— Та мені байдуже, любий мій, чого хоче від мене твоя мама! Я не наймалась до неї в прислугу й більше до неї не поїду!

— Скільки можна цих поїздок, Паш? Я втомилась, розумієш? В-то-ми-лась!

Інна скинула туфлі в передпокої. Ноги гули після цілого дня, проведеного в домі свекрухи. Чергова субота перетворилася на марафон з прибирання триповерхового особняка Раїси Миколаївни. Прання, прасування, витирання нескінченних статуеток на полицях — і це при тому, що у свекрухи була хатня робітниця, яка приходила тричі на тиждень.

— Ну і що? — Павло пройшов повз дружину на кухню, відчинив холодильник. — Мама просто хоче, щоб у домі все було ідеально. У неї високі стандарти.

— Високі стандарти? — Інна пішла слідом. — Чи висока думка про себе? Чому я маю щовихідних вислуховувати, що «оцю вазочку треба протирати тільки за годинниковою стрілкою» й «скатертину прасувати тільки з вивороту»?

— Перестань. Мама багато пережила, щоб дати мені нормальне дитинство. Вона сама мене виховала, ти ж знаєш.

Інна втомлено опустилася на стілець. Цю історію вона чула десятки разів за три роки їхнього шлюбу. Раїса Миколаївна — героїчна жінка, яка підняла сина після того, як чоловік покинув їх, коли Паші було п’ять. Працювала на двох роботах. Зробила все, щоб син здобув освіту. Історія, безумовно, викликала повагу, але не давала права перетворювати невістку на хатню працівницю.

— Паш, нам треба поговорити, — Інна поклала руки на стіл, збираючись із думками. — Я вагітна. Три тижні.

Павло завмер із пляшкою води в руці, не довівши її до рота. Його погляд ковзнув до живота дружини, потім знову на її обличчя.

— Ти впевнена?

— Зробила три тести. Завтра йду до лікаря.

— І що тепер? — він опустився на стілець навпроти.

Не було ні радості, ні захвату — лише розгубленість і… Тривога? Інна відчула укол розчарування. Вона уявляла цю сцену інакше: обійми, поцілунки, можливо, навіть сльози щастя.

— Що значить «що тепер»? Тепер ми станемо батьками, — вона спробувала усміхнутись. — Я думала, ти зрадієш.

— Звісно, я радий, — промовив він без ентузіазму. — Просто неочікувано. Ми ж планували ще рік-два почекати. Трохи стати на ноги.

— Так вийшло, — Інна знизала плечима. — Але я думаю, що це на краще. Ми впораємось.

— А як же мама? — питання Павла прозвучало настільки раптово, що Інна не одразу його зрозуміла.

— До чого тут твоя мама?

— Ну, ти ж тепер… — він невизначено махнув у бік її живота, — не зможеш їй допомагати.

Ось воно. Не «як ми впораємось із дитиною», не «треба готувати дитячу», а турбота про те, хто буде витирати пил у величезному будинку його мами.

— Паш, я й не повинна їй допомагати, розумієш? Я не наймалась у хатні. Я твоя дружина. А тепер ще й майбутня мати твоєї дитини.

— Але мама звикла, що ти приїжджаєш. Вона чекає.

Інна заплющила очі й глибоко зітхнула. Раїса Миколаївна, очевидно, не просто звикла — вона вважала візити невістки обов’язковими. Із самого початку, коли Інна й Павло тільки почали зустрічатися, свекруха окреслила свою позицію: «Жінка повинна бути доброю господинею». І регулярно влаштовувала Інні перевірки: то попрохає приготувати обід на всіх, то допомогти з прибиранням. Інна терпіла, хотіла сподобатись матері коханого. Навіть після весілля щотижневі візити з обов’язковою допомогою не припинились.

— Паш, послухай, — Інна взяла чоловіка за руку. — Я тебе люблю. Але мені тепер треба більше відпочивати. Піклування про дитину — важливіше за чистоту в домі твоєї мами.

— Мама буде розчарована, — тільки й сказав він.

Інна дивилася на чоловіка й розуміла: ця розмова веде в нікуди. Через невидиму присутність Раїси Миколаївни новина про дитину, яка мала б їх зблизити, тільки оголила проблему. Якщо зараз Павло більше стурбований реакцією матері, ніж здоров’ям дружини й майбутньої дитини — що буде далі?

— Я втомилась, — сказала вона, встаючи. — Піду ляжу.

Інна пішла до спальні, залишивши чоловіка на кухні. Вона сподівалася, що вагітність стане поштовхом до змін, але, схоже, боротьба лише починалася.

Ранок суботи видався похмурим. Інна прокинулась від нападу нудоти й ледь встигла добігти до ванної. Схилившись над унітазом, вона подумала, що природа дуже наочно підтверджує її вагітність. Коли приступ минув, вона вмилася й глянула на своє бліде відображення в дзеркалі.

На кухні вже метушився Павло. Судячи з запаху, він готував яєчню з беконом.

— Доброго ранку, — сказав він, не озираючись від плити. — Як ти?

— Не дуже, — чесно відповіла Інна, сідаючи за стіл. — Нудить.

— Це, мабуть, скоро мине, — невпевнено мовив Павло, ставлячи перед нею тарілку. — Мама дзвонила. Чекає нас на дванадцяту.

Інна відсунула тарілку. Від одного вигляду жирного бекону її знову підступило до горла.

— Паш, я сьогодні не поїду. Мені справді зле.

Чоловік насупився, його рука з виделкою застигла на півдорозі до рота.

— Що значить «не поїду»? Ми ж завжди їздимо.

— Подивись на мене. Я ледь стою на ногах. Я вагітна, Паш. Лікар сказав, що в першому триместрі це нормально — нудота, слабкість.

— Але ж мама приготувала обід на всіх. І в неї якісь проблеми з тим… ну… зливом у пральній машині. Ти ж розумієшся.

— Подзвони їй, поясни ситуацію, — Інна намагалася говорити спокійно. — Я впевнена, вона зрозуміє. Зрештою, у неї буде онук або онука.

Павло відклав виделку, не доторкнувшись до їжі.

— Тобто ти пропонуєш, щоб я поїхав сам? А ти залишишся вдома?

— Так, Паш. Уяви собі, іноді люди хворіють і не можуть кудись поїхати. Особливо вагітні жінки.

Він підвівся з-за столу, зібрав посуд і мовчки поніс у мийку. Потім дістав телефон і вийшов в іншу кімнату. Інна чула його приглушений голос — він говорив із матір’ю. Хоча слів не розібрати, інтонація нічого доброго не віщувала.

Через кілька хвилин Павло повернувся, його обличчя було напружене.

— Я поїду сам. Мама… засмучена, але розуміє.

Його тон говорив про інше. Інна відчула — розмова була не з приємних. Але сил сперечатись не було.

— Дякую, — тихо мовила вона.

За годину Павло поїхав. Інна залишилася сама у квартирі й, долаючи слабкість, усе ж змусила себе щось зробити вдома. Прання, прасування, легке прибирання. Щоб чоловік бачив: вона не вдає — у неї справді немає сил на дім свекрухи, але для своєї родини вона старається.

Увечері, коли вже стемніло, грюкнули вхідні двері. Інна, яка задрімала на дивані перед телевізором, здригнулася. Павло увійшов у кімнату, і вона одразу відчула — щось не так. Його погляд був колючий, губи стиснуті в тонку лінію.

— Вечеря на плиті, — сказала Інна. — Я приготувала макарони з котлетами.

— Невже? — в його голосі прозвучала насмішка. — А для мами й пальцем не поворухнула.

— Паша, я ж пояснила…

— Так, звичайно. «Нудить». А на котлети сили знайшлись.

Інна не повірила своїм вухам. Вона витратила останні сили, щоби приготувати йому вечерю, а він…

— Тобто ти думаєш, що я прикидаюсь?

— Я не знаю, що думати, — він зняв куртку й кинув її на крісло. — Але мама має рацію. Дивно, що ти знаходиш сили на те, що тобі до вподоби, а не знаходиш на допомогу їй.

— Твоя мама має рацію? — Інна підвелась на дивані. — І що ж вона сказала?

— Що ти використовуєш вагітність як виправдання. Що багато жінок працюють до останнього дня перед пологами. Що це не хвороба.

— І ти віриш їй, а не мені? — голос Інни затремтів. — Своїй дружині?

— Я просто… — він запнувся, — не розумію, чому ти не можеш трохи потерпіти. Мама стільки для мене зробила, а ти навіть не хочеш допомогти їй по господарству.

Інна заплющила очі. Почала боліти голова. Три роки. Три роки щовихідних вона їздила в дім свекрухи, спочатку намагалась подружитись, потім просто терпіла причіпки й вказівки. Три роки невдоволених поглядів, зауважень про те, що «в нашій родині готують інакше», «прибирають ретельніше» й інших шпильок. І весь цей час Павло не помічав, як його мама повільно, але впевнено принижувала його дружину, перетворюючи її на хатню робітницю.

— Знаєш, — сказала вона тихо, — я думала, що після новини про дитину щось зміниться. Що ти станеш на мій бік. Але я помилилася.

Вона піднялась і пройшла повз чоловіка, прямуючи до спальні. Розмова була завершена, але конфлікт лише починався.

Наступного дня Інна прокинулась раніше, ніж зазвичай. Нудота відступила, але замість неї з’явилася важкість у голові. Вона лежала, дивлячись у стелю, і слухала, як Павло збирається на роботу. Він не заглянув у спальню, не спитав, як вона себе почуває. Просто пішов, грюкнувши дверима.

Інна провела день на самоті. Працювала віддалено, намагаючись не думати про вчорашню розмову. Але думки поверталися знову й знову. Як Павло міг так відреагувати? Чому для нього мати важливіша за дружину і майбутню дитину?

Увечері Павло повернувся пізно. Інна вже приготувала вечерю, але апетиту не було. Вона сиділа на кухні, коли він зайшов.

— Привіт, — сказала вона.

Павло кивнув, зняв куртку й сів навпроти. Його обличчя було напружене, очі уникали її погляду.

— Як справи? — спитала Інна, намагаючись розрядити атмосферу.

— Нормально, — коротко відповів він. — А в тебе?

— Теж нормально. Лікар сказав, що все в порядку.

Павло нарешті подивився на неї.

— А мені мама дзвонила, — сказав він. — Каже, що ти маєш приїхати наступної суботи. У неї важливий захід, треба допомогти з підготовкою.

Інна відчула, як щось стискається всередині. Знову. Знову його мама. Знову її вимоги.

— Паш, — вона поклала руки на стіл, — давай поговоримо серйозно. Я вагітна. Мені потрібно більше відпочивати. Я не можу щовихідних їздити до твоєї мами й працювати там як хатня робітниця.

— Але мама хоче, щоб ти…

— Та мені байдуже, любий мій, чого хоче від мене твоя мама! Я не влаштовувалась до неї на роботу. І більше до неї не поїду!

— Ось як, значить? — Павло насупився. — Мама просто просить про допомогу. Це ж не так складно.

— Для тебе, може, й не складно. Ти там просто сидиш і дивишся телевізор. А я маю все робити. І слухати, як вона вказує, що і як робити.

— Вона просто хоче, щоб усе було правильно, — Павло підвищив голос. — А ти завжди робиш усе не так.

— Не так? — Інна теж почала говорити голосніше. — А що значить «не так»? Я прибираю, готую, перу. Все чисто, все охайно. Але їй усе одно не подобається. Бо це роблю я, а не вона.

— Ти не розумієш, — Павло підвівся, сперся руками об стіл. — Мама для мене найважливіша. Вона одна мене виростила, дала мені все. А ти… Ти просто не хочеш допомагати. Лінуєшся тільки.

— Я не хочу допомагати? — Інна теж підвелась. — Паш, я три роки допомагаю. Кожні вихідні. А що я отримую навзаєм? Тільки докори й незадоволення. І тепер, коли я вагітна, ти все одно ставиш її вище за мене.

— Ти егоїстка, — Павло вимовив це тихо, але кожне слово було як ніж.

Інна відчула, як сльози підступають до очей. Вона не хотіла плакати, не хотіла здаватися слабкою. Але його слова боліли надто сильно.

— Я егоїстка? — її голос тремтів. — А ти? Ти думаєш тільки про свою маму. Про те, чого хоче вона. А чого хочу я? Що потрібно нашій дитині? Тобі це не важливо?

— Дитина… — Павло махнув рукою. — Ще не народилася. А мама є. І вона потребує допомоги.

Інна дивилася на чоловіка й раптом зрозуміла — він ніколи не зміниться. Ніколи не поставить її і їхню дитину на перше місце. Завжди буде мама. Її бажання. Її вимоги.

— Знаєш, — сказала вона спокійно, хоча всередині все здригалося, — живи зі своєю мамою. Тобі більше ніхто не потрібен.

Вона вийшла з кухні, залишивши Павла на самоті. У спальні Інна почала збирати речі. Повільно, ніби це був звичайний виїзд у відрядження. А не кінець її шлюбу.

Павло не пішов за нею. Не намагався зупинити. Він залишився на кухні, і Інна чула, як він дзвонить матері. Каже, що дружина його не розуміє. Що вона егоїстка. Що не хоче допомагати.

Інна закрила валізу. Все було готово. Залишалося лише викликати таксі й поїхати до батьків. Назавжди.

Вона стояла біля вікна, дивлячись на темну вулицю. Таксі мало приїхати за кілька хвилин. У квартирі панувала тиша, лише чувся приглушений голос Павла, який усе ще розмовляв з матір’ю. Вона не хотіла слухати, але слова все одно проривалися у свідомість.

— Так, мамо, я розумію… Ні, вона не права… Звичайно, ти важливіша…

Інна заплющила очі. Кожне слово було мов удар. Вона думала, що болючіше вже не буде, але помилилася. Павло не просто не спробував її зупинити — він обговорював її з матір’ю, ніби вона — проблема, яку треба вирішити.

Сповіщення про приїзд таксі перервало її думки. Таксі було на місці. Інна взяла валізу й вийшла в коридор. Павло все ще говорив телефоном, навіть не обернувся, коли вона проходила повз.

— Я йду, — голосно сказала вона, щоб він почув.

— Зачекай, — нарешті він поклав слухавку. — Ти не можеш просто піти.

— Чому? — Інна обернулась до нього. — Ти ж сам сказав, що твоя мама — найважливіше. Отже, я тобі не потрібна.

— Це не так, — Павло підійшов ближче. — Я просто… Я не хотів, щоб ти йшла.

— Але ти нічого не зробив, щоб я залишилась. Ти не захистив мене, не підтримав. Ти обрав її, а не мене.

— Я не обирав, — він спробував узяти її за руку, але Інна відсторонилася.

— Ти обрав, Пашо. Кожного разу, коли вона дзвонила, коли вимагала, щоб я приїхала, коли принижувала мене — ти обирав її. А тепер у тебе буде тільки вона.

Вона відчинила двері й вийшла на сходовий майданчик. Павло пішов за нею.

— Інно, зачекай. Давай поговоримо.

— Про що? — вона зупинилася. — Про те, що я маю терпіти твою маму? Про те, що я — егоїстка? Ні, Пашо. Розмова закінчена.

— А як же дитина? — він спробував зачепитися за останній шанс.

— Дитина буде зі мною, — твердо відповіла Інна, дивлячись йому в очі. — І я зроблю все, щоб вона ніколи не почувалася другою після когось.

Вона спустилася сходами, не озираючись. Павло не пішов за нею. Він залишився на майданчику, й Інна чула, як двері зачинилися за її спиною.

У таксі вона набрала номер батьків. Мама відповіла відразу, ніби чекала дзвінка.

— Мам, — сказала Інна, намагаючись, щоб голос не тремтів, але вийшло не зовсім, і мама все зрозуміла. — Я їду до вас.

— Ми чекаємо, доню, — відповіла мама. — Все буде добре.

Інна поклала телефон і подивилась у вікно. Місто проминало за склом, вогні ліхтарів розмивалися в дощі. Вона думала про те, що залишає позаду. Три роки життя, надій, мрій. Все це розбилося об стіну, яку Раїса Петрівна збудувала між нею й Павлом.

Але тепер це не мало значення. Важливо те, що попереду. Її дитина, її життя, її вибір. І ніхто, навіть Павло зі своєю матір’ю, не змінить цього.

Таксі зупинилося біля будинку батьків. Інна вийшла, взяла валізу й піднялася знайомими сходами. Двері відчинилися, і мама обійняла її — так, як у дитинстві. У цих обіймах було стільки тепла й любові, що Інна відчула — вона вдома. У справжньому домі, де її люблять і приймають такою, якою вона є.

А Павло залишився у їхній квартирі на самоті. З телефоном у руці, напевно, знову розмовляючи з матір’ю. Обговорюючи, як несправедливо з ним вчинили. Як егоїстично повелася його дружина. Як вона не захотіла допомагати його матері.

Але Інні було байдуже. Бо тепер вона знала: її життя й життя її дитини важливіші, ніж забаганки Раїси Петрівни. І жодні вмовляння, сльози чи скандали не змінять її рішення.

Вона зачинила двері батьківського дому — і залишила минуле за порогом. Попереду було нове життя. Без Павла. Без його матері. Без постійного приниження й вимог. Лише вона, її дитина й ті, хто справді її любить…