рамку з фото. На знімку Ольга сміялася, обіймаючи її на випускному.
Тієї ночі, затримавшись у темряві, вона почула за дверима кулерної:
— Так, знову ця відьма! Ні, я не можу піти! Якщо я зараз… Що значить «сам дурень»?! Ти взагалі…
Вікторія пройшла повз, каблуки відбивали дробовий ритм по підлозі. Вдома його чекала холодна курка з супермаркету й ковдра на дивані — Ольга навчилася вмикати «сплячий режим» рівно о десятій.
Сідаючи в машину, вона впіймала своє відображення у дзеркалі. Жорстка складка біля рота, хижий погляд, засохла помада на губах — образ викликав тремтіння. На мить їй здалося, що у склі проступили його риси: та сама зловісна посмішка, ті самі зморшки люті. Вікторія різко завела двигун, заглушивши марення ревом мотора. «Ні, — подумки сказала вона, виїжджаючи на безлюдну вулицю. — Я не стану ним. Я просто даю урок. Найважливіший урок у його житті».
Десь у далечині завила сирена. Вона натиснула на газ, розчиняючись у ночі, як тінь відплати.
Вібруючий телефон вивів її з роздумів. Повідомлення від HR-директора:
«Атестаційна комісія завтра о 15:00. Першим — ваш улюблений підлеглий».
Вікторія усміхнулася. Шахова дошка чекала нового ходу.
—
Два місяці систематичного тиску перетворили Андрія на тінь. Він тремтів, як осиковий лист, на нарадах, жував м’ятні таблетки пачками, але запах відчаю в’ївся в шкіру. Вікторія методично руйнувала його кар’єру, але фінал настав раніше, ніж вона очікувала.
Дзвінок від матері застав її в підземному паркінгу:
— Віко… він… — ридання заглушали слова, — він усе розгромив… кричить, що ти…
Глухий гуркіт. Приглушений стогін.
Вона втиснула педаль газу в підлогу.
—
Двері квартири зяяли чорною пащею. З вітальні долинали крики:
— Ви… ляльководи! Думали, я не розумію?!
Вікторія увірвалася в кімнату. Осколки рамок впивалися в килим, мов уламки пам’яті. Мати притискалася до стіни, прикриваючи долонею криваву подряпину на щоці.
— Крок назад, — її голос прозвучав, наче клацання затвора.
Андрій розвернувся. Очі налилися кров’ю:
— О! Королева стерв’ятників! Прилетіла добити?
— Ти вже знищив себе сам.
Вона простягнула телефон. На екрані — лист із вкладеннями:
— Досьє з твоїми «досягненнями». Надіслано в тридцять HR-агентств. Алкоголізм, зрив проєктів, маніпуляції звітами…
Він спробував вихопити гаджет, але спіткнувся об вазу. Рухнув на коліна, мов маріонетка з перерізаними нитками.
— Стерво… ти…
— Залишилося додати розділ про домашнього тирана. І зі свіжими фото, — вона клацнула камерою, зафіксувавши синець на обличчі матері.
Він завив, вчепившись у край дивана:
— Оль… пробач… це все вона…
— Іди, — прошепотіла мати, дивлячись у порожнечу. — Назавжди.
—
Ранкове сонце лагідно торкалося спини крізь кухонне вікно. Вікторія налила в чашки ефіопську мооку. Млинці з малиновим джемом нагадували про ті часи, коли неділі пахли щастям.
— Юрист підготував документи на розлучення, — Ольга розминала серветку, ніби тісто. — Не запізно?
— Запізно було мовчати, — відрізала Вікторія. — Але ще не пізно почати жити.
Мати поглянула на неї з-під лоба:
— Ти стала… холодною. Як він.
— Ні. Я стала сильною. Сильною настільки, щоб зупинити того, хто вважав себе богом.
— Але якою ціною? — голос Ольги здригнувся. — Це як гасити пожежу бензином.
Донька підійшла до вікна. За склом пробивалися перші підсніжники.
— Ціна — твоя безпека. Його гординя. Мої ілюзії щодо справедливості.
Вона обернулася, ловлячи в повітрі аромат кави. Тієї самої, що пила в нічні чергування, плануючи помсту.
— Він боявся викриття. Ти — самотності. Я — власної слабкості. Тепер страхи залишилися йому.
Ольга потяглася до її руки, але зупинилася, ніби обпікшись.
— Просто… не стань такою, як він.
— Не стану, — Вікторія навмисне усміхнулася тепліше. — Бо в мене є заради кого залишатися людиною.
За вікном вітер кружляв торішнє листя, звільняючи місце весні.
— Знаєш, у чому іронія долі? — Вікторія повернулася до матері, в її очах мерехтіла ледь помітна усмішка. — Він сам твердив, що в цих стінах править лише один. І мав рацію. Просто не вгадав, хто займе трон.
Кутики губ Ольги здригнулися, утворюючи щиру усмішку — першу за місяці напруженого мовчання:
— Ти ж усвідомлюєш, що я не поділяю твоїх методів?
— Усвідомлюю. Але ти ж здогадуєшся, що я не відступилася б, навіть знаючи це?
Тиша зависла між ними, порушувана лише щебетом горобців за вікном. Повітря наповнилося ароматом свободи, терпкуватим, мов перестоялий еспресо, але від того ще більш бажаним.
— Мамо, — Вікторія опустилася на стілець, пальці зімкнулися навколо чашки, — може, махнемо кудись? Без метушні, як у старі часи?
— Обов’язково, — Ольга прикрила долонею руку доньки, — але спершу допоможи позбутися його клятих троянд. Шипи впиваються в душу гірше, ніж у шкіру.
Сміх Вікторії пролунав, мов катарсис. Вона змінилася — загартувалася, відкинувши сумніви, але вигляд материнської усмішки стер останній слід жалю. Гра була варта свічок.
—
Ольга метушилася між плитою й холодильником, намагаючись догодити його примхам. «Ідеальна лялька», — майнуло в голові Андрія. Зовсім не те, що її непокірне поріддя.
При думці про Вікторію в скронях застукало. Вискочка в лакованих туфлях! Уявила, що дорогі цяцьки замінять їй мізки?
Перша зустріч виринула з пам’яті — Ольжин ювілей. Тоді Вікторія здавалася скромною мишкою, що мружилася на нього з недовірою. «Цілком природно, — усміхнувся він про себе, натягуючи найкращий піджак, — донька повинна ревнувати матір до нового чоловіка».
Він сипав історіями про кар’єрні перемоги, щедро приправляючи їх чарівною усмішкою. Майстерно зіграна роль.
—
Перші дванадцять місяців шлюбу вдалося витерпіти. Ольга старанно виконувала роль зразкової дружини. Але Вікторія…
З кожним кварталом вона ставала скалкою в оці. Її кар’єрний злет, насмішкувата незалежність, цей німий виклик у погляді. Мовби бачила його потягану душу наскрізь.
«Нічого, — прошипів він за сімейною вечерею, отруйно коментуючи її діловий костюм, — я поверну тебе в потрібне русло».
Але дівчина не згиналася. Лише дивилася крижаними зіницями, від яких по спині пробігав холод. Лють накопичувалася, вимагаючи виходу. На щастя, Ольга не нарікала — справжня дружина повинна приймати чоловічу «суворість». Синці загоюються, покора — вічна.
—
Новина про її підвищення вдарила нижче пояса. Він зачинився у службовому туалеті, стискаючи тремтячі кулаки. Як? Ким треба бути, щоб украсти його місце? Він десятиліттями вкладався в цю компанію, знав кожну шпарину в корпоративній броні!
Перше оперативне засідання під її керівництвом стало пеклом. Вона увійшла — бездоганна, із демонічним спокоєм. Новий бос. Падчерка. Гадюка.
«Андрію Степановичу, ви ж курували цей провал?»
Навіть зараз від приниження палали щоки. А ці погляди колег — у них читалося свято. Особливо у молодняка, якого він роками гнобив. «Отримав по заслугах» — напевно, шепотілися за спиною.
Тепер його трон зайняла та, кого він вважав ніким.
—
Віскі приглушував біль. Спочатку чарки, потім склянки. Ольга мовчала, але в її погляді з’явилося щось нове — уламки ненависті? Неможливо! Вона не сміє!
— Чого шкіришся? — гарчав він, жбурляючи порожню пляшку. — Вважаєш себе вищою?
У відповідь — тиша. Лише ночами крізь сон доносилися приглушені схлипи.
Робота перетворилася на пекельні гойдалки. Щоранку — зустріч із її кам’яним обличчям. Вікторія діяла бездоганно, позбавляючи його козирів. Його вплив танув, авторитет розсипався на порох.
«Доповідь до початку засідання, Андрію Степановичу».
«Запізнення на три хвилини — порушення регламенту, Андрію Степановичу».
«Ви впевнені у своїй компетентності, Андрію Степановичу?»
Кожне звернення — ляпас в обличчя.
—
Перелом настав несподівано. Можливо, коли Ольга розсміялася в телефон, розмовляючи з донькою — так щиро, як ніколи з ним. Або коли та сама боязка стажистка «випадково» облила його кавою, навіть не почервонівши. Або коли в дзеркалі туалету він побачив опухле обличчя алкоголіка з потьмянілим поглядом.
Віскі більше не глушив сором. Реальність розсипалася на уламки. Істерики ставали лютішими, але Ольга більше не ховала сліз. Її погляд тепер нагадував доччин — пронизливий, всевидючий.
Вони знали. Гра йшла за їхніми правилами.
Останній день стерся з пам’яті. Обривки: рев, дзенькіт розбитого скла, крик Ольги. І вона — Вікторія з диктофоном у руці. Холоднокровна, як кат.
«У тебе десять хвилин на збори».
Стоячи на тротуарі з валізою — посміховиськом, він востаннє глянув на освітлені вікна. Там залишилися вони — дві жінки, які переграли його. А він? Порожнє місце в дорогій краватці.
Андрій торкнувся шовкового вузла — останнього символу колишнього статусу — і рушив у згущену темряву. Десь у місті його чекала остання пляшка.
Фінал короля, скинутого власними пішаками.
— Що ти там шукаєш, Барсику? Іграшку десь загубив? — запитала Лариса, помітивши, як кіт наполегливо запускає лапу за шафу