На a6opт вона не хотіла — з дитинства ненавиділа їх. Мама називала це «чисткою» і анітрохи не соромилася розповісти всьому автобусу, куди їде. Не соромилася вона й потім, барвисто описуючи сусідці, як і що робили, — і Марину від тих розповідей ніби морозило, ніби німіли зуби й підтискались пальці на ногах. Хотілося встати й утекти, аби не чути нічого, але ноги не слухалися — вона завмирала над грядкою з морквою й висмикувала бур’яни, а мама сиділа поруч на лавці й перегукувалася з сусідкою.
Коли Марина переїхала вчитись, усім брехала, що її батьки живуть у сусідньому місті, а не в селі за сотню кілометрів звідси. Паспорт старанно ховала навіть від подруг, додому практично не їздила. Хіба що один раз ледь не спалилася — хлопець, із яким вона познайомилась і почала зустрічатись, виявився саме з того міста, яке вона вигадала собі як рідне, й почав розпитувати, в якій школі вона навчалась. Довелось розірвати стосунки, на щастя, він їй не дуже й подобався.
Зараз вона сиділа на лавці в коридорі й чекала, коли її покличуть. Зуби цокотіли — чи то від холоду, чи то від хвилювання. Гінекологиня написала направлення, поставивши лише одне запитання:
— Навчаєшся?
Марина відповіла, що так, і лікарка схвально закивала.
— Ну й правильно. Навчайся.
Марина думала, що її будуть відмовляти, як у кіно, але, мабуть, лікарка, яка працює на дільниці з гуртожитками, до таких, як вона, вже звикла.
А от та, що мала робити процедуру, була зовсім іншою. Вона глянула на Марину ясними, блакитними очима — наче наскрізь її побачила.
— Страшно? Чи передумала? — спокійно запитала вона.
Марина знизала плечима.
— Не передумала.
— Ну й добре. Не бійся, боляче не буде. Зараз заснеш, а коли прокинешся — вже все позаду.
Це Марина й сама знала, але все одно не могла змусити себе піднятися на крісло. Анестезіолог пробурмотів щось, але лікарка його зупинила:
— Не лайся на пацієнтку. Подивись, яка молода — ще зовсім дівчинка.
— А як у ліжко лягти — то доросла, — буркнув він, але глянув на Марину лагідніше. — Ну, не бійся, зараз снитимемо сни.
Снів вона не бачила. Або не запам’ятала. Запам’ятала обличчя лікарки — родимку на лівій щоці, її ясні очі. Та зайшла до Марини вже потім, коли та лежала в палаті під клітчастою байковою ковдрою.
— Ну як ти? Все добре? — спитала лікарка.
Марина кивнула, хоча в носі хлюпало — то від жалю до себе, то від огиди.
Вадик телефонував їй кілька разів. Взяти слухавку вона не могла — боялася, що почує щось не те, що почне розпитувати, а вона й так уже по вуха загрузла у власній брехні.
Дитина була не від Вадика. Якби від нього — Марина й подумати б не змогла про a6opт.
Познайомились вони під дощем — Марина бігла від зупинки до гуртожитку, він ішов назустріч. І раптом поряд хтось скрикнув, пролунало щось схоже на шльопання пакета з продуктами об асфальт. Вони одночасно побачили цуценя — воно відлетіло від автомобіля й залишилось лежати без руху. Разом вони повезли його до ветеринара — Вадим тримав цуцика в куртці, Марина йшла поруч і схлипувала. Коли лікар сказав, що врятувати його вже не можна — перелом хребта, — вона побачила, як по щоці Вадима скотилась волога смужка. Може, то була крапля дощу, але тоді вона зрозуміла: ось він — той самий.
Вони зустрічались пів року, коли він вирішив зробити їй незвичайний подарунок на день народження — купив квитки до її рідного міста. Коли він запитав, чому вона не їде додому на свята, Марина збрехала, що немає грошей на дорогу — от він і вирішив її порадувати. Вона яскраво змалювала, яка в неї чудова родина, щоб не відставати від Вадима: його тато викладав філософію в університеті, мама працювала лікарем у лікарні, ще був старший брат, який служив у військах, й кіт Рижик. Не ж розповідати ж про батька-тракториста й корову Мурку! От Марина й навигадувала, а тепер Вадим хотів з ними познайомитись.
Довелося йому у всьому зізнатись. Вона, звісно, хвилювалась, але не сильно — на той момент усе інше відступило. Бо Вадик був справжнім, не вигаданим, не з дурнуватих серіалів, які показують на телебачені. Вона знала: він її любить — і зрозуміє.
А він не зрозумів. Образився так, ніби вона зрадила йому чи ще щось подібне. Кричав, лаявся, казав, що терпіти не може брехні. І пішов. А за кілька днів сусідка по гуртожитку сказала, що бачила Вадика з Оленкою Панфіловою. Марина проридала пів дня, а потім пішла з тією ж сусідкою в гості — на день народження.
— Я ж узагалі не п’ю, — пояснювала вона лікарці. — А тут розстроїлась, ну і… Я нічого не пам’ятаю. Прокинулась з якимось хлопцем, навіть імені його не знаю. Соромно було страшенно, я втекла, навіть не спитавши, як його звати. А потім ми з Вадиком помирились, і…
Навіщо вона все це розповідала лікарці — незрозуміло. Може, ще дія наркозу.
Лежачи на продавленому матраці, Марина вирішила: більше ніколи не брехатиме. Ні про батьків, ні про що взагалі. Єдине, про що вона мовчатиме завжди — це про цей a6opт.
Уся ця історія сильно змінила її стосунки з Вадимом — обидва почали більше цінувати те, що мають. І все частіше в їхніх розмовах з’являлось слово «весілля».
— Час знайомитись з батьками, — якось сказав Вадим.
— Ти ж казав, що мама в тебе сувора? — злякалась Марина.
— Та нічого, тобі з нею ще все життя спілкуватись, — усміхнувся він.
У призначений день вони купили торт і квіти й разом поїхали до Вадима додому. Коли вже зайшли в під’їзд, Марина зупинилась:
— Почекай!
Вона зупинилась, поправила волосся, обсмикнула спідницю. У під’їзді було тепло й пахло смаженою куркою.
— Я нормально виглядаю?
— Чудово! Ти завжди маєш чудовий вигляд.
— Брехун.
— Я ніколи не брешу.
Марина ще раз обсмикнула спідницю.
— Я сподобаюсь твоїй мамі?
— Ти через це, — він усміхнувся. — Звісно, сподобаєшся!
— Ти ж казав, що вона сувора.
— Ну є трохи. Але ти їй точно сподобаєшся.
Чомусь Марина згадала, як Вадик тримав на руках цуценя, як по його щоці скотилася сльоза. І подумала: а хіба в нього можуть бути погані батьки?
Коли двері відчинились, запах курки став ще сильнішим. У коридорі було темно, і Вадим випадково наступив їй на ногу — вона ойкнула.
— Знову Рижик калюжу зробив? — пролунав жіночий голос. — Ну що за кіт, одне покарання!
Клацнув вимикач, і коридор залило жовтувате світло.
Марина впізнала її відразу. Спочатку за голосом, потім за обличчям — ясні блакитні очі, родимка на щоці. Захотілося негайно розвернутися й утекти. І вона б утекла, якби Вадик не схопив її за руку.
— Мамо, це моя Марина, — сказав він з гордістю.
Вона теж її впізнала — спершу в очах з’явилось замішання, потім здивування, і одразу на лобі з’явилася складка невдоволення. Зараз скаже щось на кшталт: «А ми вже знайомі, тільки минулого тижня робила їй a6opт».
Мати Вадима оглянула Марину, глянула на сина.
— Надія Іванівна, — промовила вона й узяла торт та квіти. — Я стільки про тебе чула, рада нарешті познайомитись. Вадик, ну чого ви стоїте — проходьте, тільки капці обов’язково, бо Рижик зранку знову чудив. Ой, я побігла, а то курка згорить!
Марина нічого не розуміла. Невже мама Вадима її не впізнала? Ні, звісно, впізнала. Не могла не впізнати. То чому удала, що все гаразд? Чекає влучного моменту? А навіть якщо й ні — невже така свекруха зможе коли-небудь прийняти її?
Вадик нічого не помічав — тягнув її за собою, шикнув на Рижика, який терся об її ноги пухнастим боком.
У вітальні їх зустрів батько — кремезний чоловік з добрим обличчям і детективом у руках.
— Тату, це моя Марина, — з гордістю сказав Вадик. — Марина — це мій тато, Костянтин Георгійович.
Чоловік підвівся з крісла й по-старомодному поцілував їй руку.
— Ходімо, допоможемо мамі, — запропонував Вадим і повів її на кухню.
Мама вручила йому тарілки, а Марині — коробку з келихами. Коли їхні погляди зустрілись, Надія Іванівна строго запитала:
— Як себе почуваєш?
Марина почервоніла — впізнала…
— Нормально.
Власний голос здався їй чужим, безглуздо писклявим.
— От і добре. Вадиму сказала?
Марина похитала головою.
— І я не скажу, — заспокоїла її Надія Іванівна.
Марина вже обернулась, щоб нести келихи до зали, але зупинилась і, не повертаючись, мовила:
— Я розповім йому. Сьогодні ж розповім.
Рудий кіт знову почав тертись об її ноги й гучно муркотіти. І Марина зрозуміла — сказала вона це не для того, щоб виграти час чи вигадати нову брехню. Вона справді все розповість. А далі — як буде.
— Я квартиру Юленьці віддам, а сама житиму з тобою, ти ж усе одно одна, — заявила мама