Ти — мати, ти завжди маєш бути поруч

— Мамо, ми залишили Дашу на вулиці, вона грається. Подивись за нею! — почувся роздратований голос Віктора у слухавці. — Ми з дружиною йдемо на ювілей.

— А як же Даша? Їй завтра до садочка! — здивувалася Лідія Миколаївна. — А я збиралася на дачу з подругою. Ми ж домовилися.

— Мамо, ти це серйозно?! Через твої забаганки нам тепер не йти на свято? Ми вже подарунок купили! А Дашу можна залишити вдома. Посидите, мультики подивитеся, — відповів син із нотками невдоволення. — До садка це взагалі не має стосунку, адже завтра субота! Що ти плутаєш? Заберемо її у неділю! Все, бувай!

Лідія хотіла сказати, що в неділю у неї театр, але син завершив розмову.

— Мамо, дай грошей! — у кімнату впевнено зайшла Ліза. — Ми з друзями хочемо на квест.

— Лізо, зараз немає зайвих коштів, — невпевнено відповіла мати. — Я відклала трохи на ліки.

— Знову нічого! — буркнула донька. — Усі підуть, а я одна вдома сидітиму.

— Добре, Лізонько, — зітхнула мати, пригадавши, що Даша досі на вулиці. — Доню, поглянь у вікно, перевір, чи все з нею гаразд.

— Ще чого! Вона не маленька, дорогу знає, сама прийде, — недбало відповіла Ліза.

— Чому ти так кажеш? Вона ще дитина! А я тим часом порахую, чи вистачить тобі на квест. Скільки потрібно?

Ліза назвала суму, і Лідія зрозуміла, що вона дорівнює її заощадженням на медикаменти. «Ну що ж, нехай болять суглоби», — подумала жінка. Зате донька буде щаслива.

— Ти подивилася на Дашу? — перепитала мати.

— Так, подивилася, — кинула Ліза. — Гуляє твоя Даша.

Саме в цей момент дівчинка оступилася й упала з гірки.

— Ой, здається, вона впала, — сказала Ліза, байдуже спостерігаючи, як племінниця плаче.

Лідія Миколаївна, не гаючи часу, вибігла на вулицю в халаті й капцях. Даша трималася за руку й плакала від болю. Вони викликали таксі та поїхали до травмпункту. На щастя, знімок показав лише забій.

— Ну, хоч не перелом, — з полегшенням зітхнула мати й зателефонувала синові. — У Даші забій, вона впала з гірки.

— Мамо, що за безлад?! — обурився Віктор. — Тобі дитину довірити не можна! Раз у сто років вирвалися на відпочинок, а ти навіть доглянути за нею не здатна!

— Все добре, Вітю. Відпочивайте спокійно, — запевнила мати. — Нам навіть бинтувати не довелося.

— Із дому більше нікуди! — обірвав розмову син.

Ліда навіть не встигла нагадати, що у неї театр.

«Щось вигадаю до неділі», — подумала вона, повертаючись додому.

У квартирі на Лідію чекала Ліза.

— Ти не могла мені грошей залишити?! Через тебе я тепер спізнюся! Давай швидше! — обурено вигукнула донька.

Мати швидко дістала всі гроші, які мала в гаманці.

— А якщо я захочу каву? — недбало буркнула Ліза.

— Це все, що є. На картці залишилося тільки на проїзд, — тихо відповіла Ліда.

— Могла б і пішки прогулятися! — пробурмотіла донька й вибігла з квартири, не сказавши більше ані слова.

— Бабусю, я їсти хочу! — пролунало від Даші.

Поки внучка обідала, Лідія Миколаївна сиділа поряд, задумливо дивлячись на неї.

«І мої були такими ж маленькими, — подумала вона, ледь усміхнувшись. — Вітю вже тридцять, а Лізі скоро виповниться вісімнадцять. Треба зробити для неї щось особливе, справжнє свято!»

Лідії Миколаївні стало боляче, коли вона згадала дзвінок сина. «Раз на сто років вони хочуть відпочити? А в усі інші дні хто їх виручає?!» Щовихідних вони залишали Дашу під її опікою, навіть не попереджаючи заздалегідь, і при цьому примудрялися ще й скаржитися.

Усе своє життя Ліда присвятила дітям. Її мрії та бажання завжди відступали перед їхніми потребами. Гроші, яких і так було небагато, витрачалися до останньої копійки саме на дітей. Але коли син одружився, її світ раптово змінився — чоловік вирішив піти з сім’ї.

— Одного я поставив на ноги, — сказав він, збираючи речі. — З другою сама впораєшся. Гроші надсилатиму до її повноліття.

Грюкнувши дверима, він зник. Ліда довго не могла зрозуміти, як і чому це сталося. Їхній шлюб виглядав спокійним і безконфліктним: вона займалася дітьми, він — своїми справами.

Наступного дня Ліда подзвонила подрузі, перепрошуючи:

— Ніно, вибач, але я не зможу приїхати. Мені без попередження привезли онуку.

— Як це без попередження?! — обурено вигукнула Ніна. — У тебе що, своїх турбот немає? Це якийсь егоїзм!

— Вони вже все спланували, навіть подарунок купили, — виправдовувалася Ліда.

— Подарунок? А ти зі мною домовлялася! Я м’ясо купила, усе готово! Хто тепер усе це їстиме? Ні, бери онуку та приїжджай. Вона хай із моїми котами бавиться, а ми гарно відпочинемо. Таксі вже викликала, через п’ятнадцять хвилин буде!

Ліда зрозуміла, що сперечатися немає сенсу. Швидко зібравшись, вона вирушила разом із Дашею.

На дачі було справжнє свято. Даша, граючись із кошенятами та бігаючи за метеликами, зовсім забула про забій.

— Лідо, — звернулася Ніна, нанизуючи м’ясо на шампур, — твої діти повністю сіли тобі на голову. Ти їм віддаєш усе, а вони чим тобі відповідають? Коли ти востаннє була у перукарні?

— Навіщо? Я й сама можу підстригти чубчик і пофарбувати волосся вдома, — тихо відповіла Ліда.

— А новий одяг купувала?

— У мене ще багато речей залишилося.

— Ті, що залишилися з часів твого заміжжя? Лідо, досить. Ти маєш переглянути свої пріоритети! — Ніна підняла келих. — За твоє нове життя!

Подруги довго сиділи разом, згадуючи молодість. Ніна розповідала, як вона здійснювала свої мрії. А Ліда раптом усвідомила, що всі її досягнення зводилися до виховання дітей.

Наступного ранку, проводжаючи Ліду додому, Ніна міцно обійняла її:

— Пам’ятай про себе. Ти заслуговуєш на щастя.

Ліда кивнула, але важко зітхнула: повернення до реальності давалося їй нелегко.

Дома їх зустріли розлючені батьки Даші.

— Мамо, ти зовсім?! Тягати дитину невідомо куди без нашого дозволу!

— Ми були на дачі у Ніни, — спокійно відповіла Ліда. — Усе гаразд.

— Це безвідповідально! Ми тебе не впізнаємо! — додала невістка.

— Там було чудово! — втрутилася Даша. — Я гралася з кошенятами та ганяла метеликів!

— Мамо, ми такого не очікували! — син забрав Дашу й вони пішли.

— Щось із ними не так, — зауважила Ліза, виходячи зі своєї кімнати. — Учора вони навіть не помічали тебе, а сьогодні здійняли бурю.

Ліда промовчала. Донька озвучила те, що вона й сама давно відчувала, але ніколи не наважувалася сказати вголос.

Квиток у театр, куплений заздалегідь, так і не знадобився — Ліда віддала його сусідці.

— Як було на квесті? — запитала Ліда у Лізи.

— Нормально, — пирхнула Ліза, — усі пішли в кафе, а я одна додому верталася. Тобі ж батько аліменти надсилає. Куди ти їх діваєш?

— Як куди, доню? — здивувалася Ліда. — Репетитори, новий телефон, брендовий одяг… Твої футболки дорожчі за велосипед!

— Ти нічого не розумієш у моді! — відмахнулася Ліза й швидко пішла до своєї кімнати.

Ліда почула, як донька говорить по телефону:

— Виглядає, як клуша: кофти розтягнуті, спідниці без форми, волосся, як мочалка. Чубчик — просто сміх. Мені соромно з нею йти. Недарма тато пішов. Його нова дружина — справжня красуня! А ця знову скиглитиме про гроші.

Серце Ліди боляче стислося. Вона не могла більше слухати. «Я не можу її підвести. Свято буде ідеальним, чого б це не коштувало!»

Напередодні дня народження Лізи Ліда взяла гроші в борг, не пояснюючи Ніні, для чого. Вона замовила величезний торт, купила квіти й поклала в конверт п’ять тисяч гривень.

— Донечко, з днем народження! — тепло привітала вона, простягаючи подарунок.

— О, конверт! Що там? — Ліза миттєво відкрила його. — Це все? Добре, що батько допоміг, а то б я осоромилася перед друзями.

— Я приготувала страви. Можеш запросити друзів до нас, — несміливо запропонувала Ліда.

— А мене хтось питав? Кому потрібна твоя курка? Народ хоче розваг, — холодно відповіла Ліза, взяла гроші й пішла.

Через пів години донька залишила дім, навіть не попрощавшись.

Ліда сиділа за накритим столом, який нікому не знадобився. У її голові вирували думки: байдужість доньки, претензії сина, зневага невістки. Вона підійшла до дзеркала.

— Мені п’ятдесят два. Хто я тепер? — прошепотіла вона, вдивляючись у своє відображення. — Одяг безформний, синці під очима… Волосся, ніби його не торкалася гребінка. За що? Ніхто жодного разу не запитав, чого хочу я.

Ліда ходила квартирою, відчуваючи наростаюче обурення.

— Я б і сама втекла від себе, — гірко усміхнулася вона.

Вона взяла телефон і подзвонила подрузі:

— Ніно, дай номер твого перукаря. І допоможеш вибрати одяг?

— А як же, — усміхнулася Ніна. — Слухай, це твоє свято теж. Починаємо нову сторінку життя!

Ліда відчула, як на очах виступають сльози.

У цей момент знову задзвонив телефон.

— Мамо, ми привеземо Дашу. Ліза запросила нас у кафе, — безтурботно сказав Вітя.

— Мене вдома не буде, — твердо відповіла Ліда.

Сльози котилися по її щоках, але вона знала, що більше не дозволить собі жити заради інших.

Телефон задзвонив знову. Це знову був Вітя.

— Мамо, ти що? Куди тебе понесло? Ми вже під’їхали! Не будемо ж везти її назад додому?! — обурено вигукнув Вітя у слухавку.

— Везіть куди хочете! — впевнено відповіла Ліда. — Ти хоча б запитав, чи я маю час? Чому ви завжди вирішуєте за мене? Надалі попереджайте щонайменше за два дні, якщо хочете залишити мені Дашу. Я люблю внучку, але маю й своє життя. Ти зрозумів мене?

На тому кінці слухавки запала тиша.

— Я чекаю! Ти почув мене? — суворим тоном повторила Ліда.

— Зрозумів, — пробурмотів Вітя, остаточно здавшись.

Ліда поклала слухавку, а Вітя ще довго сидів із телефоном у руках, намагаючись усвідомити, що це справді сказала його мати.

Наступного ранку Ліза не впізнала Ліду. Повернувшись додому пізно ввечері, вона побачила її лише вранці. За кухонним столом сиділа елегантна жінка, що пила каву й виглядала зовсім незнайомою.

— Доброго ранку! А мама де? — здивовано спитала Ліза, уважно розглядаючи цю жінку.

— У Караганді, — спокійно відповіла Ліда.

— Мамо?! — очі Лізи округлилися від подиву.

— Ні, це голограма, — з усмішкою відповіла мати. — Вітаю тебе з повноліттям! Тепер усе змінюється. Аліменти закінчилися, а я виконала свої обов’язки перед тобою. Якщо вирішиш навчатися — я підтримуватиму тебе фінансово, але не більше. Якщо хочеш працювати — чудово, знімай квартиру, вчися відповідальності. Пора ставати дорослою.

Ліза стояла мов зачарована. Її завжди тиха й покірна мати тепер сиділа впевнено, мов королева. Подовжена стильна стрижка, акуратний макіяж, елегантний брючний костюм і сережки, які вона не носила роками, — усе в її вигляді випромінювало впевненість і рішучість.

— Я йду на роботу. У холодильнику їжі вистачить на три дні, а торт можеш доїсти. Посуд після себе помиєш. А ввечері я їду до тітки Ніни на дачу. У мене своє свято — діти виросли, і я починаю нове життя. Вільне й сповнене можливостей! — сказала Ліда, беручи сумочку.

Ліза ошелешено спостерігала, як мати легко вдягнула підбори, кинула короткий погляд у дзеркало й вийшла з квартири. Через вікно донька побачила, як Ліда, мов юна дівчина, граційно переступила через калюжу й зникла за рогом.

Донька мимоволі сподівалася, що це лише короткочасний порив і мама знову повернеться до звичного образу, стане тією, хто завжди все робить для інших. Але Лідія Миколаївна прийняла остаточне рішення: старе життя позаду. Вона, як вільна птаха, розправила крила й полетіла назустріч новим викликам і мріям, яких вона чекала все своє життя.