— Я не зрозумів, а що це за постійні відмовки по телефону? Ти що, мені голову морочиш? Намагаєшся тягнути час? Даремно! Квартиру все одно доведеться продавати! — колишній чоловік обурювався. — І ці твої хитрощі покинь. Вони все одно не допоможуть. Запам’ятай це!
Чоловік сьогодні спеціально знайшов час і приїхав у свою квартиру, де ще пів року тому жив із сім’єю — дружиною та двома дітьми. Поки не вирішив розлучитися, щоб нарешті вільно жити зі своєю коханкою Діаною, з якою познайомився рік тому на роботі.
Діана тиснула на нього, вимагала розлучення, і Антон змушений був піти з сім’ї.
— Я не розумію сенсу твоїх претензій, — спокійно відповіла Марина, яка вже була готова до сьогоднішньої витівки колишнього чоловіка.
— Та що ти мені верзеш? У якому сенсі — не розумієш? — не вгамовувався Антон. — Я тобі ще пів року тому сказав — квартиру, куплену нами в шлюбі, продавай. Що тобі незрозуміло? Що означає — немає покупців? Покупці завжди є. Значить, або ти ціну задрала невиправдано високу, або все робиш, щоб не показувати їм наше житло. У чому проблема, люба? — кричав колишній так, що стіни тремтіли, а в шафі дзвенів посуд.
— Я тобі не люба, — холодно зауважила Марина.
— Ой, не чіпляйся до слів! Не про це зараз мова. Чому я досі не отримав свої гроші? Ми ж домовлялися з тобою!
Антон говорив навмисно голосно. Він зараз тиснув на психіку колишньої дружини. Йому кортіло якнайшвидше вирішити це питання. Гроші були потрібні, як повітря, а Марина твердить одне й те саме — квартира не продається. І ось уже кілька місяців повторює одне й те саме.
**********
— Антошо, а коли ти мені машину купиш? Адже давно обіцяв, а я все чекаю! — з докором сказала Антону співмешканка. — Я не хочу тобі нагадувати, любий, але ти живеш у моїй квартирі. Ти зовсім не витрачаєш гроші на житло. І тому міг би, в знак нашого з тобою союзу, зробити мені цей подарунок. Та й ремонт у моїй квартирі давно час почати. Ти ж маєш якось у це вкластися, правда? Адже тепер ми разом.
Діана поправила прозорий халатик на своїх пишних грудях і подивилася на чоловіка з легкою образою.
— Ну я ж обіцяв тобі, Діаночко. Буде в тебе машина, киця моя. І ремонт буде. Треба просто трохи почекати. Зовсім трішечки. Ну? Домовились? — намагався переконати коханку Антон.
— Антошо, я це чую вже не вперше. І мені здається, що твоя колишня просто тебе за ніс водить. Як це так — живе у твоїй квартирі, а гроші не віддає? — обурювалася Діана. — Не може продати, нехай віддає половину вартості — і все! Ти що, не можеш з нею домовитися? Ні? Тоді змусь. Або вижени її й продавай сам.
— Ну, Діаночко, це наша спільна квартира. Вона має право там жити. Поки продає її. Давай ще трохи зачекаємо. Зовсім трохи.
Антон і сам розумів — щось тут не так. Але вплинути на ситуацію поки що не міг.
Коли він ішов із сім’ї, то поставив Марині умову — не буде претендувати на інше спільно нажите майно в тому випадку, якщо вона швидко продасть їхню квартиру і половину виручених грошей віддасть йому.
— Мені це все не потрібно, меблі, техніку, одяг можеш залишити собі. Машину також, — маючи на увазі стареньке авто, на якому Марина возила дітей до школи та на секції, сказав Антон, покидаючи дружину. — Головне — квартиру поділи, і швидше.
**********
Марина, ледве оговтавшись від такого жорстокого зрадництва, тепер мала ще й вирішувати житлове питання. З нею залишалися двоє дітей — восьмирічна донька Дарина і десятирічний син Михайло. І вона справді не розуміла, чому вони втрьох повинні йти з двокімнатної квартири, продавши її та купивши на виручені гроші хіба що кімнату в гуртожитку. Це було більше, ніж несправедливо. І неправильно за всіма поняттями.
А коли пішла консультуватися до знайомого юриста, то трохи підбадьорилася. І зрозуміла, що правда на її боці. І квартиру цю вона продавати не буде.
Антон телефонував двічі на тиждень, щоб дізнатися новини про продаж їхнього спільного житла. Марина відповідала, що процес триває, адже оголошення й далі висіло на сайті. І люди телефонували, але жінка всім відповідала, що квартира в жахливому стані, при цьому називаючи ціну, в півтора раза вищу за її реальну вартість.
— Та ви що? Ви так ніколи її не продасте! На ринку повно інших квартир із гарним ремонтом і набагато дешевше! — обурювалися ті, хто дзвонив.
— Ну не хочете — не купуйте. Я ж вам її не нав’язую, — спокійно відповідала Марина, в душі заспокоюючи себе тим, що чинить правильно.
**********
— Обійдеться твій Антон! Дивися, який розумний — і молоду бабу собі знайшов, і гроші на тарілочці подай! Пика не трісне? — обурювалася подруга Марини.
— Він не «мій». Уже давно.
— Ото ж бо! Родину покинув, і йому ще не соромно щось у тебе вимагати? Сам у шоколаді, а колишня дружина з дітьми хай як хоче виживає. Так, чи що? — продовжувала Лідія.
— Та годі, Лідо, забудь ти про нього. Все буде добре. На роботі наш юрист Танюша все мені пояснила і розказала, як діяти. Так що ми ще повоюємо за свої права.
— Як же забути? Ти тільки поглянь, яким він перевертнем виявився! Так усе приховував, таким хорошим чоловіком і люблячим татусем прикидався. А тепер ані дружина, ані діти не потрібні. Ну не негідник, га? Ще й без квартири хоче вас залишити! Рідних дітей, кровиночок своїх! Це як? У мене просто в голові не вкладається.
— Не залишить, — спокійно відреагувала Марина.
— Як це ні? Він же хоче гроші за половину житла! А він подумав, що ти собі з дітьми на ці крихти зможеш купити? Подумав? Ні, бо нема чим! Усе мізки розплавилися від його безмежної пристрасті! — не вгамовувалася подруга.
— Та годі вже, Лідо. Ну його до біса! Дивися, який яблучний пиріг я спекла! Давай чай пити. Діти, Даринко, Михайлику, йдіть до столу! Пиріг вже готовий! — покликала Марина.
— О, це ми любимо, тут ми завжди «за»! — усміхнулася Ліда. — Дітлахи, налітайте на смаколики!
**********
Сьогодні Марина вирішила, що час сказати колишньому, що квартиру вона продавати не буде. Досить. Далі тягнути не було сенсу.
— Ти даремно кричиш, Антоне. Квартиру я не продала і продавати не буду.
— Як це — не будеш?! Ти що, з глузду з’їхала? Ми ж домовлялися! — вибухнув колишній, місцями переходячи на вереск. — А я ж відчував, що ти мене дуриш! Ну ось усе й стало на свої місця!
— Ми ні про що з тобою не домовлялися. Це ти сам собі так вирішив. А я вирішила інакше. Квартиру я збережу для наших дітей, про яких ти в один прекрасний день і годину просто забув, — намагалася говорити спокійно Марина.
— Та годі тобі! Те, що я тебе розлюбив, ще не означає, що мені не потрібні мої діти. Я ж аліменти плачу? Плачу! То що ще? А на частку в цій квартирі я маю право! За законом! — Антон нервував, тому говорив на підвищених тонах.
— Дійсно, що ще треба дітям, окрім тих копійок, які ти переказуєш? Більше нічого, абсолютно! Молодець, добре влаштувався! Під боком у молодої й бездітної.
— Не ухиляйся від теми! Не хочеш продавати — викупи в мене мою частку. Я не проти. Тільки не затягуй, скільки вже можна! Я і так пів року чекаю.
— Викупити? А за що? — Марина виглядала здивованою, хоча давно чекала на таку пропозицію від колишнього.
— Візьми кредит, зароби, попроси в батьків. Продай нирку, зрештою! Мені яка різниця, де ти візьмеш ці гроші? Це взагалі не моя проблема. Мені гроші потрібні! І терміново!
— Ти справді думаєш, що я продам квартиру, залишу дітей без даху над головою, щоб ти ці гроші витратив на свою мавпу? — з усмішкою запитала Марина.
— А куди ти подінешся? І тебе взагалі не має хвилювати, на що я витрачу свої гроші. Це моя справа.
— Хочу тебе засмутити. Під час купівлі цієї квартири п’ять років тому ми використали материнський капітал. Сподіваюся, ти пам’ятаєш?
— Ну і що? — перепитав Антон.
— А те, що тепер, щоб продати цю квартиру, я повинна буду знайти дітям житло з не гіршими умовами, ніж вони мали тут. Там є нюанси, якщо хочеш, можеш почитати законодавство. Варіант, який пропонуєш ти, нам не підходить. Єдине, що ми з дітьми зможемо купити на половину вартості цієї квартири, — це студію або кімнату в гуртожитку. Але на це органи опіки не дадуть згоди. А значить, угода з продажу не відбудеться. Так, ти можеш через суд зобов’язати мене виплатити тобі твою частку. Але у мене двоє дітей і зарплата ма-а-аленька. Тож виплачуватиму тобі по три гривні на місяць. Сто чи двісті років. Як піде, я ще не рахувала. Ось і все, що я хотіла тобі сказати. Тож забудь про цю ідею. Звісно, ти в будь-який момент можеш повернутися сюди, але навряд чи сам захочеш жити там, де тебе зневажають. Усі, включно з твоїми дітьми.
— Що ти мені якусь маячню несеш? За законом — половина квартири моя! — закричав Антон. — Фантазерка!
— Ти погано знаєш закони, Антоне, звідси й твої проблеми. І ще, тобі теж не завадило б проконсультуватися з юристом, перш ніж вимагати від мене неможливого.
— Тоді будемо ділити все! Зрозуміла? Все до останньої чашки й ложки. І машину, і побутову техніку, яку я купував, і меблі — все!
— Будь ласка. Можеш хоч зараз починати ділити. З чого почнемо? З ложок? Чи з чашок? — Марина була готова й до такого повороту подій, тому трималася впевнено.
— Тату, ти чого так кричиш? Ти хворий? — з кімнати вийшла Дарина, яка в цей час робила уроки.
— Та йдіть ви всі! Я ще повернуся, зрозуміла?! Дізнаюся, про що ти мені тут заливаєш. Все з’ясую і повернуся!
— Будемо чекати, — відповіла Марина. — Але краще б тобі не повертатися.
Антон пішов. І більше Марину не турбував щодо продажу квартири. Але з певного моменту перестав виплачувати аліменти на дітей. Як згодом дізналася жінка, він змінив місце роботи та, ймовірно, якимось чином приховав від нового роботодавця свої боргові зобов’язання.
Марина давно зрозуміла, що свого часу пов’язала життя з непорядною людиною. Ну що ж, нехай це буде на його совісті.
А Діана невдовзі вигнала Антона, так і не дочекавшись від нього нової машини для себе.
— Наступного разу не буду зв’язуватися з розлученим, у якого дітей повно, та ще й колишня дружина така хитра. Толку — нуль, одні проблеми, — скаржилася вона подрузі після того, як знову залишилася сама.
Ледь сам не зaгuнyв, але витягнув бідолаху