— Мамо, тут якісь дядько з тіткою приїхали на автівці й зараз заносять до нас валізи та сумки. А ще з ними пес, великий такий, я його боюся! — зателефонував восьмирічний син Петро Альоні просто на роботу.
— Що? Які дядько й тітка? Ти мене налякати вирішив? — здивувалася вона, не одразу второпавши, що відбувається.
На роботі сьогодні був повний аврал: начальниця лютувала, документи треба було підготувати буквально «на вчора». Альона повністю зосередилася на термінових справах, тому не відразу змогла усвідомити, про що говорить син.
Її діти, десятирічна донька та восьмирічний Петро, інколи жартували, вигадуючи різноманітні нісенітниці про уявних супергероїв з улюблених фільмів.
— Я не жартую, мамо, я й сам перелякався. Тітка голосно розмовляє по телефону, а дядько вклався на нашому дивані й хропе, — не вгамовувався Петрик.
— А де сестра? Передай слухавку Поліні, або нехай вона сама зателефонує, — занепокоїлася Альона.
— Поліни немає вдома, вона зранку до сусідки побігла. Там у неї подружка Катька. Обіцяла повернутися за десять хвилин, а вже дві години минули! — з образою промовив хлопчик.
— А ти навіщо впустив цих людей? Ми ж сто разів попереджали вас із татом! — продовжувала розпитувати Альона, ще не вірячи, що це все серйозно.
— Та я їх не впускав! Вони самі зайшли. Хвіртка була відчинена. Це Поліна так вибігла й залишила її незамкненою, — розповів Петрик. — І от вони зайшли, кажуть: «О, нарешті добралися». Тітка кинула сумки й відразу за телефон схопилася, а дядько одразу на диван упав і заснув. Мабуть, він п’яний, мамо, бо від нього дивно тхне, і він ще й голосно хропе.
— Знаєш що, сину, йди до своєї кімнати. Хоча ні, краще хутчіше утікай до сусідів, до Поліни. Сидіть там, поки я не приїду.
«І що за напасть?» — не могла оговтатися Альона. — «Здавалося, усіх родичів давно відмовили від безцеремонних візитів без попередження. А тепер знову якісь гості припхалися…»
Альона з важким серцем рушила до кабінету начальниці, вже передчуваючи негативну реакцію на своє прохання піти з роботи серед дня.
Намагаючись одночасно додзвонитися чоловікові, вона розуміла, що якщо він зараз в операційній (Сашко працював хірургом), то слухавку не візьме ще довго. Телефон усе одно мовчав.
Тож Альона наважилася зайти до кабінету.
— Зоє Василівно, я терміново мушу додому! — відразу випалила вона, ще з порога.
— Ти при пам’яті, Азарова? У нас же тут стільки завдань, що нікому голову підняти, а все мало б бути зроблено ще вчора! Що тобі вдома закортіло? Виглядаєш же здоровою, навіть рум’яною, — скептично відповіла начальниця.
— Там щось дивне коїться, розумієте? Дітлахи щойно подзвонили й повідомили, що в наш будинок увірвалися якісь чужі люди, та ще й поводяться підозріло. Малі перелякані, — почала пояснювати Альона, водночас усім серцем рвалася до машини.
— То що ж тут незрозумілого? Знову твої родичі приїхали? У нас же курортний край: хто на Чорне море, хто — до Азовського, ось і твої, видно, так само, — залишалася спокійною Зоя Василівна. — Краще б ти дітям нагадала, щоби зачиняли хвіртку, поки батьків немає.
— Та все ми їм повторюємо! А толку? Це ж діти… Поліни взагалі вдома немає, вона пішла до сусідів, але хвіртку забула зачини. Ну дозвольте мені поїхати, я швидко туди й назад. Будь ласка, Зоє Василівно! — благально попросила Альона, склавши руки.
— Гаразд, їдь уже. Що з тобою вдієш? Але щоб ти блискавкою з’їздила та одразу назад. А ввечері доведеться затриматися, зрозуміла?
— Так, звісно! Дякую! — кинула вона на ходу, вибігаючи з кабінету.
Дорогою додому Альона кілька разів телефонувала дітям. Коли почула, що вони разом у сусідів, де в безпеці, трохи заспокоїлася.
Під’їжджаючи до свого подвір’я, жінка побачила незнайоме авто, припарковане просто перед воротами.
«Яка ж це зухвалість! І як тепер заїхати до власного двору? Цікаво, хто цього разу надумав ушанувати нас своїм приїздом?»
Кілька років тому Альона з Олександром зважилися перебратися ближче до морського узбережжя й придбали невеличкий, проте затишний і досить просторий будинок.
Її чоловік був талановитим хірургом, і коли в місцевій лікарні цього прибережного містечка йому зробили привабливу пропозицію, вони з Альоною погодилися без жодних вагань.
Продавши свою квартиру та взявши кредит, подружжя спромоглося придбати омріяне житло.
А коли дійшло до ремонту й вибору меблів, батьки залюбки відгукнулися на їхнє прохання й підсобили грошима.
Уже наступного літа численні родичі — та й не лише родичі — потягнулися відпочивати в їхній гостинній оселі біля моря.
Урешті Альона з Олександром зробили очевидний висновок: так тривати не може.
Адже якщо відкрито приймати кожного, хто вирішив скористатися їхнім гостинним будинком, то самим жити буде ніколи.
Двоюрідні й троюрідні сестри та брати, племінники з дружинами та їхніми приятельками, дядьки й тітки зі своїми сім’ями, колишні однокласники та однокурсники, друзі дитинства і юності, колеги з попередньої роботи — список запрошених розтягувався до нескінченності.
Усім кортіло погрітися біля лагідного моря, і з якоїсь причини більшість бачила найзручнішим варіантом саме їхній будинок.
Тож перший рік у новій оселі для подружжя минув, мов у тумані: вони постійно зустрічали й проводжали гостей.
Альона з Олександром не хотіли нікого ображати, тому приймали всіх, як могли.
Треба віддати належне: далеко не кожен поводився, немов утриманець.
Багато хто допомагав у домашніх клопотах, купував продукти, сам готував обід.
А часом ще й пригощали господарів смачними шашликами чи рибою й овочами, запеченими на вугіллі.
Одного дня подружжя все ж таки вирішило: годі з них.
Тепер усі, хто приїздив у їхнє містечко, зупинялися в готелях чи наймали кімнати в місцевих жителів.
Поступово більшість до цього призвичаїлася й не ображалася.
Щоправда, час від часу траплялися надто вперті гості.
Але з такими Альона й Олександр були категоричні — «У нас не готель!»
Здавалося, що за ці роки всі нарешті прийняли нові умови.
Але, як виявилося, аж ніяк не всі.
— Цікаво, хто тепер вирішив скористатися нашою «безплатною путівкою на море»? — пробурмотіла Альона, переступаючи поріг будинку.
— Ой, Альонко, привіт! А ми думали, що аж до вечора нікого не буде вдома. Ви ж із Сашею на роботі, а діти десь гуляють. Добре, хоч дозволили нам зайти до хати, а то стирчали б у машині, чекаючи вас.
Я ж цьому впертому казала: «Давай приїдемо пізніше, хазяїв ще немає!»
Але ж ні, він тільки й повторював: «Поїхали, поїхали!» Залив очі пивом, і йому байдуже все на світі!
Ми ж на ніч у готелі зупинилися, тут зовсім поруч. А перед тим майже добу їхали, — тараторила незнайомка, поки приголомшена Альона намагалася осмислити всю цю інформацію.
Чоловік, що приїхав із нею (Альона бачила його вперше в житті), тим часом мирно хропів на її новому та чималенькому дивані — схоже, добряче вимотався в дорозі.
Поряд на килимі вмостився величезний кошлатий пес, пильно розглядаючи господиню.
— А ви хто такі? — спромоглася нарешті спитати Альона, щойно балакуча гостя замовкла на мить.
— І хто вас впустив у чужу оселю?
— Та ще й собаку сюди притащили!
— Що ви собі дозволяєте?!
— Через вас діти злякалися й сидять тепер у сусідів!
Усі емоції, що накопичилися дорогою додому, вибухнули гнівною хвилею.
— Оце так прикрість! Мовляв, приїхали до родичів…
— Як хто? Ми ж ваші родичі!
— Я — Іраїда, племінниця другого чоловіка тітки Тасі, яка твоєму батькові припадає рідною сестрою.
— Сподіваюся, ти тітку пам’ятаєш? А її другого чоловіка, Івана, теж?
— Оцей, що хропе, — то мій чоловік Валера.
— А це Ліссі. Вона повноправний член нашої родини й даремно нікого не скривдить.
У цю мить пес завиляв хвостом і голосно гавкнув, демонструючи свою приязність.
— Тітку-то я, звісно, добре пам’ятаю, але про вас чую вперше, — промовила Альона, одночасно стежачи за собакою з помітним острахом. — Припустити можна, що у покійного дядька Івана, земля йому пухом, могли існувати якісь родичі, але він, здається, про вас ані словом не згадував.
— І досі не можу збагнути, звідки у вас взялася така безцеремонність, щоб прийти туди, де вас ніхто не чекав, і ще й розлягтися, мов удома! — обурилася вона далі.
— А все тому, що в нас є цілковите право перебувати саме тут! — не менш голосно вигукнула Іраїда.
— Що-о?! Це щось новеньке! — Альона ледь оговталася від такої відвертої зухвалості. — Гаразд, поясніть, з чого ви взяли, що маєте право? Дуже цікаво послухати вашу версію.
— А що тут розповідати? — відказала Іраїда з надмірною самовпевненістю. — Моя мама давала гроші на придбання цього будинку, і немалі. Саме вона порадила нам сюди приїхати.
Мовляв, «вирушайте, відпочиньте. У них уже зупинялися всілякі родичі, навіть ті, хто й копійки не виділив. А ми досі не бачили, куди наші гроші пішли».
— Які ще гроші? Ви, здається, вигадуєте якісь нісенітниці! — Альона нервово поправила волосся. — У мене таке відчуття, що ви самі не розумієте, про що говорите.
— Атож, тепер, дивись, усе заперечуєш. Навіщо ж дякувати й пам’ятати про борги, легше ж усе відкинути, — докірливо кинула Іраїда. — Хоча, якби не наша мама через тітку Тасю, ви ніяк не купили б цей будинок біля моря!
Вона тоді сама і сказала: «Я ж допомогла їм із грішми на дім!»
Тепер зрозуміло? — гордовито повела плечима.
— Нічого я не збираюся з вами обговорювати щодо фінансів, бо ваша мама не має до цього жодного відношення! — відрізала Альона.
— І якщо ви просто зараз звідси не заберетеся, я буду змушена викликати поліцію.
Мені треба дітей повернути додому, а тут невідомо хто, та ще й з псом. Та це ж щось неймовірне!
— Як це не має відношення?! — Іраїда підвищила голос.
— А сто тисяч, які моя мама позичила вашій тітці? Адже саме тітка Тася казала: «Потрібно допомогти племінниці будинок біля моря придбати».
— Я не знаю ані про які борги вашої матері перед моєю тіткою, чи навпаки, — твердо вимовила Альона. — Будь ласка, не змушуйте мене набирати 102.
— Секундочку, — не вгавала настирлива гостя. — Я зараз сама зателефоную мамі й з’ясую всі деталі!
Альона дуже нервувала. Час було повертатися на роботу, а ситуація так і лишалася нерозв’язаною.
Можливо, вона б погодилася залишити «гостей» у своєму будинку, якби вони поводилися інакше: зателефонували б заздалегідь, попередили про свій приїзд, запитали дозволу пожити під їхнім дахом.
Але після того, як ці безцеремонні особи вдерлися без попередження, Альона не могла цього стерпіти.
Та ще й собаку притягли до чужої оселі!
А раптом би хтось у її родині виявився з алергією?
Ні, ні!
Нехай їдуть у готель, навіть обговорювати це немає жодного сенсу, — так вирішила Альона.
— Люба, ти дзвонила? — почувся голос Олександра, котрий щойно звільнився та одразу передзвонив дружині.
— Так, у нас тут справжній форс-мажор. Виганяю з будинку самозванців із собакою, які проникли до нас і налякали дітей, — повідомила Альона у слухавку.
— Оце так пригоди! Може, потрібна моя допомога? Я можу під’їхати.
— Та ні, думаю, що сама розберуся.
— Увечері розкажеш, хто там такий нахабний?
— Звісно, розповім, хоча, якщо бути чесною, я до кінця й сама не зрозуміла, хто вони такі!
Тим часом Іраїда вже додзвонилася до своєї матері й кричала на весь будинок, заявляючи, які в них невдячні родичі.
— Мама сказала: «Раз так, нехай то лежить на вашій совісті. І щоб ви подавилися своїм будинком! Ми їдемо звідси! І ніколи більше не чекайте від нас допомоги!»
— Я викликаю поліцію, — спокійно повідомила Альона, відклавши телефонну слухавку на стіл.
Мабуть, чи то злякавшись появи поліції, чи то почувши реакцію власної матері, Іраїда спробувала розбудити свого напідпитку чоловіка.
— Та прокидайся ж! Розлігся, мов удома. Нас проганяють!
— Ото приїхали до «рідні»!
— Тут ми нікому не потрібні.
— Недарма кажуть: «Не роби добра — і не матимеш зла».
— У цих господарів пам’ять коротка. Одразу забули, хто їм допоміг грошима.
— Вставай, я кажу! Поїдемо у готель шукати нічліг.
— Га? — ледь розліпив повіки Валерій. — Що трапилося?
— Швидше, бо мені час на роботу, — незворушно докинула Альона.
— Ну гаразд, ідемо, ідемо. Дякуємо за таку «гостинність»!
Коли непрохані гості остаточно залишили будинок, Альона забрала від сусідів сина й доньку.
Ще раз детально поговоривши з дітьми про те, як поводитися, коли батьків немає вдома, вона рушила назад до своїх робочих обов’язків.
Аж до наступного візиту якихось чергових безсоромних «родичів».
Готується до весілля: Леся Нікітюк показала свого обранця