Спекотне літнє сонце било у вікна пологового, коли Поліна, молода матуся з очима, що сяяли від щастя та недосипу, прокинулась після короткого сну. Її волосся, зібране в недбалий пучок, стирчало в усі боки, ніби намагалося втекти від власної господині.
Після сніданку та годування своєї новонародженої донечки Ірини, яка з’явилася на світ кілька днів тому й уже встигла стати головною зіркою палати, до кімнати влетів лікар. Цей сивочолий джентльмен у білому халаті, схожий на суміш Святого Миколая та Шрека, радісно оголосив:
— Ну що, голубоньки, готуйтесь до виписки! Дзвоніть своїм чоловікам, хай готують шампанське і червону доріжку!
Почувши це, сусідки по палаті — Анна та Оля — миттєво вхопилися за телефони, ніби за рятівні круги в розбурханому морі підгузків і пелюшок.
А Поліна, хитро примружившись, вирішила зробити сюрприз своєму чоловікові Артуру, який, як справжній добувач мамонтів, зник на вахті. «От офігіє, коли я звалюся йому на голову як сніг у червні!» — подумала вона, усміхаючись.
Але не так сталося, як гадалося! Санітарка Уляна, ця сива берегиня пологових традицій, вчепилася в Поліну мертвою хваткою:
— Куди ти, голубонько, одна зібралась? Як курка з яйцем, чесне слово! Давай хоч мамі зателефонуємо!
Але Поліна, вже запалена ідеєю влаштувати всім сюрприз, відмахнулась від голосіння Уляни:
— Та ну вас, тітко Улю! Я ж не на Північний полюс їду, а додому. Улаштую їм шоу «А от і я»!
Уляна зітхнула й заходилася допомагати Поліні збиратись, бурмочучи собі під ніс щось про сучасну молодь і їхні безумні ідеї.
Таксі вже чекало біля пологового. Водій, лисуватий чоловік із вусами, співчутливо подивився на Поліну.
— Куди їдемо, матусю? — спитав він, допомагаючи їй сісти.
— Додому! — весело відповіла Поліна. — На вулицю Шевченка, будинок-дзвіночок!
Коли вони приїхали, таксист навіть допоміг донести речі до квартири.
— Ну, матусю, — сказав він на прощання, — бажаю вам виспатись… ну, десь років через вісімнадцять!
Поліна, сміючись, подякувала водієві й, сяючи від передчуття, вставила ключ у замкову щілину. «Ну, тримайтеся, рідненькі! Мама повернулася!» — подумала вона, повертаючи ключ.
Поліна дбайливо притискала до грудей дорогоцінний згорток. Її донечка Ірина, крихітне створіння з пухкими щічками та пухнастими віями, мирно сопіла.
Розчинивши двері квартири, щаслива матуся на пальчиках прослизнула всередину. Раптом до її вух долинув шум води з ванної. «Невже Артурчик уже прилетів?» — блиснула радісна думка.
Зайшовши у спальню, вона застигла, як вкопана. Ліжко виглядало так, ніби на ньому влаштували родео, а розкидані жіночі речі явно були не її.
Поклавши маля на диван, приголомшена Поліна вийшла в зал і ледь не знепритомніла. Перед нею, як два голубки, стояли її чоловік Артур і сестра Жанна власною персоною. Причому обох мати народила в чому були, а в сестрички вже намічався чималий животик.
— Ой, лишенько! — присвиснула Жанна й кинулась назад у ванну.
Артур же застиг, мов сильний стовп, тільки кліпав очима, як риба на березі.
Ще хвилину тому Поліна парила в хмарах від щастя, а тепер провалилася в безодню зради. В очах потемніло, вона важко опустилася на підлогу, хапаючи ротом повітря.
Артур нарешті отямився, натягнув труси й видав геніальне:
— А ти що тут робиш?
Поліна істерично розсміялася:
— Я?! Я, між іншим, молода мама! Думала, чоловік на вахті, вирішила з дитинкою приїхати додому. А тут, виявляється, сімейний бордель!
До Артура нарешті дійшло. Він метнувся в спальню, але розлючена дружина відштовхнула його від згортка з донькою:
— Не смій до неї торкатись, паршивий козел!
Тут із ванної вилізла Жанна, бурмочучи щось незрозуміле:
— Ну, от якось так вийшло… Ми це… того…
— Заткнись, змія! — вибухнула Поліна. — Як ти могла, рідна сестра?! Я ж думала, ти порядна, а ти…
І тут до неї дійшло — Жанна вагітна. А це означає, що ця інтрижка триває вже давно.
— Ви… ви… — задихалась від люті зраджена дружина. — Щоб ви провалилися!
Схопив доньку й документи, вона задкувала до виходу, осипаючи парочку прокльонами:
— Щоб у вас усе повідсихало! Щоб вам пусто було! Горіть ви в пеклі!
Опинившись на вулиці, Поліна не пам’ятала, як туди вийшла. Її трясло, наче в гарячці — від зради чоловіка й сестри.
«От же парочка голубків! Щоб вас чорт узяв!» — шаленіла вона подумки.
Несподівано немовля на руках зарюмсала, і Поліна прийшла до тями. До неї дійшло, що терміново треба знайти прихисток — новонародженій ось-ось знадобиться їжа.
«Ех, припливли! Куди ж податись, як не до матусі?» — зітхнула вона й, скрегочучи зубами від досади, викликала таксі.
За пів години Поліна вже стукала у двері матері. На порозі з’явилася Віра Степанівна — жінка в літах, але досі статна, з яскраво нафарбованими губами та акуратною зачіскою.
— Матінко рідна! Тебе вже виписали? — сплеснула вона руками. — Чому ж не подзвонила, недотепо? Ми ж мали завтра тебе забирати!
Поліна мовчки прошмигнула у квартиру. Віра Степанівна одразу ж вихопила згорток з онучкою.
— І чого це ти сюди приперлась? — поцікавилась вона, зворушливо сюсюкаючи над розбудженою дитиною.
При згадці про Артура й Жанну Поліну знову затрусило. Вона ледве прошепотіла:
— Я… я не можу повернутись. Там… там вона… вони…
Віра Степанівна миттєво все зрозуміла. Не обертаючись, хмикнула:
— Ага, значить, застукала голубків.
Поліна застигла.
— Ти… ти знала? — ледве поворухнувши губами, видушила вона.
— А як же! Твоя сестриця вже давно з ним крутила шури-мури, — байдуже відповіла мати. — І не роби з себе невинну овечку! Адже це Жанка тебе з Артуром і познайомила, а ти взяла й увела в неї мужика. Окрутила його, розумієш?
Поліна охнула. Вона ледь стримувалась, щоб не закричати. Мало того, що пів години тому дізналась про зраду чоловіка з рідною сестрою — тепер ще й виявилось, що мати все знала! І замість того, щоб засудити зрадників — звинувачує її!
— Ти взагалі чуєш, що мелеш?! — обурилась Поліна.
— Не істери, краще про дитину подумай.
І тут Поліну осяяло:
— Стій… Тобто, дитина Жанни — від нього?!
Віра Степанівна фиркнула:
— А від кого ж іще, по-твоєму? Від святого духа, чи що?
У Поліни закрутилась голова. Такого потрійного удару вона аж ніяк не очікувала.
Тим часом Віра Степанівна сповивала немовля. Крихітна Ірина заморгала й зарюмсала. Поліна миттєво кинулася до доньки.
— От же красуня! Вся в батька, — зауважила мати, підводячись.
Ці слова різонули Поліну. Мати навіть не сказала, що онука схожа на неї!
— Тобі все ж варто повернутись додому, — заявила господиня, прямуючи на кухню.
У цей момент із сусідньої кімнати, покашлюючи, вийшов вітчим — Ілля Вікторович, лисуватий чоловік із животиком.
— О, які люди! — прогудів він. — Невже поповнення в родині? А я й думаю, що це за дитячий вереск з самого ранку! Ну от, тепер ти все знаєш, доню.
Молода жінка з блідим обличчям і згаслим поглядом заплющила очі. Їй було огидно до нудоти. Поліна зашипіла, мов кобра:
— І ти, старий пень, теж усе знав?
Вітчим, наче обговорюючи погоду, спокійно відповів:
— Так, голубонько.
Поліну наче вдарило в живіт. Вона схопила дитину й, мов ошпарена, кинулася у ванну. Її обличчя набуло кольору свіжопобіленої стіни, а в горлі застряг ком. Задихаючись від люті й огиди, вона подумки сипала прокльонами на чоловіка-щура, сестру-змію, матір-зрадницю та вітчима, якого раніше поважала ледь не як святого.
«Щоб вас усіх чорт забрав! Сімейка брехунів!» — думала Поліна, намагаючись прийти до тями.
Нарешті, зібравши залишки самовладання, молода мама вийшла з ванної. Господиня дому, ніби нічого не сталося, складала ковдрочку онуки.
— Не чіпай. Я зараз поїду, — просичала Поліна крізь зуби.
Мати, вирішивши, що донька повертається до чоловіка, схвально кивнула:
— Правильне рішення, дитинко. Нема чого тут воду каламутити.
Поки Віра Степанівна, метушачись, загортала дитину, Поліна мовчки спостерігала за нею, відчуваючи відразу — ніби дивилась на гниючий труп.
Молода жінка взулася, схопила пакет із документами й, коли мати простягнула їй згорток із дитиною, мовчки вискочила на сходовий майданчик. За її спиною тихо зачинилися двері.
На майданчику Поліна тихо завила. Вона стояла, притискаючи дитину до грудей, не знаючи, куди йти й що робити далі.
У задушливому під’їзді, просоченому запахом котів і вчорашнього борщу, повільно спускалась по сходах молода жінка з немовлям на руках.
У голові Поліни творився такий безлад, ніби там влаштували вечірку скажені білки. Вона ненавиділа свого чоловіка-кобеля Артура так люто, що була б не проти власноруч його задушити. Дізнавшись, що мати й вітчим знали про його зв’язок із сестрою, Поліна почувалась героїнею дешевої мильної опери.
Лють на всіх рідних, яких вона колись любила, кипіла в ній. Поліна не могла мислити тверезо — мозок, здавалося, перетворився на кашу.
Раптом згорток у її руках зарюмсав. Молода мама охнула й притиснула донечку до щоки. Дівчинка зачмокала губками.
— Ти їсти хочеш? Зараз нагодую, — пробурмотіла Поліна.
Сівши просто на сходи, ніби це був королівський трон, вона розстібнула блузку й почала годувати доньку грудьми. Нарешті з’явився час подумати, куди податися.
«До Люби? Та це все одно, що завітати в гості до Робінзона Крузо з валізами,» — міркувала Поліна.
І тут її осяяло, мов лампочку над головою увімкнули. Батько! Той самий, з яким вона бачилась раз на рік, як із Дідом Морозом. Коли їй було чотири, тато втік із родини, а мати, не встигнувши як слід поплакати, вискочила заміж за Іллю Вікторовича.
Тремтячими пальцями Поліна набрала номер батька. У слухавці пролунав хриплий голос:
— Алло, хто це? Якщо знову про кредит — ідіть лісом!
— Т-тату, це я… — прошепотіла Поліна, ледь не захлинувшись словами.
Батько, відчувши недобре, раптом посерйознішав:
— Приїжджай, — коротко кинув він.
Від цих простих слів Поліні стало легко, наче їй подарували крила. Маленька Ірина, наситившись, заусміхалась і зачмокала губами, пародіюючи п’яного дядька на весіллі.
Молода мама привела себе до ладу, підвелась і, спускаючись по сходах, викликала таксі.
За пів години втомлене життям таксі, крекчучи й чадячи вихлопами, нарешті причалило до облупленого будинку на околиці міста.
Поліна вибралась із машини, міцно притискаючи до грудей дорогоцінний згорток.
«Ну й місцина, наче з фільму жахів», — пробурмотіла вона собі під ніс, озираючись на похмурий пейзаж.
Завмираючи серцем, вона наблизилась до обшарпаних дверей. Рука тремтіла, коли вона натискала на дзвінок. «Господи, аби тільки не вигнав нас», — молилася подумки жінка.
Двері зі скрипом відчинились, і на порозі з’явився пом’ятий життям чоловік із сивиною у волоссі й зморшками на обличчі.
— Ого! Кого я бачу! Невже моя донька завітала? — вигукнув він з удаваним здивуванням.
— Привіт, тату, — тихо відповіла Поліна, опустивши очі.
Старий перевів погляд на згорток у її руках і розплився в усмішці.
— А це що за згорток? Невже онука? — він обережно притиснув доньку до себе. — Ну, проходь, проходь, не стій, мов чужа.
У передпокої панував творчий безлад справжньої холостяцької барлоги.
— Ти що, сам живеш? — здивувалася Поліна, озираючись навколо.
— Аякже! Як старий вдівець — кукую, — засміявся батько. — Давай мені малечу, а ти роздягайся.
Він обережно взяв дитину на руки й пішов у вітальню. Поліна рушила слідом, крадькома витираючи сльози.
— Ну і як же звати це диво? — спитав батько, милуючись онукою.
— Ірина, — відповіла жінка, сідаючи поруч. — Твоя онука, тату.
— Ірина, значить… Гарне ім’я. Ну що ж, вітаю, малеча!
Чоловік бережно притиснув до грудей крихітний згорток.
— Тату, дай-но я розгорну Іринку, а то вона вся спітніє в цьому кульку, — м’яко промовила Поліна, простягаючи руки до доньки.
Чоловік неохоче віддав онуку, але не зводив із неї захопленого погляду.
— Ну й ну, таке ж обличчя, як у тебе в дитинстві! — усміхнувся він, спостерігаючи, як донька вправно порається з малечею.
Розгорнув донечку, Поліна притиснула її до грудей. Батько підійшов ближче й лагідно погладив доньку по голові. Від цього простого жесту в Поліни защеміло в очах — спливли теплі спогади про бабусю.
— Ти надовго до старого пенька? — ніби між іншим, запитав батько.
— Можна я… трохи в тебе поживу? Тиждень, може? — несміливо спитала Поліна. — Потім зніму щось…
— Ти що, з глузду з’їхала?! — обурився старий. — Куди ти з дитиною підеш? У мене є вільна кімната — влаштовуйся!
На очах у жінки виступили сльози вдячності.
— От і добре, — пробурчав батько, роблячи вигляд, що не помітив її емоцій. — Ходімо, покажу твої нові хороми.
Він повів доньку до просторої світлої кімнати.
— Зараз барахло звідси винесу — будуть тобі царські палати, — засміявся чоловік, почавши збирати речі в оберемок.
У цей момент дитина зарюмсала — зголодніла.
— О, зголодніла наша внучечка! — зворушено сказав батько. — Годуй, а я тут трохи поприбираю.
Поліна збентежено опустила очі, розстібаючи блузку. Батько, завершивши з речами, сів поряд, дивлячись із ніжністю на доньку, що годує немовля.
— Прямо як ти в дитинстві чавкає, — усміхнувся він. — Пам’ятаю, як ти мені всю сорочку обслинила якось.
— Дякую тобі, тату, — тихо промовила Поліна. — За все дякую.
— Та годі, — знітився чоловік. — Не варто дякувати. Ми ж сім’я, зрештою.
Спекотний літній вечір повільно опускався на місто.
У маленькій квартирі на околиці Поліна сиділа за столом, а її телефон вібрував, мов навіжений, видаючи звуки, схожі на передсмертні крики пораненого звіра.
— Та ну вас к чорту! — пробурмотіла вона, глянувши на черговий незнайомий номер. — Ну скільки вже можна?!
Вона натиснула «прийняти», і одразу пошкодувала.
— Ти, невдячна дівко! — пролунав пронизливий голос матері. — Негайно повертайся додому, або я…
Поліна миттєво натиснула «відбій» і заблокувала номер. «Ще один у колекцію», — подумала вона з гіркою усмішкою.
Через пів години телефон знову ожив.
— Донечко, — почала мати медовим голосом, — ми всі дуже хвилюємось…
— Ой, справді? — саркастично відказала Поліна. — А не запізно почали хвилюватися? Може, варто було почати тоді, коли твоя друга донечка з моїм чоловіком крутила шури-мури?
Вона знову натиснула «відбій» і кинула телефон на диван, ніби той був заражений.
У цей момент до кімнати зайшов її батько, обвішаний пакетами, мов верблюд у пустелі.
— Ну, здається, все, — пробурмотів він, оглядаючи покупки з виглядом людини, що щойно знешкодила бомбу. — Я в тому не дуже тямлю, але в магазині сказали, що це все треба.
— Дякую, татусю.
Чоловік ніяково погладив її по голові, ніби боявся, що вона розсиплеться від дотику.
— Я зараз піду приготую щось поїсти, — почала було Поліна, але батько перебив її:
— Ти сиди. За ці роки я навчився сам собі готувати. Зараз зварганю тобі таку вечерю — пальчики оближеш! — підморгнув він. — Щоправда, не обіцяю, що воно буде їстівне. Мої кулінарні здібності — як у носорога в балетній школі.
Поліна розсміялася вперше за довгий час. Може, подумала вона, не все так погано в цьому божевільному світі.
Уже за пів години кухня наповнилась ароматом смаженого м’яса й пряних трав.
Поліна сиділа за столом, спостерігаючи, як її батько чаклує біля плити.
— Тату, а чому ти сам? — спитала вона, порушуючи затишну тишу.
Чоловік на секунду застиг, ніби хтось натиснув на паузу.
— Був одружений вдруге, але не склалося, — відповів він, не обертаючись. — Мабуть, моє щастя — бути холостяком. Принаймні, тепер ніхто не бурчить через розкидані шкарпетки.
Поліна розуміюче кивнула, не ставлячи зайвих питань. Поклавши донечку спати, вона повернулась на кухню допомагати батькові.
— Живи в мене, — несподівано сказав тато, помішуючи соус у каструлі. — Спокійно розв’яжи свої справи. Я тебе не виганяю — можеш жити, скільки потрібно. Хоч до пенсії. Моєї, — додав з усмішкою.
— Дякую, тату, — тихо відповіла донька.
І тут її прорвало. Слова полились потоком, перериваючись схлипами й глибокими вдихами. Вона розповіла про чоловіка, якого любила більше за життя, про народження донечки, про те, як хотіла зробити сюрприз, повернувшись додому раніше…
— …і тут я застаю цього козла з моєю сестричкою! — вигукнула вона, стискаючи кулаки. — А ця… ця… ще й вагітна від нього! А мама, уявляєш, усе знала! Прикривала їх, як остання…
Чоловік слухав мовчки, і з кожним словом обличчя ставало все похмурішим.
— Гадюча сімейка, — прошипів він крізь зуби, коли Поліна закінчила свою розповідь.
Від цього простого, але влучного вердикту Поліні стало трохи легше. Наче камінь, що тиснув на душу, зменшився хоч на трішки.
— Знаєш, доню, — раптом мовив батько, повертаючись до неї, — а може, нам йому посилку надіслати? З живими тарганами, наприклад. Або записатись на курси вуду. Чув, допомагає в таких випадках.
Поліна не витримала й розсміялась.
— Тату, ти невиправний!
— А що? — удавано насупився він. — Я ж просто дбаю про справедливість.
Вони продовжили готувати вечерю, жартуючи один з одного й вигадуючи плани помсти, які ставали все більш безглуздими й смішними. І хоч біль не зник, Поліна зрозуміла: поруч із батьком вона почувається захищеною.
Ближче до вечора телефон молодої мами розжарився до червоного від нескінченних дзвінків — наче пекельна машина, готова от-от вибухнути.
Поліна то й діло хапалась за слухавку.
— Та щоб вас всіх! — вигукнула вона, скидаючи черговий дзвінок. — Дістали вже, хижаки!
З кожним новим викликом її голос ставав усе роздратованішим. То з’явиться чоловік-зрадник, то подзвонить мати-змія. І всі як один — вимагають повернутися, мовби вона втекла, як пес із буди.
— Ага, щас! Розбіглась! — фиркнула дівчина, додаючи черговий номер у чорний список. — Прям отак узяла й помчала назад у ваше гадюче кубло!
До вечора телефонна книга Поліни нагадувала кладовище заблокованих номерів. Вона й не підозрювала, що в її «люблячих» родичів стільки запасних SIM-карт.
— Ну і сімейка, щоб їх! — пробурмотіла вона, заколисуючи донечку. — Нічого, малеча, прорвемось. Без цих дволиких гадів.
Вечір повільно перетікав у ніч. На кухні тихо гудів холодильник, створюючи затишний фон для неквапливої розмови батька й дочки. Поліна, то й справа зітхаючи, розповідала про навчання, друзів і свої подальші плани.
Минув тиждень відтоді, як молода мама з донькою втекла від чоловіка-зрадника до батька.
За цей час телефон дзвонив сотні разів. Віра Степанівна, ніби одержима, набирала з різних номерів, вимагаючи повернення доньки.
— Ти зовсім з глузду з’їхала?! Негайно повертайся до чоловіка! — верещала мати в трубку.
Не відповідаючи на погрози, Поліна натискала «відбій» і додавала ще один номер до чорного списку.
Поліна могла б просто ігнорувати ці дзвінки, але десь глибоко в душі їй хотілося почути вибачення — від матері чи чоловіка. Та, вочевидь, їхня гординя була сильнішою за совість.
Одного разу, повернувшись із поліклініки, Поліна завмерла на порозі вітальні: у кімнаті стояла гора коробок, а звідти долинали дивні звуки — хтось щось активно майстрував.
Зазирнувши всередину, Поліна ахнула від здивування: її батько збирав гарне дитяче ліжечко. Поруч уже стояла зібрана коляска.
— Татку, ти просто чудо! — лише й змогла прошепотіти зворушена донька.
— Для онуки ж стараюся, — усміхнувся він у вуса.
Поліна обійняла батька й поцілувала його в щоку. Потім піднесла Іринку, щоб і вона чмокнула дідуся. Але маленька принцеса лише фиркнула, мов кошеня.
Тієї ночі Ірина вже спала у новенькому ліжечку. Поклавши донечку, Поліна ввімкнула нічник, вийшла з кімнати й тихо прикрила двері.
На кухні панував напівморок, лише тьмяне світло з вуличного ліхтаря пробивалося крізь штори.
Сивочолий чоловік сидів за столом, задумливо крутячи в руках чашку холодного чаю. Поліна сіла навпроти.
— Тату, — нерішуче почала вона, — я давно хотіла запитати… Чому ти пішов від мами?
Тяжко зітхнувши, чоловік підвівся й підійшов до вікна. Довга пауза здалася вічністю.
— Ти мені не рідна донька, — нарешті тихо промовив він.
Поліна ахнула.
— Я дізнався про це через три роки, — продовжив він тремтячим голосом. — Пробач, що пішов тоді. Просто не зміг… не зміг із цим жити.
Не знаючи, що сказати, Поліна повільно підійшла до згорбленого чоловіка. Обережно торкнулась його спини.
Вона притиснулася до нього, бажаючи розчинитися в цьому рідному й водночас чужому чоловікові. Несподівано для себе поцілувала його в спину.
— Тату, — видихнула вона.
— Тільки не йди, — хрипко сказав він. — Живи тут.
— Але ж я тобі чужа… — тихо промовила Поліна.
— Ні, — твердо відповів чоловік. — Просто живи. І все.
У цей момент з дитячої долинув плач Іринки. Молода мама здригнулася.
Час летів непомітно, і от уже в пісочниці вовтузилася Ірина — пухло щока крихітка.
— Гей, малявко! Тільки спробуй з’їсти той пісок! — жартома погрозила пальцем Поліна.
Малеча у відповідь тільки дзвінко розсміялася й продовжила ліпити пасочки.
У кишені завібрував телефон. На екрані висвітилося «Мама». Поліна тяжко зітхнула й скинула виклик.
Віра Степанівна останнім часом телефонувала рідше, але кожен пропущений виклик залишав у Поліни на душі дивну суміш провини й роздратування.
Того ж вечора, сидячи на кухні, вона нарешті наважилася:
— Тату, я хочу зробити тест ДНК.
Чоловік лише кивнув — без здивування, без заперечень.
Через тиждень прийшов результат: тест був негативний. Розповідь батька виявилася правдою — він їй не кровний.
— Знаєш, хоч ти й не моя рідна донька, — почав він спокійно, — але я завжди буду твоїм татусем.
— Звісно, — поклавши голову йому на плече, прошепотіла дівчина.
Минуло ще кілька місяців.
Поліна вийшла на прогулянку — у візочку мирно сопіла її донька Ірина, маленьке янголятко з пухкими щічками й золотистими кучериками.
— Ну що, мала, готова до нових пригод? — підморгнула мама сплячій дитині.
Раптом у кишені задзеленчав телефон. На екрані — «Колишній». Поліна закотила очі й скинула дзвінок.
— Та щоб тебе, Артурчику, чорти забрали, — буркнула вона.
Після четвертого судового засідання, на яке цей «принц на білому коні» так і не з’явився, їх нарешті офіційно розвели. Тепер лишалося вирішити питання з квартирою, яку Поліна купила ще до шлюбу, вкалуючи як проклята.
— Алло, агентство «Дах над головою»? — подзвонила вона наступного дня. — У мене тут невеличка проблемка. В моїй квартирі засів один впертий баран… тобто, мій колишній. Ви б не могли якось його… елегантно випарувати?
Через пару днів телефон Поліни знову розжарився.
— Господи, ну що за день бабака! — простогнала вона. — Мама, сестриця чи чоловік — обирай будь-яке зло.
Нарешті подзвонили з агентства:
— Пані, ваша нерухомість очищена від небажаних елементів. Є охочі орендувати ваші апартаменти.
— Ух ти, прям як у шпигунському кіно, — хмикнула Поліна. — А колишнього не вивезли випадково в багажнику?
Наступного дня вона звернулася до служби переїзду. Її зустріла бабуся з сивим пучком і хитрим прищуром.
— Значить, молодичко, хочете забрати речі, не зустрічаючись із колишнім? — уточнила старенька. — Ох уже ці мужики, я вас розумію. Я сама тричі була заміжня — й усі троє були козли!
Поліна розсміялася:
— От і я думала, що мені просто не пощастило. А це, виявляється, пандемія якась!
Через кілька днів усі речі Поліни були доставлені за новою адресою.
— Ну що, донечко, — мовила вона, дивлячись на сплячу Іринку. — Здається, ми з тобою починаємо нове життя. Без татуся-пройдисвіта, зате з власним доходом. Повір, це куди краще, ніж сімейне життя з бабієм!
А наступного дня, зеленою алеєю прогулювалася незвичайна компанія.
Попереду, штовхаючи візочок із малечею, крокував Павло Миколайович. Поруч, ледь встигаючи за його широкими кроками, чимчикувала Поліна.
— Ей, татку, пригальмуй! — вигукнула вона. — Я ж тобі не на марафоні, між іншим!
— Пробач, доню. Забув, що ти в нас не спортсменка, а так… диванний критик.
— Ну-ну, смійся-смійся, — фиркнула Поліна. — Побачимо, хто перший добіжить до морозива!
Раптом їх окликнув якийсь чоловік:
— Павле! Друже! Сто років не бачились! А це хто в тебе у візочку?
— А, це… моя донька, — гордо відповів Павло Миколайович.
— Та невже! — присвиснув приятель. — Вітаю!
— Ну… щось типу того, — усміхнувся він і крадькома глянув на Поліну.
Коли приятель пішов, Поліна раптом поглянула на свого «тата» зовсім іншими очима. Перед нею стояв не просто літній чоловік, який колись виявився їй не рідним батьком, а турботливий, привабливий чоловік із добрим серцем.
За кілька днів, на кухні їхньої затишної квартири, пахло справжнім наваристим борщем.
Павло Миколайович у фартусі з написом «Шеф завжди прав» чаклував біля плити.
— Ну що, великий кулінар, — піддражнила його Поліна, — ще не спалив нашу вечерю?
— Гей, полегше, юна леді, — парирував він. — Я тут, між іншим, шедевр творю!
Неочікувано для себе, Поліна підійшла ззаду, обійняла його й притулилась носом до його спини.
— Що це з тобою? — здивувався чоловік, але її руку на своїх грудях накрив своєю долонею.
— Просто… захотілося, — пробурмотіла вона, відчуваючи, як тіло наповнює приємне тепло.
— Ну-ну, — усміхнувся він, гладячи її руку. — Гляди, а то борщ утече.
— Нехай тікає, — прошепотіла Поліна. — Головне, щоб ти нікуди не тікав.
На цьому їхня історія ще не завершилась.
Спекотне літо було в самому розпалі. У таку погоду залишалося ховатись у тіні дерев або насолоджуватись прохолодою кондиціонера.
На дивані, підтягнувши ноги під себе, сиділа Поліна — її очі сяяли щастям, поки вона лагідно гладила свій округлий живіт.
— Гей, пузожителю, — звернулась вона до майбутнього малюка, — ти там не надто розгулявся? Мамці теж трохи місця треба!
У цей момент до кімнати вбігла дівчинка з кумедними хвостиками.
— Мамо, мамо! — затараторила вона. — А тато сказав, що купить мені найбільше морозиво у світі!
Поліна засміялась:
— Ох вже цей тато! Наобіцяє золоті гори, а потім сам усе морозиво з’їсть!
— Гей, я все чую! — пролунав чоловічий голос із сусідньої кімнати.
У дверях з’явився Павло Миколайович.
— Ну що, мої красуні, — усміхнувся він, — готові до пікніка?
— Авжеж! — вигукнула Поліна. — Тільки не забудь, старий хрунь, свою подушку для стражденної спини!
— Ах ти, мала шибениця, — жартома погрозив він пальцем. — Гляди, залишу вдома!
— Ага, звісно, — пирхнула Поліна. — А хто тобі тоді робитиме масаж після твоїх «героїчних» подвигів на природі?
Маленька Ірина з цікавістю дивилась то на маму, то на тата, не зовсім розуміючи їхні жарти.
— Тату, а правда, що ти старий? — невинно спитала вона.
Павло Миколайович закотив очі:
— Ой, дякую, доню! І ти туди ж!
Усі троє розсміялись, насолоджуючись моментом справжнього сімейного щастя.
— Гаразд, — сказав чоловік, — час вирушати. Руслан із Любою, мабуть, нас вже зачекались.
— Ага, — кивнула Поліна, — тільки не забудь таблетки від печії. А то знову будеш стогнати всю дорогу назад!
— Ох, жінко, коли ти вже перестанеш мене пиляти?
— Ніколи, любий. Це ж мій шарм!
З цими словами вона з трудом підвелась із дивану, підтримуючи живіт.
— Ну що, — сказала вона, — гайда назустріч пригодам! Тільки, Паш, не гони, як минулого разу. Бо з цим животом я вилечу просто через лобове!
— Не хвилюйся, — усміхнувся не зовсім молодий, але щасливий батько, — доставимо наш цінний вантаж цілим і неушкодженим!
Так, жартуючи один над одним і сміючись, ця незвичайна, але справді щаслива родина вирушила на свій недільний пікнік.
Власник пустив безхатьку пожити у зачиненому ресторані до продажу. Через неї угода не відбулася