— Уявляєш, знову приходили! — Ксенія різко поставила тарілку на стіл. — І знову без попередження!
— Ну мам же… Вона просто скучила, — Демид знизав плечима, не відриваючись від телефону.
— Скучила? — Ксенія зупинилася посеред кухні. — Демиде, поглянь на мене. Вони були тут учора. І позавчора. І три дні тому. У твоєї мами що, інших справ немає?
— А що такого? Будинок великий.
— Причому тут розмір будинку? — Ксенія сіла навпроти чоловіка. — Демиде, подивись на мене. Я ж не просто так три роки пахала як проклята. Пам’ятаєш, як ти обурювався? «Ксю, навіщо нам своє житло, давай просто винаймати!»
Демид поморщився:
— Починається.
— Так, починається! Бо я хотіла свій будинок. Свій! Розумієш? А тепер твоя мама з Лерою влаштували тут прохідний двір.
— Ну і що ти пропонуєш? Заборонити їм приходити?
— Ні. Але нехай хоча б попереджають заздалегідь. І не приводять сюди своїх подруг. Учора ця її Галина Петрівна заявилася…
— Ксю, ну це ж мама.
— От саме — твоя мама, а не моя! І я не зобов’язана терпіти її нескінченні візити!
Увечері Ксенія помітила в передпокої незнайомі капці.
— Це що? — запитала вона у Демида.
— А, мама принесла. Каже, незручно вуличним взуттям ходити.
— Демиде, а навіщо їм капці, якщо вони в гості приходять?
Демид знизав плечима:
— Ну принесли й принесли. Яка різниця?
Через тиждень у ванній з’явилися халати. Ще через три дні Ксенія знайшла в гостьовій кімнаті косметичку Лери.
— Демиде, вони що, потихеньку переїжджають? — Ксенія постукала у двері кабінету чоловіка.
— Та кинь ти. Просто речі залишили, щоб зручніше було.
— Зручніше? — Ксенія примружилася. — А мені незручно! Я приходжу з роботи та застаю їх тут. Учора зайшла — вони на кухні чай п’ють. Позавчора — у вітальні серіал дивляться. У них що, свого дому немає?
Демид мовчав.
— Демиде, що відбувається? Чому вони щодня тут?
— Розумієш… У них там ситуація…
— Яка ще ситуація?
— Мама квартиру продала.
— Що?!
— Ну, їй подруга запропонувала вигідне вкладення.
— І де вони тепер живуть?
— У маминих знайомих тимчасово.
Ксенія повільно опустилася на стілець:
— Тобто вони планують сюди переїхати?
— Ні-ні, що ти! Просто поки що так склалося.
Але Ксенія вже все зрозуміла. План був ідеальним — створити безвихідну ситуацію, а потім тиснути на жалість.
Наступного ранку Ксенія відпросилася з роботи раніше. Вона вирішила приїхати додому несподівано, щоб зрозуміти, що відбувається у її відсутність. Припаркувавшись біля будинку, вона побачила машину свекрухи.
— Маринко, ну ти уявляєш, вона мені заявила, що я не можу приводити подруг! У власний дім! — голос свекрухи долинав із відкритого вікна кухні.
— А чого ти хотіла? Молода дружина, гонору багато. Нічого, пообломається, — відповіла незнайома жінка.
— Та я взагалі не розумію, що він у ній знайшов. Працює днями й ночами, вдома не буває. Яка з неї дружина?
— А ти не переймайся. Головне, що ви тепер тут поруч. Потихеньку освоїтеся, і син буде під наглядом.
Ксенія застигла під вікном. Значить, ось як? Вона дістала телефон і ввімкнула диктофон.
— Так, Галь, ти права. Знаєш, я ж спеціально квартиру продала.
— У якому сенсі?
— Ну як. Я ж бачила, що ця вискочка будинок купує. Ну і вирішила — чого нам із Лерою у старій квартирі сидіти? Тут такі хороми! Будинок великий, місця всім вистачить.
— А гроші куди поділа?
— На рахунку лежать. Потім собі квартиру меншу куплю. А поки поживемо тут. Не виженуть же рідну матір? Одразу сказала їй: «Готуй гостьову кімнату, я продала квартиру. І не забудь звільнити шафу».
— А невістка що?
— А що невістка! Демид — мій син. Як я скажу, так і буде. Не приживеться тут — сама піде.
Ксенія відчула, як у неї почали тремтіти руки від злості. Вона штовхнула вхідні двері:
— Доброго дня! А ось і я!
На кухні запанувала тиша. Марина Денисівна та її подруга завмерли з чашками в руках. На столі стояло варення, яке Ксенія варила на вихідних.
— Ой, Ксенька! — заметушилася свекруха. — А ми тут чайку вирішили попити…
— Я чула, — Ксенія поклала телефон на стіл. — Усе чула, Марино Денисівно. І про квартиру, і про ваші плани.
— Що ти вигадуєш? — свекруха зблідла.
— Нічого я не вигадую. Ось, — Ксенія ввімкнула запис. — Тут усе. І про те, як ви квартиру спеціально продали, і про те, як плануєте мене звідси вижити.
— Та як ти смієш! — підскочила подруга свекрухи. — Та ти…
— А ось вас я взагалі не знаю, — перебила Ксенія. — І дуже прошу залишити мій дім. Негайно.
— Це не тільки твій дім! — вигукнула свекруха. — Мій син…
— Ваш син — мій чоловік. І цей дім куплено на мої гроші. Я три роки працювала, як заведена, щоб накопичити на перший внесок. Іпотеку сплачую теж я. І я не дозволю вам влаштовувати тут цирк!
— Що сталося? — на кухню зайшла заспана Лера. — Ой, Ксю, ти рано сьогодні…
— Дуже рано, — кивнула Ксенія. — І дуже вчасно. Збирайте речі. Усі. Негайно.
— Нікуди ми не підемо! — тупнула ногою свекруха. — Зараз Дема приїде, ми з ним поговоримо…
— Обов’язково поговоримо, — Ксенія дістала другий телефон. — Алло, Демиде? Приїжджай терміново. Тут дуже цікавий запис є. Про те, як твоя мама квартиру продала і вирішила до нас переїхати. Що? Так, чекаю.
Через пів години у двір заїхала машина Демида. Він влетів у дім стурбований:
— Що сталося?
— Демо, синочку, — кинулася до нього Марина Денисівна. — Твоя дружина нас виганяє! Рідну матір!
— Зачекай, мамо, — Демид підняв руку. — Ксю, що відбувається?
— А ти послухай, — Ксенія ввімкнула запис.
Поки запис грав, обличчя Демида ставало все похмурішим. Він мовчки дослухав до кінця, потім повернувся до матері:
— Це правда? Про квартиру?
— Демочка, та я ж для тебе.
— Правда чи ні?
— Ну так, — схлипнула Марина Денисівна. — Але ж я як краще хотіла! Ти ж мій син.
— Як краще? — Демид стукнув кулаком по столу. — Мам, ти у своєму розумі? Продати квартиру й будувати якісь плани за моєю спиною?
— Ну а що такого? — втрутилася Лера. — Подумати тільки! Ти ж наш брат. А ця твоя…
— Замовкни, — обірвав її Демид. — Що означає «ця»? Ксюша моя дружина. І цей дім — наш із нею. Ми не зобов’язані вас тут утримувати.
— Синочку, але ж ти не виженеш рідну матір? — Марина Денисівна картинно заламала руки.
— А куди поділися гроші від квартири? — запитав Демид.
— Та це… В проєкт вклала…
— Не бреши! — Ксенія дістала телефон. — Ось же ти сама щойно казала своїй подрузі — гроші на рахунку лежать.
— Мам, ти спеціально все це підлаштувала? — Демид подивився на матір із відразою. — Продала квартиру, щоб створити безвихідну ситуацію?
— Та чого ви всі на мене накинулися! — Марина Денисівна сплеснула руками. — Я мати! Я маю право бути поруч із сином! А ця… ця кар’єристка тільки про себе думає! Коли онуків народжувати буде? Вічно на роботі пропадає!
— Так, все, досить, — Демид підняв руку. — Мам, я не впізнаю тебе. Ти завжди вчила мене бути чесним. А сама що влаштувала? Ксюша три роки горбатилася, щоб купити цей дім. А ти вирішила просто так переїхати й жити за її рахунок?
— За її рахунок? — заверещала Лера. — Та якби не ти, їй взагалі іпотеку не схвалили б! З її-то зарплатою!
— Що? — Ксенія різко повернулася до чоловіка. — Про що вона говорить?
Демид зблід:
— Ксю, я…
— Ну так! — тріумфально вигукнула Лера. — Брат документи про доходи для тебе «намалював». А то хто б тобі такий кредит дав?
На кухні запанувала тяжка тиша. Ксенія повільно опустилася на стілець:
— Демиде, це правда?
— Ксю, я просто хотів допомогти…
— Допомогти? — вона гірко засміялася. — Ти підробив документи? І нічого мені не сказав?
— Я знав, що ти будеш проти…
— Звісно, буду! Це ж підробка! Якщо банк дізнається…
— Ось! — підскочила Марина Денисівна. — Тепер ти розумієш, донечко, що без нас вам ніяк? Ми одна сім’я! Ми повинні триматися разом!
— Ні, Марина Денисівна, — Ксенія підвелася. — Тепер я остаточно зрозуміла, що ми — не одна сім’я. І ніколи нею не були. Ви виховали сина брехуном і маніпулятором. А я-то думала, чому він такий безхребетний! Чому заплющує очі на всі ваші витівки!
— Ксю, ну прости, — Демид спробував узяти її за руку. — Я просто хотів як краще…
— Відійди від мене, — вона різко відсмикнула руку. — Ви всі тут один одного варті. Мати з донькою провертають афери з квартирою, син підробляє документи.
— А ти думала! — пирхнула Лера. — Він тебе ніколи не любив! Це мама настояла, щоб він на тобі одружився. Сказала — така правильна дівчинка, працьовита…
— Лера, закрий рот! — гаркнув Демид.
— І чого ти так кричиш? — усміхнулася Лера. — Правду кажу. Ти ж сам мамі скаржився, що вона тільки про дім і мріє. А ти хотів іншу дівчину.
— Замовкни! — Демид схопив сестру за плече.
— А знаєш, Лера, — тихо сказала Ксенія, — дякую тобі. За правду. Я давно відчувала, що щось не так. Що Демид мене не підтримує. Що ви всі тут щось мутите. А тепер усе стало на свої місця.
— Ксю, не слухай її, — благав Демид. — Лерка все бреше!
— Брешу? — Лера вирвала плече з його хватки. — А хто пів року тому з Наташкою з бухгалтерії зустрічався? Думаєш, я не знаю?
Ксенія відчула, як земля йде з-під ніг. Вона повільно опустилася на стілець:
— Значить, ось як. А я-то думала, чому ти був проти купівлі будинку. Чому весь час скиглив, що я багато працюю. Боявся, що куплю дім, і тобі буде складніше від мене піти?
— Ксю, це було давно, — Демид упав перед нею на коліна. — Я просто заплутався. Наташка давно звільнилася, ми не спілкуємося.
— Встань, — Ксенія скривилася. — Бридко на тебе дивитися. Усі ці роки… Ти брехав мені. Підробив документи на іпотеку. Зраджував. А я-то думала, у нас сім’я.
— Доню, — знову подала голос Марина Денисівна, — ну вистачить уже цього цирку. Ну було й було. Усі чоловіки гуляють. Зате ж він повернувся до тебе!
— До будинку він повернувся, — Ксенія встала. — До іпотеки, яку я плачу. До зручного життя. А я, дурепа, не розуміла, чому він мене відмовляв купувати дім.
— Ксю, я люблю тебе, — прошепотів Демид.
— Ні, — вона похитала головою. — Ти любиш комфорт. І звик жити чужим коштом. Спочатку на шиї у матері сидів, тепер на моїй вирішив влаштуватися.
— А ти ідеальна? — вигукнула Лера. — Вічно на роботі пропадаєш! Яка з тебе дружина?
— Я на роботі пропадала, щоб купити цей дім, — сказала Ксенія, починаючи збирати документи зі столу. — А ваш Дема тим часом розважався з Наташкою з бухгалтерії. Прекрасна сім’я, нічого не скажеш.
— Що ти робиш? — злякано запитав Демид, дивлячись, як вона складає папери в папку.
— Збираю документи. Завтра зранку їду до юриста. Будемо розлучатися.
— Але як же дім? Іпотека?
— Ось що тебе хвилює, — Ксенія усміхнулася. — Не переживай. Я все виплачу. Мені цей дім потрібніший, ніж тобі. А ти повертайся до мами. Раз вона квартиру продала і гроші приховала — купить тобі нову.
— Геть! — Ксенія вказала на двері. — Усі геть із мого дому! Щоб через годину духу вашого тут не було!
— Ти не можеш нас вигнати, — процідила Марина Денисівна. — Дема, скажи їй!
— Можу, — Ксенія дістала телефон. — І якщо через годину ви не приберетеся, я викличу поліцію. У мене є запис, де ви зізнаєтеся в шахрайстві. Хочете перевірити, чим це закінчиться?
— Ксю, давай усе обговоримо, — благав Демид.
— Нам нема чого обговорювати. Я подаю на розлучення. А зараз я їду до подруги. Повернуся через дві години. Щоб до цього часу вас тут не було.
Ксенія вийшла з дому, сіла в машину й розридалася. Три роки роботи, надій, мрій. А в результаті що? Чоловік-зрадник і його родина аферистів.
Через дві години вона повернулася. Дім був порожнім. На кухонному столі лежала записка: «Вибач. Я все зіпсував. Ти права — я тебе не вартий. Документи на розлучення підпишу. Дема».
Увечері зателефонувала свекруха:
— Як ти можеш так вчиняти? Ми ж сім’я!
— Ні, Марино Денисівно. Ми не сім’я. Ви намагалися провернути аферу з квартирою. Ваш син підробив документи для іпотеки й зраджував мені. Знаєте, що найсмішніше? Я справді працювала, як проклята, щоб цей дім купити. А треба було насторожитися одразу, коли Дема так легко погодився підробити документи.
— Ми подамо на тебе в суд!
— Подавайте. У мене є запис вашого зізнання. Тож раджу дати мені спокій.
Через місяць вони розлучилися. Демид не претендував на дім — совість таки прокинулася. А може, просто боявся розголосу історії з підробленими документами. Марина Денисівна купила на відкладені гроші маленьку квартиру. Лера переїхала до неї.
Ксенія залишилася одна у великому домі. Платити іпотеку стало важче, але вона впоралася. Щовечора, повертаючись із роботи, вона відкривала двері своїм ключем і посміхалася — жодних непроханих гостей, жодних чужих капців у передпокої. Це був її дім. Тільки її.