Двері грюкнули так, що в передпокої здригнулося дзеркало, куплене на «Шафі» за п’ятсот гривень. Ніна здригнулася — знову. Знову він прийшов не в дусі.
Вона, як завжди, зняла куртку, повісила на гачок, поставила сумку на підлогу. У сумці гуркотіли продукти: дві пачки гречки, кефір, дешевий шматок курки й, так, дезодорант. Той самий, за який їй, звичайно, зараз дістанеться.
Петро сидів у кімнаті перед телевізором, у майці, з животиком, який уже давно не поміщався в улюблені джинси. Пульт — у руці, шкарпетки — на журнальному столику. «Господар життя», мати його.
— Знову гроші витратила? — не відриваючись від екрана, буркнув він. — Я ж казав: без мого дозволу нічого не купувати.
— Петре, — Ніна намагалася говорити спокійно, — дезодорант закінчився. Мені на роботу завтра йти. Я що, смердіти маю?
— Ой, ну прямо біда. Потерпіла б день-другий. Ти ж не на побачення, а на роботу йдеш. — Він усміхнувся. — На тебе все одно ніхто там не дивиться.
Серце у Ніни неприємно стислося. Це в нього улюблена пісня: «ти сіра, ти нікому не потрібна». Вона давно вже не відповідала — знала, що марно. Але всередині все кипіло від несправедливості.
З кухні донісся голос свекрухи:
— Петре, а що там у тебе з вечерею? Я супчик зварила, але м’ясо треба було купити!
Ніна стиснула зуби. Звичайно, супчик вона зварила. Води в каструлю налила, картоплі три штуки кинула і сидить задоволена. А м’ясо — це завжди «Нінка має».
— Ти м’ясо купила? — одразу обернувся до неї Петро.
— Купила курку, — Ніна поставила пакет на стіл.
— Курку! — пирхнула свекруха. — Нормальні люди свинину беруть, а не цю гуму. Економить вона, розумієш. На сім’ї економить!
Ніна відчула, як сором захлеснув з головою. Їй хотілося закричати, що вона не заощаджує, а витягує зі своєї зарплати все можливе, щоб ця «нормальна сім’я» взагалі їла. Але язик приріс до піднебіння.
Петро вимкнув телевізор і розвернувся до неї:
— Слухай, давай так. Ми більше не будемо ось це все дріб’язкове. Ти ж знаєш, я скоро кредит закрию, і буде легше.
— Кредит? — Ніна змигнула. — Знову?
— А що? — він знизав плечима. — Нормально ж. Я мужик, я вирішую.
І тут він видав те, від чого у Ніни всередині все завалилося.
— А взагалі, годі із себе жертву будувати. У тебе ж спадок. Квартиру бабця залишила. От і пустимо гроші в обіг. Нормально жити будемо.
Ніна не одразу зрозуміла.
— Який спадок?
— Ну ту квартиру, що в Борисполі. Ти що, думаєш, вона твоя особиста? Ми ж сім’я. Значить, спільне. Я чоловік. Я вирішую.
Він сказав це спокійно, навіть із деякою гордістю. Наче поставив жирну крапку у суперечці.
Свекруха одразу підхопила:
— Правильно, Петре. Молодець. Дружина має ділитися з чоловіком. Чого це вона сама розпоряджатися буде?
Ніна сіла на табуретку. У вухах дзвеніло.
Ця квартира… Її бабуся вистраждала її на заводі, заощаджувала, накопичувала, і заповіт склала лише на Ніну. Вона туди навіть ще не їздила до пуття, тільки документи оформила. А тепер — «спільне майно».
— Ні, Петре, — тихо сказала вона. — Це моя квартира.
Він скинувся:
— Ти що, проти мене? Ти взагалі при своєму розумі?
— Цілком, — у голосі Ніни вперше за довгий час пролунала твердість. — Заповіт на мене. Це моє особисте.
Він схопився, підійшов майже впритул. Обличчя почервоніло.
— Ти в мене тут не мудруй, ясно? Я сказав — спільне. Я господар. Якщо треба, перепишемо.
Свекруха вже підлетіла з кухні:
— Ніно, ти що, збожеволіла? Петро тобі чоловік, він за тебе у вогонь і воду. А ти його зраджуєш?
— У вогонь і воду? — Ніна гірко усміхнулася. — Він у кредити влізає, а я все тягну. Я для вас обох — банкомат.
Мовчання повисло важке, густе. Петро смикнув її за руку:
— Ти в мене так не будеш розмовляти. Зрозуміла?
Вона вирвалася.
— Не чіпай мене.
І ось тоді все зірвалося. Він закричав, свекруха заволала, посипалися звинувачення, що вона «стерво невдячне». Ніна схопила сумку і грюкнула дверима — вперше в житті сама, а не з-під стусана.
Ніна всю ніч ворочалася на дивані в подруги Лариси. Диван, звичайно, старий, пружини впираються в бік, але тут — тиша. Без крику, без чужих ніг на столі й без вічного «де гроші, Зіно?». Лариса, розлучена з двадцятирічним стажем, тільки махала рукою:
— Та кинь ти його, давно треба було. Я он як визволилася — аж помолодшала на десять років.
Але у Ніни всередині замість полегшення сидів липкий страх. Піти — значить, визнати поразку. А вона ж не з тих, хто здається.
Вранці дзвінок. Телефон тремтів на столику. Петро.
Вона не взяла. За п’ять хвилин знову. Потім повідомлення посипалися:
«Ти куди поділася?»
«Повернися негайно»
«Ми ж сім’я»
«Я до тебе приїду»
«Без тебе мені капець, зрозумій»
Ніна дивилася на екран і відчувала, як злість повільно підіймається від шлунка до горла. Ще вчора він був «господарем», який вирішує, а сьогодні — «капець йому».
Лариса усміхнулася:
— О, пішов другий акт. Спочатку кричить, потім плаче. Зачекай, далі ще подарунки будуть. Купить шоколадку і думатиме, що все пробачив.
Через день Петро таки з’явився. З валізою. Але валіза — не його, а її.
Він стояв прямо в під’їзді Лариси й кричав на весь двір:
— Ніно! Іди сюди! Я твої речі привіз!
Сусіди, як мухи, вже прилипли до дверей і вічок. Ніна вийшла. Він поставив її валізу на брудний килимок.
— Ось і все. Хочеш — живи де хочеш. Але квартиру ми продамо. Зрозуміла? Це спільна власність.
— Ні, Петре, — голос її тремтів, але не від страху. — Заповіт — на мене. За законом це моє особисте майно. Ти хоч трісни.
Він ступив ближче, почервонілий, губи тремтять.
— Та мені плювати на твої закони! Ти дружина! Все, що твоє — моє!
Ззаду вийшла Лариса, у халаті й капцях, із сигаретою.
— Мужик, ти б легше. За законом, вона має рацію. Спадок — особисте майно. Читав хоч раз Сімейний кодекс?
— Та пішла ти… — Петро відмахнувся.
— Сам пішов, — спокійно відповіла Лариса і втягнула дим. — Тут мій під’їзд, я поліцію викличу, якщо ще раз кричатимеш.
Ніна дивилася на валізу. Смішно — він думав, що якщо виставить її речі, вона приповзе. А в неї раптом усередині все стало ясно, як у морозний ранок. Він її боїться. Боїться втратити джерело грошей.
— Забирай свої кредити й свою матусю, — сказала вона тихо. — Я не повернуся.
Петро схопив її за руку.
— Ти збожеволіла? Ти без мене — ніхто! У тебе зарплата копійки! Ти жити на що будеш?
— А ти думав, я й далі буду тягнути? — Ніна вирвала руку. — Ні. Усе, Петре.
Свекруха подзвонила за годину. Голос — як ножем по склу:
— Ніно, ти не маєш права руйнувати сім’ю! Я на тебе до суду подам, зрозуміла? Мій син без квартири залишиться!
— Він і так без неї, — відповіла Ніна. — Це мій спадок.
— Стерво! — і кинула слухавку.
Увечері Ніна відкрила валізу. Усередині — усе, що він нашкріб: три блузки, джинси, білизна. Ні документів, ні паспорта, ні карток. Усе залишив у себе.
— Красунчик, — сказала Лариса. — Думає, без паперів ти й кроку не зробиш.
І це був уже не страх, а виклик. Ніна пішла до ЦНАПу, написала заяву про перевипуск паспорта й картки. Заблокувала старі рахунки. І вперше за довгий час відчула: вона керує хоч чимось.
Петро продовжував дзвонити. То погрожував:
— Я тебе з квартири викину, у мене зв’язки!
То благав:
— Повернися, я без тебе пропаду.
Ніна мовчала.
А одного вечора Лариса, дивлячись на неї поверх кухля з чаєм, сказала:
— Ну що, дівчинко, ти зробила перший крок. Тепер готуйся — буде війна. Він так просто не відчепиться.
Ніна кивнула. Вона це знала. Але всередині — вперше за багато років — було не соромно, не страшно, а напрочуд спокійно.
Вона готова.
Ніна переїхала до бабусиної квартири. Бориспіль — не Київ, звичайно, але після тісної клітки зі свекрухою та Петром двокімнатка здавалася палацом. Білі стіни, старий паркет, запах якоїсь свободи, перемішаний із бабусиними парфумами, що в’їлися в меблі.
Перші дні вона ходила, як уві сні. Варила собі просту кашу, пила чай на кухні біля вікна, дивилася на двір з облупленими гаражами й не вірила, що це все — її. Ніхто не командує, не вимагає звіту за витрачену сотню гривень.
Але радість була недовгою.
За тиждень прийшов він.
Дзвінок у двері — різкий, вимогливий. Ніна знала: Петро. Серце бухнуло, але вона відкрила.
Він стояв у прорізі — червоний, із перекошеним обличчям, поруч мати, у шубі поверх домашнього плаття, з бігуді, що стирчали з-під капюшона.
— Ну що, — почав Петро, — пограла в самостійність? Тепер пускай. Ми сюди переїжджаємо.
— Куди? — Ніна примружилася.
— У цю квартиру, — сказав він, наче обговорював похід по хліб. — Я твій чоловік. Значить, маю право.
Свекруха додала, схрестивши руки:
— Ти зобов’язана пустити сім’ю. Це наш спільний дім.
Ніна вперше розсміялася. Сміх вийшов злий, колючий.
— Ваш дім — це ваша двокімнатка в Києві. А це — мій спадок. За законом ви тут ніхто.
Петро ступив у квартиру, прямо на неї.
— Та я тебе тут сама… — почав він, але Ніна вже підняла телефон.
— Крок зробиш — поліцію викличу.
Він завмер. Мати зашипіла:
— Ах ти, тварюко невдячна! Ми тебе підняли, а ти нам двері зачиняєш?
— Підняли? — Ніна відчула, як усередині наростає якась сила, така, що тремтіння в руках змінилося твердістю. — Я вас годувала, я кредити тягнула. А тепер усе. Досить.
Вона натиснула кнопку — дзвінок у поліцію. Голосно, спеціально. Щоб чули.
Петро зблід.
— Ти що, зовсім? Це ж сім’я!
— Ні, Петре. Це не сім’я. Це кабала. І кінець їй прямо зараз.
Свекруха намагалася кричати, штовхнула її плечем, але двері зачинилися. За ними залишилися вереск, удари кулаком, погрози. Ніна стояла, притулившись до дверей, і вперше за багато років усміхалася.
За місяць вона подала на розлучення. За пів року працювала бухгалтером у невеликій фірмі — спокійно, впевнено, без вічного страху перед телефоном. Вечорами заварювала собі чай, сідала на кухні й думала: «Свобода виявилася чудовою».
А Петро…
Він ще кілька разів приходив, кричав, слав СМС: «Без тебе я пропаду». Але Ніна вже знала: він пропаде сам. Без неї. І це більше не її проблема.
Крапка.
— Добрий день, ви ще тут? Я — нова дружина вашого чоловіка, звільняйте квартирку, — заявила мені якась дівчина на порозі