Юля сиділа в кафе навпроти роботи, машинально крутила ложечкою в охололій каві. Її колега Марина нервово м’яла серветку.
— Слухай, дивна ситуація… Незручно говорити, але ти ж здаєш квартиру?
— Що? — здивувалась Юля. — Ні, моя однокімнатна стоїть порожня. А що трапилось?
— От подивись. — Марина дістала телефон. — Це ж твоя адреса, так? Я точно пам’ятаю ці шпалери — ти показувала фото після ремонту.
Юля завмерла, дивлячись на екран. Її квартира — та сама, куди вона вклала всі свої заощадження ще до весілля. Ті самі шпалери, той самий ремонт, навіть штори, які вона вибирала з таким трепетом.
— Це якась помилка, — пробурмотіла вона, відчуваючи, як усе холоне всередині. — Я перевірю.
Набравши номер з оголошення, Юля представилася потенційною орендаторкою. Жінка на тому кінці дроту весело відповіла:
— Так-так, квартира вільна з наступного місяця. Господиня — приємна жінка, Світлана Іванівна. Ми з нею і її сином…
Юля опустила телефон. У вухах зашуміло. Світлана Іванівна — її свекруха. Олексій — її чоловік. Вони здали її квартиру. Потайки.
— Марин, вибач, мені треба йти, — вона різко підвелась, ледь не зачепивши чашку.
Додому Юля їхала, мов уві сні. У голові крутились думки: «Як вони могли? Чому? За що?» Найболючішим було усвідомлення зради чоловіка. Три роки шлюбу, а він…
На порозі її зустріла свекруха з приторною усмішкою:
— Юлечко, ти сьогодні рано! А я тут пиріжків напекла…
— Світлано Іванівно, — голос Юлі тремтів. — Чия це була ідея — здати мою квартиру?
Усмішка свекрухи здригнулась, але швидко повернулась:
— Ой, та що ти, дитино! Ми ж родина. Навіщо квартирі пустувати? Льоша погодився, що так буде практичніше.
— Родина? — Юля відчула, як усередині все закипає. — Родина — це коли поважають одне одного, а не вирішують за спиною!
У цей момент у передпокій зайшов Олексій. Побачивши вираз обличчя дружини, він завмер.
— Що сталось?
— Що сталось? — гірко усміхнулась Юля. — Може, розкажеш, як ви з мамою вирішили розпорядитись моєю власністю?
Олексій зблід і кинув швидкий погляд на матір. Світлана Іванівна одразу втрутилась:
— Льошенько, не хвилюйся. Юля просто не розуміє, що ми хотіли як краще. Гроші ж у родину!
— Мамо, помовч! — вперше за три роки шлюбу Юля почула, як чоловік підвищив голос на матір. — Юль, давай поговоримо.
— Про що? — вона скинула туфлі й пройшла до вітальні. — Про те, як ви зрадили мою довіру? Чи про те, що навіть не подумали запитати мене?
Олексій сів на край дивану:
— Мама сказала, що так буде правильно. Що квартира простоює.
— Ах, мама сказала! — Юля розвела руками. — А в тебе своя голова є? Ти розумієш, що це незаконно?
Світлана Іванівна, йдучи за ними, знову втрутилась:
— Які дурниці! Ми ж не чужі люди. І потім, ти ж тепер заміжня, живеш тут.
— Ця квартира — моя власність! — чітко сказала Юля. — Я брала кредит, робила ремонт, вкладала гроші…
— Ну от знову — «я, я»! — перебила свекруха. — У родині не має бути «твоє-моє»!
Юля повільно обернулась до чоловіка:
— То ти теж так вважаєш?
Олексій мовчав, опустивши погляд. Це мовчання сказало більше, ніж будь-які слова.
— Добре, — у голосі Юлі з’явився дивний спокій. — Раз ви впевнені, що праві, давайте вирішувати це законним шляхом.
Вона дістала телефон і набрала номер друга-юриста:
— Андрію? Мені терміново потрібна консультація. Зараз.
— Юля, не загострюй ситуацію! — Світлана Іванівна схопила її за руку. — Навіщо виносити все назовні?
Юля різко висмикнула руку:
— Назовні? Ви забули — це моя квартира, а не ваш дім!
Олексій нарешті підвів очі:
— Давай усе обговоримо спокійно. Я розумію, що ми вчинили неправильно.
— Неправильно? — гірко всміхнулася Юля. — Це ще м’яко сказано. Знаєш, що мене найбільше зачепило? Не те, що ви здали квартиру. А те, що ти навіть не подумав поговорити зі мною.
У передпокої пролунав дзвінок — приїхав Андрій. Юрист вислухав ситуацію, роблячи нотатки. Свекруха намагалася втрутитися, але Андрій ввічливо, проте твердо зупиняв її.
— Отже, — підсумував він. — Здача квартири без згоди власниці — це протизаконно. Ми можемо подати позов про примусове виселення й стягнення коштів.
— Яких ще коштів? — обурилась свекруха. — Ми ж усе на сім’ю витрачали!
— А куди саме йдуть гроші? — перебила її Юля.
У кімнаті запала тиша. Олексій зблід, а Світлана Іванівна занервувала:
— Ну як куди… На спільні витрати.
— Тобто ви не лише здали мою квартиру, а ще й розпоряджалися доходами? — Юля відчула клубок у горлі. — Прекрасно. Андрію, готуй документи.
— Юлечко, донечко… — почала свекруха.
— Я вам не донька! — різко обірвала її Юля. — Досить цього фарсу. Олексію, звільни квартиру — за тиждень там не повинно бути нікого.
— А куди вони подінуться? — сплеснула руками Світлана Іванівна. — У них же діти!
— Це вже не моя проблема, — відрізала Юля. — Розбирайтесь самі.
Вона взяла сумку й попрямувала до виходу. Олексій кинувся слідом:
— Куди ти?
— До Лєни. Поки що поживу в неї.
— Але, може, не варто так різко? — розгублено промовив він.
Юля озирнулася:
— А як треба? Пробачити зраду? Вдавати, що все гаразд?
У його очах майнуло щось схоже на каяття:
— Пробач. Я мав сказати тобі.
— Мав? — гірко всміхнулась вона. — Ти багато чого мав — наприклад, навчитися приймати рішення самостійно, а не слухати маму.
Світлана Іванівна негайно втрутилася:
— Не смій так казати! Льоша чудово…
— Мамо, досить! — несподівано підвищив голос Олексій. — Просто… досить.
Юля вперше побачила, як свекруха замовкла, розгублено дивлячись на сина.
Але зараз це вже не мало значення. Вона втомилася — від постійного контролю, від потреби догоджати, від того, що її думку ігнорують.
— Знаєш, Льоша, — тихо сказала вона. — Я справді тебе любила. І була готова терпіти багато. Але є межі, які я не можу переступити.
Вона вийшла, акуратно зачинивши за собою двері. У під’їзді було тихо, десь грала музика. Юля дістала телефон:
— Лєно, це я. Можна до тебе?
Наступні дні промайнули, як у тумані. Юля ходила на роботу, механічно виконувала обов’язки, а ввечері сиділа з подругою на кухні. Лєна не лізла з розпитуваннями, просто була поруч.
Телефон розривався від дзвінків — Олексій, свекруха, навіть рієлтор щось намагались пояснити. Юля не відповідала. Лише надіслала офіційне повідомлення орендарям через юриста.
— Що далі? — якось спитала Лєна, розливаючи чай.
— Не знаю, — чесно визнала Юля. — Вперше в житті не знаю.
— Може, це і на краще? — обережно припустила подруга. — Ти ж сама казала, що втомилась від їхнього контролю.
Юля задумливо розмішала чай:
— Знаєш, що найприкріше? Я справді старалася. Терпіла всі ці «в наш час», «я б так не робила». Намагалась бути ідеальною невісткою.
— І боялась стати «поганою» більше, ніж втратити себе? — проникливо помітила Лєна.
У цей момент пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Олексій — змарнілий, небритий.
— Юль, нам треба поговорити.
— Про що? — вона схрестила руки на грудях. — Усе вже сказано.
— Ні, не все, — він провів рукою по обличчю. — Я… я все зрозумів. Справді. Мама була неправа. Я був неправий.
— І що змінилося?
— Я з’їхав від неї. Зняв квартиру.
Юля здивовано моргнула:
— Що?
— З’їхав, — повторив він. — Бо ти права — я маю навчитися жити самостійно. І… я хочу все виправити.
Юля мовчала, вдивляючись у чоловіка. В його очах читалася щирість, але…
— Льош, — нарешті вимовила Юля. — Ти розумієш, що справа не лише в квартирі? Це питання довіри. Повага. Моє право вирішувати свою долю.
Він кивнув:
— Тепер я все усвідомив. Коли ти пішла, я багато думав — про нас, про маму, про все. І зрозумів, що жив, наче в мушлі: мама вирішує, мама знає краще, мама керує…
— І що тепер?
— Я змінився, — він подивився їй просто в очі. — Коли мама запропонувала здати твою квартиру, я мав би одразу відмовити. Але змовчав. Як завжди.
За дверима почулося покашлювання Лєни:
— Мабуть, піду прогуляюсь. Хвилин на сорок.
Коли двері зачинились, Олексій продовжив:
— Мама влаштувала істерику, коли я сказав, що з’їжджаю. Кричала, що я її зрадив, що невдячний… А потім я раптом зрозумів: усе життя боявся її розчарувати, а в результаті розчарував тебе і себе.
— Льош…
— Зачекай, дай договорити. Я знаю, що зрадив твою довіру. Але хочу все виправити. По-справжньому, а не для галочки.
Юля відчула, як до горла підступають сльози:
— Як? Як ти збираєшся це зробити?
— Почнемо все заново. Без маминого впливу, без її порад. Лише ти і я. Якщо… якщо ти ще готова спробувати.
— А якщо вона знову почне втручатись? — тихо запитала Юля. — Знову буде оце «я ж хотіла як краще»?
Олексій похитав головою:
— Більше такого не буде. Я поставив умову: або вона поважає наші кордони, або… будемо бачитися лише на свята.
— І вона погодилась?
— Не одразу, — він невесело усміхнувся. — Спочатку була буря, потім сльози. А потім вона раптом сказала: «Невже я все настільки зіпсувала?»
Юля підійшла до вікна. За склом мрячив дощ, перехожі поспішали сховатися під парасольками.
— Орендарі вже з’їхали, — продовжив Олексій. — Я особисто проконтролював. І всі гроші, які вони платили… я перерахував на твій рахунок.
— Справа не в грошах…
— Знаю. Але це хоча б перший крок до того, щоб усе виправити.
Юля обернулася:
— А якщо не вийде? Якщо ми спробуємо, а потім…
— Тоді хоча б знатимемо, що намагались, — він зробив крок до неї. — Я люблю тебе, Юль. І тільки зараз усвідомив, наскільки був близький до того, щоб тебе втратити.
У передпокої почувся звук відкритих дверей — повернулась Лєна. Вона зазирнула з коридору:
— Ну що, мир?
— Не знаю, — чесно відповіла Юля. — Але… можливо, варто спробувати?
Минуло три місяці.
Юля стояла посеред своєї квартири, розглядаючи свіжопофарбовані стіни. Після орендарів довелося робити ремонт, але результат того вартий.
— Остання коробка, — Олексій поставив картонний ящик у кут. — Куди її?
— У спальню, — вона усміхнулася. — Дивно повертатися сюди… тепер уже разом.
Рішення жити окремо від свекрухи далося нелегко, але виявилось правильним. Світлана Іванівна спочатку ображалась, але поступово почала приймати нові правила.
— Мама зранку телефонувала, — сказав Олексій, розпаковуючи посуд. — Питала, чи можна приїхати на новосілля.
— І що ти відповів?
— Що спершу спитаю в тебе.
Юля підійшла до чоловіка, обійняла його ззаду:
— Знаєш, кілька місяців тому я б сказала «ні». А зараз… нехай приїжджає. Тільки…
— Тільки нехай пам’ятає, що це наш дім і наші правила? — закінчив він за неї.
— Саме так.
Олексій повернувся до дружини:
— Я пишаюсь тобою. Справді. Якби не твоя рішучість тоді, я б так і плив за течією.
— А я пишаюсь нами, — вона торкнулась його щоки. — Тим, що ми змогли все подолати.
У двері подзвонили — приїхала Лєна з тортом на новосілля. Юля пішла відчиняти, але на півдорозі озирнулася:
— До речі, завтра їду до нотаріуса. Оформлюю заборону на будь-які дії з квартирою без моєї згоди.
— Правильно, — кивнув Олексій. — Довіряй, але перевіряй.
Юля засміялася й відчинила двері подрузі. Життя йшло своїм чередом — уже за новими правилами, які вони встановили самі. І це було прекрасно.
Дівчина з найбільшими губами у світі вирішила змінити ще одну частину обличчя: як вона виглядає