– Ну що, Валюша, поїдеш сьогодні з подругами обирати сукню? – запитав Лев Захарович свою доньку. – Якщо що, одразу напиши мені, я переведу тобі ще грошей на картку, а то раптом не вистачить…
– Та годі тобі, тату, – сміючись, відповіла Валентина. – Я ж не збираюся замовляти сукню у Діора. Ну так, подивимось із дівчатами щось цікаве, дизайнерське – але не хвилюйся, астрономічних сум на це я витрачати не планую.
Лев Захарович з любов’ю поглянув на свою єдину доньку: бізнесмен пишався тим, що зміг виховати в ній скромність і вміння правильно розпоряджатися грошима. Але все ж таки – іноді були випадки, коли Валя надто буквально розуміла значення слова «економія».
– Мила, ти ж знаєш, що заради твого щастя я готовий на все? – запитав її батько, злегка посміхаючись. – Навіть прийняв твого Ігоря, хоча й досі вважаю, що зі шлюбом ви дещо поквапилися…
– Тату, ну не починай, прошу тебе… – благально глянула на нього дівчина. – Я ж тобі тисячу разів казала, що Ігор – мій єдиний, моя друга половинка. Те, що ми зустрілися – це ж один випадок на мільйон!
– Я пам’ятаю, пам’ятаю, – примирливо підняв руки Лев Захарович. – Зараз навіть не про це мова, а про те, щоб ти не соромилася просити мене про все, що хочеш бачити на своєму весіллі. Врешті-решт, для чого я всі ці мільйони заробляв?
В очах дівчини, яка сиділа навпроти нього за обіднім столом, сяяли така ніжність і теплота, що в бізнесмена мимоволі защеміло серце. У ці моменти Валентина була неймовірно схожа на свою матір.
– Дякую тобі, татусю, ти найкращий! – промовила вона й, підвівшись, нахилилася через увесь стіл, щоб обійняти Льва Захаровича.
Валентина поцілувала батька в щоку й полетіла до своєї кімнати – збиратися на передвесільний шопінг. «Ох, моя мила, знала б ти, як мені шкода, що поруч із тобою не буде нашої мами. Упевнений, вона була б щаслива, побачивши, якою розумницею й красунею виросла її донька…», – подумав про себе, з легкою сумом, бізнесмен.
Інеса Михайлівна, дружина мільйонера, померла, коли дівчинці щойно виповнилося чотири роки – жінка, на жаль, не змогла впоратися з наслідками важкої спадкової хвороби. Захворювання крові, яке дрімало в організмі дружини бізнесмена всі ці роки, раптово почало прогресувати з величезною швидкістю. Лікарі просто не встигли нічого зробити. Вона «згоріла» буквально за кілька місяців, і день її смерті став одним із найчорніших у житті Льва Захаровича…
Відтоді він виховував Валентину майже сам, лише зрідка вдаючись до послуг нянь. Звісно, пізніше, коли дівчинка підросла й пішла до школи, чоловік найняв для неї чудову гувернантку, в обов’язки якої входило не лише доглядати за маленькою Валею, але й допомагати їй з навчанням і домашніми завданнями.
На щастя, Валя з раннього віку зрозуміла, наскільки відповідальною є робота її батька, тому майже не завдавала йому проблем у вихованні.
Валя росла дуже кмітливою, не за роками серйозною й розвиненою дівчинкою. Після школи, яку, до речі, вона закінчила із золотою медаллю, дівчина без проблем вступила до одного з найпрестижніших університетів столиці.
Лев Захарович заробив свій статок виключно чесною й важкою працею. Він колись починав із самого низу, підробляючи клерком у банку. Поступово, завдяки наполегливості й відповідальності, чоловік зміг побудувати свою кар’єру й стати успішним керівником мережі регіональних філій великого банківського холдингу.
Однак за ці роки його здоров’я сильно похитнулося. Зрозуміло, керувати таким величезним фінансовим гігантом завжди було клопітно, а подекуди навіть небезпечно.
Конкуренти бізнесмена завжди були «напоготові», тільки й чекали моменту, коли Лев Захарович зробить якусь грубу помилку, яка відкрила б їм лазівку до отримання контролю над його справою і капіталом. Не дивно, що до своїх «солідних» років чоловік почав усе частіше скаржитися на погане самопочуття: то серце прихопить, то тиск підскочить так, що доводилося викликати «Швидку».
А тут, на останньому курсі університету, його Валентина познайомилася з Ігорем — своїм майбутнім нареченим. Для Льва Захаровича це стало справжньою несподіванкою, адже ще зовсім недавно його улюблена донька була зосереджена виключно на навчанні й навіть не замислювалася про хлопців.
І раптом, як вона потім йому розповідала, на одній зі студентських вечірок, куди дівчина спершу зовсім не хотіла йти, Валя зустріла цього дивного, високого хлопця, чий глибокий синій погляд остаточно підкорив її серце.
– Тату, уявляєш? Ігор сам до мене підійшов і запитав: «Ви любите Тургенєва?» – З захватом розповідала Валя. – Я його питаю: «А чому це вас цікавить?» А він відповідає: «Я у вас у сумці побачив край книги з його творами. Тургенєв — і мій улюблений письменник.» Боже, ти не уявляєш, як я тоді розхвилювалася! Сьогодні майже ніхто вже не читає класичну поезію, а Ігор…
І дочка почала завалювати батька різними фактами про цього хлопця: і музику вони слухають однакову, і смаки в літературі та кіно у них співпадають, і закінчив він той самий факультет, що й Валентина, тільки роком раніше. Одним словом, між ними панувала така гармонія, що Лев Захарович просто не зміг змусити себе сказати хоч слово проти, коли Ігор прийшов до нього просити благословення й руки його доньки. Хоча сам наречений не викликав у бізнесмена особливого захоплення: було в ньому щось таке, що насторожувало Льва Захаровича. Він не міг цього пояснити, але іноді йому здавалося, що молодий синьоокий брюнет тільки й робить, що «винюхує» щось у їхньому домі.
Однак він не міг власноруч зруйнувати щастя своєї доньки. Скриплячи серцем, батько благословив молодих і взяв на себе більшу частину витрат на організацію весілля.
Перлинно-рожевий лімузин плавно рухався центральною вулицею міста, перед ним їхали ще три білосніжні іномарки «бізнес-класу», які разом утворювали надзвичайно красивий весільний кортеж.
Валентина, одягнена у розкішну білу сукню з ручною вишивкою і блискучими кристалами, тримала в руках традиційний весільний букет і вся тріпотіла від передчуття головної події свого життя.
Усього за годину вони з Ігорем повинні були пройти урочисту церемонію у РАЦСі, після чого офіційно стануть чоловіком і дружиною. Валя не могла дочекатися моменту, коли наречений надягне їй на палець обручку.
Після цього пара разом із гостями вирушить до ресторану, заздалегідь орендованого на весь день, де, як запевняв батько, їх чекало незабутнє святкування на сто двадцять осіб і «море першокласного веселощів».
Валя усміхнулася і поклала свою руку поверх руки Ігоря. Наречений відволікся від власних думок і з хвилюванням подивився на кохану:
– Усе добре?
– Так, – відповіла дівчина і легенько стиснула його пальці. – Просто ти так задумався… Мені здається, чи ти хвилюєшся більше, ніж я?
Валя питала без прихованого умислу, адже й сама відчувала те саме — їй приємно було думати, що вони з її обранцем збігаються навіть у таких дрібницях.
– Звісно, як же інакше? – відповів із усмішкою Ігор. – Цей день просто зобов’язаний стати ідеальним. Шкода лише, що Лев Захарович не зможе бути присутнім…
– Так, мені теж, – зітхнувши, відповіла Валя, – Але я пообіцяла йому, що у нас із тобою буде найкрасивіша фотосесія. Хочу, щоб тато потім із задоволенням переглянув наші знімки.
Батько Валентини, справді, через велике розчарування, змушений був залишитися вдома: напередодні вранці у нього сильно боліло серце, і особистий лікар порадив уникати серйозних навантажень та алкоголю – що на святкуванні весілля улюбленої доньки було б навряд чи можливо.
– Нічого, Валюша, не переймайся так, – казав доньці-нареченій бізнесмен. – Зараз трохи полежу, і буду, як новенький… – Чоловік слабко усміхнувся. – Шкода, звісно, але я вам чудового оператора замовив, тож потім подивлюсь вас «на великому екрані».
Валентина була дуже засмучена тим, що батькові стало погано, і що він так і не побачить свою доньку у весільній сукні. Проте здоров’я батька для неї було значно важливішим…
Неочікувано лімузин молодят зупинився. Валя не відразу зрозуміла, що сталося, тож опустила скло й визирнула назовні, щоб подивитися.
Причиною раптової зупинки кортежу став літній безхатько, на вигляд років п’ятдесяти, який повільно переходив дорогу пішохідним переходом. За собою він тягнув старий дитячий візок. Валентина спершу подумала, що там дитина, але коли чоловік вийшов на середину дороги, дівчина чітко побачила, що з візка стирчали порожні пляшки й великий шматок картону.
Дочка бізнесмена знала, що безхатченки часто використовують такі візочки як підсобний засіб, у який можна скласти знайдені на звалищах макулатуру, склотару та інші матеріали, які потім можна здати до пунктів прийому й отримати за них гроші. Літній чоловік не виглядав як алкоголік, але рухався дуже повільно. Здавалося, він перебував у переднепритомному стані й ледве розрізняв усе, що відбувалося довкола.
Валя відзначила про себе, що одягнений безхатько був хоч і в поношений, але чистий і охайний одяг – отже, справа точно була не у вживанні якихось алкогольних речовин. Дівчина подумала, що, можливо, він хворий – тому й ступає так обережно, щоб, не дай Боже, не впасти посеред проїжджої частини.
– Ну що ти там копирсаєшся? Давай, проходь швидше! Не бачиш, у нас тут весілля їде! – Кричав йому тим часом водій лімузина, підганяючи нещасного.
Ігор теж помітно занервував – він то намагався визирнути у вікно, то сідав назад: «дратівлива перешкода» на дорозі здавалася йому надзвичайно обурливою.
– Що, скоро він там, чи ні? – Незадоволено запитав наречений.
– Та звідки я знаю? Застряг, як сонна муха…, – у відчаї вдарив по керму водій.
Клаксон видав пронизливий звук, і в цей момент безхатько повернувся в бік лімузина. Зустрівшись поглядом із Валентиною, чоловік ніби завмер. Кілька секунд він мовчки дивився на дівчину, а потім – його очі заблищали від сліз.
– Оксана! Донечко! – Раптово вигукнув він, після чого, кульгаючи, пішов до нареченої.
Валя розгубилася, зовсім не розуміючи, як їй на це реагувати.
– Доню! Рідна! Що ж ти раніше не давала про себе знати?! Я ж тебе майже поховав… Дай хоч обійму тебе… – Продовжував говорити безхатько, намагаючись обійняти ошелешену Валентину.
– Зачекайте, чоловіче, – спритно вислизнула з його рук дівчина. – Я не ваша донька. І звати мене не Оксана…
Безхатько зупинився, з невимовним сумом в очах дивлячись на неї:
– Більше не хочеш мене знати, так? Ну, нічого, нічого… Я розумію – кому потрібен якийсь старий безхатько…
– Ігор?! – Перелякано покликала нареченого Валя, і молодий чоловік вискочив із лімузина.
– Мужик, ти що твориш? – Грубо запитав він. – Сказали ж тобі – переплутав! Годі тут всяку дурню нести, наречену мені до смерті налякав… Забирайся краще звідси, поки я тобі не надавав!
Літній чоловік глянув на нього так, ніби перед ним було порожнє місце:
– Не треба так зі мною говорити, молодий чоловіче, – повільно сказав він. – Я все-таки значно старший за вас і маю право на повагу…
– Що-о-о? – Простягнув високим тоном Ігор і раптово замахнувся на старого.
Валя, вибігши з авто, ледве встигла зупинити нареченого. Вона одразу зрозуміла, що безхатько мучиться від високої температури та кашлю. Червоні плями на щоках чоловіка й дрібне тремтіння, через яке він ледве стояв на ногах, говорили самі за себе.
– Ігорю, навіщо ти так? Я ж зовсім не це мала на увазі… – вперше із докором глянула на хлопця Валя. – Цій людині потрібна допомога. Ти що, не бачиш, що він хворий?
Валентині було щиро шкода безхатька. Дівчина, хоч і була заможною, мала добре серце й завжди співчувала тим, хто потрапив у складну життєву ситуацію.
– Треба викликати поліцію, – уперто похитав головою Ігор. – Хто знає, що в цього старого «шахрая» на думці…
– Боже, яку дурню ти говориш! – похитала головою Валя. – Він просто прийняв мене за свою доньку, і все! Хто знає, може, вона зникла, або сталося щось іще гірше… Ні, я не можу залишити це просто так…
З цими словами наречена підійшла до однієї з білих машин, витягла з сумочки кілька великих купюр і простягнула їх водієві:
– Ось, візьміть, будь ласка, гроші й відвезіть цього чоловіка до лікарні.
Валентина кивнула в бік безхатька, який стояв поруч, низько опустивши голову й похитуючись від лихоманки, що палала в ньому. Однією рукою чоловік звично тримав свою коляску, а іншою намагався витерти сльози, які невпинно котилися по його сухих, щетинистих щоках.
– Без проблем. Усе зробимо якнайкраще, Валентино Львівно, – відповів водій і допоміг знесиленому безхатькові сісти в авто.
Коли вони поїхали, Валя мимоволі торкнулася свого чола – від хвилювань у неї також розболілася голова. Зробивши кілька глибоких вдихів і видихів, щоб заспокоїтися, вона почула за спиною невдоволений голос свого майбутнього чоловіка:
– Валю, ми сьогодні на весілля поїдемо чи ні? Уже на двадцять хвилин запізнилися через цього бомжа!
Валентина глянула на Ігоря й уперше за весь час їхніх стосунків задумалася – а чи добре вона знає людину, з якою планує поєднати своє життя? Зрештою, Валя вирішила, що Ігор поводиться так агресивно через хвилювання щодо весілля й через страх, що безхатько міг завдати їй якоїсь шкоди.
Незважаючи на те, що весільна кавалькада добряче запізнилася, весілля Ігоря й Валентини все ж відбулося. Проте Ігор до останнього поводився так, ніби зауваження дівчини щодо безхатька смертельно його образило.
Молодий чоловік заспокоївся лише тоді, коли працівниця РАЦСу оголосила їх чоловіком і дружиною. Надягнувши своїй тепер уже законній дружині обручку, Ігор помітно розслабився й радісно звернувся до нареченої та гостей:
– А тепер, друзі мої, нас чекає ресторан!
Гості дружно загукали й цілою юрбою рушили до виходу, пропустивши поперед себе щасливих молодят. Решту дня всі провели в розкішному ресторані, насолоджуючись чудовою живою музикою (Лев Захарович, як виявилося, замовив для доньки цілий оркестр), вишуканими стравами й веселими конкурсами, які проводив ведучий-шоумен.
Єдине, що не давало спокою молодій нареченій, були думки про того бідолашного безхатька, якого вона відправила до лікарні. Дівчину до глибини душі зворушили його щирі слова про зниклу доньку. Вона задумалася, що відчув би її власний батько, якби з нею сталося щось подібне…
Через кілька днів Валентина вирішила провідати безхатька й заодно дізнатися, чи не потрібна йому ще якась допомога. Вияснивши у водія адресу лікарні, куди він відвіз чоловіка, Валя, недовго думаючи, зібралася й поїхала туди.
Приїхавши до лікарні, Валентина насамперед пішла до головного лікаря, щоб дізнатися, що ж насправді сталося з безхатьком. Вона пояснила всю ситуацію й запитала, чи можна їй побачити чоловіка.
– За стан хворого можете не хвилюватися. Данилов виявився «міцним горішком», попри те, що поступив до нас у вкрай тяжкому стані, – відповів їй лікар.
– У нього щось серйозне? – занепокоїлася Валя.
– Саме так, – зітхнув лікар. – Запущена стадія запалення легень. Якби ви не відправили його до нас, усе могло б закінчитися трагічно. Ми встигли дати йому необхідні препарати, поставили крапельниці й уколи, але ризик ускладнень усе ще залишається.
Лікар провів Валентину до палати безхатька, і дівчина тихенько постукала, перш ніж увійти.
– Глібе Івановичу? – обережно покликала його Валя. – Можна зайти?
Очі безхатька миттєво спалахнули радістю, варто було йому побачити відвідувачку:
– Оксано, донечко! Звісно, заходь! Як же я радий тебе бачити, Господи! Визнала-таки рідного батька?
Валентина стримано усміхнулася й, зайшовши до палати, сіла на стілець поруч із ліжком чоловіка.
– Глібе Івановичу, я не Оксана. Мене звуть Валентина, і я – рідна донька бізнесмена Білодворцева Льва Захаровича. Розкажіть, будь ласка, чому ви вважаєте мене своєю родичкою?
Данилов хотів було усміхнутися, але завмер, помітивши, як уважно дивиться на нього дівчина. Радість у його очах почала повільно згасати, мов полум’я свічки, що догорає.
– Як же це?.. – розгублено пробурмотів безхатько. – Я ж тебе з дитинства виховував, ти ж була зовсім крихітною… Може, хоч маму пам’ятаєш?..
Гліб Іванович подивився на дівчину з надією, але вона заперечно похитала головою:
– Я навіть не розумію, про що ви зараз говорите. Моя мама померла, коли мені було три роки. Мене з дитинства виховував лише батько. Я просто не можу бути вашою донькою, розумієте?
Здавалося, до чоловіка нарешті дійшло, що дівчина перед ним – не його дочка. Потерши обличчя рукою, він втомлено запитав Валю:
– То навіщо ж ви тоді прийшли? Не подумайте, я вдячний вам за те, що ви відправили мене до лікарні й оплатили лікування. Але якщо ви не Оксана, то що вам від мене потрібно?
Валентина з щирою теплотою глянула на Гліба Івановича:
– Я хочу вам допомогти. Але спочатку мені потрібно дізнатися, як ви опинилися на вулиці. Можливо, мені вдасться якось полегшити вашу ситуацію?
Данилов тяжко зітхнув і розвів руками:
– А як тут допоможеш? Я ж сам, у певній мірі, винен у тому, що зі мною сталося…
Чоловік нервово зім’яв руками ковдру, ніби вагаючись, а потім почав свою сумну розповідь:
– Це все почалося три роки тому. Тоді я ще був нормальною людиною, мав гарну роботу на сталеливарному заводі, красуню-дружину й донечку Оксаночку – мою найбільшу радість у житті…
Він знову поглянув на Валю, але цього разу – з жалем.
– Коли це сталося, ми з Вірою, моєю дружиною, просто не знали, що нам робити. Оксана працювала менеджером у турфірмі – продавала путівки до заповідних місць області та сусідніх міст, організовувала різні екскурсії… Їй це дуже подобалося, вона свою роботу любила. А потім її начальство відправило у відрядження, в Пітер. Їхати треба було потягом – так дешевше. Донька мала відвезти туди велику суму грошей, і я її відмовляв, як міг! Серце тоді не на місці було – як це так, зовсім молода дівчина, і одна з такими грошима їде!
Гліб Іванович витер кулаком сльози, які з’явилися на його очах від спогадів про доньку, а потім продовжив:
– Одним словом, моя Оксаночка так і не доїхала до того проклятого Пітера… Що з нею сталося, ми з Вірою так і не дізналися. Дружина потім пів року ходила як «чорна», бо поліція Оксану так і не знайшла. Але й поховати її ми не могли – тіла не було…
Бездомний зі злістю стиснув кулаки й пробурмотів крізь сльози:
– Господи, як несправедливо все в цьому світі! Вона ж була зовсім чистою душею, ніколи нікого не обманювала, навпаки, лише добро намагалася всім робити…
Гліб Іванович тихо схлипнув і сказав:
– Віра від серцевого нападу померла через рік, залишила мене зовсім одного…
– Боже, мені так шкода…, – щиро поспівчувала Валентина.
Чоловік кивнув і завершив свою розповідь:
– Вона не витримала, та й я «недалеко пішов» після її смерті. Запив так, що по кілька днів поспіль прокинутися не міг. Усе сподівався, що помру уві сні – і вирушу одразу до моїх дівчаток… А тут ці «чорні ріелтори» саме й підоспіли. Чимось напоїли мене, я навіть не пам’ятаю, як підписував папери… У підсумку виявилося, що я їм свою квартиру «добровільно» відписав. Викинули мене на вулицю, і з тих пір я вже два роки ночую то в нічліжках, то в закинутих будівлях. Живу, як то кажуть, чим Бог пошле…
– І ви зовсім не хочете вибратися з усього цього? – обережно запитала Валя.
– А навіщо? – сумно відповів безхатько, дивлячись на дівчину. – Який у мене сенс прагнути до чогось кращого, якщо двоє найдорожчих для мене людей загинули? Я навіть не знаю, чи жива Оксана. Найімовірніше, вона вже «на тому світі» разом із Верою, якщо за стільки років так і не оголосилася…
Раптом чоловік наче щось згадав і потягнувся до рубашки, що лежала на комоді. З нагрудної кишені він витягнув маленьке фото.
– Ось, подивись, люба, – простягнув дівчині фотографію Гліб Іванович. – Це моя Оксаночка. Я її фото тепер завжди ношу із собою – біля серця…
Валентина взяла світлину й уважно придивилася до зображеної на ній молодої дівчини. Секунду потому Валя відчула, ніби її облили крижаною водою: руки й ноги затремтіли, а серце забилося швидше.
Хоча фото було добряче потерте, а краї вже почали осипатися, обличчя дівчини, дуже схожої на саму Валю, було чітким і яскравим. Звісно, зачіска й одяг цієї незнайомки сильно відрізнялися від стилю Валентини, але риси обличчя та навіть колір очей не залишали сумнівів – Оксана була схожа на Валю, мов сестра-близнючка.
– Боже мій! Та ми з вашою донькою – як дві краплі води! – вигукнула дівчина. Значить, Гліб Іванович не брехав, і він дійсно прийняв Валентину за свою дочку…
Безхатько кивнув і слабо усміхнувся:
– Що тут сказати? Містика, не інакше – звідки в моєї доньки може бути такий точний «двійник»?
Валентина подивилася на нього з усією серйозністю й рішуче промовила:
– Не знаю, Глібе Івановичу, що там із двійниками, але я обов’язково спробую дізнатися, що сталося з вашою Оксаною. Обіцяю вам…
Попрощавшись із безхатьком, Валя вирушила просто до батька. Хоча її стан можна було назвати шоковим, вона розуміла, що єдина людина, яка може мати хоч якісь відповіді на її запитання, зараз у себе вдома, в робочому кабінеті.
Коли Лев Захарович дізнався про ситуацію й про те, що у його Валентини може бути сестра-близнючка, то спершу, на велике здивування, спробував звести все до жарту, а потім і зовсім заперечував, кажучи, що не розуміє, чого саме хоче від нього дочка.
Але коли Валентина розповіла йому, як мучився від невідомості всі ці роки Гліб Іванович і наскільки трагічною для нього була втрата сім’ї, серце Льва Захаровича пом’якшало. Він попросив дочку сісти, перш ніж розповісти їй усю правду про її народження.
– Валю, доню, ти тільки не сприймай усе близько до серця, – попередив її батько. – Що б ти зараз не дізналася, знай: ми з мамою завжди любили тебе, як рідну. Все інше не має значення.
– Як це «як рідну»? – насупилася Валентина. – Ви мене, виходить, удочерили?
– Не зовсім, – зітхнув бізнесмен. – Розумієш, Іннеса й я довго не могли завести дітей природним шляхом. Яке тільки лікування ми не проходили, але, на жаль, безпліддя виявилося для нас обох жорстоким вироком. Іннеса сильно переживала, а я, бачачи її страждання, запропонував спробувати щось на кшталт сурогатного материнства…
– Що? – не могла повірити своїм вухам Валя.
– Звичайно, в той час це було не зовсім законно, — продовжив, зніяковіло глянувши на доньку, Лев Захарович, — Але ми знайшли жінку, яка погодилася віддати нам свою дитину. Її звали Віра.
Валентині здалося, що підлога під нею почала повільно їхати кудись убік. В очах на мить потемніло, але вона доклала величезних зусиль, щоб не зомліти й дізнатися цю таємницю до кінця.
– Віра тоді жила з батьками в аварійному будинку, і їй дуже потрібні були гроші, щоб перебратися до нового, просторого житла, — розповідав батько Валі. — Так сталося, що вона завагітніла двійнятами від одного поганого чоловіка. Він відмовився визнавати дітей, і Віра не знала, що їй робити далі – на той момент термін був уже занадто великий, і можливості перервати вагітність у неї не було.
– Тобто, я навіть не ваша рідна донька? – побілілими від хвилювання губами промовила Валентина.
– Але це ж абсолютно неважливо! – запевнив її батько. – Так, тоді у нас не було жодних документів із прописаними умовами, як це робиться зараз – лише усна домовленість. Але Віра виявилася чесною жінкою, і, народивши двійнят, одну з них віддала нам, а іншу залишила собі. Не хвилюйся, ми її ні в чому не обдурили – вона отримала рівно стільки грошей, щоб купити собі нову квартиру в гарному будинку.
Валентина не знала, що й думати. З одного боку, те, про що розповів її рідний батько, було справжнім злочином! А з іншого – вони з мамою фактично допомогли цілій сім’ї. Що було б із Вірою, якби вона залишилася з двома маленькими дітьми в будинку, що ось-ось мав розвалитися? Та й із літніми батьками в неї, напевно, було не все так просто…
– Іннеса дізналася через своїх подруг у лікарні, що Віра вийшла заміж за пів року, — закінчував свою розповідь Лев Захарович. – Чоловік у неї виявився хорошим і одразу ж удочерив дівчинку. Напевно, це і є той самий Данилов… Сумніваюся, що він знав щось про нашу з Вірою «угоду». Ми попросили її нікому про це не розповідати, і, судячи з того, як він на тебе відреагував, він і досі нічого не підозрює.
Валя сиділа в кріслі, міцно вчепившись у його м’які підлокітники – дівчині здавалося, що вона зараз втратить свідомість.
– Тобто, у мене є сестра-близнючка, і це – та сама Оксана, за яку мене прийняв Гліб Іванович…, — промовила вона більше для себе, ніж для батька. Бізнесмен із тривогою поглянув на доньку – він чудово розумів, які почуття вона зараз переживає.
– Доню, але Оксана загинула. Ти вже нічого не зміниш, і, навряд чи, зможеш чимось допомогти Глібу Івановичу. Я, звісно, можу попросити влаштувати його на роботу – але не впевнений, що його візьмуть кудись «вище» за двірника…
Валентина несподівано стрепенулася.
– Ні, тату. Справа в тому, що поліція так і не знайшла її останків. Цілком можливо, що Оксана жива, просто з якоїсь причини не виходить на зв’язок. Я хочу спробувати знайти її, але для цього мені потрібна твоя допомога.
Бізнесмен тільки розвів руками:
– Та все, що завгодно, — покірно погодився Лев Захарович. – Якщо ти вважаєш, що це може хоч якось допомогти твоєму новому знайомому, я тільки «за».
– Дякую, тату, — подякувала Валя. – Мені дуже потрібно її знайти, і я для цього зроблю все, що буде потрібно…
Ігор, на відміну від тестя, планів Валентини стосовно сестри не оцінив. Відверто кажучи, у нього на капітали тестя були свої, далекосяжні плани. Він сподівався, що бізнесмен незабаром відправиться на небеса, і Ігор, як повноправний чоловік його доньки, забере собі весь спадок.
– Валя, навіщо тобі це треба? – обурено запитував він свою дружину. – Що за дурну ідею ти собі вбила в голову? Якщо людину не знайшли за три роки – значить, або вона не хоче цього, або її вже давно немає серед живих! Пожалій батьківські гроші, прошу тебе!
Валентина примружила очі й тихо запитала чоловіка:
– Чому тебе раптом так почали хвилювати татові гроші? Ігорю, ти поводишся останнім часом так дивно, що я тебе просто не впізнаю!
– Що тут дивного? Я лише хочу вберегти свою надто романтичну дружину від непотрібних ілюзій, – сказав Ігор, змінивши тон на м’який. Він ніжно обійняв Валентину за талію і, медовим голосом, додав:
– Я ж не забороняю тобі шукати цю твою сестру. Просто… Давай не будемо квапитися. Може, твоя Оксана сама знайдеться, коли вирішить, що час настав.
Валентина вирішила не сперечатися з чоловіком, але за його спиною вона найняла трьох детективів, доручивши кожному знайти будь-яку можливу інформацію про зниклу дівчину. Донька бізнесмена вирішила, що, так чи інакше, хтось із них обов’язково натрапить на той кінець «ниточки», який приведе її до сестри.
Минуло майже два місяці з моменту початку пошуків, але жодного прогресу не було. Валентина була майже в розпачі, коли їй несподівано зателефонував Семен Олексійович, найстарший і найдосвідченіший з усіх трьох детективів.
– Валентино Львівно, у нас, здається, є слід. Жінка, про яку ви розповідали, зараз мешкає в віддаленому тайговому селищі. Формально вона – дружина місцевого лісника, але з’явилася вона там рівно три роки тому. До цього її ніхто ніколи не бачив.
– Як її звуть? – запитала Валя, відчуваючи хвилювання в голосі.
– Тут є невелика невідповідність, – трохи зніяковів детектив. – Лісник називає її Анфісою, але, здається, він щось приховує.
– Чому ви так думаєте? – здивувалася Валентина. – Можливо, це просто помилка, і ця жінка – не моя сестра…
– Можливо, але є один цікавий момент, – сказав детектив. – Анфісою звали його покійну дружину, яка загинула п’ять років тому під час нападу ведмедя.
– От як? – пожвавішала Валя. – Тоді справді варто перевірити цю версію.
– Місцеві кажуть, що нова дружина лісника і справді дуже нагадує першу Анфісу. Але вони запевняють, що це зовсім інша жінка, – відповів Семен Олексійович.
– Добре, я вилітаю першим рейсом, – сказала Валентина й одразу поклала слухавку.
Коли Валентина прибула за вказаною адресою в супроводі батькової охорони, вона дуже здивувалася. Перед нею стояв добротний будинок лісника, складений із міцних колод. У дворі бігали кури, а коза неспішно щипала траву.
Двері їй відчинила жінка, і Валя відчула, ніби дивиться у дзеркало: схожість була разючою. Це, без сумніву, була Оксана. На руках у неї сиділа однорічна дитина, хлопчик, який із цікавістю дивився на гостю.
– Доброго дня, а кого ви шукаєте? – спокійно запитала господиня. Вона, здавалося, навіть не помітила їхньої схожості.
– Насправді, я до вас, – відповіла Валентина. – Вас же звуть Анфіса, так?
– Так… – протягнула та, уважніше придивляючись до обличчя Валі. Здавалося, в цей момент до неї почало доходити.
– Матінко божа! – вигукнула Анфіса і, інстинктивно попрямувавши вглиб будинку, спитала: – Хто ви? Що вам потрібно від мене і Петрика? Чому ви так на мене схожі?!
Голос жінки майже зірвався на крик, коли з іншої кімнати вийшов її чоловік. Ліснику вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що відбувається.
– Заспокойся, люба. Вона тобі нічого не зробить, – м’яко сказав він, обіймаючи дружину. – Думаю, ця жінка прийшла просто поговорити.
– Ви маєте рацію, – погодилася Валентина. – Мені потрібно повідомити вам дещо дуже важливе.
Пів години потому, коли всі трохи заспокоїлися, господиня поставила чайник на плиту й сіла за великий дерев’яний стіл. Навпроти неї сиділи її чоловік Федір і дивна гостя з міста, яка була схожа на неї, як дві краплі води.
Валентина пояснила їй, хто вона така, а також розповіла, ким насправді є сама Анфіса. Дізнавшись своє справжнє ім’я, Оксана так сильно насупилася, що на її лобі виразно проступила глибока горизонтальна зморшка.
– Гліб Іванович… Тато… – вона намагалася щось згадати, але, схоже, у неї нічого не виходило. – Вибачте, – сказала вона зрештою, – але я абсолютно нічого не пам’ятаю. Мене ж Федя знайшов у лісі неподалік залізниці. Я навіть не пам’ятаю, як там опинилася – до тями прийшла лише тут.
– Це правда, – підтвердив лісник. – Я тоді якраз обходи робив. Дивлюся – щось червоне серед трави. Підійшов ближче – а там вона…
Чоловік опустив погляд, не в змозі стримати важких спогадів:
– У мене дружина, колись, так само загинула, – продовжив він. – Тільки її ведмідь задрав, а в Анфіси голова була пробита. Звісно, я не міг її залишити посеред лісу. Забрав додому й доглядав, як міг. Документів при ній не було, тож я думаю, її обікрали і з потяга скинули. Вся її сукня була в мазуті, наче вона після падіння ще якийсь час повзла вздовж колії, поки не втратила свідомість.
– Мабуть, так і було, – кивнула Валя. – Ваш тато, Гліб Іванович, припускав щось подібне. Він говорив, що у вас із собою була велика сума грошей, яку ви везли в інше місто у справах.
Оксана довго сиділа, заглиблена у свої думки, але поступово її обличчя змінилося – спогади, хоч і туманні, почали повертатися.
– Здається… здається, я починаю щось згадувати. Поки що дуже невиразно, але… – вона перевела погляд на Валентину. – Почекайте, якщо це так, то виходить, що ви і я – ми сестри? Просто я лише зараз починаю це усвідомлювати.
– Я вас розумію. Я сама була в шоці, коли дізналася про все, – усміхнулася їй Валентина.
Маленький Петрик тихенько підповз до доньки бізнесмена й легенько смикнув її за край штанини.
– Ой, який гарненький! Це ваш із Федором синочок? – запитала Валя.
Оксана почервоніла, а Федір із гордістю відповів:
– Коли Анфісі, тобто Оксані, стало краще, ми зрозуміли, що відчуваємо одне до одного те саме. І подумали, що немає сенсу щось з’ясовувати чи кудись іти. У нас є один одного – і це головне. Ми стали жити як чоловік і дружина, а потім у нас з’явився Петрик.
– Так, тільки у сина серйозні проблеми зі здоров’ям, – із сумом додала Оксана, забираючи хлопчика на руки. – У нього порок серця…
– Який жах! – із тривогою вигукнула Валя. – А лікарі що кажуть?
Федір насупився:
– Кажуть, що потрібна операція і робити її треба негайно. Але вона коштує таких грошей, яких нам ніколи не зібрати. У нас із лісової зарплати і на харчі ледве вистачає. Ми вже й до знахарки ходили, і свічки в церкві ставили – усе марно.
Федір швидко витер сльозу, що скотилася по щоці. Він був сильним чоловіком, але страждання сина розбивали його серце.
– Але ж гроші – це не проблема! – з ніжністю подивилася на хлопчика Валентина. – Треба тільки відвезти малюка до міста й показати його хорошим лікарям. Я оплачу операцію, головне, щоб це врятувало життя моєму племіннику.
Оксана обняла свою сестру і, поцілувавши її в обидві щоки, щиро подякувала:
– Знаєш, коли я вперше тебе побачила, подумала, що відьма на наш поріг прийшла, обернувшись моїм двійником. Але тепер розумію, що ти – ангел, який прилетів, щоб врятувати нашого синочка!
Федір також гаряче подякував Валентині, і вона вирушила назад додому, щоб організувати тимчасовий переїзд своїх новознайдених родичів до міста.
Лев Захарович був надзвичайно радий, дізнавшись, що Валентина змогла знайти свою рідну сестру. Валентина ж, не гаючи часу, домовилася з провідними спеціалістами столичної клініки, і вже через місяць Петрику успішно провели операцію. Малюкові належить довге відновлення, але вже зараз він одужує, а це означає, що попереду на нього чекає здорове майбутнє.
Оксана, приїхавши з чоловіком до міста, першою справою вирушила на зустріч із Глібом Івановичем. Побачивши рідного батька, жінка одразу все згадала і кинулася в обійми найближчої для себе людини:
– Тату! Рідненький! – плакала вона на його грудях. – Пробач, що не давала про себе знати – я ж навіть свого імені не пам’ятала! Бідний, як ти мало не загинув на вулиці! А мама? Боже, вона ж теж, виходить, через мене померла?
– Не звинувачуй себе, доню, – гладячи Оксану по голові, заспокоював її Гліб Іванович. – Що було, те минуло. Головне, що ти жива й здорова. Дякую твоєму Федору, що витягнув тебе тоді з лісу й доглядав весь цей час. Ще й дідусем мене зробив – хіба це не щастя? На старості літ я знову маю доньку, та ще й онука! А зять у мене який чудовий!..
– За це треба всім подякувати Валюші, – відповіла, усміхаючись крізь сльози, мама Петрика. – Якби вона втратила надію й перестала мене шукати, ми б – подумати страшно – ніколи не зустрілися…
Валентина стояла поруч, обіймаючи маленького Петрика, і теж тихенько плакала від щастя. Тепер у неї була ще одна сім’я й сестра, з якою вона зможе розділити всі найважливіші моменти свого життя.
Тим часом Лев Захарович на внутрішніх камерах будинку виявив дещо дуже «цікаве»: Ігор, у відсутність дружини й тестя, обшукував сейф із цінностями та важливими діловими паперами. Код від сейфа негідник, найімовірніше, отримав від когось із прислуги, з ким перебував у змові.
Бізнесмен, недовго думаючи, викликав поліцію й передав їм недбайливого зятя. Як з’ясувалося пізніше, Ігор працював на конкурентів Льва Захаровича і мав впровадитися в їхню сім’ю з метою якнайшвидшого її розорення. Всі активи компанії й деякі цінності Ігор отримав би як винагороду після виконання завдання, а заодно мав «відправити до праотців» тестя.
Дізнавшись про все, Валентина негайно розірвала всі зв’язки з негідним чоловіком, розлучилася й вигнала його з дому. Але злодій усе одно не уникне покарання – тепер йому загрожує тюремний термін за промислове шпигунство й спробу крадіжки зі зломом.
Проте Валентина зовсім не засмутилася: через деякий час вона познайомилася з молодим адвокатом на ім’я Ярослав, і через півтора року ніжних і чесних стосунків вийшла за нього заміж. Зараз молода сім’я щаслива, а Валентина чекає на первістка – синочка, якого пара планує назвати Костею.
Валентина підтримує дружні стосунки зі своєю сестрою-близнючкою й тепло спілкується з Глібом Івановичем. Він зараз навчається на керівника складу й невдовзі очолить власну продуктову базу Льва Захаровича. Чоловік безмежно радий, що йому випала нагода, нехай і в другій половині життя, почати все «з нуля».
Підтримка й любов сім’ї допомогли Глібу Івановичу піднятися з самого «дна». Тепер він власним прикладом доводить усім, хто потребує допомоги, що навіть у найгіршій життєвій ситуації ще далеко не все втрачено. І допомога може несподівано прийти звідти, звідки її найменше чекаєш.
Готується до весілля: Леся Нікітюк показала свого обранця